Природнокліматичні умови, населення

Середня Азія займає обширну територію від степів Казахстану на півночі до Паміру на півдні, від Каспійського моря на заході до гір Тянь-Шаню на сході. Це зона пустель, напівпустель і гірських масивів, одним словом — природних контрастів. У пустельній зоні (Каракуми, Кизилкуми та ін.) дощі майже не випадають, а в її південній окраїні клімат субтропічний. Більшість тамтешніх рік губляться в пісках. Найбільшими водними артеріями є Амудар’я та Сирдар’я, котрі, як і решта рік регіону, витікають з могутніх гірських масивів на півдні та південному сході Середньої Азії. Вони мають надто швидку течію, щоб їхні води можна було в умовах технічного примітиву давнини легко використовувати для зрошення спраглої землі.

У Середній Азії землеробство можливе лише в річкових долинах з їхніми лесовими ґрунтами, передусім у Ферганській. У вологих гірських ущелинах Копет-Дагу на півдні Каракумської пустелі можна було займатися садівництвом (там росли горіхи, дикі сливи та інші дерева). Пустельна ж зона була придатною лише для кочового, напівкочового чи осілого скотарства.

Етнічна обстановка в стародавній Середній Азії була дуже нестабільною. Часті міграції племен, спустошливі війни спричиняли етнічну неоднорідність населення. Тому етнічна карта регіону в ряді відношень залишається загадкою для науки. Так, гостро дискутується походження кушан, гунів-ефталітів та інших стародавніх племен. Автохтонами Середньої Азії вчені здебільшого вважають іраномовні племена, в які поступово вкраплювалися тюркомовні компоненти. У рівнинній частині Середньої Азії — велетенських степових просторах Туранської низовини — кочували іраномовні массагети, скіфи, саки, сармати. Своїми розбійними набігами вони тримали в постійному страху землеробське населення не лише Середньої Азії, а й Ірану, який дещо раніше став на шлях цивілізаційного розвитку.

Архаїчна Середня Азія

Донедавна історики, як правило, вважали стародавню Середню Азію "зовнішнім Іраном", периферією давньоіранської цивілізації. Проте археологічні знахідки дають підстави розглядати цей регіон як вогнище самобутніх культур: парфянської, маргіанської, хорезмської, согдійської, чачіської, ферганської.

Середньоазіатська цивілізація сформувалася кількома самостійними вогнищами, її культури контактували між собою й водночас налагодили тісні зв’язки з іншими цивілізаціями Стародавнього Сходу, насамперед передньо-азіатськими (месопотамською, еламською).

Найдавнішою неолітичною культурою Середньої Азії вважають джейтунську. Вона склалася в VI тис. до н. е. на південному сході регіону, між горами Копетдагу та Каракумами. Джейтунські племена були землеробсько-скотарськими. Вони підтримували тісні зв’язки з месопотамською неолітичною культурою Джармо.

У V—IV тис. до н. е. землеробсько-скотарські общини Середньої Азії навчилися плавити мідь, одомашнили велику рогату худобу, а згодом — і верблюдів, почали використовувати іригацію. Наприкінці III — на початку II тис. до н. е. на південному заході Середньої Азії вже з’явилися оточені цегляними мурами невеликі поселення міського типу (Алтин-Депе, Намазга-Депе). Жителі цих "міст" поділялися натри соціальні групи: вожді й жерці, общинна знать і, нарешті, рядові общинники. Поблизу багатих тамтешніх гробниць виявлено могили без будь-якого поховального начиння, що, можливо, належали рабам.

З нез’ясованих причин — найімовірніше, через засоленість ґрунтів — ці найдавніші середньоазіатські "міста" в середині II тис. до н. е. занепали. Тимчасом на півдні регіону, в Маргіані та Бактрії (територія нинішнього Північного Афганістану та Південного Узбекистану), острівцями серед моря кочових племен виникли нові поселення землеробів, що підтримували зв’язки з Месопотамією та Еламом. Тоді ж на півночі Середньої Азії з’явилися іраномовні скотарські племена. Між ними та осілим населенням півдня Середньої Азії (Бактрії та Маргіани) налагодилися стабільні стосунки (не завжди мирні), що стимулювали процес класо- й державотворення.

Поиск по сайту: