Етногенез і ментальність населення. Встановлено, що Східне Середземномор’я було залюднене ще в палеоліті

Встановлено, що Східне Середземномор’я було залюднене ще в палеоліті, що на територіях Палестини та Сирії вже у VIH тис. до н. е. існували поселення землеробів, причому іноді захищені потужними мурами (наприклад, Єрихон). Але хто заснував ці прадавні осідки? Нині будівельниками цих поселень-фортець найчастіше називають стародавніх семітів. Мовляв, саме із Східного Середземномор’я відбулося розселення семітів у Передній Азії: східних (аккадців) — у Південній Месопотамії, південних (аравійців та арабів) — на Аравійському півострові, західні ж семіти (ханаанейці, амореї та арамеї) залишилися на батьківщині — у країні Ханаан (Сирія та Палестина).

До західних семітів підселилися під час своєї міграції із Закавказзя племена хурритів. Десь наприкінці

III тис. до н. е. на східно середземноморському узбережжі осіли вузькою смугою західно семітські племена фінікійців (цей етнонім, що має іноземне походження, перекладають як "темно-червоні", він, таким чином, напевно, пов’язаний із знаменитим фінікійським пурпуром). Фінікійці спершу називали себе, за назвою рідних міст, сідонцями, бібл-цями, арвадцями тощо, а потім взяли самоназву ханаанейці, яку одні дослідники вважають похідною від слова пурпур, інші — від староєврейського слова хана, що означало "фанатик", "одержимий". Геродот повідомляв, що предки фінікійців, нібито мешкали на узбережжі Еритрейського (Аравійського) моря. Якщо це відповідало дійсності, то можна припустити, що з обжитих місць їх зігнав, скоріше всього, сильний землетрус.

У XVIII—XVI ст. до н. е. Палестина стала центром розселення кочівників-гіксосів, які мігрували аж у Єгипет. Щодо стародавніх євреїв, то вони осіли в Палестині в другій половині II тис. до н. е.

Етногенез стародавніх євреїв не з’ясований. Донедавна переважала гіпотеза, згідно з якою їхніми предками були племена хапіру, в назві яких вбачали архаїчну форму етноніму "єврей". Нині хапіру частіше вважають не етносом, а етнічно неоднорідною соціальною верствою, ізгоями-втікачами, рух яких нагадував утечу закріпачених селян у козаки. Хапіру наймалися на службу до чужих володарів, на початку XIV ст. до н. е. чимало їх мешкало в хурригській державі Амурру, яка виникла на прикордонні Фінікії та Сирії. Іноземці називали мешканців цієї держави амореями, тобто "західниками", самоназва ж їхня була, здається, сутії. Перший цар Амурру, охочий загрібати жар чужими руками, намовив хапіру повстати проти єгипетського володарювання в Східному Середземномор’ї. Внаслідок цієї авантюри хапіру під військовим тиском Єгипту, мабуть, розчинилися серед ханаанейського населення, царство ж Амурру зовсім занепало, а в XII ст. до н. е. його взагалі зітерла з історичної карти страшна навала морських народів.

У другій половині ХНІ ст. до н. е. з Північної Месопотамії чи, можливо, з аравійських степів у південні області Східного Середземномор’я забрела чимала група семітів, яких, найімовірніше, прогнали з обжитих місць хуррити та кассити. Цим семітам випали різні історичні долі: одні злилися в пустині з арамеями та арабами, інші (моавитяни та аммонитяни) осіли в Зайорданні чи (едомітяни або ідумеї) поселилися південніше Мертвого моря. Проте кілька племен продовжили кочове життя. За ними закріпилася назва хаібрі (’ібрі), яка означала "ті, що прийшли з-за річки" чи, можливо, походила від якогось Евера. Нині семітологи все більше схиляються до думки, що саме ха-ібрі) а не хапіру були предками стародавніх євреїв і від них, а не від хапіру виводять етнонім "єврей".

Слід зазначити, що етнічний склад стародавніх євреїв не був однорідним. Вони аж до схилку своєї стародавньої історії практикували змішані шлюби, шо виразно зафіксовано у старозаповітній традиції: "А Ізраїлеві сини сиділи серед ханаенянина, хіттеянина, і амореянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина. І вони брали їхніх дочок собі за жінок, а своїх дочок давали їхнім синам, та служили їхнім богам" (Суд. 3: 5—6).

У XII ст. до н. е. на морській окраїні Палестини, південніше Фінікії, осіли двоє племен морських народів (чи, як їх називають сирійські джерела, народів півночі) — філістимляни та чакара. Ці індоєвропейські племена заснували там союз п’яти міст (Гази, Ас кал б на, Аккарона, Гати та Ашдбда). Етнонім філістимлянин стародавні євреї вимовляли пелшитим, отож він дав назву країні — Палестина. В утворенні східно середземноморського населення брали участь також єгипетський та месопотамський етноси.

Таким чином, етнічний склад населення Східного Середземномор’я в давнину був украй неоднорідним, що поряд з уповільненим соціально-економічним розвитком регіону стало перешкодою для появи там сильних централізованих держав.

Якою була ментальність стародавніх народів Східного Середземномор’я?

Ключовою фігурою людності цього регіону був торговець-семіт, що його відомий англійський етнограф Дж. Дж. Фрезер охарактеризував таким чином: "Гнучкий, далекоглядний і спритний, він нізащо не знехтує нагодою повернути все на свою користь, уміє досягати свого не силою, а хитрістю й не дуже розбірливий у засобах, завжди готовий перехитрити й ошукати свого суперника". Стародавні греки не особливо симпатизували фінікійцям. Плутарх, наприклад, уважав їх "похмурими, сповненими гіркоти людьми, покірливими володарям, тиранічними по відношенню до тих, хто від них залежав, жалюгідними в страху, лютими, коли їх зачіпають, стійкими у своїх рішеннях і настільки обмеженими, що вони несхвально ставляться до будь-якого гумору й доброти". Деякі ж автори, навпаки, підкреслювали природний розум фінікійців.

Неоднозначно характеризували сучасники також стародавніх євреїв, які, на їхню думку, мали сварливу вдачу і, на відміну від фінікійців, погано ладили з своїми сусідами. Невпинна боротьба за своє етнічне самозбереження в оточенні сильніших сусідів виробила в них сильне, щоб не сказати хворобливе, почуття своєї етнічної винятковості. Це почуття перетворилося у стародавніх євреїв на релігійну категорію і посприяло збереженню у них рудиментів родоплемінного укладу. Євреї вважали себе особливим народом, божими обранцями й рішуче протиставляли себе всім іншим народам. Як зазначає семітолог І. П. Вейнберг, те, що вони пов’язували поняття ми з упорядкованим світом, а вони — зі світом невпорядкованим, визнавали нас "справжніми людьми", а їх — не-людьми чи недолюдками, породжувало егоцентризм, партикуляризм, незмінне сприйняття їх як ворогів нас. Цей психологічний стереотип сприймався сусідніми народами як вияв безприкладного етнічного чванства, зарозумілості і, ясна річ, породжував у них юдо фобію, причому часом настільки сильну, що староєврейський історик Йосип Флавій був змушений написати спеціальну працю, в якій він розвінчував антисемітські вигадки староєгипетського жерця-історика Манефона, олександрійського лінгвіста Апіона та інших неприхильників євреїв.

Стародавні євреї дотримувалися строгої моралі. Ізраїльтянки, наприклад, на відміну від ханаанських жінок, кутали себе покривалом від голови до п’ят, а при сторонніх чоловіках прикривали й лице. Євреї були фанатично віддані своїм племінним звичаям і традиціям, особливо релігійним. Гекатей Абдерський запевняв, що їх неможливо було позбавити їхніх релігійних переконань, за які вони "завжди ладні були піти на будь-які муки і навіть на люту смерть".

Стародавнє єврейство дуже ідеалізувало давнину, мріяло про повернення золотого віку. Саме цією характерною рисою Його ментальності семітологи пояснюють феномен довголіття легендарних старозаповітних патріархів, кожен із яких нібито прожив кілька сотень років. Євреї, мовляв, уважали, що оскільки стародавні часи були хороші, то й тодішня людність жила хороше, тобто дуже довго.

Поиск по сайту: