Анатолія після загибелі Хеттського царства

На зламі II—І тис. до н. е. інтенсивні міграційні процеси до невпізнання змінили етнічну карту Анатолії. У XIII—XII ст.

до н. е. із Балкан на півострів нагрянули непрошені гості індоєвропейські "народи моря" та "мушкі". Вони знищили хеттську державу. У зворотному напрямі, зі сходу на захід, на півострів накотився вал абхазьких і протогрузинських племен. Завітали до Анатолії, також із Балкан, і фрігійці, які змішалися з мушками (ассирійці називали

Фрігію "країною мушків") та деякими іншими фракійськими племенами. Проте й на цьому міграційні процеси не завершилися. Наприкінці VIII ст. до н. е. до Анатолії забрели через Кавказький хребет невгамовні кіммерійці. Лише після цього в регіоні настала певна етнічна стабілізація. Новоприбульці розчленували Анатолію на кілька етнічних областей. Зокрема, в північно-західних областях півострова осіли фракійці, в його центральній частині — фрігійці, на північному сході — абхазькі та західні протогрузинські племена, на заході, південному заході та південному сході — нащадки хетто-лувійців (зокрема, лінійці), а на Чорноморському та Середземноморському узбережжі та на острові Кріт зарясніли грецькі міста-держави. Вірменське нагір’я обживали хуррити та споріднені з ними урарти. Звичайно, ці складні етнічні процеси далися взнаки. Анатолія перетворилася майже на цілковиту руїну.

Втім, загибель Хеттської держави була, певною мірою, й позитивним явищем у середньоазіатській історії, адже вона поклала край монополії хеттів на виробництво заліза. Цей метал, що мав ряд суттєвих переваг над бронзою і коштував у хеттську добу в 40 разів дорожче за срібло та в 5—8 разів — за золото, відтоді швидко поширився в Передній Азії та в острівних країнах Егейського моря. В XI—IX ст. до н. е. ще використовувалися переважно анатолійські поклади залізної руди, однак пізніше дійшла черга й до її місцевих запасів, скажімо, закавказьких.

Хеттська держава не зникла безслідно. В районі верхньої течії Євфрату виникла нова держава хеттів — "Велике Хатті", а на території Сирії — хеттське царство "Хатті". Ці держави проіснували до IX ст. до н. е., а потім розпалися (мабуть, за "допомогою" мушків, мовно споріднених із протовірменами) на ряд дрібних князівств. Вважається, що заселені II тис. до н. е. лувійцями та хурритами приєвфратські території стали з приходом туди "східних" мушків колискою вірменського народу.

Фрігійське царство

Після загибелі Хеттського царства найсильнішу державу в Анатолії утворили фрігійці, мова яких займала в індоєвропейській мовній сім’ї проміжне становище між давньогрецькою та протовірменською. Фрігійське царство, розташоване в центрі Анатолії, досягло свого найвищого розквіту в X—VIII ст. до н. е. Його столицею стало м. Гордіон, назване за ім’ям найвидатнішого (принаймні, таким його вважали греки та римляни) фрігійського царя Гордія.

Доброї слави зажив на фрігійському троні син Гордія Мідас, який після смерті батька у жорстокій боротьбі за владу переміг усіх своїх суперників. Він поширив свою владу також на казково багату на золото Лідію і, можливо, саме тому зажив репутації людини, здатної лише дотиком своєї руки перетворювати все на золото. Мідас віддавався меценатству, активно діяв на міжнародній арені, дружив із греками. Він був незмінним учасником анти ассирійських коаліцій, аж поки Саргон II не завдав йому воєнної поразки, змусивши Фрігію платити данину Ассирії. Утім, не лише ассирійці були головною біллю для фрігійців. На західних і північно-західних кордонах фрігійців тіснили мореплавці-греки та деякі інші малоазійські народи, а наприкінці VII ст. до н. е. зі сходу на них звалилися божою карою кочівники-кіммерійці. Зазнавши поразки від кіммерійців, Мідас наклав на себе руки. Фрігійське царство розвалилося. Його територія дісталася близько 600 р. до н. е. Лідійському царству, а ще через півстоліття — персам.

Лідійське царство

Лідійці, мова яких належала до анатолійської гілки індоєвропейських мов, мешкали в центрі західної частини Анатолії. Попервах вони були підданими могутнього Фрігійського царства, проте коли воно загинуло, лідійці, завоювавши грецькі міста на західному узбережжі півострова, утворили власну державу зі столицею ум. Сарди. В новоутвореній державі стала на престол династія Мермнадів.

Лідійська земля достатньо зрошувалася водами рік, була мулистою і, зрозуміло, родючою. У долинах лідійці вирощували зернові культури, а на гірських схилах закладали виноградники й садки. Наявність пасовиськ давала їм можливість займатися скотарством, передусім конярством, а металевих руд — металургією. Лідійці навчилися добувати золото з породи та очищати його. У великій кількості золотий пісок та самородки постачала їм річка Пактол. Лідійці були чудовими майстрами по виробництву одягу, взуття, розмальованої кераміки, цегли, облицювальної плитки, фарбників тощо. Вони досконало опанували торгівлею, першими у світі почали чеканити монети з електрума, золота й срібла. На лідійські монети був широкий попит, ними охоче користувалися навіть іонійські греки, що з’їли зуби на торгівлі.

Верхівку соціальної піраміди лідійського суспільства становили багаті аристократи-земле власники, військова та жрецька еліта, великі торговці (багаті, мов золота жила). До середнього прошарку населення належали вільні дрібні землевласники, пастухи, ремісники. До соціальних низів належали храмові та приватні раби тощо.

Монархічну Лідійську державу очолював цар, який спирався на військо та двірцевих охоронців. Значний вплив у державі мали й так зв. царські співправителі — вихідці з аристократичних родин. Можливо, в Лідії існувала й аристократична рада. Найважливіші політичні питання розглядалися на народних зборах, роль яких у міру посилення монархії зменшувалася. У лідійському суспільстві зберігалися рудименти первісно родових традицій: звичаї предків, прадавнє звичаєве право, поділ за родоплемінною ознакою тощо.

Заснував династію Мермнадів, за якої у VII—VI ст. до н. е. розквітло Лідійське царство, аристократ Гігес, який прийшов до влади унаслідок двірцевого перевороту. Гігес оволодів західними областями Анатолії (частиною Фрігії та Карії, Троадою, Місією), що забезпечило країні вихід до морських проток і торговельних шляхів у Причорномор’ї. Він прилучив до своїх володінь також Колофон і Магнезію — ворота в Егейське море. Потіснивши греків, він, однак, зумів зберегти з ними добрі стосунки, задобрював впливових жерців храму в Дельфах і храму Аполлона.

Отож, західна політика Лідії була досить ефективною. Менш успішно складалися державні справи на сході. Доводилось боронитися від настирливих кіммерійців, які безцеремонно освоювали Каппадокію, не поталанило вийти через Кілікію до Східного Середземномор’я. Щоб мати надійного спільника в боротьбі проти кіммерійців, Гігес уклав нерівноправний союз з Ассирією. Утім, незабаром він уже переорієнтувався на Єгипет і Вавилон, маючи намір спільно з ними виступити проти Ассирії. Ассирійський володар Ашшурбанапал розгромив у середині VII ст. до н. е. цю коаліцію. Ассирійці підбурили проти Лідії кіммерійців — ті буквально наводнили собою країну. В бою з кіммерійцями Гігес загинув, на згарище перетворилися Сарди. Вистояв лише акрополь Сард, у якому врятувався престолонаслідник Ардіс. Ардіс визнав себе васалом Ассирії, аби лише вона відкликала кіммерійців. Та допомога прийшла звідти, звідки на неї ніхто не сподівався. Союзні Ассирії передньоазійські скіфи вдерлися в Анатолію й винищили "юрми здеморалізованих тривалими грабунками" кіммерійців. Скориставшись цим, Лідія розпочала війну з грецькими містами Прієною та Мілетом за вихід до Егейського моря. Мілетом заволодіти вона не змогла і змушена була укласти з ним мирний договір.

Після загибелі Ассирії Лідія здійснила спробу розширити свої володіння на сході. На цьому грунті між нею та Мідією, яка сама претендувала на ассирійську спадщину, спалахнула війна. Примирив обидві могутні держави його величність випадок — сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. е., яке сповнило їх містичним страхом. Кордоном між Лідією та Мідією було визнано р. Галіс. Щоб зміцнити стосунки між обома країнами, мідійський царевич Астіаг одружився з лідійською принцесою. Лідія остаточно звільнила Анатолію від кіммерійців.

Найвагоміших успіхів на міжнародній арені Лідія досягла в середині VI ст. до н. е., за царювання свого останнього володаря Креза, ім’я якого стало символом багатства. Крез перетворив багаті анатолійські міста греків на своїх данників.

Усередині VI ст. до н. е. на політичному обрії Передньої Азії з’явилася нова зірка першої величини — Персія. Крез відразу ж заходився шукати союзників проти неї. Однак політична доля відвернулася від нього. В бою з перськими військами лілійні зазнали поразки.

Існує легенда, нібито напередодні воєнного походу проти персів Крез звернувся до Дельфійського оракула із запитанням, хто вийде переможцем у майбутній битві. 1 почув у відповідь: "Якщо ти переправишся через річку Галіс, то зруйнуєш велике царство". Слова лукавого оракула виявилися пророчими: Крез дійсно зруйнував царство, проте... своє власне!

Перський володар Кір II Великий оволодів Сардами й полонив Креза. Відбулася ця катастрофа в 547 р. до н. е. Ще вчора могутня Лідія втратила свою незалежність, стала однією з сатрапій Перської держави.

Поиск по сайту: