ПЕРЕДМОВА ВСТУП Предмет історії Стародавнього Сходу Методологічні проблеми старосхідної історії. Стародавній Схід і світова історія ЄГИПЕТ ВСТУП ДО ЄГИПТОЛОГІЇ Стан джерельної бази Дешифрування ієрогліфів Історія археологічного дослідження країни Хронологія та періодизація староєгипетської історії Природнокліматичні умови в країні Етногенез та ментальність населення НАЙДАВНІШИЙ ЄГИПЕТ: ВІХИ ІСТОРІЇ Народження староєгипетської держави Державний апарат Будівництво пірамід Організація воєнних походів у період Стародавнього Царства Тимчасова загибель і відродження Єгипетської держави в другій половині Ш тис. до н. е Політична історія Єгипту доби Середнього Царства й нашестя гіксосів ЄГИПЕТ ДОБИ НОВОГО ТА ПІЗНЬОГО ЦАРСТВ: РОЗКВІТ І ЗАНЕПАД Визволення Єгипту від гіксосів та перетворення його у "світову державу" Релігійно - політична реформа Аменхотепа IV (Ехнатона) Воєнна політика фараонів XIX династії Єгипет за Рамесидів фіванська теократія Політична історія Єгипту доби Пізнього Царства СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ Іригаційне землеробство інші галузі сільського господарства Розвиток ремісничого виробництва Торгівля Соціальна структура Єгипту, її державне регулювання Староєгипетська сім’я КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ Техніка та інженерна справа Матеріальний побут Мова, писемність, освіта Науково-практичні знання Релігія і міфологія Література Архітектура і мистецтво Театр, музика, спорт МЕСОПОТАМІЯ ВСТУП ДО ШУМЕРОЛОГІЇ ТА АССИРІОЛОГІЇ Характеристика джерельної бази Дешифрування клинопису Історія археологічного дослідження країни Хронологія та періодизація історії Стародавньої Месопотамії Природно-кліматичні умови Етногенез і ментальність населення ДЕРЖАВИ ШУМЕРУ І АККАДУ Месопотамія архаїчна та ранньодинастична Аккадське царство Нашестя кутіїв Царство Шумеру і Аккаду (III династія Ура) ВАВИЛОНСЬКА ДЕРЖАВА У II ТИС. ДО Н. Е. Політична історія Вавилонії в II тис. до н. е. Господарське життя Стародавнього Вавилона Старовавилонське суспільство Касситська Вавилонія (Середньовавилонське царство) АССИРІЯ: ВІД НАРОДЖЕННЯ ДО ВЕРШИН МОГУТНОСТІ Політична історія Ассирії в II тис. до н. е. Господарське життя, суспільство Ассирії у II тис. до н. е. Посилення Ассирії наприкінці X — в IX ст. до н. е. Створення та розквіт Ассирійської імперії ЗАГИБЕЛЬ АССИРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. НОВОВАВИЛОНСЬКЕ ЦАРСТВО Ассирія на шляху в небуття Причини катастрофи Нововавилонське царство: віхи історії Господарське та суспільно-політичне життя Нововавилонського царства КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ Матеріальний побут Писемність, освіта бібліотеки та архіви Науково-практичні знання Реліпино-міфолопчні уявлення Література Архітектура, мистецтво, музика МАЛА АЗІЯ І ЗАКАВКАЗЗЯ ХЕТТСЬКЕ, ФРІГІЙСЬКЕ ТА ЛІДІЙСЬКЕ ЦАРСТВА Основні джерела археологічне дослідження Анатолії Природнокліматичні умови, населення Стародавньої Анатолії Політична історія хеттів Господарське життя й суспільство Хеттської держави Культура хеттів Анатолія після загибелі Хеттського царства Фрігійське царство Лідійське царство Культура Фрігії та Лідії ВАНСЬКЕ ЦАРСТВО (УРАРТУ) ТА РАННІ ДЕРЖАВИ ЗАКАВКАЗЗЯ Природнокліматичні умови Стан джерельної бази Утворення Ванського царства Розквіт Урарту Урартське суспільство Занепад Урарту. Утворення ранніх держав Вірмени та Грузії Культура Урарту СХІДНЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я. АРАВІЯ ВСТУП ДО СЕМІТОЛОГІЇ. СТАРОДАВНІ ФІНІКІЯ ТА СИРІЯ Стан джерельної бази біблійна критика Природнокліматичні умови Етногенез і ментальність населення Перехід від варварства до цивілізації Фінікія та Сирія в І тис. до н. е. ПАЛЕСТИНА В І ТИС. ДО Н. Е. Заселення Палестини стародавніми євреями Держава Давида і Соломона Староєврейське суспільство після загибелі Ізраїльсько-Іудейського царства Рух пророків, реформи Іосії Палестина під іноземним володарюванням КУЛЬТУРА СХІДНОГО СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я В ДАВНИНУ Матеріальна культура Писемність. Наукові знання Релігія Література Мистецтво, музика АРАВІЯ Стан джерельної бази Природнокліматичні умови Населення Віхи історії Соціально-економічний розвиток Політичний устрій Культура та релігія ІРАН. СЕРЕДНЯ АЗІЯ ВСТУП ДО ІРАНІСТИКИ. ЕЛАМ Стан джерельної бази, археологічне вивчення території Ірану Природнокліматичні умови Етногенез і ментальність населення Стародавній Елам ДЕРЖАВА АХЕМЕНІДІВ Мідіське царство у VІІІ—VI ст. до н. е. Поява й посилення держави Ахеменідів Царювання Дарія 1 Держава Ахеменідів у V—IV ст. до н. е. та її загибель Господарське життя та суспільство ахеменідського Ірану КУЛЬТУРА АХЕМЕНІДСЬКОГО ІРАНУ Матеріальна культура Писемність, освіта, поширення наукових знань Релігійно-міфологічний світогляд Література Архітектура та мистецтво СЕРЕДНЯ АЗІЯ Стан джерельної бази Природнокліматичні умови, населення Архаїчна Середня Азія Становлення цивілізації. Греко-Бактрійське царство Парфянське царство Кушанська держава Культура, релігія ІНДІЯ ВСТУП ДО ІНДОЛОГІЇ Стан джерельної бази археологічне дослідження країни Хронологія та періодизація староіндійської історії Природнокліматичні умови в Стародавній Індії Етногенез та ментальність населення ВІХИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ Індська (Хараппська) цивілізація Заселення Північної Індії "аріями" Поява цивілізації в долині Гангу Індійський похід Александра Македонського Імперія Маур’їв Імперія Гуптів СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ Особливості економічного розвитку Варни та касти Форми власності й залежності Система общин Сім’я РЕЛІПЇ Релігія Вед Реформаційні віровчення середини І тис. до н. е Джайнізм Ранній буддизм Буддизм махаяни Індуїзм КУЛЬТУРА Матеріальна культура Мови, писемність, освіта Наукові знання Література Архітектура та мистецтво Театр, музика КИТАЙ ВСТУП ДО КИТАЇСТИКИ Стан джерельної бази Археологічне вивчення Китаю Природно-кліматичний фактор в історії давньокитайського суспільства Етногенез та ментальність населення Хронологія та періодизація давньокитайської історії НАЙДАВНІШІ КИТАЙСЬКІ ДЕРЖАВИ Шан-Інь: світанок китайської державності Держава Західне Чжоу: політична історія Господарство та суспільство Західного Чжоу Китай доби Східного Чжоу: на політичному роздоріжжі СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ СТАРОДАВНЬОГО КИТАЮ Конфуціанські ідеї щодо перебудови суспільства Соціальна утопія моїзму Легістська модель держави Суспільство по-даоськи ДАВНЬОКИТАЙСЬКІ ІМПЕРІЇ Цінь Західна Хань Східна Хань КУЛЬТУРА Матеріальна культура Писемність, мова, освіта Наукові знання Релігія і міфологія Література Архітектура та мистецтво Музика ЯПОНІЯ Характеристика джерельноі бази Рання Японія Японія доби дзьомон Японія перед вторгненням етнічних протояпонців Прихід вадзін. Зародження ранньодержавних утворень (епоха яйої) Культура давніх японців РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
ПЕРЕДМОВА
Вузівський підручник з історії Стародавнього Сходу — безперечно, однієї з найскладніших історичних дисциплін — в ідеальному варіанті, мав би написати поважний авторський колектив у складі фахівців із цілої низки галузей оріентології з нумерології, ассиріології, мероїстики, еблаїстики, арабістики, семітології, єгиптології, мероїстики, урартології, іраністики, хеттології, хурритології, індології, китаїстики, японістики тощо). Проте формування такого колективу в Україні, де сходознавство ще тільки спинається на ноги,— справа майбутнього. Підручник же потрібен сьогодні, щоб прискорити наближення цього майбутнього. Тому автор наважився підмінити колектив орієнтологів з огляду на свій майже тридцятирічний досвід викладання цієї дисципліни в одному з найпрестижніших навчальних закладів України та загалом схвальну оцінку, що її дали фахівці його курсу лекцій, виданому в 1996р. *
Кажуть, добра добувши, кращого не шукай. За основу підручника автор використав свій лекційний курс, істотно доопрацювавши його з урахуванням критичних зауважень, висловлених науковцями, викладачами та студентами, найновіших досягнень орієнтології. Зрозуміло, матеріал підручника узгоджено з програмними вимогами. В підручнику з’явилися нові розділи, відсутні в курсі лекцій. В них висвітлюється історія Лідії, Фрігії, найдавніших держав Аравії, Закавказзя, Середньої Азії тощо.
У додатках уміщено доопрацьовані плани семінарських занять з історії Стародавнього Сходу, апробовані на історичному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка та факультеті юдаїки Міжнародного Соломонового університету (м. Київ). Рекомендовані семінарські теми стосуються різноманітних аспектів життя старосхідних суспільств і порівняно добре забезпечені джерельними публікаціями. Вони покликані дати можливість студентам опанувати методику інтерпретації писемних джерел різних типів (юридичні акти, господарські документи, хроніки, релігійні тексти, літературні твори тощо), а також ознайомити їх із видатними пам’ятками духовної культури старосхідних народів, сприяти поглибленню їхніх знань з окремих важливих проблем історії Стародавнього Сходу.
Деякі історичні сюжети в підручнику висвітлені побіжно, з урахуванням того, що необхідний обсяг інформації студенти одержать, опрацьовуючи відповідну семінарську тему.
У написанні підручника брав участь В. А. Рубель (розділ "Японія").
Автор висловлює щиру подяку рецензентам, усім тим, хто відгукнувся на виданий раніше лекційний курс з історії Стародавнього Сходу і чиї критичні зауваження і поради дали змогу вдосконалити текст і структуру цього підручника, передусім Л. В. Баженову та К. П. Бунятян.
ВСТУП
Предмет історії Стародавнього Сходу
Термін "Стародавній Схід" запровадили ще античні автори, Стародавнього Сходу які називали так країни, розташовані на схід від греко римського світу. Приблизність і умовність його очевидна, адже Стародавній Схід виходить за географічні рамки Сходу (Стародавній Єгипет лежить у Північно-Східній Африці), до того ж між старосхідним та античним світами не існувало чітких, сталих кордонів, їхні території частково збігалися. Однак цей недосконалий термін прижився в історичній науці.
Хронологічні рамки Стародавнього Сходу охоплюють кілька тисячолітній відтинок часу — від кінця IV тис. до н. е., коли виникли перші старосхідні держави, до середини І тис. н. е., коли останні з них, як вважають орієнтологи, вступили у середньовічну фазу свого історичного розвитку. При цьому слід зазначити, що хронологічний рубіж між стародавністю та середньовіччям на Сході більш умовний, аніж реальний.
Який зміст вкладають учені в поняття Стародавній Схід?
Історики на Заході розуміють під Стародавнім Сходом найдавніші цивілізації, що склалися на Середньому Сході. У радянській історичній літературі це поняття розглядалося під іншим кутом зору — пов’язувалося з концепцією про зміну соціально-економічних формацій. Донедавна Стародавній Схід трактувався в ній як початковий етап розвитку рабовласництва. Коли ж стало очевидним, що переважна більшість народів світу (виняток — стародавні греки та римляни), які знали рабовласництво, виробила в себе не античні, а старосхідні форми рабовласницьких відносин, від такого розуміння старосхідної історії довелося відмовитися, бо інакше треба було пояснювати, чому ці народи зупинились у своєму рабовласницькому розвитку на першій його стадії. Після московської дискусії про азіатські виробничі відносини (1965 р.), про яку йтиметься далі, було запропоновано інше тлумачення старосхідної історії, відображене у вузівських підручниках: Стародавній Схід — не етап у розвитку рабовласницької формації, а особливий тип рабовласницьких суспільств, що відрізнявся від суспільств античних з їхньою "класичною" формою рабовласництва. Типологічну (а не стадіальну!) відмінність старосхідного й античного рабовласництва вбачали в тому, що в країнах Стародавнього Сходу з їхньою натуральною економікою працю рабів використовували у значно скромніших масштабах (переважно в домашньому господарстві), аніж у Стародавній Греції та Римі, де процвітало товарне виробництво. Саме ставлення до рабів на Сході пом’якшувалося тією обставиною, що раби там входили до міських чи сільських общин і не вважалися чужаками.
Щоб відповісти на запитання, яке з цих визначень історії Стародавнього Сходу найбільш вдале, потрібно розглянути ретроспективу та сучасний стан її методологічного обрамлення
Головна Історія Методологічні проблеми старосхідної історії
< Попередня
ЗМІСТ
Наступна >
Методологічні проблеми старосхідної історії.
У XVIII—XIX ст. історики вважали, що методологічні проблеми, шляхи історичного старосхідної історії розвитку народів Сходу і Заходу з самого його початку розійшлися врізнобіч, що Схід (Азія) і Захід (Європа) — два різні світи. Цей погляд на історію так висловив Редьярд Кіплінг:
Запад есть Запад, Восток есть Восток,
не встретиться им никогда —
Лишь у подножья Престола Божьего,
в день Страшного Суда!
Нині більшість учених-орієнтологів також схильна протиставляти Схід Заходу.
Які ж аргументи висувають прихильники концепції історичного розходження шляхів розвитку Сходу і Заходу? По-перше, на Сході і Заході, тобто в Азії і Європі, склалися неоднакові форми власності на засоби виробництва. У Стародавній Греції завдяки реформам Солона (VI ст. до н. е.) було встановлено приватновласницькі відносини, що дало змогу розбудувати там громадянське суспільство, тобто систему демократичного самоуправління, закласти такі соціокультурні принципи, які сприяли реалізації кожним громадянином своїх творчих можливостей. Східні суспільства нічого подібного в себе не виробили, в них не існувало інституту громадянства, людина там не була захищена законом, адже єдиним законом служила воля монарха-деспота. По-друге, принциповою відмінністю між Сходом і Заходом було неоднакове ставлення тамтешнього населення до природи. На Сході людина вважала себе частиною природи й мирно співіснувала з нею, на Заході ж, який віддавав пріоритет технократичній економіці, відбувався навальний наступ людини на природу, виправданий християнством *. По-третє, в історичному розвитку східних суспільств, на відміну від європейських, дуже важливу роль відігравав ідеологічний чинник. У рабській залежності від ідеології там перебували й економіка, й суспільні зв’язки, й, тим паче, політика. Перелік суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом можна було б продовжити.
У середині XIX ст. Маркс і Енгельс розробили концепцію єдності світового історичного процесу, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку проходить кілька послідовних етапів: азіатський, античний, феодальний і буржуазний. Посилаючись на Маркса, який у своїх ранніх працях неодноразово вживав термін азіатські виробничі відносини, окремі радянські історики в 20—30-х роках спробували надати цьому поняттю наукове громадянство, однак не змогли переконливо довести існування на Стародавньому Сході особливого азіатського ладу. В 1933 р. єгиптолог і ассиріолог академік В. В. Струве, спираючись на опубліковані тоді в СРСР праці Маркса, розробив т. зв. "п’ятичленку" — історичну схему, згідно з якою світова історія нібито проходить один за одним п’ять етапів (чи соціально-економічних формацій): первіснообщинний (Маркс цього терміна не вживав), рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний, першою фазою якого є соціалізм. Ця схема настільки відповідала тодішній ідеологічній настанові на будівництво комуністичного суспільства, що її зробили офіційною догмою. Спираючись на неї, представники марксистського напряму в науці дійшли висновку, що Стародавній Схід — світанкова доба рабовласницького етапу історії людства.
Проте в післявоєнний період концепція соціально-економічних формацій, яка жорстко детермінувала історичну ходу розвитком економіки, у зв’язку з тодішнім бурхливим прогресом у сходознавстві та африканістиці перестала влаштовувати багатьох істориків-марксистів (не марксисти проігнорували її з самого початку). Явна невідповідність між історичними реаліями та їх інтерпретацією згідно з постулатом про взаємодію базису (економіки) з надбудовою (політикою, ідеологією) змушувала вчених шукати способи, як зробити формаційну концепцію еластичнішою. Зрештою було названо формаційним визначником уже не продуктивні сили, як це вважалося раніше, а виробничі відносини, зроблено висновок про багатоукладність кожної формації, віднесено до числа базових формаційних явищ політику і, що особливо важливо, саме поняття продуктивні сили трактовано не лише як матеріальні, а й як соціальні та духовні явища. Проте косметичну реформу п’ятичленки було проведено із запізненням — над цією схемою вже нависли грозові хмари.
У 1965 р. в Москві відбулася бурхлива представницька дискусія довкола питання про азіатські виробничі відносини, в якій взяли участь також учені з Угорщини, Німеччини та Франції. Цього разу науковці вже були озброєні не лише знанням праць Маркса й Енгельса, а й багатим фактичним матеріалом. Про що вони дискутували? Деякі з учасників дискусії обстоювали думку про існування особливого азіатського ладу, причому одні вважали його універсальним, тобто обов’язковим у поступальній ході світової історії, інші — старосхідним феноменом. Основними ознаками азіатських виробничих відносин вважалися відсутність приватної власності на землю (юридичним власником землі є лише держава), антагоністичних класів (експлуататором є безпосередньо держава, експлуатованими — обкладені податками, поборами та трудовою повинністю общини) та існування особливої східнодеспотичноі державної машини, яка, на відміну від монархій Заходу, забезпечувала централізоване керівництво економікою, передусім — іригаційними роботами. Деякі учасники московської дискусії пропонували замінити п ’ятичленку тричлен кою — схемою з трьох соціально-економічних формацій: докапіталістичної (синтез рабовласництва й феодалізму), капіталістичної та комуністичної. Були серед учених і прихильники погляду на старо-східні суспільства як одвічно феодальні. Проте більшість учасників дискусії стояли горою за // ’ятичленку, наголошуючи, що дана схема, хоча й далека від ідеальної, все ж найкраще пояснює ходу світової історії.
Нині московську дискусію 1965 р. нерідко піддають гострій критиці за те, що її учасники, мовляв, займалися голим теоретизуванням на порожньому місці. Частка правди в цьому, безперечно, є, однак не слід забувати, що саме ця дискусія вперше похитнула віру в святість п’ятичленки, послабила позиції марксистів-ортодоксів, посилила інтерес до соціально-економічної історії Стародавнього Сходу.
Наприкінці 80-х років наукова полеміка в СРСР довкола проблеми шляхів історичного розвитку старосхідних суспільств спалахнула знову. Проте цього разу історики вже не були так стриножені путами офіційної ідеології й висловлювали свої погляди вільніше. Деякі з них заперечували й п’ятичленку, і саму формаційну концепцію як надуману схему, неспроможну адекватно пояснити історичний процес. Чим же конкретно вона їх не влаштовувала? Передовсім намаганням пояснити ходу історії одним-єдиним чинником — економічним, що робило багату палітру історії монохромною . До того ж ця концепція з її тріадою складових історії — продуктивні сили, виробничі відносини та класова боротьба — підміняла діяння живих людей взаємодією абстрактних соціальних категорій. Вона трактувала історичний прогрес як ліквідацію старої надбудови (суспільної організації праці, політичної системи, ідеології), ігноруючи фактор історичної спадкоємності, особливо притаманний Сходу. Звівши розвиток суспільства до історії класів і класової боротьби, формаційна концепція неадекватно відображала ті суспільства Сходу, які будувалися на клановій чи кастовій основі.
За останні роки зріс інтерес вітчизняних орієнтологів до широковживаної на Заході цивілізаційної (чи культурологічної) концепції — антиподу формаційної моделі . В чому полягають основні ідеї цієї схеми і наскільки вони відповідають специфіці старосхідної історії? Цивілізаційна концепція позбавлена ряду принципових недоліків формаційної концепції і краще працює на історію Стародавнього Сходу. Вона, зокрема, вбачає рушія історії не в економіці, а в духовних явищах і тих суспільних зв’язках, які виникають на їхній основі й формують не окремі суспільства, а цілі групи суспільств — великі соціокультурні спільноти. Якщо формаційна концепція прокладає шлях новому лише через заперечення старого (феодалізм з’являється на руїнах рабовласництва, капіталізм — на руїнах феодалізму тощо), то цивілізацій на, навпаки, вбачає прогрес у збереженні старого, у забезпеченні історичної спадкоємності. Весь смисл історичного буття, згідно з нею, полягає не в етапності розвитку світової цивілізації.
Збереженні історичної пам’яті про найважливіші події та досягнення. У розвитку цивілізації фіксуються певні духовні еталони, які стають стрижнем суспільного буття. Одним із них є релігія, яку формаційна концепція ігнорує. Скільки цивілізацій знає світова історія? На це запитання адепти цивілізаційної моделі не дають однозначної відповіді, проте вважають, що небагато, й найчастіше називають близькосхідну (без Стародавнього Єгипту, що його вважають особливою цивілізацією), індійську та далекосхідну.
Неважко помітити, що цивілізаційна схема "грішить" тим самим, що й формаційна: перебільшує роль одного чинника, проте вже не економічного, а духовного. Уже тому їй важко претендувати на роль універсальної. Вона не об’єднує старосхідні суспільства, що максимально відрізнялися між собою в усіх відношеннях. Користуючись нею, можемо вести мову не про цивілізацію Стародавнього Сходу, а про ряд старосхідних цивілізацій.
Якщо ні формаційна, ні цивілізаційна концепції не можуть претендувати на роль універсальної методологічної відмички в руках історика, то, може, вихід із методологічного глухого кута — в їх об’єднанні? Таку пропозицію вже висловлювали окремі історики, відводячи роль обручки в цьому шлюбі ідей моделі азіатських виробничих відносин. Проте, якщо вникнути в суть проблеми, то сумнівність можливості синтезу цих методологій видно неозброєним оком: надто вже вони суперечать одна одній.
У середині 70-х років на Заході з’явилася ще одна соціологічна схема, названа світознавством. її предметом є не формація чи цивілізація, а світ узагалі, світ як система. Для світознавства каркасом загально історичного процесу служать центр (домінуюче суспільство, типу нинішніх США), напівпериферія та периферія. В цій методологічній новинці вбачають можливість зняття таких "незручних" проблем, як взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників, "Схід — Захід" тощо. Проте і вона не є методологічною панацеєю, оскільки підмінює розв’язання реальних історичних проблем ілюзією їх відсутності.
Таким чином, доводиться робити невтішний висновок про відсутність нині загальновизнаної методології, яка адекватно пояснювала б ходу світової історії, в тому числі старосхідної. Історик нині змушений робити непростий вибір: втискувати живу історію в прокрустове ложе недосконалих соціологічних схем чи пожертвувати концептуальною чіткістю при висвітленні історичних фактів, явиш і процесів? Як на нашу думку, другий шлях є меншим злом.
У пострадянську добу переглядаються й інші концепції історичного розвою старосхідних суспільств. Зокрема, ставиться під сумнів висновок про те, що завади і повсюдно життя суспільства визначалося переважно взаємодією класів, вказується на провідну роль у ряді випадків інших соціумів — кланів, каст. Адже між кланові та між кастові зв’язки часом мали більше значення, аніж відносини між класами. Більше уваги приділяється ролі сім’ї в житті суспільства. Ближче до історичних реалій змальовуються соціальні вибухи в найдавніших класових суспільствах, наголошується, що їх вплив на суспільний розвій був доволі суперечливим. Уточнюється характер суспільного виробництва у старосхідних цивілізаціях, місце в ньому різних соціальних груп, особливо рабів. Переглядається висновок про Домінування на Стародавньому Сході азіатської деспотії — особливої форми державного правління, що базувалося на автократичній владі царя-деспота. Вказується на істотну роль у політичному житті ряду суспільств громадсько-храмових общин, як противаги встановленню державного тоталітаризму. Сама поява найдавніших держав пов’язується з виникненням міст і не де термінується класоутворенням.
На жаль, переосмисленню стародавньої історії перешкоджає не лише тягар традиційних уявлень, а й загальна бідність джерельної бази. Хоча за післявоєнний період орієнтологи виявили чимало нових пам’яток історії, все ж і вони вихоплюють з мороку тисячоліть лише окремі деталі суспільного життя, висвітлюють минувшину дуже нерівномірно і в часі, й у просторі. Щоб заповнити лакуни на історичному полотні, вченим доводиться широко вдаватися до ненадійного методу аналогій, грубо кажучи — дофантазовувати. Це робить їхні наукові узагальнення значною мірою гіпотетичними, породжує скептичне ставлення сучасних інтелектуалів до ремесла історика-античника, про що свідчить, наприклад, саркастична репліка поета Ігоря Губермана:
Нам глубь веков уже видна неразличимою детально, И ляшь историку дана Возможность врать документально.
Не сприяє історичним дослідженням і недосконалість понятійного апарату. Скажімо, як можна точно встановити масштаби використання рабської праці в старосхідних суспільствах, якщо не існує єдиного визначення самого поняття раді Неоднаковий зміст вкладають різні дослідники також у поняття східно деспотична держава, власність та ін.
Стародавній Схід і світова історія
Може скластися враження, що Стародавній Схід історики приділяють забагато і світова історія уваги подіям сивої давнини, - знайомство з якими здатне викликати в нас лише почуття естетичної насолоди та вдовольнити наші амбіції. Проте піддатися такому враженню означало б припуститися прикрої помилки, адже стародавній світ водночас і дуже давній, і дуже близький, "близький не лише нашій допитливій думці, але й нашому повсякденному життю". Він — невід’ємна ланка в ланцюгу світової історії, без нього розпалася б "времен связующая нить". Народи Стародавнього Сходу не просто першими побудували соціально (ратифіковані суспільства й держави, винайшли найдавніші форми письма, розвинули художню словесність, науково-практичні знання, мистецтво, релігійно-філософську думку, а й передали ці свої надбання нам, тому "стародавні цивілізації — не згаслі світи, а частина сучасної культури". Свідчень цьому можна навести чимало. Так, ми користуємося абетковим письмом, що його винайшли фінікійці, розробленою стародавніми індійцями системою "арабських" чисел і математичною символікою, досягненнями вавилонської астрономії, удосконаленим староєгипетським календарем, багатьма лексичними здобутками близькосхідних цивілізацій, винаходами стародавніх китайців — компасом, папером, порохом, системою конкурсних екзаменів тощо. Стародавній Схід — це, так би мовити, наше дитинство, і якщо ми прагнемо пізнати себе (самопізнання — основна мета історичної науки), то не повинні нехтувати світанковою добою людської цивілізації, тим паче, якщо ми ще й хочемо стати мудрішими, культурнішими, вихованішими, краще розуміти один одного (без урахування уроків минулого цього не досягти). Ці міркування влучно резюмувала поетеса Лариса Міллер:
Легко проделав путь обратный К шумеру с бородой квадратной, Учи историю, дитя, Через столетия вприпрыжку, Как через тоненькую книжку, Через Єгипет, Вавилон, Подъем, падение, полон Лети, орудуя веками, Епохами, материками, Мирами всеми, чтоб потом С великим постигать трудом Сердцебиение и вздохи Одной единственной епохи
ЄГИПЕТ
ВСТУП ДО ЄГИПТОЛОГІЇ
• Стан джерельної бази
• Дешифрування Ієрогліфів
• Історія археологічного дослідження країни
• Хронологія та періодизація староєгипетської історії
• Природнокліматичні умови в країні
• Етногенез та ментальність населення
Стан джерельної бази
Джерела з історії Стародавнього Єгипту поділяються на чотири групи: староєгипетські писемні пам’ятки, повідомлення античних авторів та Біблії про Єгипет, жанрові сцени, зображені на стінах храмів і гробниць, нам ятки матеріальної культури.
Староєгипетських текстів збереглося чимало, бо єгиптяни нерідко писали на "вічному" матеріалі: на стінах і колонах храмів і гробниць, на кам’яних плитах і саркофагах, на кістяних дощечках (палетках), печатках, амулетах тощо. До того ж вони списаним папірусом часто пеленали мумії, просочуючи його ароматними смолами, завдяки чому він ставав довговічнішим.
З писемних джерел єгиптологи найбільше цінують списки фараонів, викарбувані на стінах храмів у Карнаці,
Абідосі та Саккара. Ці списки містять не лише імена фараонів, а й роки їхнього царювання, що робить їх незамінними для складання хронології. На жаль, у різних списках фараони іменуються по-різному і це створює додаткові труднощі для єгиптологів.
Цінну історичну інформацію містять також царські літописи, особливо "Палермський камінь", "Аннали Тутмоса III", "Стела Піанхі" ("Поема про Кадетську битву") тощо. Однак до цієї інформації потрібно ставитись дуже критично, бо фараони мали звичку приписувати собі воєнні, заслуги своїх попередників, "позичали" один в одного воєнні сюжети та зображували себе переможцями навіть у тих випадках, коли для цього не було жодних підстав. У царських літописах знаходимо також повідомлення про інші народи Передньої Азії.
Істотно доповнюють інформацію, що міститься в царських літописах, "автобіографії" єгипетських вельмож, проте й ці джерела не надто обтяжені історичною правдою. При знайомстві з ними згадується іронічне застереження Бернарда Шоу: "Коли ви читаєте біографію, не забувайте, що правда завжди непридатна для опублікування".
Серед єгипетських писемних джерел майже повністю відсутні юридичні документи та матеріали господарської звітності, а ті окремі, що дійшли до нас, не в усьому правдиво відтворюють господарське життя країни, бо єгиптяни мали вроджену "пристрасть до рекордів, звершень, перевиконань". Щоб дослідити суспільне життя в Єгипті, вченим доводиться більше користуватися літературними і навіть релігійно-міфологічними сюжетами.
Про наукові знання у Стародавньому Єгипті розповідають словники, задачники, медичні та астрономічні трактати, найдавніша у світі "енциклопедія" ("енциклопедія Аменемопе"). Релігійне життя стародавніх єгиптян досить яскраво відображене в їхній багатій заупокійній літературі ("Тексти пірамід", "Тексти саркофагів", "Книга мертвих" тощо).
Таким чином, староєгипетські писемні джерела найгірше відображають соціально-економічну історію країни, краще — політичні, культурні та релігійні процеси.
Важливим, часом незамінним доповненням до писемних джерел, є напрочуд реалістичні жанрові сцени на кольорових рельєфах і розписах єгипетських храмів, гробниць і саркофагів. Єгиптяни, очевидно, вірили, що ці зображення "оживуть" на тому світі, щоб небіжчик опинився у звичному для нього оточенні, тому виконували їх якомога правдивіше й всесяжніше, що перетворило їх на справжню енциклопедію староєгипетського життя.
Цінні повідомлення про Стародавній Єгипет є в іноземних — вавилонських, ассирійських, кушитських та ін.— написах. Щодо Біблії, то її єгипетські сюжети стосуються майже виключно перебування стародавніх євреїв у цій країні.
З античних авторів найповніше описав Єгипет "батько історії" Геродот, який у 445 р. до н. е. побував у цій країні. Він, зокрема, розповів про природнокліматичні умови в долині Нілу, про культуру і побут стародавніх єгиптян, про окремі події єгипетської історії. Повідомлення про Стародавній Єгипет нам залишив також Діодор Сицилійський, який хоча й відвідав цю країну, проте побудував свою розповідь на матеріалах, почерпнутих в інших авторів, завдяки чому до нас дійшло чимало фрагментів утрачених античних праць. "Батько географії" Сграбон описав природні умови Єгипту, господарське життя єгиптян, а Пліній Старший — технологію виробництва папірусу. Цінний матеріал стосовно староєгипетської релігії знаходимо у праці Плутарха Херонейського "Про Ізіду та Озіріса". Окремі повідомлення про Стародавній Єгипет є у працях Гекатея Абдерського, Павсанія, Фукідіда, Ісократа, Платона, Аристотеля, Аристофана, Гекатея Мілетського та інших античних авторів. Особливо цінним для єгиптологів в античній групі джерел є історичний доробок єгипетського жерця Манефона, який жив у IV—III ст. до н. е.— двотомна грецько мовна праця "Історія Єгипту". Манефон користувався фондами храмових архівів і бібліотек, тому його повідомлення про Єгипет достовірні. Це єгиптологічне джерело збереглося фрагментарно у працях інших античних авторів.
Звичайно, повідомлення греко-римських авторів про Єгипет не завжди достовірні, тому ставитися до них потрібно критично.
Виявлені археологами пам’ятки матеріальної культури стосуються різних періодів староєгипетської історії, у тому числі найдавнішого, і є цінним доповненням до писемних джерел. Однак загалом історія староєгипетської цивілізації відображена в них, як і в джерелах писемних, нерівномірно. Зокрема, дуже невиразні сліди залишилися від її темних — т. зв. перехідних — періодів
Історія 
