Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Люблю, цілую, твій татко



Я ще кілька раз перечитала лист і не могла повірити в написане. Я не могла ні плакати, ні рухатись. Невже життя зупинилось, невже це все? Відкрились двері і зайшла Марина, побачивши мене, вона просто оніміла: я була бліда і вже відчувала, як сльози текли по моєму обличчю. Цілу ніч я просиділа з Мариною. Вона по кілька раз перечитувала листа, ніби переживаючи все це разом зі мною. Ми плакали разом, ми не плакали, ми ридали і так, що не могли навіть говорити. Найбільше я карала себе за те, що колись ненавиділа маму. Яке я мала право, адже вона та людина, яка дала мені життя.

Ми вирішили поїхати на похорон разом. Мені потрібна була підтримка. Те місто дійсно знаходилось недалеко від нашого, майже сусіднє. Всі ці роки я жила не знаючи, що так близько знаходиться моя справжня сім’я. Всю дорогу я уявляла, як пройде зустріч з татком, проте вийшло все по-іншому.

Автомобіль Марини зупинився біля доволі знайомого мені будинку. Це був будинок, де я прожила чотири роки. Я пам’ятаю його, хоч і була ще маленькою. Біля нього, як і тоді, був маленький квітник, але зараз він пустував, мабуть, останні роки йому ніхто не приділяв уваги. І стара вишня, де колись була гойдалка, давним-давно посохла. А от і він, мій татко. Він змінився, втратив вагу, і це було добре помітно, був одягнений у костюм, хоча я знаю, що він ніколи їх не любив, а головне – він посивів, очі стали сумними, зникла посмішка.

Коли він підійшов, я не витримала, підбігла до нього і обійняла.

- Тато, таточку, – кричала я вже плачучи.

Ми довго так стояли, доки Марина не підійшла і не сказала, що час іти Вона дала мені чорну хусточку і сказала пов’язати нею голову. Я боялась зустрічі з мамою, не такою я її уявляла, як сьогодні.

В будинку було холодно і моторошно. В кожній кімнаті товклися незнайомі мені люди. І тільки в одній кімнаті було тихо, там лежала вона, моя мама, моя найкраща в світі мама.

Вона була гарною, як і завжди. Я доторкнулась до її щоки, вона була холодною і блідою, а скільки пам’ятаю, вони у неї завжди були рум’яними. Як так могло статись, я не розумію, чому саме зі мною це все відбувається? Чому???

В кімнату зайшли чоловіки, і тато він сказав, що з мамою потрібно прощатись, бо зараз її будуть виносити надвір. «Ні, не треба, – голосила я, – не забирайте її від мене, не треба, залиште мене в спокої». Марина з татом силою мене забирали від неї, але я не піддавалась, я хотіла бути з нею, при останній спробі забрати мене я зачепила рукою фотографію матері з чорною смужечкою. Вона впала і розбилась, в кімнаті всі затихли і дивились то на мене, то на розбиту рамку.

Я погано пам’ятаю, що було далі, бо втратила свідомість. Пам’ятаю, було багато людей, вони проводжали маму оплесками, співали прощальні пісні. Мені хотілось прокинутись і усвідомити, що це лише сон, але, на превеликий жаль, це було насправді.

Після похорону тато спитав мене, чи хочу я знати, як ці всі роки вони жили без мене, чому віддали в дитячий будинок, чи жаліла мама про те, як зі мною поступила. Я сказала, що не хочу більше розмовляти на цю тему, адже маму я давно пробачила, як кажуть, що було, того вже не вернеш. Пізніше, коли ми з Мариною збирались додому, тато обійняв мене і сказав: «Залишайся зі мною, тепер я один і нікому не потрібний». Цих слів я найбільше боялась почути саме від нього. Я не готувалась до такого і не знала, що мені робити. Я стояла між двома людьми, які були для мене однаково дорогими, яких я однаково любила. Марина сказала, що я доросла і можу сама приймати рішення.

Я довго думала, потім підійшла до тата і сказала: «Вибач, татку, де ти був раніше, коли чужа сім’я стала для мене рідною»? Він мовчав, мовчав і плакав. Обійняла, поцілувала його і пообіцяла, що буду навідувати. Марина сказала, що не осуджує мене, що я зробила те, що говорило моє серце. Після того я ще довго думала, чи правильний вибір я зробила. Мабуть, правильний…


Віра, надія та любов.

Віра. Надія. Любов. Таких три різних слова, але водночас таких необхідних у нашому житті. Віра. Ми віримо, що будемо щасливими, ми віримо, що рано чи пізно знайдемо своє кохання, ми віримо в життя. Надія. Ми живемо, надіючись на те, що завтра буде кращий день ніж сьогодні, що після чорної смуги життя завжди приходить біла. Любов Про любов можна говорити багато, вона є невід’ємною частиною нашого життя. Кохання – дивовижний подарунок, який ми робимо собі і своєму супутникові. Але ми, навіть не бажаючи цього, нерідко припускаємось помилок.

Віра у моєму житті відіграла велику роль. Просипаючись, кожен день я вірила, що все буде добре. Я вірила, що рано чи пізно мене хтось забере з дитячого будинку, що мене хтось знову полюбить, мої рідні мама і татко все ж таки зрозуміють, яку помилку вони зробили і що ніколи не пізно це все виправити. Головним було те, що я вірила в своє кохання, я вірила і надіялась, що воно безмежне, довготривале і таке справжнє. Та я ніколи не думала, що в одну мить моя віра, надія та любов перестануть для мене існувати, і разом із ними перестану існувати і я.

Час ішов, я стала дорослішою, я почала дивитись на світ іншими очима. Я почала жити самостійно. На моє двадцятиріччя Марина з Юрієм подарували мені квартиру, я була їм дуже вдячна. Ніколи не думала, що колись не рідні і не знайомі мені люди, а зараз найрідніші у світі зроблять мене щасливою, подарують мені свою любов, виведуть на правильний шлях мого майбутнього самостійного життя.

Цього року я закінчувала університет. Далі мені потрібно було влаштовуватись на роботу. Марина обіцяла допомогти, але я відмовилась, хотілось вже самій розпоряджатись своїм життям. Наближалось літо, таке довгождане тепле літо. Літо стало для мене порою мого кохання. Нещодавно зателефонував Ваня і сказав, що це літо стане для мене найкращим, що цього літа він зробить мене найщасливішою в світі. І я чекала, я чекала того дня, я надіялась, я вірила, а головне кохала. Кохала більше всіх на світі.

Сьогодні випуск. Хтось радіє цьому дню, а хтось тихенько плаче. Проте всі однаково щасливі. Мені також важко розлучатись зі своєю групою: ми були дружніми, ми майже ніколи не сварились, але, провчившись такий довгий період, ми маємо, що згадати.

День був сонячним. В повітрі відчувались запахи квітів, лунала музика, читали вірші, вручали дипломи. Було чути шурхіт вечірніх суконь і запах сигарет, можна було б навіть почути, як б’ються наші серця. Таку атмосферу кожен може відчути, хто знає, що таке випуск. Прийшов довгожданий час, час вручення дипломів, які свідчили про нашу успішність, про те, що ми вже стали дорослими та самостійними. По черзі ми отримували ключі до нашого майбутнього, супроводжуючи оплесками та музикою. Прийшла черга отримувати диплом і найменшій із нашої групи.

Оля – вона була найменшою, студенткою в групі; вона гарно навчалась, займала призові місця в усіх олімпіадах і навіть всесвітніх. Її любили усі викладачі, нею пишались батьки і поважали студенти. Я знаю, що вона з великим нетерпінням чекала цього дня, вона хотіла доказати всім, що вона вже давно не маленька. Проте з нами її чомусь не було. Перестала грати музика, всі кинулись шукати, а мати просто почала плакати, вона навіть не розуміла, що відбувається.

- Мов крізь землю провалилась, – сказав наш куратор.

- Он вона, – крикнув хтось переляканим голосом і показав на дах п’ятиповерхового будинку.

Так, це була вона. Червоне атласне плаття вітер розвівав в різні сторони, а білі кучері закривали її обличчя і здавалось, що от-от полетить.

Хтось скрикнув, хтось зойкнув, а матір давно вже везла швидка. Директор щось почав говорити до Олі, заспокоювати, просити спуститись донизу. Вона ж нікого не слухала. Я не могла отямитись; невже вона це зробить. Десь було чути сирену швидкої та міліції, а десь вив собака. В одну мить тіло маленької дівчинки Олі летіло з п’ятого поверху як пір’їнка.

Швидка прибула, але пізно, занадто пізно. В руках у неї був маленький папірець, де було написано: «Надія, Віра та Любов раз і назавжди зникли з мого життя».

Ніхто остаточно не зміг назвати причину її самогубства, хтось говорив, що через хлопця, а хтось, що через проблеми в сім’ї.

Мати її лежить в комі вже третій день. Вона ще не знає останніх подій, і краще їй не знати. Олю хоронили на другий день після інциденту, дипломи нам вручали зі сльозами на очах, її ж диплом раз і назавжди залишиться з нею. На похорон прийшло багато людей, батько таки не зміг приїхати із Англії, ніхто, ніхто з її рідних не прийшли провести в останню путь, тільки старенька бабуся, яка постійна казала: «Себе в могилу звела, та ще й маму скоро забере…»

Я ніколи не забуду цього дня, коли дівчинка Оля перестала надіятись, вірити та любити і назавжди пішла з життя. Я багато думала про її вчинок, можливо, вона знала, що робить і вважала це правильним, але невже вона хотіла своєю смертю довести досі невідоме нам, невже у неї не було іншого виходу. Після похорону мені захотілось провідати могилу матері і подивитись, як там живе татко.

Я їхала і думала, чи варто це робити, чи зрадіє татко і чи зможу піти на могилу матері. Татко зрадів, обійняв мене своїми кволими, тремтячими руками, поцілував гіркими, гарячими губами, мабуть, плакав. Він був стомленим, найбільше втому видавало його обличчя. Ми разом пішли до матері, принесли їй квітів, я довго стояла і дивилась на її портрет, де вона посміхалась, а потім заплакала. Тато заспокоював, але я так плакала, що він не витримав і сам тихенько схлипнув. Погода теж не витримала, насунулись хмари, зірвався вітер, загриміло, а потім спустився дощ. «Не плач, мамо», – сказала я і сховалась в автомобіль.

Сьогодні залишилась у татка, страшно було спати у майже пустому будинку. А колись тут жила щаслива сім’я, де один одного любили, де раділи всі життю. Але доля нас розлучила і дала кожному своє…

Я читала ці сторінки давно минулих днів, років і згадувала, переживала, плакала, багато плакала. За ці всі дні я мало спала, дуже погано почувалась. Андрій взагалі не приділяв мені уваги, а Аліну я вже не пам’ятаю, коли останній раз бачила. Та я не могла зупинитись ще залишилось прочитати кілька сторінок, кілька сторінок мого минулого.


Наречена в чорному

Я з важкістю пережила той останній день перебування в університеті. Я звичайно не про такий випуск мріяла, але те, що вже було, назад не повернеш.

Наближалось літо. Сонце вже не гріло, а пекло, навкруги переважали зелені кольори, аеропорти були переповнені людьми; всім хотілось якнайшвидше поїхати відпочивати.

Марина допомогла мені влаштуватись на роботу в престижну фірму, і разом з Юрієм поїхали в Ізраїль, мені також пропонували, але я відмовилась, бо як завжди, відпочиватиму на дачі.

Ваня телефонував до мене кожен день, із нетерпінням чекав мого приїзду. Сам він вже давно приїхав, а от у мене було ще багато не закінчених справ, які хотілось якнайшвидше вирішити. Я скучала за ним, згадувала нашу першу зустріч, як ми разом проводили час і як нам було добре. Він найкращий у всьому, він мій ідеал, я ще ніколи не зустрічала людей, які так багато всього знають, які так щиро з тобою розмовляють, які разом із тобою вірять у чудо. Моє чудо збулось я: зустріла його, такого впевненого і разом із тим смішного, незвичайного та простого.

Сьогодні ми зі Свєткою в честь того, що закінчили навчатись, вирішили влаштувати невелику вечірку й запросити одногрупників та друзів. Разом із тим, щоб гарно виглядіти, ми пройшлись по магазинах, забігли в салон краси, одним словом готувались до грандіозного гуляння. Повертаючись додому, ми зустріли місцеву гадалку, яка славилась тим, що могла людину побачити наскрізь і ще й до того розказати, що чекає її в майбутньому. Особисто я не дуже в це все вірю, і навіть боюсь підходити до цих гадалок, скільки пам’ятаю, завжди обходила їх іншою дорогою. Свєтка, навпаки, сміялась і говорила, що нічого поганого і страшного тут немає.

Я йшла і боялась подивитись в її сторону, вона ж, навпаки, шукала мій погляд.

- Хочеш, розкажу, що в майбутньому тебе чекає? – неочікувано сказала вона.

- Ні, не хочу.

- А мені здається, що тобі варто це знати.

- А мені здається, що не варто, – сердито відповіла я і вже обернулась щоб, іти.

- Лихо тебе чекає, воно вже стукає в твоє життя.

Від почутого аж серце заболіло. Вона бреше, такими словами заспокоювала я сама себе цілу дорогу.

Вже ввечері у мене був просто чудовий настрій. Гучна музика, веселий сміх, повний будинок друзів і одногрупників.

Я підійшла до вікна. Надворі була тиша. Зорі вкрили небо, зробивши його надзвичайно красивим, місяця не було. На мить мені стало страшно від почутих вдень слів. Мені так хочеться, щоб це виявилось неправдою. Завтра я поїду на дачу, зустріну Ваню, пригорнусь до нього і забуду про все на світі. Думки перебив дзвінок у двері. Я пішла відчиняти. На порозі стояв Андрій, той самий найкрутіший хлопець із школи.

- Привіт,- тихо сказав він і вручив букет моїх улюблених квітів – гербер.

- Привіт!

- Можна, я зайду?

- Так, звичайно.

Він змінився. Став дорослим, серйозним, змінився навіть погляд. Майже весь вечір він мовчав, а потім, коли всі розійшлись, підійшов і сказав, що кохає мене, що не може без мене, що весь цей час думав про мене, але ніяк не наважувався приїхати. Він запропонував мені руку і серце. Я мовчала і не знала, що сказати. Потім набралася сили і сказала, що кохаю іншого.

Таким злим я його ще ніколи не бачила. Він пообіцяв, що буду його і він зробить все можливе, щоб бути зі мною. Він пішов, грюкнувши дверима. Я не розуміла, що відбувається, а потім згадала слова гадалки. Цілу ніч я просиділа біля вікна. Інколи плакала, пила каву, говорила сама до себе. Хотілось забути про все на світі.

О сьомій ранку я вже була на автовокзалі. Ваня пообіцяв, що зустріне мене. Я з нетерпінням чекала зустрічі. Я люблю його, і ніхто нас не розлучить. На телефон прийшло кілька повідомлень і всі від Андрія. Я не відповіла. Потім почав дзвонити, але я не брала трубку.

Майже всю дорогу я спала. Розбудив дзвінок Вані. Він вже мене чекав. Автобус під’їхав до зупинки, вийшовши, я нікого, крім хлопчаків, які бігали, не бачила.

- Де ж він?

- Я тут, – донеслось десь позад мене.

Він стояв з великим букетом польових ромашок і посміхався. Я не витримала і накинулась на нього. Обнявшись, ми стояли десь хвилин десять.

Ми йшли по зеленій травичці і розмовляли. Літали метелики, співали пташечки, одним словом, не день, а казка. На дачі було тихо і спокійно. Ваня допоміг мені розібрати речі і приготувати вечерю.

 

Мені одній страшно було, то ж прийшлось йому залишитись зі мною на ніч. В той день я була найщасливішою у світі.

Влітку дні летять дуже непомітно. Ми вдвох жили на дачі. Разом лягали, разом прокидались. Інколи ходили на дискотеку, їздили на різні екскурсії, з його друзями ходили в похід у ліс. Я була щасливою, поряд із ним я нічого не боялась. Він був автором мого щастя, він – моє життя, моє повітря, сонце, він – мій.

Напередодні сьомого липня він поїхав у Черкаси. Удома виникли якісь питання, які потребували швидкого вирішення. Я не хотіла його відпускати, але він пообіцяв, що, коли приїде, то я стану ще щасливішою, адже готує для мене сюрприз. Я чекала цього дня з великим нетерпінням, рахувала години, хвилини, секунди, які минали для мене дуже повільно. Я страждала без нього, бо занадто вже його кохала.

Сьоме липня – день, який я чекала. Він має бути особливим і незвичайним, не схожим на всі інші дні. Ваня зателефонував і сказав, що приїде після обіду, а щоб все було ще цікавішим, сказав, щоб я о годині вечора вже була готова і чекала на нього. Я одягнулась у своє найкраще, найулюбленіше плаття.

Він прийшов. Обійняв, поцілував і сказав, що мені прийдеться буквально на півгодини побути із зав’язаними очима. Я згодилась, бо довіряла йому як нікому іншому. Він взяв мане за руку і повів. Всю дорогу ми йшли мовчки, а я ще й із закритими очима. Ми прибули на місце, я відчувала, що вже раніше тут була. Він ніжно зняв з мене пов’язку і прошептав: «Це все для тебе». Ми були біля річки, де вперше зустріли один одного. На березі стояв столик, а кругом нього мерехтіли маленькі вогники. На воді пелюстками троянд було викладено слово «кохаю». Він стояв навпроти мене і дивився прямо в очі. Я відчувала, що зараз має щось статися. І моє чуття мене не підвело. Ваня став на коліно і відкрив маленьку червоненьку коробочку, де виблискувало від місячного сяйва маленька обручка.

- Віоло, ти – моє життя, ти частинка мене, я тебе кохаю більше всіх на світі і хочу, щоб ти завжди була моя, щоб нас ніщо не могло розлучити. Чи згодна ти стати моєю навіки?

Я бачила, як він хвилюється, як тремтить його рука, як світяться від щастя очі. Та й сама я ще не могла повірити в те, що відбувається. Без усіляких роздумів я сказала: «Так!» Ми були найщасливішою парою в світі. Таке просто неможливо передати, це все потрібно відчувати. Ніч виявилась неймовірно романтичною. Вранці, доки Ваня ще спав, я поділилась новиною з Мариною та Свєткою, обоє були дуже радими за мене. Марина навіть спершу не повірила, думала, що жартую, але я переконала її, що це правда.
Здавалось би, нещодавно я була розчарованою і зовсім не вважала себе щасливою, а зараз я лежу поруч з коханою людиною, яка відкрила мені очі на нове життя.

Планів на сьогодні було дуже багато, головним було те, що Ваня разом із батьком поїде купувати автомобіль. Звичайно, хотілось поїхати з ним, але вдома багато справ. Тому поїхав він сам, пообіцявши, що ввечері приїде на власній машині.

Я приготувала вечерю. Було вже десь біля десятої години вечора, а його ще не було. Я вже почала хвилюватись, кілька раз набирала його номер, але трубку ніхто не брав, можливо, вже в дорозі, думала я.

Годинник пробив одинадцяту, а його все ще не було. Задзвонив телефон.

- Алло, ти де? Я ж хвилююсь, коли будеш? – вже майже плачучи, говорила я.

- Вибачте, а це Віола? – сумний, тривожний незнайомий голос почула я.

- Так, це я.

- Це батько Вані, його більше немає…

- Ви кажете неправду, цього не може бути, я вам не вірю!!! Скажіть, де він!

- Він попав у аварію, коли повертався до вас. Він розбився у двох кілометрах до вашого містечка. Ви заспокойтесь, я скоро до вас приїду.

Я вже не чула, що він говорив, я щосили кинула телефон на землю. Я кричала, ревіла, рвала на собі волосся. Я не вірила, просто не хотіла вірити в те, що почула. Це сон, це просто сон, – повторювала раз за разом. Я сиділа на землі біля вікна. Плакати я вже не могла. Вся підлога була вкрита фотографіями, які були зроблені напередодні. Я ще не вірила. Хтось відкрив двері і увійшов. Це був його татко, він підійшов до мене і обійняв. Ми плакали разом.

На другий день я не могла говорити. Постійно мовчала. Інколи набирала його номер телефону, але трубку ніхто не брав. Я постійно уявляла, що він от-от має увійти в кімнату, обійняти, поцілувати. Я збожеволіла, я просто збожеволіла. Завтра похорон. Я купила чорне плаття, чорне, як ніч, плаття. Завтра я його одягну, жаль, що не буває чорної фати.

Я стояла біля його труни і дивилась, востаннє дивилась на нього. Блідий, сині губи, холодний, не таким я хотіла його бачити, не таким. Все одно він був гарним, для мене він завжди буде таким, бо я його кохаю. Як важко втрачати дорогу тобі людину, з якою ти провів найкращі миті свого життя, з якою ти не боявся нічого, яка віддала тобі своє серце.

Я майже цілий день просиділа біля нього. Я бачила, як приходили інші люди, його родичі, як вони плакали, кричали, я бачила його маму, вона була в істериці, кілька раз намагалась витягнути його з труни, кричала, щоб він прокинувся. На це було важко дивитись. Я чула, як хтось спитався про мене, «Що за дівчина там постійно сидить?» А хтось відповів, що то його наречена, наречена в чорному. Серце заболіло від почутих слів, покотились сльози, я впала йому на груди і прошептала: «Я ніколи в житті тебе не забуду і завжди буду твоєю нареченою»

Це був просто жах. Я його втратила. Я читала ці рядки і плакала. Як так могло статись і чому я все дуже погано пам’ятаю. Що зі мною сталось? Це був останній запис у моєму щоденнику, а що було далі? Андрій, тільки він має знати, що було далі.

 

 

Психіатрична лікарня

Я увірвалась до Андрія в кабінет, він, як завжди, сидів і щось читав, анітрохи не здивувався моїй появі бо знав, що рано чи пізно це станеться. Але чому він чекав, чому не розказав раніше, чому дозволив мені прочитати щоденник. Він сидів мовчки, і дивився, як мої очі наливались слізьми, а потім сказав, що все розкаже, якщо я буду себе тримати в руках. Я приготувалась до найгіршого.

Чоловік почав розказувати. Після похорону я цілий тиждень мовчала і нічого не робила, сиділа біля вікна і розмовляла. Я уявляла собі, що він живий і знаходиться поруч зі мною. До себе нікого не підпускала. Одного дня мене відвезли в лікарню до лікаря, щоб почали лікувати і ставити на ноги. Мною керували як лялькою. Я постійно мовчала.

Саме в лікарні я випала з вікна і так втратила пам'ять. Лікарі говорили, що я народилась у сорочці. Та ще й до того всього була вагітна. Дитині нічого не загрожувало, а от я нічого не пам’ятала. Андрій, дізнавшись про це, зразу ж приїхав в лікарню, весь час мого перебування там сидів зі мною. Кожен день носив мені квіти, мої улюблені квіти. Коли я прийшла до тями, то він сказав, що є мені чоловіком, і що я вагітна від нього. Я йому вірила, вірила до останнього, бо сама нічого не могла пригадати. Він брехав мені, брехав, бо кохав.

Я слухала його розповідь і не могла в це все повірити. Як він міг мені брехати. Я ненавиджу його, просто ненавиджу. І Аліна, вона не його дочка, вона дочка Вані. Того, кого я ще так люблю. Я його наречена, а не твоя. Я кричала, била Андрія книжками, а він мовчав, мовчав і тихо плакав. «Забудь про мене, чуєш, забудь, я не твоя.» Я не контролювала себе, свої вчинки. Я кричала на нього, звинувачуючи його у всьому. Потім заспокоїлась. Зібралась і пішла. Андрій мене не зупиняв, бо знав, що так потрібно, що так буде краще мені. Я бродила вулицями, плакала, кричала. Під вечір я вирішила піти на цвинтар, я хотіла його бачити.

На цвинтарі було холодно і моторошно. Віяв холодний вітер, десь далеко кричала сова, я не боялась. Я не знала, де його могила, тому дуже довго там бродила, перечитала багато різних імен, бачила різні обличчя на фотографіях. Там були і дорослі, і маленькі. І от його могила. Я звернула увагу на фотографію, де він сміявся, її я зробила, коли ми купались на річці. Це я дуже добре пам’ятаю. Він усміхався, завжди усміхався. Я поцілувала фотокартку і сіла біля його могили. Земля була холодною, але я не звертала уваги, розповіла йому все, що розповів мені Андрій. Мені було боляче, я постійно плакала і повторювала слова: «Я тебе люблю».

Я просиділа тут цілу ніч, допоки не приїхав Андрій і не забрав мене. Але відвіз він мене не додому, а в психіатричну лікарню.

Зараз я лікуюсь, мене інколи провідує Андрій. Аліна мене не хоче бачити. Вона боїться. Та й що тут казати, я й сама себе боюсь. В мене дуже часто були напади. Звикла до того, що мене вважають усі божевільною. Тут я познайомилась із таким самим, як я, хворим чоловіком. І на диво, його було звати Ваня. Це доля. Це Бог послав мені його.

Андрій до мене більше не приходив. Вони забули про мене. Згадавши минуле, я раз і назавжди зруйнувала теперішнє.

 

Мені вже все одно

Я виходжу на вулицю і відразу відчуваю як весняний вітерець пройшовся по моєму тілу. Духмяні запахи ще не так давно розцвівших дерев, забивають дух. Я рада сонечку яке світить, рада пташечкам, які весело цвірінькають, а головне радію тому, що я вільна.

Сьогодні мене випускають із психіатричної лікарні. Не дивно, що мене ніхто не зустрічає, я давно стала усіма забута. Мені вже все одно. У руках щоденник, його у мене забрали як привезли до лікарні і тільки тепер віддали. Я не знаю, що мені з ним робити, адже саме він зіпсував моє життя.

Я іду вулицею, знайомими для мене місцями. Помічаю як мене лякаються люди, малі діти сміються. Я у дуже поганому вигляді, але мені вже все одно.

Я втратила все, що мала, я втратила більшу половину свого життя.

Я не знаю куди мені іти. Сльози котяться по обличчю і виблискують на сонячних променях. Я відчуваю їх солоний присмак на губах. Вони такі гіркі.

Я підходжу до квартири, де раніше жила. З під’їзду виходить Андрій і Аліна. Вона вже така доросла і так схожа на Ваню. Я рада, що Андрій зміг її прийняти і дати її те чого не змогла дати я. Вона гарна, постійно сміється. Мені так зараз хочеться підбігти до неї, поцілувати, обійняти. Але я втримуюсь, бо не хочу руйнувати її життя. Вони сіли біля під’їзду. Андрій щось їй розповідає, а вона сміється. Моє серце виривається з грудей, ноги не слухаються і я вже не контролюю себе. Я йду до них.

- Аліно! – крізь сльози кричу я.

Вона різко повертається, підводиться і біжить до мне. Андрій її тримає, але вона виривається.

- Мамо!

Від цього слова все тіло потерпло. Я зупинилась, закрила очі і впала на коліна.

- Мамо, підводься, чуєш? – кричала Аліна крізь сльози.

Вона підбігла до мене і почала обнімати, цілувати руки і обличчя. Я відчувала як б’ється її серце.

В цю мить підійшов Андрій і силою забрав Аліну. Вона просила, щоб він відпустив, але він був злим. Таким я його ще ніколи не бачила.

- Іди будь ласка – вилетіло із його уст – ми не хочемо тебе бачити.

Я піднялась, подивилась на Аліну, яка вже не розуміла, що відбувається.

- Прощайте – тихо сказала я.

Я йшла і плакала, ще кілька раз оглядалась назад, але їх вже не було. Я остаточно їх втратила.

Куди йти далі? Що робити? Мені вже було все одно. Для мене моє життя закінчилось.

Ноги самі повели до будинку татка. Я йшла довго. Сонце пекло в спину, хотілось пити. Перед очима татків будинок, тут раніше я була найщасливішою дитиною. Квітник заріс бур’янами, посохли дерева. На диво будинок був не замкнений. «Невже татко вдома», подумала я і маленька надія загорілась у моїй душі. В будинку було холодно і страшно, скрипіли двері, я помітила, що у кімнатах завішені всі дзеркала, їх там було багато. Мама любила, щоб їх було багато. Татка вже не має…

Я не витримала і почала зривати чорну тканину і рвати на маленькі кусочки. Мені було так боляче…

Це остання запис у моєму щоденнику. Колись я любила жити, радіти посміхатись, любити. Зараз мені вже все одно.

Завтра мене знайдуть мертвою, а може і не знайдуть, я нікому не потрібна. У ванній я знайшла таблетки, які мама постійно вживала, вони ще до цієї пори тут лежать. Я випила усі які були, я відчувала як підкошуються ноги, крутиться голова, я вже відчувала як покидаю цей світ. Мені вже все одно. Згадавши минуле, я зруйнувала своє майбутнє.

Бублик Зоряна Сергіївна

 

Згадати минуле, щоб зруйнувати теперішнє

 

Літературно-художнє видання

 

Автор: Зоряна Бублик

Редактор: Зоряна Бублик

Комп’ютерна верстка: Зоряна Бублик

Технічне редагування: Зоряна Бублик

 

 

Формат 60×84/16 Папір офсетний

Гарнітура Times New Roman

Друк струменний

 

 

Видавничий центр Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені М.С. Грушевського

 

 

Адреса: 23000, м. Бар, майдан Грушевського,1

Тел. (04341) 2-12-70

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.