Колективне управління правом на публічне виконання музичних творів «малих форм»

Під час створення перших товариств колективного управління правами на публічне виконання це право означало тільки право на виконання твору виконавцями перед слухачами. Потім поняття

¹ Обгрунтування необхідності реформування системи колективного управління авторськи­ми правами в Україні шляхом створення на базі ДП УААСП недержавної, неприбуткової організації по управлінню авторів // http://www.uacrr.kiev.ua/ukr/u_info/u_info2.htm

Розділ II. Авторське право і суміжні права

«права на публічне виконання», управління яким здійснювалося такими товариствами, стало значно ширшим.

Типовий договір CISAC «Про взаємне представництво інтересів між товариствами управління правами на публічне виконання» («Типовий договір CISAC») містить таке визначення: «Відповідно до умов цього договору вислів «публічне виконання» включає всі звуки і виконання, що доводяться до публіки в будь-якому місці на території діяльності кожного з договірних товариств будь-яким способом, незалежно від того, чи відомий даний спосіб і чи вико­ристовується він на практиці, або він буде винайдений і буде введе­ний у практику в період дії цього договору. «Публічне виконання» включає, зокрема, «живе» інструментальне або вокальне виконан­ня, виконання за допомогою механічних засобів і такі, як грам­платівки, проводи, звукові доріжки (магнітні та інші), виконання шляхом показу фільму (звукового фільму), шляхом розповсюджен­ня і передачі (передача по радіо і телебаченню, незалежно від того, чи здійснюється безпосередня або відкладена передача тощо), а також будь-яким процесом безпроводового прийому (радіо і телевізійні приймальні апарати, телефонні приймальні апарати тощо), а також інші подібні засоби і пристрої тощо»¹.

Музичні твори «малих форм» — це ті твори, управління якими, як правило, здійснюється колективно, а музичні твори «великих форм» — це твори, управління якими, принаймні ліцензування яких здійснюється на індивідуальній основі. Недраматичні музичні тво­ри — це твори «малих прав», а музично-драматичні — це твори «великих прав».

Організації управління правами на публічне виконання творів в основному є авторськими товариствами (на додаток до згаданого САСЕМ у Франції, можна назвати АСКАП у США, Пі-Ер-Ес у Великій Британії, ГЕМА у ФРН, СІАЕ в Італії, СГАЕ в Іспанії, СУІСА у Швейцарії, ЗАІКС у Польщі, САДАІК в Аргентині, PAT у Російській Федерації).

¹ Коллективное управление авторским правом и смежными правами: Исследования и реко­мендации по созданию и деятельности организаций по коллективному управлению права­ми. - ВОИС, Женева, 1990. -С. 12.

Глава 11. Міжнародний досвід колективного управління...

Як правило, композитори і автори тексту передають свої права на публічне виконання організаціям колективного управління на певний строк або без обмеження часу. Таке передання права ор­ганізаціям колективного управління включає також права на публічне виконання майбутніх творів автора. Передання здій­снюється на основі статутів і правил організацій колективного управління, з якими автор прямо чи опосередковано погоджується на момент вступу в члени такої організації. За загальним правилом організація колективного управління має виключне право давати дозвіл на використання творів, включених до її репертуару. Самі ж автори, як правило, не можуть здійснювати свої права на публічне виконання, передані організації.

Зазвичай ставки авторської винагороди та інші умови ліцензу­вання є предметом переговорів з об'єднаннями користувачів. Існують практичні та більш оновлені списки творів і правово-лодільців на електронних носіях: САЕ — список правоволодільців (композиторів, авторів і видавців), що показує їх належність до різних товариств; WWL — світовий список найбільш використову­ваних творів; GAF — файл генеральних угод.

Як правило, організації управління правами на публічне вико­нання одержують певну інформацію про програми від радіо- і телеорганізацій, а також програми концертів. В інших випадках використовується вибірковий метод. Інспектор організації колек­тивного управління регулярно відвідує практично всі місця, де відбувається публічне виконання (ресторани, бари тощо) і збирає інформацію про програми у вигляді списків виконаних музичних творів.

Адміністративні витрати товариств колективного управління правами на публічне виконання становлять, як правило, близько 20-30 %. Більшість організацій відраховують до 10 % зібраних сум гонорару на культурні та соціальні цілі.

Правила розподілу гонорару становлять добре розроблену пайову систему, що відображає як значення самого твору, так і характер його використання.

Розділ II. Авторське право і суміжні права

§ 2. Колективне управління механічними правами

Поняття «механічні права» у більшості випадків означає право автора дозволяти відтворення його твору у формі запису (звукозапи­су або аудіовізуального запису), здійсненого механічним способом у широкому розумінні цього слова, включаючи електроакустичні та електронні способи. Найбільш типовим і економічно важливим «механічним правом» є право автора музичного твору й автора тексту дозволяти звуковий запис своїх творів.

Деякі країни застосовують примусові ліцензії (Індія, Ірландія, Японія, Швейцарія, США). Розмір гонорару, що виплачується за механічний запис, встановлюється або законом, або компетентним органом. В інших країнах існує можливість встановлювати окремі елементи системи виплати винагороди на договірній основі.

Міжнародною неурядовою організацією, яка об'єднує товари­ства управління механічними правами, є Міжнародне бюро това­риств управління правами на механічний запис і відтворення (ВІЕМ).Первісно ВІЕМ було створено в 1929 р. як французьке цивільно-правове товариство. Відтоді його юридичний статус і основні функції зазнали змін. Певний час ВІЕМ діяло як цент­ралізоване агентство для його членів, яке здійснювало безпосе­реднє ведення переговорів із представниками фонографічної промисловості про розмір ставок винагороди і самостійно здійснювало її збір. Нині кожна національна організація — член ВІЕМ самостійно збирає винагороду зі своєї національної фоно­графічної промисловості, проте ВІЕМ продовжує діяти як орган, який централізовано здійснює переговори з представниками цієї промисловості.

Одним із головних партнерів, з якими ВІЕМ веде переговори, є Міжнародна федерація фонографічної індустрії (IFPI),створена в 1933 р. Між ВІЕМ і IFPI існує типовий договір, який час від часу переглядається і втілюється в життя шляхом укладення індивіду­альних договорів між національними товариствами — членами ВІЕМ і національними виробниками фонограм.

Типовий договір BIEM/IFPI стосується, зокрема, таких питань: дозвіл використовувати репертуар ВІЕМ (так званий світовий ре­пертуар); визначення розмірів авторської винагороди і способів її

Глава 11. Міжнародний досвід колективного управління...

обчислення; місце виплати (в країні виробника або в країні прода­жу); строк виплати; умови експорту; деякі винятки щодо зобов'язань із виплати винагороди (безоплатні примірники для реклами, повернені примірники тощо); аудит і кількість відтворе­них примірників.

Розподіл винагороди здійснюється на основі даних про фактич­не використання творів. При розподілі відсутня пайова система, в якій можуть переважати суб'єктивні елементи.

§ 3. Колективне управління правами на публічне виконання драматичних творів

У 1791 р.у межах французького авторського товариства SACD у Парижі було засноване Генеральне агентство,яке мало свої пред­ставництва в основних провінційних центрах. Автори інформува­ли товариство і через нього театри про основні умови (включаючи, зокрема, розмір гонорару), на основі яких вони були бготові вес­ти переговори про надання дозволу на використання їх драматич­них (або музично-драматичних) творів. На основі цих загальних умов укладались окремі договори, а Генеральне агентство SACD збирало і після вирахування витрат розподіляло винагороду серед авторів. Хоча з часом у цій діяльності з'явилися нові елементи, система колективного управління SACD залишалася практично тією самою.

Ця система складається з таких трьох елементів: загальні дого­вори, окремі договори, а також збір і розподіл винагороди на основі окремих договорів.

Як правило, між товариством і організаціями, які представля­ють театри, укладаються договори загального характеру. Такі загальні договори включають деякі мінімальні умови, зокрема базову ставку авторської винагороди, яка, наприклад, у Парижі становить 12 % загальної суми доходу. В конкретних договорах не можуть міститися умови, які погіршують становище автора, одно­часно до них можуть бути включені кращі для авторів положення.

Конкретні договори, які укладаються з кожним театром і на кожний твір, зазвичай базуються на мінімальних умовах загально­го договору (з можливістю включення до договору кращих для ав-

Розділ II. Авторське право і суміжні права

тора умов). SACD повинен запитувати згоду автора на укладення кожного конкретного договору. В даному разі товариство діє тільки як представник автора.

Простіша система існує у сфері діяльності любительських те­атрів. Авторам пропонується передати товариству (з певними обмеженнями і на певних умовах) право дозволяти публічне вико­нання на умовах загального договору, укладеного з Федерацією любительських театрів. Автори вибирають переважно саме цю спрощену схему.

Представники SACD регулярно здійснюють відслідковування виконання на території своєї діяльності і збирають авторську ви­нагороду. Винагорода розподіляється тим авторам, які є во­лодільцями прав на твори, за публічне виконання яких випла­чується авторська винагорода.

Товариство вираховує із зібраної авторської винагороди вста­новлені відрахування на адміністративні витрати (від 8 до 9,5 % за­лежно від географічної зони) і збори на соціальне страхування. Залежно від фінансових результатів звітного періоду частина утри­маних коштів може бути повернена авторам, оскільки SACD дотримується принципу, відповідно до якого утримуватися можуть лише фактичні адміністративні витрати.

SACD також управляє правами на використання творів на радіо і телебаченні, а також на використання аудіовізуальних творів. У цій сфері діє повне колективне управління. SACD укладає дого­вори з радіо і телекомпаніями, збирає винагороду і розподіляє її конкретним правоволодільцям.

§ 4. Колективне управління правом слідування

Відповідно до ст. 14^ter Бернської конвенції про охорону літератур­них і художніх творів'щодо оригіналів творів мистецтва і оригіналів рукописів письменників і композиторів автор, а після його смерті — особи або установи, уповноважені національним за­конодавством, користуються невідчужуваним правом часткової

¹ Паризький Акт від 24 липня 1971р., змінений 2 жовтня 1979 р. Дата приєднання України — 31 травня 1995 р.

Глава 11. Міжнародний досвід колективного управління...

участі в кожному продажі твору, що йде за першою його уступкою, здійсненою автором твору. Порядок збору і розміри сум визнача­ються національним законодавством.

Право слідування, як правило, охоплює оригінальні твори мис­тецтва, проте в деяких країнах воно охоплює і оригінальні рукописи. Існують два методи обчислення розміру ставки збору у сфері права слідування. Перший обчислює такий збір на підставі підви­щення ціни твору за кожного його перепродажу, другий — на основі ціни кожного продажу.

Найкраще вирішення проблеми практичної реалізації права слідування з використанням системи колективного управління відбулося в Німеччині.

Тут право слідування було введене Законом про авторське пра­во 1965 р. і застосовується не тільки у разі продажу на публічних аукціонах, а й у випадках продажу через дилерів. Проте первинно закон не містив жодних процедур із практичного застосування цього права. Аукціоністи й дилери відмовлялися платити збір на тій підставі, що вони не є продавцями, і водночас під приводом охорони комерційної таємниці не розкривали імен і адрес про­давців. Тривала судова процедура завершилася рішенням Верхов­ного суду 1971 p., відповідно до якого аукціоніст і дилер можуть відмовитися повідомити ім'я і адресу продавця тільки за умови, що вони самі заплатять винагороду. Проте обов'язок надавати таку інформацію встановлений не був.

Закон від 10 листопада 1972 р. завершив роботу із прийняття правил практичного застосування права слідування. Цей Закон ввів загальний обов'язок надання інформації, визначив розмір збору — 5 % від ціни перепродажу, межову ціну, з якої починається застосування права слідування, в розмірі 100 німецьких марок. У новому Законі авторським товариствам відводилася значна роль. Правом вимагати надання інформації були наділені лише ав­торські товариства, що було зроблено з метою захисту аукціоністів і дилерів від великої кількості індивідуальних запитів.

У 1980 р. був зроблений подальший важливий крок для викори­стання можливостей колективного управління. Був підписаний договір між BILD-KUNST, авторським товариством, що управляє

Розділ II. Авторське право і суміжні права

правами художників, і організацією, що об'єднує дилерів, які діють у сфері продажу творів мистецтва. Угода стосувалася творів, створених у XX ст.¹

На свої адміністративні витрати BILD-KUNST утримує 20 %. Відповідно до порядку розподілу, чинного у товаристві, зі збору, належного спадкоємцям авторів, відраховується 10 % до фонду підтримки нових авторів, з винагороди, належної живим авторам, 10 % відраховується як платіж до фонду соціального страхування і ще 10 % відраховується до фонду підтримки творчості.

У Франціїдо прийняття Закону 1957 р. діяло таке правило. В тому разі, якщо правоволоділець виконував певні формальності (оформляв заяву), державний службовець вираховував винагороду, що виникла через право слідування, із суми, належної продавцеві. Протягом трьох днів після продажу відраховувана сума утримува­лася на користь художника і передавалась або агенту художника, або самому художнику. Якщо вимога про передачу утриманої вина­городи не з'являлася, державний службовець зобов'язаний був протягом місяця інформувати володільця прав рекомендованим листом. По закінченні трьох місяців обов'язок службовця припи­нявся шляхом повернення продавцеві утриманої суми.

Після введення в дію Закону 1957 р. зазначена система переста­ла застосовуватися, а шляхом укладення угоди між авторськими товариствами і Національною палатою аукціоністів та із врахуван­ням раніше чинної практики була заснована система збору вина­городи, що виникає відповідно до права слідування.

Авторські товариства (SPADEM і ADAGP) повідомляють дані про всіх своїх членів до секретаріату Національної палати аукціоністів, яка в свою чергу передає ці дані своїм членам. Ката­лог продажу або список виставлених на продаж творів регулярно надсилається до авторських товариств. Використовуючи ці дані, а

¹ Дилери, що діяли у сфері продажу творів мистецтва, зобов'язалися платити 1 % від обігу всіх продажів творів мистецтва, створених у XX ст. Ця ставка базувалася на передбаченні, що щорічний обіг дилерів становив 100 млн німецьких марок, а виплати, які необхідно здійснювати відповідно до права слідування разом із введеними в 1980 р. виплатами із соціального страхування, зросли до 1,5 млн німецьких марок.

Було узгоджено, що якщо обрахована таким чином сума буде нижчою за рівень, що ба­зується на цьому положенні, то матимуть місце подальші переговори.

Глава 11. Міжнародний досвід колективного управління... також бюлетені про аукціонні продажі, авторські товариства здійснюють жорсткий контроль за продажами.

Агенти товариств відвідують деякі аукціони, особливо ті, які проводяться без каталогів і без реклами. На підставі цієї інфор­мації авторські товариства складають списки творів своїх членів, які виставляються для продажу і підпадають під дію права сліду­вання. Ці списки незадовго до початку аукціону передаються аукціоністу. Аукціоніст проставляє на них ціну продажу кожного твору і разом з винагородою повертає списки до відповідних ав­торських товариств. Ця процедура робить здійснення зборів за право слідування легким і недорогим заходом.

В Угорщинідіє також досить проста система, в якій провідну роль відіграє HUNGART(організація колективного управління). Збори винагороди відповідно до права слідування (5 % від ціни пе­репродажу) повинні перераховуватися цій організації, яка після відрахування своїх адміністративних витрат, виплачує їх правово-

лодільцям.

Існують й інші організації колективного управління у сфері ви­користання прав на твори мистецтва. Такими організаціями є VBC в Австрії, DDG BEELDRECHT у Нідерландах, BONUS у Швеції, DACS у Великій Британії.

§ 5. Колективне управління правами на репрографічне репродукування творів Репрографічне репродукування стало першим важливим техно­логічним проривом після паризького перегляду Бернської кон­венції у 1971 p., що серйозно зачепив питання авторського права, відносно якого колективне управління було визнане найкращим вирішенням проблеми.

Перш за все необхідно навести приклад Федеративної Республіки Німеччини,бо ще в Законі про авторське право 1965 р. законодавство цієї країни містило досить деталізовані положення стосовно як самого права на відтворення, так і його обмежень. Хоча ці положення безпосередньо не стосувалися репрографічно-го репродукування, малося на увазі, що вони також застосовні до такого відтворення.

Розділ II. Авторське право і суміжні права

Законодавець врахував рішення Федерального суду 1955 р. із питань фотокопіювання, яке стосувалося відтворення статей із на­укових журналів однією промисловою фірмою для їх використан­ня експертами фірми. Федеральний суд постановив, що зазначена діяльність слугувала комерційним цілям фірми і тому вона не була вільним використанням відповідно до визначення використання в особистих цілях, а порушенням авторського права. Це рішення привело до укладення угоди між Федерацією німецької індустрії та Асоціацією німецьких книготоргівцівіз питань фотокопіювання ста­тей із періодичних видань для внутрішнього використання.

Закон про авторське право 1965 р. дозволив виготовлення окре­мих копій творів для їх використання в особистих цілях без випла­ти винагороди. Також було дозволено виготовляти або доручати виготовлення окремих копій творів із метою чийогось власного наукового дослідження для їх включення до внутрішніх файлів, а також для будь-якого іншого внутрішнього використання.

Такі дії дозволялися відносно невеликих уривків з опублікованих творів і окремих статей, опублікованих у газетах та інших періодич­них виданнях, а також відносно творів, видання яких припинено, а володілець авторського права може бути знайдений (якщо воло­ділець авторського права може бути знайдений і твір не перевидався протягом трьох років, автор може відмовити в такому відтворенні тільки з вагомих підстав). Закон про авторське право також встано­вив, що в тому разі, якщо відтворення здійснюється з комерційною метою, автору слід виплачувати справедливу винагороду.

На підставі вищезазначених положень товариства ФРН колек­тивного управління авторськими правами уклали ряд ліцензійних угод. Так, у 1982 р. товариство ФРН управління літературними правами (WORT)уклало угоди з міністерствами культури ландтагів стосовно репрографічного репродукування охоронюваних творів у школах, передбачивши в них виплату щорічної одноразової суми. Для того, щоб розподілити ці суми, в деяких школах були прове­дені спеціальні дослідження. WORT збирав також значні суми і за угодами стосовно копіювання з комерційною метою.

Закон від 24 червня 1985 р. вніс певні зміни до цієї системи. За новим законом дозволялося виготовляти або дозволяти виго-

Глава 11. Міжнародний досвід колективного управління... товлення копій невеликих творів або окремих статей, опублікова­них в газетах, для особистого користування, а також із метою освіти в некомерційних освітніх установах у кількості, необхідній для одного шкільного класу або для державних іспитів у школах, університетах та інших некомерційних освітніх установах.

Абсолютна заборона на репрографічне відтворення без згоди автора була введена в трьох випадках, а саме: в тих випадках, коли репродукуванню підлягає вся книга або все періодичне видання, у разі репродукування графічного запису музики (ноти), а також у разі репродукування комп'ютерних програм.

Найбільш значна зміна полягає у введенні до закону ліцензії для випадків, які не вимагали згоди автора на відтворення. Зако­нодавець установив, що починаючи з 1985 р. технічний розвиток привів до такого розміру копіювання в особистих цілях, яке стало безпідставно завдавати шкоди законним інтересам авторів. На думку законодавця, ця шкода повинна бути усунена або при­наймні зменшена шляхом введення положень, що зобов'язують виплачувати справедливу винагороду за таке використання. Тому для репрографічного репродукування в особистих цілях до закону були введені ліцензії.

Це законодавство проводить розмежування між домашнім і не домашнім копіюванням. До уваги береться те, що нині у приватно­му користуванні перебуває мало ксерокопіювальних апаратів, тому вони значно рідше використовуються для копіювання охоронюва­них творів, ніж ксерокси, що знаходяться в бібліотеках, освітніх установах та інших подібних місцях, де є охоронювані авторським правом твори, які можна скопіювати у значно більшій кількості. У зв'язку з цим була введена змішана система здійснення зборів¹.

¹ Одним із елементів цієї системи є збори за обладнання, які виплачують виробники або імпортери (розмір зборів був встановлений законом у розмірі від 75 до 600 німецьких марок залежно від потужності копіювального апарату). Цей збір повинен сплачуватися за кожну машину, незалежно від того, чи використовується вона в домашніх або не домашніх умовах, у вигляді паушальної суми, що відповідає обсягу охоронюваного авторським правом ма­теріалу, зазвичай копіювального такою машиною. На додаток до збору за обладнання виплачувався також збір за ксерокопіювання (0,05 німецької марки за кожну сторінку стан­дарту А4 зі шкільного підручника, 0,02 німецької марки за кожну сторінку стандарту А4 з інших творів). При цьому до уваги взятий той факт, що за не домашнього використання копіювальних машин (у школах, університетах, публічних бібліотеках, ксерокопіювальних організаціях тощо) охоронювані твори копіюються у значно більшій кількості.

Розділ II. Авторське право і суміжні права

Глава 11. Міжнародний досвід колективного управління...

Розмір збору за ксерокопіювання встановлюється на основі вибіркового методу. У низці спеціально відібраних і найбільш по­казових у своїй галузі організацій було вивчено, в якому відсотко­вому відношенні перебуває копіювання охоронюваних творів відносно всього копійованого цією організацією матеріалу. Ці дані застосовуються, коли йдеться про встановлення розміру збору за фотокопіювання у зіставлюваних організаціях. Закон встановлює, що право збору винагороди за фотокопіювання може бути реалізо­ване тільки через організації колективного управління.

Хоча ця система і може здаватися простою, проте є свідчення того, що важко визначити кількість копій, за які необхідно сплати­ти збір. У зв'язку з цим WORT вибрало метод укладення з різними організаціями, що використовують копіювальні апарати, угод, в яких узгоджується паушальна сума, належна виплаті. Ця сума визначається на основі статистичних досліджень, що відобража­ють обсяг і структуру репрографічного репродукування охороню­ваних творів. WORT після відрахування коштів на покриття своїх адміністративних витрат 70 % зібраної винагороди розподіляє серед авторів літературно-художніх творів і 50 % — серед авторів наукових творів. Решта сум, зібраних за репродукування цих кате­горій творів, розподіляється серед видавців. У тому разі, якщо контракт між автором і видавцем передбачав інший розподіл, вони повинні перерозподілити плату між собою.

Приклад Нідерландів,які також були серед перших країн, що врегулювали на законодавчому рівні питання про репрографічне репродукування, засвідчує, яке важливе значення має добре функ-ціонована система колективного управління для сприятливого вирішення проблеми в цій галузі.

Перші положення про репрографічне репродукування з'явилися в 1972—1974 роках, але вони не зачепили обмеження права на відтворення, відповідно до яких, як правило, дозволялося вільне відтворення кількох копій творів для особистого користування. У цьому відношенні Закон про авторське право навіть більш спри­ятливий стосовно урядових установ, бібліотек, освітніх установ та інших державних організацій. Цим установам дозволялося виготов­ляти для своїх внутрішніх потреб навіть більше ніж декілька копій.

Врешті-решт таке право було надане і комерційним організа­ціям. Інакше кажучи, вони могли виготовляти копії в такій кількості, яка була б «у розумних межах». Проте ця велика кіль­кість виготівників копій зобо'язана виплачувати справедливу

винагороду.

Винагорода, виплачувана урядовими установами, бібліотеками, освітніми установами та іншими державними організаціями, була встановлена в розмірі 0,25 гульдена за копії однієї сторінки з творів ненаукового характеру. Бібліотеки могли робити окремі копії статей для користувачів і для міжбібліотечного обміну без ви­плати винагороди.

Фонд REPRORECHT— нідерландська організація колективно­го управління, яка представляє інтереси авторів і видавців, створе­на для збору винагороди за фотокопіювання, тривалий час борола­ся з труднощами при виконанні цього завдання, бо не мала спеціального статусу за законом, а її членство не було досить ши­роким. Через це виготівники копій відмовилися мати справу з REPRORECHT, і тільки урядові організації платили певні суми то­вариству, щоб тільки підтримати систему, яку вони й самі

створили.

Вийти з цього безнадійного становища допоміг Указ від 23 серпня 1985 р., за яким винагорода за репрографічне відтворен­ня повинна виплачуватися товариству колективного управління, призначеному Міністерством юстиції. При цьому не тільки інші товариства, а й самі правоволодільці не мали права збирати зазна­чену винагороду. 19 січня 1986 p. REPRORECHT був призначений як ексклюзивний уповноважений орган зі збору винагороди за репрографічне репродукування.

Законодавством про авторське право країн Північної Європипередбачена сильна правова позиція товариств колективного управління правами, що є типовою рисою регулювання питань репрографічного репродукування.

Закони про авторське право країн Північної Європи визнають виключне право автора здійснювати контроль за відтворенням і розповсюдженням своїх творів. У всіх законах передбачені й обме­ження права на відтворення для особистого використання. З цією

Поиск по сайту: