Представництво інтересів у суді

Cуттєві зміни у суспільних відносинах, які набули поширення з початку 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінного перегляду правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб та держави та їх представницьких функцій.

Питання належного представництва у цивільній справі потребують перегляду не лише за процесуальними особливостями цього інституту, а й за тими матеріально-правовими аспектами, що зумовлюються матеріальними основами представництва. При цьому слід зазначити, що останнім часом з’явилося доволі багато матеріалів, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні усіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої роботи представництву інтересів юридичних осіб у цивільному праві.

Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Водночас за ст. 38 Цивільно-процесуального кодексу (далі – ЦПК) України громадяни можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Справи ж юридичних осіб у суді мають вести їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але на цьому всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.

Цивільне процесуальне представництво– це такі юридичні відносини, за якими одна особа - представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів.

Цивільний процесуальний представник – це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя.

Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб, які є учасниками у справі, і, відповідно, наділений юридичною підготовкою. Він є самостійною процесуальною особою, хоча і представляє інтереси сторін та третіх осіб.

Існує два окремих види представництва - представництво у цивільному праві і процесуальне представництво, які суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Правове становище представника у цивільному праві цілком залежить від сторони у договорі доручення і визначається ст. 1000 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем, як правило, матеріального характеру.

Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі-продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної плати тощо. У підприємництві за допомогою такого виду договору оформлюються відносини за участю брокерських організацій чи інших посередницьких структур.

З юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов’язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов’язків.

Правове ж становище процесуального представника як самостійного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 39-46 ЦПК України. Ці функції також визначені ст. ст. 2, 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Мета процесуального представника допомогти особі, яку представляють у здійсненні її процесуальних прав, попередити їх порушення у цивільному процесі, домогтися для неї найбільш сприятливого рішення і надати суду допомогу у здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання та ін.). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку представляють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він сам.

Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути представником, а хто ні. В цивільному процесі до рішення цього питання інший підхід. Тут чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником (ст. 39-40 ЦПК України), а також, кому і за яких обставин це заборонено (ст. 41 ЦПК України).

Останнім часом непоодинокі випадки участі у справі двох, трьох і більше представників. Але це можуть собі дозволити або достатньо заможні громадяни, або потужні фірми чи організації.

Головним завданням адвокатури є служіння інтересам всього суспільства, боротьба в судах та інших органах за вірне розуміння та застосування права. Разом з тим в сучасних умовах, коли адвокатура втратила державну підтримку, адвокат вимушений вибирати між служінням державним інтересам та приватним інтересом свого клієнта. Адвокатура має переважно подвійний характер, коли жоден з цих інтересів належним чином не захищається, або ж один з них доводиться принести в жертву (як правило, від цього залежить матеріальне благополуччя самого адвоката).

В цьому контексті слід відмітити демократичність законодавства України, яке має мінімум обмежень у виборі громадянами свого представника.

Згідно з цивільно-процесуальним законодавством представниками можуть бути досить широке коло дієздатних громадян відповідно до ст. 40 ЦПК.

Тобто представником у цивільному процесі дійсно може бути будь-яка фізична дієздатна особа (обов’язкова наявність юридичної освіти у цивільного процесуального представника чинним законодавством України не передбачена) за виключенням осіб, визначених у ст. 41 ЦПК.

Говорячи про види цивільного процесуального представництва, варто зупинитися на класифікації за підставами залежно від юридичної значущості волевиявлення особи, яку представляють. Для виникнення цивільно-процесуального представництва слід розрізняти: а) представництво добровільне; б) представництво обов’язкове .

Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге, представництвом, що ґрунтується на членстві у громадських організаціях, яке ще має назву «суспільне представництво». Договірне представництво підставою свого виникнення має або цивільний договір доручення, або трудовий договір, з яких випливають повноваження представника з ведення справи в суді. Договірними представниками в суді є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств, організацій та установ - у справах цих юридичних осіб; особи, допущені судом до представництва у справі.

Серед договірних представників найбільш розповсюджена участь адвокатів, юрисконсультів, співробітників юридичних фірм.

Однак у цивільному процесі України немає статті, яка б встановлювала так звану адвокатську монополію на ведення справ у судах інших осіб.

Як вже зазначалося, будь-яка особа, крім тих, кому це прямо заборонено законом, має право прийняти доручення від сторони або третьої особи, а суд будь-якої інстанції зобов’язаний допустити її до участі у справі після перевірки повноважень.

Під громадським представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації.

Представництво обов’язкове, у свою чергу, поділяється на законне, в якому коло повноважень представника визначається законом, та статутне, за яким ці повноваження визначаються статутами та положеннями, які мають статус юридичної особи, яку представляють.

Законне представництво передбачено для повністю недієздатних громадян, частково та обмежено дієздатних. Підставами виникнення законного представництва є: 1) факт походження дитини, встановлений та зареєстрований належним чином; 2) факт усиновлення, зареєстрований належним чином; 3) адміністративний акт про призначення опіки чи піклування.

Законне (необхідне, обов’язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.

Законними представниками у справі є батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники. Законне представництво визначено статтею 39 ЦПК України.

Функції законних представників недієздатних осіб, які знаходяться на піклуванні у державних чи громадських закладах, покладені на адміністрацію цих закладів. Законним представником у суді в цьому випадку є або керівник відповідного закладу, або призначений ним працівник.

Законні представники мають право доручати ведення справи в суді іншому представнику, якого вони обирають для кращого захисту прав та інтересів своїх підопічних осіб.

Письмові довіреності фізичних осіб згідно ч. 2 ст. 42 ЦПК України необхідно посвідчувати нотаріально.

Довіреність фізичної особи щодо цивільного процесуального представництва не обов’язково має бути посвідчена нотаріусом. Громадяни можуть також посвідчити довіреність на ведення справи в суді на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; у освітньому закладі, де вони навчаються; військовослужбовці - у відповідній військовій частині.

Перелік документів, що стверджують повноваження представників, наведений у ст. 42 ЦПК України.

Довіреність фізичної особи, яка є суб'єктом права на безоплатну вторинну правову допомогу, за зверненням якої прийнято рішення про надання такої допомоги, може бути посвідчена посадовою особою органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Отже, представництво в суді, тобто процесуальне представництво, є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загальноцивільного, як іноді доводять в судовій практиці та в юридичній літературі.

3. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.