Історія грошей засвідчує, що першими грошовими системами були металеві. Це можна пояснити не лише достатньою для забезпечення економічних потреб кількістю добутих дорогоцінних металів, а й мінімальним втручанням держави у функціонування грошового ринку. Залежно від кількості дорогоцінних металів, які покладено в основу металевої грошової системи, розрізняють біметалізм і монометалізм.
Біметалізм — грошова система, в якій роль загального еквівалента належить двом дорогоцінним металам — золоту і сріблу. Відбувається вільне карбування монет з обох металів, які мали однакову платіжну силу. Банкноти підлягали обміну на обидва метали.
Співвідношення між монетами, виготовленими з різних дорогоцінних металів, визначалося на основі монетного паритету, тобто відношення вартості вагової одиниці золота до вартості такої ж одиниці срібла. Залежно від встановленого співвідношення змінювалися ціни на товари і послуги, оскільки вони були виражені в обох металах.
Біметалізм існував ще в часи Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. За період його історичного розвитку з'являлися окремі види, які відрізнялися між собою залежно від ступеня втручання держави в біметалеву грошову систему. Так, виокремлюють систему паралельних валют, систему подвійної валюти та систему "кульгаючої" валюти.
При використанні системи паралельних валют співвідношення між золотими і срібними монетами виникало стихійно, відповідно до ринкової вартості золота і срібла. За цим співвідношенням монети приймалися до платежів. У системі подвійної валюти співвідношення між монетами встановлювалося не ринком, а державою. Система "кульгаючої" валюти передбачала, що золоті та срібні монети залишалися законними платіжними засобами, але не на рівних умовах, оскільки монети з одного металу карбувалися вільно, а з іншого — у закритому режимі. Прикладом такої системи є функціонування Латинського монетного союзу.
Угода про організацію Латинського монетного союзу, до якого належали Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія, була підписана 23 грудня 1865 р. у Парижі. В 1868 р. до них приєдналися Греція та Болгарія. Загалом 18 країн прийняли французький золотий франк як законний засіб платежу.
Договір 1865 р. уніфікував уміст металу, масу і форму золотих та срібних монет. Єдина валюта не вводилася, але курс національних валют залежав від французького франка. Відношення золота і срібла встановлювалося на рівні 15,5 : 1,0 і не залежало від ринкових цін. Кожна з країн мала право карбувати без обмежень золоті монети вартістю 100, 50, 10 і 5 франків, а також п'ятифранкові срібні монети. Вони були обов'язковими до прийому в державні каси всіх країн монетного союзу, незалежно від їхнього походження. Таким чином договір запроваджував біметалізм. Срібні монети меншого номіналу були законними засобами платежу лише в межах тієї країни, яка їх емітувала.
В Європі цей період характерний розповсюдженням золотого монометалізму і знеціненням срібла, тому від принципу біметалізму довелось частково відмовитися. Спершу були встановлені певні обмеження щодо карбування срібних монет, а згодом у межах Латинського монетного союзу було прийнято рішення стосовно його повного припинення. Але випущені срібні гроші перебували в обігу нарівні із золотими. Ця система "кульгаючого" біметалізму проіснувала до Першої світової війни.
Основним недоліком функціонування біметалевої грошової системи є те, що в умовах розвитку товарного виробництва, відкриття нових родовищ дорогоцінних металів, зміни умов їхнього видобутку співвідношення між їхніми вартостями постійно змінювалося, що зумовлювало значні зміни цін на товари і негативно позначалося на стабільності грошового обігу.
Якщо ж монетний паритет встановлювався державою, то він не завжди відповідав ринковим цінам на золото і срібло. У цьому випадку дорожчий метал осідав у скарби, а відносно дешевший — залишався в обігу. За таким принципом у біметалевій грошовій системі діє закон Грешема — Коперника, який був винайдений ще у XVI ст. для пояснення шкідливості псування монет. Відповідно до цього закону, будь-який тип грошей, що стає більш цінним, виконуючи якусь іншу функцію, ніж гроші, поступово вилучається з обігу. Іншими словами, "погані" гроші витісняють з обігу "хороші".
У біметалевій грошовій системі "поганими" вважалися срібні монети, вартість яких на ринку дорогоцінних металів була нижчою від їхньої офіційної вартості, а "хорошими" — золоті, ринкова вартість яких була вищою, ніж офіційна. Висока вартість золота спонукала людей нагромаджувати його, а в обігу користуватися срібними монетами. Внутрішні суперечності біметалевої грошової системи спричинили перехід до монометалізму.
Монометалізм — це грошова система, в якій функцію міри вартості виконує один метал — золото або срібло. Крім того, цей метал залишається на ринку як звичайний товар і слугує забезпеченням для випуску всіх інших грошових знаків.
Історія знає застосування і срібного, і золотого монометалізму. В Європі срібний монометалізм у різні роки XIX ст. був запроваджений у Голландії та Російській імперії. Але більш розповсюдженим був золотий монометалізм, який залежно від процедури обміну грошових знаків на золото поділяють на золотомонетний, золотозливковий та золотодевізний стандарти.
Золотомонетний стандарт характеризувався вільним карбуванням золотих монет та їхнім вільним обігом як усередині країни, так і за її межами. Не було жодних обмежень щодо ввезення чи вивезення золота з країни. Банки — емітенти банкнот гарантували обмін випущених ними грошей за золото. Грошова одиниця кожної країни мала чітко визначену вартість у вагових одиницях дорогоцінного металу. Тому співвідношення між національними валютами визначалось діленням відповідного вмісту в них золота. Отриманий результат — паритет — є абстрактною відносною ціною валют. Отже, валютні курси означають відношення золотого паритету грошової одиниці однієї держави до золотого паритету грошової одиниці іншої держави.
Золотомонетний стандарт був запроваджений у 1816 р. в Англії, у 1871 р. — в Німеччині, в 1873 р. — у Франції, в 1895 р. — у Росії, в 1900 р. — у США. Його основний недолік полягав у необхідності великих запасів золота в емісійних банках. У випадку стрімкого зростання економіки, яке потребувало випуску більшої кількості грошей, емісійний банк не зміг би випустити більше банкнот через відсутність достатнього золотого забезпечення. Але ще до того, як могла виникнути така ситуація, вибухнула Перша світова війна. Чималі військові видатки змусили уряди європейських держав значно збільшити обсяги випуску незабезпечених золотом грошей, а емісійні банки відмовилися від обміну своїх банкнот на золото.
Після закінчення Першої світової війни золотомонетний стандарт був відновлений лише у СПІА. Велика Британія і Франція запровадили золотозливковий стандарт. Він передбачав відсутність в обігу золотих монет та заборону їхнього вільного карбування. Зв'язок між паперовими грішми і золотом забезпечував центральний банк країни через обмін банкнот на золоті зливки стандартної маси. Так, в Англії їхня маса становила 12,4 кг і відповідала 1700 фунтам, а у Франції — 215 тис. франків можна було обміняти на зливок масою 12,7 кг.
У Німеччині, Австрії, Норвегії, Данії, тобто в тих країнах, де був запроваджений золотодевізний стандарт, так само в обігу не було золотих монет і заборонялось їх вільне карбування. Але відмінністю від попереднього різновиду золотого монометалізму було те, що національні грошові одиниці обмінювалися на золото не безпосередньо, а через обмін на валюту країн із золотозливковим стандартом.
Після закінчення Другої світової війни держави намагалися відновити золотий монометалізм. Своєрідне повернення до золо- тодевізної системи відбулося після підписання Бреттон-Вудської угоди в 1944 р., за якою СІЛА зобов'язувалися підтримувати розмін паперових доларів на золото за офіційною ціною 35 дол. за унцію, але тільки для центральних банків та урядових установ інших країн. Повністю зв'язок між грошима і золотом припинився в 1971 p., коли СПІА відмовилися від обміну.
Основним недоліком металевих грошових систем є недостатність запасів дорогоцінних металів, які покладено в їхню основу. Емісійні банки не можуть забезпечити зрослі потреби обміну в грошових знаках, дорогоцінні монети зношуються та втрачають свою вартість. Унаслідок цього відбувається демонетизація золота та перехід до нерозмінних на дорогоцінні метали грошових знаків.
Отже, у сучасній економіці золото повністю зникло з грошового обігу і перетворилося на звичайний товар. Крім активного його застосування в різних галузях промисловості й медицині, воно зберігається в золотовалютних резервах центральних банків і використовується для забезпечення випуску грошей не безпосередньо, а опосередковано. Це означає, що центральний банк має спершу продати свої золоті запаси на відповідних товарних ринках, а отриману валюту спрямувати для здійснення інтервенцій на внутрішньому валютному ринку.