Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів

Дослідники виділяють сьогодні сутнісні, стійкі повторювані відносини, які зв’язують культуротворчі процеси і об’єктивно існують між ними. Це:

Закон єдності і різноманітності культур. Національні культури внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні.

Закон спадкоємності і розвитку культури. Це історично успадкований досвід поколінь людського роду — основа розвитку культури.

Закон перервності і безперервності розвитку культури. Кожна історична епоха, цивілізація має свій тип культури. Культури змінюються зі зміною цивілізації. Однак набуте не зникає, воно вводиться в систему суспільних відносин наступних цивілізацій і поколінь.

Закон взаємодії і співробітництва різних, навіть суперечливих культур.

Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи, людини, культури у Всесвіті. Він стверджує — технічні та технологічні досягнення культури набули такого розвитку, що стають небезпечними для самого існування людства і природи, планети Земля як частки Всесвіту.

Поряд з терміном «культура» дуже часто вживається слово «цивілізація» (лат. сivilis -громадянський, суспільний, державний). Але це лише одне зі значень, коли між ними ставлять знак рівності. Взагалі поняття цивілізації вживають на позначення:

1. історичного процесу вдосконалення життя суспільства (Гольбах);

2. способу життя суспільства, який іде після варварського етапу розвитку людства (Морган);

3. матеріального утилітарно-технологічного боку суспільства, який протистоїть культурі як сфері духовності, творчості і свободи (Зіммель);

4. останньої, завершальної фази еволюції якогось типу культури, епохи смерті цієї культури (Шпенглер);

5. окремого соціокультурного світу (Тойнбі);

6. широкої соціокультурної спільності, яка являє собою найвищий рівень культурної ідентичності (Хаттінгтон) (подається за виданням: Кармин А.С. Основы культурологии. — СПб., 1997).

Структуру культури ділять за багатьма ознаками. За змістом і впливом: на прогресивну і реакційну. За організаційними формами: держава, школа, церква. Є поділ за ознакою актуальності культури, яка характерна для кожної окремої епохи. Є поняття типології культури. Є різні підходи в уявленнях про типологію культури.

У навчальному посібнику Є. В. Попова — М. Владос «Введение в культурологию» (1995) визначено такі типи культур: конфуціансько-даосистський, індо-буддійський, ісламський, християнський.

Є історична типологія: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього Сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна; 5) епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) сучасної епохи.

Освальд Шпенглер визначав такі типи культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську (аполлонівську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську), культуру майя, російську.

А. Тойнбі виділяв у культурі понад двадцять типів, потім скоротив цю типологію наполовину. Є типології Фрідріха Ніцше, Н. Я. Данилевського, П. А. Сорокіна.

Сьогодні за класифікацією ЮНЕСКО виділяється шість культурних регіонів: європейсько-північноамериканський, арабо-мусульманський, далекосхідний, індійський, тропічно-африканський, латиноамериканський.

Науку, що вивчає культуру, називають культурологією. Це наука про найзагальніші закони розвитку культури як системи зі складною внутрішньою структурою, яка перебуває в постійному розвитку і взаємозв’язку з іншими системами та суспільством (В. А. Саприкін).

1.5. Розвиток уявлень про цивілізацію. Багатозначність поняття «цивілізація»

Поняття «цивілізація», як і «культура» позбавлене однозначного визначення. На буденному і науковому рівнях розуміння поняття «цивілізація» часто дуже суперечливе. У термінологічному словнику та словнику іншомовних слів зафіксовано такі визначення «цивілізації»: будь-яка форма існування живих істот, наділених розумом; історичні типи культури, локалізовані в часі і просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягнутий суспільною формацією; достатньо високий розвиток культури, науки, освіти; прогрес.

Етимологія поняття «цивілізація» сягає доби античності, а саме римського періоду, і вживалось для позначення людини, котра проживає в місті, є освіченою, вихованою тощо, протиставляючи його дикості, неосвіченості, варварству. Приблизно в такому ж значенні вживалось це поняття і в добу Середньовіччя. У добу Нового часу протиставлення набуло історико-теоретичного змісту і дещо іншого значення. Так, у працях просвітників прийнято говорити про цивілізацію в значенні прогресу - «дикість-варварство-цивілізація». Власне на цьому культурно-історичному етапі «культура» і «цивілізація» стали конкурентами для позначення розвитку соціальних, політичних, технічних і всіх інших досягнень західноєвропейського суспільства того часу.

З кінця XIX ст. у багатьох концепціях культурно-історичного розвитку суспільства активізувалися спроби протиставити культуру і цивілізацію в історичному ракурсі. Цивілізація почала трактуватись як окремий феномен, що формується на певному (пізньому) етапі розвитку культури (так би мовити, «вслід» за культурою), протистоїть культурі за багатьма параметрами та характеристиками і, пригнічуючи духовні основи культури своїми прагматично-матеріальними інтенціями, врешті-решт веде до її розпаду і загибелі. Тобто цивілізація (в такому розумінні) сама, виростаючи з культури, прагне витіснити культуру, посісти її місце.

Негативне ставлення до цивілізації і її зіставлення з культурою стало своєрідним відображенням суперечностей, які накопичились у процесі розвитку західного світу. Тріумф науки і техніки, урбанізація, ріст доходів і витрат людей не сприяли вихованню в широких колах безкорисності, моральності і духовності. Воля до життя перемогла волю до культури.

За Миколою Бердяєвим (1874-1948) культура неминуче переходить у цивілізацію, яка завершується виснаженням творчих сил та смертю культури.

У цьому контексті культуролог Фердінанд Тьонніс (1855— 1936) виділив і описав два типи суспільних відносин - общинні й суспільні. Общинні відносини, які, на його думку, є відносинами культурного типу, ґрунтуються на емоційних зв’язках, душевній схильності і зберігаються завдяки наслідуванню традиції та об’єднувальній дії спільної мови. Суспільні ж відносини, які є відносинами цивілізаційного типу, засновані на раціональному обміні речами, тобто мають матеріально-речову природу і характеризуються протилежними прагненнями учасників такого обміну. Оскільки розвиток людства спрямований від общини до суспільства, то, на думку Ф. Тьонніса, суспільний прогрес веде до втрати традиційних цінностей, зменшення теплоти родинних зв’язків, ролі загальної взаємної прихильності й душевності у взаємовідносинах тощо. Натомість у ставленні людей один до одного з’ являється все більше розрахунку і раціоналізму.

На цьому тлі розвинулись ідеї культурного песимізму і критики сучасних культурних тенденцій. Одним з першим, хто почав критикувати культуру, в буквальному розумінні, був Фрідріх Ніцше (1844-1900). Він розглядав культуру як бар’єр для розвитку сильних особистостей і тому вважав, що для виховання якостей надлюдини треба не зважати на мораль, цінності тощо, оскільки це притаманне слабким людям.

Багато дослідників культурної проблематики розвивали ідею розмежування культури і цивілізації, як стадій з домінуванням духовного і матеріально-технологічного аспектів буття людини. Зокрема, Герберт Маркузе (1898-1979) вважав, що культура протистоїть цивілізації, як вічне свято - холодній повсякденності, свобода - необхідності, дозвілля - роботі, утопія - реальності.

Така своєрідна «термінологічна війна» не могла тривати дуже довго. Зусиллями антропологів поняття «цивілізація» набуло первинного значення, згідно з якими під цивілізацією почали розуміти рівень розвитку людства за відповідними ознаками. Найчіткіше ці ознаки сформулювали американські антропологи-культурологи Г. Чайдл та К. Клакхон. Перший виділив 10 ознак: 1) наявність міст; 2) монументальні міські споруди; 3) податки; 4) інтенсивна економіка, зокрема і торгівля; 5) ремесла; 6) писемність; 7) розвиток наукових знань; 8) розвинуте мистецтво; 9) привілейовані групи; 10) держава. К. Клакхон виділив три ознаки: 1) міста; 2) монументальна архітектура; 3) писемність. Ці три ознаки є результатом системи причиново-наслідкових процесів - економічних, соціальних і політичних.

Загалом у сучасній культурологічній думці в аналізі поняття «цивілізація» опускають первинне значення, а ґрунтуються на протиставленні поняттям «культура» і виділяють такі явні відмінності між ними:

поняття культура - це ширше поняття ніж цивілізація, адже цивілізація - це стадія розвитку культури, якої досягають не всі культури;

культура охоплює науково-технічний прогрес та духовно- гуманістичну спадковість між народами, націями, а в понятті цивілізація явно відчутні матеріально-виробничі пріоритети;

культура тісно пов’язана з національною специфікою, а цивілізація тяжіє до глобальних масштабів;

культура обов’язково спирається на релігійні начала, а цивілізація - безрелігійна.

Поиск по сайту: