Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Лекція 1.Теоретичні основи культури



1.1. Етимологія та розвиток наукового підходу до поняття культура

1.2. Культура: проблема визначення та сутність

1.3. Типологія та функції культури

1.4. Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів.

1.5. Співвідношення та розмежування понять «культура» та «цивілізація».

 

1.1.Етимологія та розвиток наукового підходу до поняття культура

На буття людини та її життєдіяльність впливають два основні процеси: біологічний і культурний. Якщо біологічна еволюція визначається природними та генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить не тільки результати, але й процеси матеріальної та духовної діяльності людей.

Поняття «культура» латинського походження, під яким у добу античності розуміли обробіток землі, догляд за нею тощо. Таке визначення культури давно відійшло в минуле. Традиційно вважається, що першим до сучасного розуміння поняття «культура» наблизився римський оратор, політичний діяч, письменник і філософ Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до Р. Х.) у праці «Тускуланські бесіди». Ця робота присвячена Марку Юнієві Бруту, який запам’ятався в історії як людина, що очолила змову проти Юлія Цезаря. «Тускуланські бесіди», які написані в 45 р. до Р. Х., складаються з п’яти книг. У першій книзі М. Цицерон порівнює досягнення греків і римлян, а в другій, де висловлюється, що таке правдива філософія, пише: «Як плодоносне поле без обробітку не дає врожаю, - так і душа. Обробіток душі - це і є філософія: вона випалює в душі вади, готовить душі до посіву і сіє тільки те насіння, яке, визрівши, принесе рясний врожай». З часом слово «культура» почало вживатись у значенні «вихований», «освічений», «мудрий» тощо.

У повсякденне життя, як самостійне, поняття «культура» ввів німецький філософ культурно-історичної доби Нового часу Самуїл Пуфендорф (1632-1694). У 1684 р. цим поняттям він позначив все те, що відрізняється від природного, тваринного, тобто все створене і надбане людиною, що має позабіологічне походження. С. Пуфендорф розділив «природну» людину і людину культурну, внаслідок чого поняття «культура» поступово набувало значення чогось поза- природного, штучного.

Сьогодні «культуру» ще називають «другою» природою, що її створила людина під час освоєння божественної або «першої» природи, від якої вона безпосередньо походить.

У добу Просвітництва (ХVIIІ ст.) активно продовжилось теоретичне осмислення культури. Французькі просвітителі Шарль Монтеск’є (1689-1755), Марі Франсуа Аруе Вольтер (1694-1778),) зводили культурно-історичний процес до розвитку людського розуму, боротьби варварства і цивілізації, пов’язували культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Вони та їхні прихильники враховували те, що культура повинна сприяти побудові досконалого суспільно-політичного ладу, який відповідав би природі людини, яка, будучи творінням Божим, вважається доброю від народження. Таке суспільство повинно ґрунтуватися на засадах розуму, де в кожної людини виховані розумні потреби. Для гармонізації особи необхідно шляхом загальної просвіти підвищити рівень освіти суспільства.

Раціоналізм Вольтера та його прихильників піддав критиці Жан-Жак Руссо (1712-1778), який поставив під сумнів роль освіти, науки і мистецтва в покращенні природи людини. Зокрема філософські, релігійні та педагогічні міркування Ж.-Ж. Руссо заклали основи такої естетичної течії в мистецтві, як сентименталізм: «Розум може помилятись, а почуття - ніколи!». Для сучасної культурології важливою, хоч і неоднозначною, є думка Руссо про те, що культура із своїми благами відділяє людину і народи від «першої природи», впливаючи негативно на їхнє фізичне і моральне здоров’я, що врешті-решт, веде до занепаду, як це трапилось у минулому з Єгиптом, Грецією, Римом, Візантією та іншими цивілізаціями. Для Руссо є очевидним, що причина нерівності в суспільстві має культурне походження, а саме після того, як люди добровільно відмовились жити за законами природного права і погодились жити за такими правилами, згідно з якими кожен має право сказати стосовно чогось - це моя власність. Він також протиставив зіпсованість і моральну розбещеність «цивілізованих» націй простоті і чистоті звичаїв культури патріархальних народів. Досі ці ідеї є визначальними для культурологів.

Вагомий внесок у теоретичне осмислення культури зробив німецький філософ Еммануїл Кант (1724-1804), який, визнаючи в основі світобудови тріаду ідей - істина, добро і краса, - прийшов до морального осмислення культури. У цьому контексті важливе місце займають його роздуми над проблемою просвіти. На думку Е. Канта, суть просвіти полягає в тому, щоб поступово навчити суспільство думати над тим, якими принципами, законами і правилами воно керується в своєму громадському, духовному і повсякденному житті. Філософ закликає владу не забороняти громадянам займатися вільним і публічним обговоренням тих питань, які виникають з приводу державного ладу, релігійних традицій і освіти. Оскільки, залежно від того, як швидко суспільство візьметься за публічне обговорення наявних проблем, настільки швидше воно розпочне пошук досконаліших і розумніших принципів життєвого устрою. Він вважав, що дана Богом культура сприяє людським здібностям піднятись від тваринного стану до високоморального існування, підкоряючись внутрішньому прагненню до добра, яке він назвав «категоричним імперативом». Цей основний закон кантівської етики твердить: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людини в своєму обличчі, і в обличчі будь-кого іншого, як до цілі, і ніколи як до засобу». Е. Кант також вважав, аналізуючи людську діяльність, що небезпечно ставити насолоду на перше місце - це загрожує самій сутності моралі.

Інша актуальна для культурології проблема, яку піднімав Е. Кант, це проблема про небезпечність цивілізації, але визнавав, що іншої дороги в людства немає. Вважав, що людина стає людиною, тільки завдяки тому, що перемагає в собі «природне», тобто тваринне, і стає людиною, коли здатна побачити людину в іншій.

До формування фундаментальних засад культури особливо доклався ще один німецький філософ - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), який вирізнявся загостреною увагою до історії світової духовної культури. У роботі «Феноменологія духу» (1807) він оцінює культуру як закономірний розвиток, поступове виявлення творчої сили існуючого поза ним «світового» розуму, який ототожнював з Богом. Розум втілюється в поступово змінних формах культури різних держав і народів, одночасно пізнаючи сам себе, як їхнього творця. Рушієм цих змін у природі і суспільстві є діалектична боротьба протилежностей. Сутність культури, за Гегелем, розкривається не через подолання біологічних основ у людині і творчу фантазію видатних осіб, а через духовне приручення людини до світового цілого, яке поєднує природу та історію.

Загалом у добу Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в науці, мистецтві, релігії, освіті тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин, внутрішнім світом людини, що робить її досконалішою і сильнішою.

Утім, ці погляди на культуру та її особливості стали фундаментальними, вже з середини ХІХ ст. і відтоді розширився їхній предмет дослідження, з’явилися нові дискусійні проблеми, теоретичні роздуми, сформувалися концепції та наукові школи . А все для того, щоб пізнати витоки, сутність, особливості, закони культурно-історичного розвитку тощо.

1.2. Культура: проблема визначення та сутність

У наш час слід обережно підійти до пошуків єдиного визначення культури, оскільки це завжди викликає безліч суперечок, і справа закінчується тим, що кожний напрям у дослідженні культури практично користується лише своїм робочим визначенням. Американські антропологи А. Кребер (1876-1960) і К. Клакхон (19051960) у спільній праці «Культура: критичний огляд концепцій і дефініцій» (1952) звернули увагу на великий і постійно збільшуваний інтерес до цього поняття. Так, якщо за їхніми підрахунками з 1871 р. до 1919 р. сформульовано всього лише сім визначень культури (перше з них, як вони вважали, сформулював представник еволюційної концепції Е. Тайлор), то з 1920 р. до 1950 р. у різних авторів вони нарахували 157 визначень терміна «культура» і понад 100 спроб пояснити його теоретично. Сьогодні налічується понад 500 визначень та спроб теоретичного осмислення. У цьому немає нічого дивного, оскільки культура є динамічним процесом, і визначення, яке сьогодні є актуальним, завтра може не відповідати культурно-історичному розвитку чи духу часу.

Дещо пізніше А. Кребер і К. Клакхон перевидали свою книгу, де значно розширили перелік визначень культури і поділили їх на окремі групи. На цьому тлі в сучасній культурологічній думці виділяють такі групи:

описові визначення, в яких культура постає як сукупність усіх видів діяльності людини, звичаїв, вірувань тощо;

визначення, пов’язані з традиціями чи спадщиною, які розкривають основи життя кожної людини;

визначення, в яких сформульовані правила поведінки людини;

визначення, в яких культура є чинником прилаштування суспільства до природного середовища з метою виживання;

визначення, в яких культура - це сукупність форм поведінки, характерних для деяких груп чи суспільств, які передаються з покоління до покоління;

визначення, в яких культура - це сукупність матеріальних артефактів, які впливають на кожну окрему особу;

визначення, в яких культура - це система ідей, символів, цінностей, які виступають як образ життя кожної людини.

Іншу, дещо простішу, систематизацію визначень культури запропонував культуролог та історик Л. Кертман (1917-1987) у праці «Історія культур країн Європи та Америки» (1987). На його думку, вся багатоманітність пропозицій розподіляється між антропологічним, соціологічним і філософським підходами до об’єкта визначення. Антропологічний підхід ґрунтується на визначенні самодостатності, унікальності, неповторності та рівноцінності всіх конкретно-історичних форм культури.

Соціологічні визначення зосереджують увагу на факторах організації й формування життя певного суспільства. Переважно йдеться про щось, що є «культуротворчою силою», що розвиває життя суспільства організовано, а не хаотично.

Філософські визначення роблять наголос на аналізі певних рис, характеристик, закономірностей у житті суспільства, які складають фундамент культури і визначають причину та напрям її розвитку.

У широкому розумінні культура - це сукупність духовних і матеріальних цінностей, властивих суспільству загалом або окремій соціальній групі, нагромаджених, закріплених упродовж історії, які передаються від покоління до покоління. В частині духовних цінностей культура об’єднує науку, освіту, мистецтво, мораль, уклад життя тощо.

Серед інших визначень, які зустрічають у підручниках, довідниках, словниках, енциклопедіях і є авторськими та просто привертають увагу, доречно виокремити такі: культура - це сукупність штучних порядків і об’єктів, що їх створили люди, доповнюючи природні; світ впорядкованих колективів людей, об’єднаних системою взаємовідносин; світ пізнання - інтелектуальних і образних рефлексій буття, розподілу і використання соціальних благ. Культура - це історія відносин людини з Богом, історія пізнання людини самої себе, Бога і буття.

Отже, розбіжності в формулюванні визначення «культура» стосуються не об’єкта і суб’єкта, а предмета культури. Сьогодні, як правило, вже не сперечаються щодо визначення терміна «культура», радше ведуть статистику таких визначень.

Стосовно сутності культури, то, зіставивши різні позиції, можна прийти до висновку, що в основу покладено діяльний підхід, оскільки творцем і носієм культури є людина. Вважається, що зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні блага для свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, потенціал фізичний і духовний, соціальні почуття й національний характер тощо.

Діяльний підхід дає змогу сформулювати сутність культури в найузагальненішому значенні, тобто - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених внаслідок цілеспрямованої діяльності людства впродовж його історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, збереження, відтворення цих цінностей, розподілу і обміну.

Перед тим як перейти до узагальнення, важливо дати відповідь на запитання, що породжує діяльність? Культурологи, які починають аналізувати сутність культури з цього питання, вважають, що це є потреби людини. По-перше, людина має біологічні потреби, тобто в їжі, продовженні роду, захисті від природи тощо. Ці потреби породжують численні матеріальні потреби: в одязі, житлі, техніці тощо. По-друге, людина, формуючись як особа суспільна, породжує в собі і розвиває соціальні потреби. Важливу групу потреб складають потреби в пізнанні навколишнього світу і свого місця в ньому.

Внутрішніми стимулювальними мотивами діяльності є сутнісні сили людини - взаємопов’язані і взаємозумовлені потреби і здібності. Водночас, людина живе і в певних соціокультурних умовах, тому культуру можна розглядати не тільки як індивідуально-психологічний акт, але і як суспільний процес.

У культурі людина не тільки діє, створює, але і саморозвивається. Втім діяльність людини обмежена або регулюється «правилами гри» колективного існування, виробленою системою норм, технологій, оцінок, критеріїв для тих чи інших соціально значущих інтелектуальних і практичних дій. У постійній дискусії і суперечності з цими чинниками перебувають творці культури, але це значно збагачує культуру.

На відміну від біологічних особливостей людини, норми культури не передаються генетично, а засвоюються, вивчаються тощо.

Загалом, мовивши про сутність культури, не слід вдаватись до надмірної ідеалізації людської діяльності. Адже людина створює не тільки те, що її духовно і матеріально збагачує, але й те, що несе реальну загрозу її існуванню і культурі загалом.

1.3. Типологія та функції культури

Багатозначність поняття «культура» в побутовому і науковому лексиконі сучасної людини є очевидним фактором. Відповідно складність і багаторівневість культури потребує певної систематизації та класифікації, без якої це поняття губиться, виникає плутанина в смислах, які вкладають у це поняття ті, хто ним оперує.

Класифікація культури, а точніше - створення типології культури (класифікації, які не претендують на вичерпне описання всіх об’єктів) може здійснюватись як в просторі однієї культури, так і стосуватись певної кількості культур. Під типологією в сучасній науці розуміють процес, за допомогою якого система поділяється на порівняно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками. Основою для побудови типології культури є визначені ознаки, які дають можливість об’єднувати деякі феномени в групи і розрізняти їх залежно від наявності чи відсутності цих ознак.

У сучасній культурології існує багато типологій культури, оскільки характерні риси, притаманні культурі одного типу, можна виділяти по-різному. Культури можуть зараховувати до різних типів за хронологічним принципом (давня культура, сучасна), географічним (африканська, латино-американська), мовним (германські, романські, слов’янські культури), релігійним (православна, католицька, протестантська, мусульманська), економічним (капіталістична, соціалістична), принципом передачі інформації (семіотична) тощо. Крім того, можна виокремлювати типи культури за значимістю (регресивна, прогресивна, традиційна, модерністська, стагнаційна, репресивна), споживачем (масова, елітарна), художньо-стильовими ознаками (готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн). Культурологи пропонують виділяти цивілізаційну (антична, китайська цивілізації тощо) світоглядну (міфологічну, релігійну та наукову) типології культури.

У середині культури як цілого, яка є історичним продуктом розвитку якогось етносу чи етносів, також можна виокремлювати окремі різновиди культурних форм (субкультури), типологія яких може ґрунтуватись на різних принципах (мова, віра, сексуальна орієнтація, інтереси тощо).

До основних теоретиків типології культури належить американський філософ, історик і культуролог Джеймс Керн Фейблман (р. н. 1904). У роботі «Теорія людської культури» (1946) він запропонував оригінальну концепцію ідеальних типів культури, яку виводить з описання культури, як окремого емпіричного рівня. Д. Фейблман визначив низку параметрів, за якими він виділив в історії сім культурно-історичних типів, кожен із яких не збігається з відомими культурами, а є моделлю, з якою може працювати культуролог. Типологія Д. Фейблмана передбачає такі основні ідеальні типи: допервіснообщинний, первіснообщинний, воєнний, релігійний, цивілізаційний, науковий і постнауковий.

Для культур допервіснообщинного типу спільним є ідея виживання людини в природі.

Первіснообщинна культура - це тип, який пов’язаний з першими високоорганізованими суспільствами. Для нього характерна внутрішня неоднорідність і низка принципових рис: участь у ритмі природного життя, досконаліша соціальна організація порівняно з допервіснообщинною; культ індивіда, який дотримується зразків загальноприйнятої поведінки, міфологічного мислення, ранніх форм релігії.

Воєнний тип спирається на ідею військової честі і здатності підкоряти. Для цього типу культури характерна писемність, архітектура, розвиток техніки і торгівлі. Сім’я, на фоні соціальних інститутів, відходить на задній план. З іншими культурами культури цього типу комунікують практично тільки як їхні завойовники.

Релігійний тип характеризується утвердженням орієнтації людини на цінності божественного світу, що набагато вищі, ніж ті, що існують у повсякденному світі. Серед його характерних рис можна виділити розквіт мистецтва і відкритість для взаємин з іншими культурами.

Цивілізаційний тип культури - це урбаністичний та індивідуалістський тип. Скептицизм у релігійній сфері доповнюється в людині цього типу впевненістю у власних безмежних здібностях до пізнання і перевірки своїх знань почуттями. Наука і освіта стають механізмами генерування знань про природу і світ. Міжкультурні контакти зміцнюються і розвиваються нові.

Науковий тип характеризується впевненістю в тому, що людині відкриті універсальні механізми і принципи всіх сфер буття. Ідеал людини наукового типу - безкорисливий дослідник, який бажає пізнати як створений світ. Релігії в межах культур цього типу відводиться місце переважно в сфері приватного, а не суспільного життя.

Постнауковий тип культури - тип, який перебуває на етапі становлення. Ідеал цього типу - гармонізація всіх здібностей людини, раціональний устрій суспільства, гармонізація всіх елементів культури і природи. Складність у визначенні цього типу культури пов’язана з тим, що роздуми та висновки нерідко базуються на міркуваннях про майбутнє, а тому часто мають характер припущення.

Д. Фейблман запропонував модель, яка не претендує на те, щоб вичерпно описувати реальності культури.

Певна типологія культури визначається і відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність розкривається як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і матеріальній (виробництво, праця, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Відповідно до цього виділяють національні культури - українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. У результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Світова культура - феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, але одночасно і походить від неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційовані особливості.

Культура, будучи виразником засобів і норм соціальної організації та регулювання життєдіяльності суспільства, володіє низкою функцій. До основних функцій належать:

суспільно-перетворювальна визначається тим, що культура служить цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворювальної діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини;

пізнавальна полягає в тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

етноформувальна та етнозахисна творять неповторний та самобутній образ нації, який визначається такими чинниками, як мова, історія, традиції, одяг, страви, пісні, танці тощо. Ці функції забезпечують цілісність та самобутність нації, оберігають її від руйнівного впливу чужих елементів;

регулятивна або нормативна реалізується через систему норм і цінностей, що є регуляторами поведінки та суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства. Норми моралі і права, як регулятори поведінки, можуть існувати у певному культурному середовищі. Стійкі культурні традиції, звичаї, обряди, своєю чергою, забезпечують поступовість суспільного розвитку, гарантують ефективність та дієвість позадержавних регуляторів поведінки. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях - на виробництві, у громадських містах, товариському оточенні, побуті;

світоглядна синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оцінювальні та вольові чинники духовного світу особистості. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, за допомогою якого вона належить до сфери соціокультурної регуляції. Світогляд забезпечує органічну єдність усіх форм свідомості (міфологічної, релігійної та наукової) та надає людині певних духовних орієнтирів;

аксіологічна або ціннісна функція полягає в тому, що культура, як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Залежно від історичних, економічних, політичних та інших умов, у суспільстві завжди домінують ті чи інші цінності. Культура є засобом їхнього передавання та поширення. Вона дає можливість вибрати ті вартості, які найкраще відповідають вимогам часу. Орієнтує людей на кращі здобутки та допомагає відрізнити справжні культурні вартості від посередніх;

Семіотична або символічна закріплює у системі знаків і символів духовні цінності. Опредметнені духовні цінності через літературу, музику, мистецтво набирають певної символічної форми. У них закодовано реальний зміст свідомості та всю гаму емоцій. Символічний зміст культури забезпечує живий зв’язок поколінь і неперервність культурного процесу;

Комунікативна зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування між людьми;

Інтегративна полягає в здатності об’єднувати людей незалежно від їх національної чи конфесійної належності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народ - у світову цивілізацію. Саме культура об’єднує людей різних націй в одне ціле, світову цивілізацію, і дає змогу їм порозумітися між собою.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.