III. ДРУГИЙ ПЕРIОД ТВОРЧОСТI: ПОЕЗIЯ

(1929–1941 рр.)

– Вперед, Україно! В Тебе тяжкії стопи!

Пожари хат димляться з-під них:

Ні Росії, ні Європі

Не зрозуміти синів Твоїх.

Юрій ЛИПА

Важко собі уявити, як швидко і якісно починає змінюватись світогляд Олега Кандиби з кінця 20-х початку 30-х років. Мрійливість, зажура, безтурботна жартівливість, м'яке кохання…– усе це враз зникає з поезії вже саме Ольжича (новий поетичний псевдонім), і перед нами постає велична постать з гострим, мов лезо бритви, поглядом, який здатен висікати іскри з душі читача. Блискучим мечем стала недавня забавка – колишня поезія. Поетичний талант з нерозвинутого (не наповненого чітким ідейним змістом), немічного, сірого пташеняти стрепенувся одного разу і орлиним клекотом тріумфу і сили прорік: «Час мій! Я прийшов!». Олег Кандиба став Олегом Ольжичем.

Чимало факторів посприяли такому бурхливому розвиткові особистості. Наведемо принаймні три з них: влітку 1929 року Олег закінчує Карловий університет і, як доросла людина, усвідомлює, що відтепер він є законним господарем своєї долі; десь у другій половині того ж року науковець вступає в лави ОУН і, як націоналіст, усвідомлює, що саме він відтепер відповідальний за долю нації; з 1929–30-го років Ольжич друкується у «Віснику» Дмитра Донцова, потрапляє під сильніший вплив цього видатного мислитетя і, як письменник, усвідомлює, що і він обов'язково мусить виграти «бій[62] за українську літературу».

Щоб краще збагнути саму природу творчості Ольжича і зрозуміти, чому його твори є і залишаються потрібними нації, нам треба буде знати не лише історичний контекст доби, а ще й ідейну проблематику того часу. Які ж ідеї, корисні для поневоленої нації, проповідувалися і яке місце в їх утвердженні займала література, зокрема поезія.

«На грані двох світів»

Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя…

«Декалог» (десять заповідей

Українського націоналіста).

Трагічний оптимізм – особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній – дійсна краса.

Дмитро ДОНЦОВ

Хто має суворі очі

I уста, затиснуті міцно –

Помолімось єдиному Богу,

Королеві усього світу!

Юрій ЛИПА

… Ось цей смолоскип поета

(В нім м'язи й мозок мій горять)

Несу туди, де мріють мети,

Де з крови родиться зоря…

Євген МАЛАНЮК

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

Олена ТЕЛIГА

I.

…брати мої, потрібна нова знать, супротивник усієї потолочі й усякої тиранії, знаті, котра на нових скрижалях знову напише слово «шляхетний».

Фрідріх НIЦШЕ

Міжвоєнне двадцятиліття. Двадцяті-тридцяті роки ХХ століття. Подолана Україна, роздерта на шматки завойовниками не гине, національно-визвольна боротьба українців поступово починає набирати нового характеру.

Силою Божої волі, історичних обставин, навіть географічних умов, Україна стояла тоді, стоїть у наш час і стоятиме вічно «на грані двох світів». Що під цим треба розуміти? Та буквально все. Ця формула є об'єктивно-узагальнюючою і відповідною для кожного історичного зрізу нашої та й світової історії. Українці постійно відчували, відчувають і будуть відчувати свою окремішність і винятковість серед моря народів і народностей. I це не виплід шовіністичного расизму, лише констатація історичного факту. «Ні Росії, ні Європі» не дано в повній мірі зрозуміти синів України. Вони можуть приголубити, «погладити по голівці», похвалити чи злегка «посварити пальчиком» лише тих, які саме в них, «з чужого поля» брали свої ідеї, переконання, творчий пафос і свідомо чи несвідомо переносили це все на нашу землю, ставлячи перед своєю нацією чужі їй, але такі нібито «правильні» і «прогресивні» ідеали. Та мало хто розумів, що за цими порожніми, гарно і логічно оформленими фразами завжди приходили на нашу землю не мир і спокій, а кований чобіт завойовника, і лише як новонавернена «частинка» чужої держави Україна мала право «тішитися» всіма благами «спокійного життя». Щоправда, самих українців у такі часи ставало все менше і менше: асимільовані або винищені чужинцями, вони зникали зі світу, по краплині відціджуючи у небуття й українську націю. I все це мирно і тихо, у злагоді і спокої, під окремі розпачливі зойки автохтонів і хижу усмішку північного «ведмедя» чи західного «орла»…

Зникали… Переважно не в бою за свободу, не в герці з силами зла, не в пориві праведного гніву, а десь тихо і мирно: у власному ліжку, після довгого і ситого холуйського життя, «як вірні сини» нового ладу; від холоду і голоду, як жертви окупаційного режиму, безсилі жертви; під час чергової «великої бойні», проливаючи кров за ката своєї землі разом з тисячами подібних собі нещасних, як захисники «вселюдських» чи «інтернаціональних» інтересів або честі «батьківщини», якоїсь імперії якихось загарбників.

Зникали… I час чомусь не поламав собі зуби на нашій нації; одній з найдавніших, найбільших і, нібито, найвойовничіших націй Європи судилось перетворитися під впливом «чужих правд» у величезне стадо овець, яких кожен чужак-вовк використовував розумно: розчленовував, вбивав, стриг, продавав…

Зникали… Але не зникли і не зникнуть. Траплялася нагода – і в страшних потугах народжувала вкраїнська земля героїв, які часто чинили «безглузді», на думку деяких «приречених», вчинки, боролися, гинули і знов народжували вже своєю смертю чергових борців. Iдеал їх героїчного життя як велична абстрактна ідея втілювався у кожному столітті в конкретних людях. Чи не тому тепер ми з гордістю згадуєм «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців»?..

Грань двох світів. Вона наче проведена розпеченим залізом істини через мозок і серце кожного українця. Минаючи незмінні природні умови, ця грань раптом виблискує вже серед такого мінливого світу ідей, ділячи і його.

Грань двох світів. Велика відповідальність і честь для сильної нації виконувати таку грандіозну місію – жити на грані. Чимало сусідніх народів хотіли тиском багнетів перебрати на себе її (цю місію), декому ненадовго вдавалося: Річ Посполита, Російська імперія…

Грань двох світів. Витвір Божественного різьбяра. Вона змушує нас до сьогодні робити свій вибір: хитнутися вправо чи вліво зі стежки чи йти власним шляхом.

Між чим і чим пролягала межа тоді, в часи післяреволюційні? Важко вповні і чітко сформулювати відповідь. Ми можемо вловити лише окремі символи-моменти. Ось вони. Це грань між: Європою і Азією (матеріальною і духовною), Північчю і Півднем, сушею і морем, капіталізмом і комунізмом, західною демократією і радянським тоталітаризмом, миром і війною, активністю і спокоєм, волею і безволлям, любов'ю і ненавистю, бездержавністю і державністю, м'якотілістю слимака і пружністю пантери… Список міг би бути ще довшим. Кожна нація покликана Богом до чогось, наша, зокрема,– жити «на грані двох світів» і саме там «творити нове життя».

Творення чогось нового вимагає, як передумови, принаймні двох речей: це бажання зламати, переробити старе як систему (для того, щоб закласти інший міцний фундамент) і наявності будівничих, які б провадили цю важку роботу новотворців і в яких би було перше – бажання. Чи були в нації такі будівничі, передусім будівничі у сфері духа? Були. Звідки взялися? Одні – це найсвідоміша частина передреволюційного покоління, решта – витвір післяреволюційного. Як бачимо, революція і поразка 1917–1920-го років таки щось дала нашій нації.

Здобутки і втрати України, як символу нації, від тої революції звичайно є. Про них багато сказали і ще скажуть історики. На чому ж хочемо наголосити ми? Та на тому позитивному факті, що українська революція породила ціле покоління трагічних оптимістів. Це люди, які були так чи інакше задіяні в боротьбі за Україну або їхні діти. Покоління титанів духу, які вірили у краще майбутнє українців, вірили, що можна ще стати господарем своєї долі на своїй власній землі, але дивилися вперед не через «рожеві окуляри» демократизму, а крізь призму трагізму, призму неминучої боротьби за ідею, крізь призму націоналізму.

Крутим був той час, переломним. Поразка одних націй у першій світовій війні ще не свідчила про те, що вони здалися. Європа чекала реваншу. Виникають ідеології, покликані виховати сильну людину, яка б могла здійснити переділ світу на користь свого народу; фашизм, націонал-соціалізм набирають все більшої сили. Зі Сходу широким фронтом загрожує комунізм, нова ідеологічна зброя Росії. Міф про недержавні нації остаточно розвіюється. Поверсальську Європу чекають великі потрясіння. I тільки сліпий би цього не бачив.

Українцям доля давала ще один шанс. Замулені «чужими» ідеологіями душі заважали старшому поколінню і собі включитися у глобальні історичні процеси, заявити світові про те, що і українці є великою нацією, яка хоче і може збудувати свою державу, свою «сім'ю вольну, нову» (Т. Шевченко). «Провансальці», «соціалістичні кастрати»[63] (Д. Донцов) не могли або не хотіли цього зробити, тому тими, хто вирішив, не зважаючи на перешкоди і загальне зневір'я, стати сильними і вибороти Українську Соборну Самостійну Державу, стали трагічні оптимісти – націоналісти.

Чи не першим, хто зрозумів потребу доби у людях нового духу, хто відкинув орієнтацію на чужі ідеології, хто віднайшов в українській нації її ідеал (через Т. Шевченка, М. Міхновського та ін.) – був Дмитро Донцов. В значній мірі під його впливом виросло, змужніло, оформилось покоління націоналістів у 20–30-х рр., покоління Олега Ольжича. Своє світового масштабу мислення він поставив на службу національним інтересам, найважливішим інтересам людини.

Д. Донцов вирішив вплинути перш за все на найголовніше – на ідейний світ, – тобто, змінивши світогляд українців, сформувати новий, відповідний до умов часу і потреб нації; продовжити процес появи нових трагічних оптимістів. Різкий і рішучий, він був велетнем серед тодішніх карликів-мислителів, які, проте, вперто намагалися втиснути Донцова у свої рамки, применшити його до свого «розміру». Чимало коротких і довгих характеристик можна було б дати цьому ідеологу українського націоналізму, але найкращими будуть, напевно, слова його попередника на ниві перетворення людини, німецького філософа XIX ст. Фрідріха Ніцше, до якого часто апелював наш філософ: «Ненависть і огиду викликав в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі»[64]. Саме про вихолощення «рабської вдачі» ішлося Д. Донцову: українець повинен відчувати себе не рабом, а господарем, тим більше на своїй землі.

Ось лише деякі з думок головного редактора «Літературно-наукового вісника» (згодом просто «Вісника»): «Iсторію можуть осідлати тільки «люди сильної породи, які самі в собі є історичними фактами, а не сентиментальні програми і схеми» (Г. Тен)»[65]; «…витереблення… «кволости» й «нікчемности» – це перше завдання доби. Так було і за старого Риму»[66]; «…мої опоненти не люблять великих «чужинців» ні своїх історичних героїв, вони люблять, щоб коло них уставляти «рідних» карликів – єдиний спосіб для них виглядати на велетнів. Бодай у власних очах…»[67]; «Проповідувані «Вісником» ідеї – це ідеї нової доби, над якою тронує[68] «філософія мілітанс», не філософія «миру й тишини». Це доба конфлікту між «пуританами» й не-пуританами, не їх синтези. Доба людей віри в Бога, не в диявола; людей, «п'яних своїм Богом», суворих, непоблажливих до «безбожників», не «людяних». Доба, до якої доросли тільки ті, що несуть у собі «абстрактний динамізм», люди «готового гасла», люди вищої породи, люди адекватні своїй тяжкій, твердій епосі. Не еклектики[69], не політичні полатайки, не люди кон'юнктури[70], не словоблуди з голосними фразами і з порожньою головою. Між тими двома породами людей – немає компромісу й не може бути»[71]; «Вічний спокій» має відспівати наша доба вмираючій епосі ліберального демократизму, її гаслам, методам і світоглядам. Не шляхом угоди з силами минулого XIX віку виборе собі наша доба право на існування, а шляхом розбиття занепадницьких ідеологій. Нація – це не лише «мовна чи територіальна збірнота», нація – це «воля щось спільне творити» (Ортега-і-Гассет)»[72]. Творити «нове життя».

А ось як дивився Дмитро Донцов на революцію 1917 року: «Російська революція не виреклася давнини й не віддала до складу старі бебехи – ідею петербурзького царату. (…) «Жєлєзний марш рабочіх батальйонов» перших років революції хутко змінився у важке, наче слонове, методичне і смертоносне гупання старомосковських «собіратєлєй зємлі русской»[73]; «Друга сторона – та, що сунула на нас із Півночі, як колись перси на Елладу,– не знала ні «садків», ні «хрущів», ні «соловейків». Зате знала глибоко закорінене в ній право голої сили»[74]; «Крім соціалізму, на нас із Півночі сунула друга ідея, прибрана у свіжі шати революції – ідея одного «народу-Месії» «от фінскіх хладних скал до пламєнной Колхіди»[75]. Передовою стежею цієї ідеї були сини «вибраного народу» бородаті «лапотніки».., що у своїй крові мали атавістичну злобу до всього, маючого на собі хоч найменшу печать «мазепинства», Хмельниччини або гайдамаччини»[76]; «…Зародок великого політичного руху проти панування ворожих Україні чужинців, яким – як і боротьбою з соціалізмом – була вагітна наша революція,– не побачив світла дня… Наші політичні акушери воліли його забити. Але він таки народився, народився потвором, щоб потім – за гріхи цих акушерів – покутував наш нарід, висміюваний та винищуваний гуманними соціалістами, щоб чухав по невчасі потилицю соціалістичний «хахол», повіривши в Маркса і Леніна, щоб надаремно в свинячий голос згадував народну мудрість: «Аби був із неба, вірити чужинцеві не треба»…»[77]; «…ми не розгорнули стягу боротьби за власну державу з соціалізмом, з московською ордою та її союзниками. А коли й розгорнули його, то аж змушені обставинами й напором стихії, запізно, не формулюючи ясно завдання, не випалюючи нових гасел залізом в душі…»[78]; «Велика прірва ділила… ментальність нашої тодішньої інтелігенції від ментальності народу, від ментальності Шевченка, який на вічні муки засуджував душу дівчини, що «кожному годила», що, хоч і не свідомо, «цареві московському коня напоїла»[79]…»[80].

Отака правда про українську революцію. Без прикрас, без словоблуддя, без фальші. Немає там моря фактів – подій і дат – зате є викриття самої суті: чому українці програли свої Визвольні Змагання? Що стало на заваді тодішнім провідникам розгорнути широку національно-визвольну боротьбу? Пекучі питання – пекучі відповіді. Лишень з великої любові до свого рідного, до України, до української нації може зродитися щира і всеобіймаюча ненависть до її ворогів і до власних «політичних кастратів». Звідси і опертя на інші, ніж у противників, традиції: «Вони говорять про традиції? Добре, традиції! Але не драгоманівські, які, в ім'я свободи, дозволяли кожному признаватися до своєї національності або кидати її. Цих «традицій» не визнаю, натомість, я визнаю традицію XVII віку, наприклад, як її інтерпретує Сірко, що, привівши з Криму «тумів», потатарчених українських бранців,– вирубав їх упень, а при цьому примовляв: «Простіть нас, брати, а самі спіть тут до Страшного Суду Господнього, замість того, щоби плодитися вам у Криму поміж бусурменами на наші християнські козацькі голови й на свою вічну без хрещення загибель…» Позбавляти впливів у суспільстві оцих «тумів» не треба. В моїх противників – традиція Драгоманова, в Сірка – інша. Вони «людяні» й вимагають брати під увагу «слабість людської натури» отих «тумів» та «ситуацію, в якій перебували». Сірко звертав увагу не на «тумів», лише на «наші християнські козацькі голови», на Україну, на справу, а не на одиниці. Страшний «сектяр» був Сірко, людина надзвичайно «ексклюзивна»!»[81].

Безкомпромісність, чіткість і відвертість суджень та ідей дуже відрізняла Д. Донцова від інших представників тогочасного «болота» нашої політики. Справедливість, актуальність, життєва необхідність націоналістичних ідей сформульованих Донцовим, привабила велику частину нового покоління, яке доростало вже на еміграції. Молодь все більше і більше захоплювалась ідеями, за які колись «карався», але не «каявся» Тарас Шевченко, які не зрозуміло українське суспільство в часи Миколи Міхновського. Тепер же прийшла і його пора, пора націоналізму.

II.

О брати мої, хіба я жорстокий? Проте я кажу: що падає, те слід іще й штовхнути!

Все сьогоденне – падає і занепедає: хто б узявся стримати! Проте я – я хочу його ще й штовхнути!

Фрідріх НIЦШЕ

Старий, ліберальний, псевдо-демократичний світогляд ще цупко тримався голів частини українців. Він намагався протистояти націоналізмові. А протиборство в таких випадках завжди характеризується кризовими явищами, браком «одностайності».

Криза в ідейно-політичному світі одразу ж позначилася і на мистецтві – вона виникла і в літературі: своєрідна, ідейно-світоглядна. Нова доба – нового прагнула слова, а його не було або було «хворим». Ось як характеризує стан речей людина «волевого світогляду», сам Д. Донцов, який ще в 1923 році помітив ту кризу: «Наша література хвора. Одна з причин цієї хвороби – лежить в ній самій, в декадентськім розумінню краси, виробленім віками рабства і занепадом всякої активності нації. Друга причина – в характері нашої доби. Коли в старі часи, в часи чумаків і «старосвітських батюшок» наша література, можливо, гармонізувала ще з духом своєї епохи, то тепер, в наші часи величезних потрясінь, в часи революцій не тільки в людській спільноті, але і в людській психіці і науці, штуці[82], музиці й філософії, в період наглих шарпань і хворобливого кидання, в добу занепаду матеріалізму і зародження ірраціонального неспокійного стремління до нового, в добу розплутання всіх укритих досі енергій,– в такий момент носитися з ідеями пасивної гуманності і безоглядного мрійництва це небезпечна гра.

Ця хвороба грозить затруїти цілий організм нації, роблячи його невідпорним, нездатним до великої ривалізації[83] між націями. Цю хворобу тим легше вилікувати, що бацили ще не роз'їли цілого організму. Вони йому чужі, бо культ сентиментального квієтизму[84] не лежить в традиції нації»[85].

Що переважало у літературі попереднього періоду, періоду животіння нації? А ось що: «…почуття моральної заламаності, настрій безборонних паралітиків, нездатності до протесту, занепад самої здібності хотіти, безплідний гуманітаризм, розслаблюючий сентименталізм, декадентська втеча від життя». А тепер логічно звучать питання, висловлені устами того ж Донцова, наче самою епохою: «Чи така література могла надихнути енергією мозок нації, змусити серце сильніше битися від сильних переживань, живіше кружляти в жилах кров, будити жадобу, гартувати волю, привабити блискучими маревами фантазію?»[86] I справедливий висновок: «Що дивного, коли відкидаючи емоції боротьби і руху, цеї основи життя, і трагічного, що дає життю глибину і зміст,– не могла наша література в своїй арфі, якій бракувало половини струн,– викресати могутні акорди, які знаходимо в світовім письменстві…»[87].

Що правда раніша українська література знала письменників, здатних «викресати могутні акорди». Найяскравіші представники – Т. Шевченко і Леся Українка. У більшій чи меншій мірі мали і утверджували вольовий світогляд у своїх творах: I. Франко, О. Стороженко, П. Куліш, В. Стефаник та ін. (за Дмитром Донцовим).

Новому етапові українських визвольних змагань потрібні були нові, свіжі кадри. Постала потреба у вихованні нової людини, нового духу на противагу людям, сформованим під впливом «провансальської» літератури, «провансальських» ідей. Людина – це передусім її світогляд, воля, прагнення. А формується вона під впливом багатьох факторів. Одні з них є, щоправда, головні, визначаючі – під їх дією найшвидше витворюються необхідні якості, інші ж є маловпливові, мало- або й зовсім неефективні. Бо важко повірити, що знання і використання законів математики чи фізики круто впливає на світоглядні основи мислення людини, а знання періодичної системи I. Мєндєлєєва розкриває очі на національну проблематику революційної боротьби. Все це корисне і важливе, але неефективне для зміни людини, витворення нових якостей у ній. А що ж є ефективним? На наш погляд це – мистецтво і література (як найефективніша його галузь).

Проте нова література, яка б могла швидко і якісно вплинути на свідомість читачів, вичленити з їх середовища активну ініціативну меншість, озброїти її новими ідеями, можлива лише при умові, що її літературу буде творити новий письменник, з новими думками, поглядами, з новим відчуттям ритму життя.

З цього приводу Юрій Липа, ще один оригінальний мислитель, щоправда, пізніших – 30-х – початку 40-х рр., писав: «…духову сучасність Європи можемо сприймати, як боротьбу духових рас. В цій боротьбі можемо знайти кордони й зміст української раси. Це залежить у великій мірі від її духових провідників, а передусім письменників і їх свідомого провідництва. В духовості письменників найвиразніше може повстати поняття духової раси, як цілісності і заповіту. (…) Нові часи змушують до роздумувань над істотою нового письменника. Лишень новий письменник, що творить у новому ритмі, зможе переступити поріг нового століття»[88].

Так, тільки новий письменник міг виконати місію тодішньої української літератури: плекання «волевого світогляду», вплив на формування людини нового типу – людини-борця, націоналіста.

Донцов показує зразок необхідної людини на прикладі двох літературних героїв Сервантеса. Тип Санчо Панси, створеного для мирного, тихого життя, і тип Дон Кіхота – з його непогамованим жаданням чину, дії. Ось кілька штрихів до портретів цих героїв-типів: «Прикмета цього типу (Дон Кіхота.– П. I.) – брати життя як ненастанне змагання, бути вправним, сильним, життя як спорт. А в зв'язку з цим – культ риску. «Жити небезпечно» – девіз Дон Кіхота: побивати рекорди, наражатися, випереджати інших»[89]. Люди того типу «вміють не лише жертвувати собою, але й (що важче) – наказувати»[90]. Щодо Санчо Панси, то його ідеалом «була – ідилія, вигода, раз під хуторянським, раз під революційним, раз під консервативним соусом»[91]. Панса завжди намагається «скинути «тягар життя», йому приємне «безтурботне й вигідне животіння епікурейця»[92]. Великою є «відраза Панси до всього отриманого боротьбою, з зусиллям»[93]. Як бачимо той другий тип, часто культивований в українській літературі, позбавлений волі та енергії. А як же творити нове життя без цих сильних якостей?

Тому нехай не видаються нам такими вже й страшними, «антигуманними» висновки Д. Донцова: «Дужий є Панса, бо – ім'я йому легіон». Та треба сказати, що не взявши на плечі страшної ваги життя і боротьби за нього, не відцуравшись ідеалу вигідництва і пристосування, не визнавши, що основний закон життя є таки донкіхотський,– прекрасна країна нашого Панси лишиться на віки здобиччю новітньої Орди; країною, де житимуть люди «чутливі, співучі, гарні й запальні» (до дрібних справ), лише – без власної історії. Так буде доти, доки Панси, як маса, не зрозуміють, що вони ніщо без Дон Кіхота, Панси на троні не засядуть, скільки б разів доля не дарувала їм щасливий острів Бараторію. А коли й засядуть на короткий час, то була б це велика історична несправедливість, бо означало би явне пониження тонусу нації, її зубожіння, яке довго не тривало б.

Ті, що лежать під Базаром чи Крутами,– напевно що не були Пансами, ні ті, що мучилися по в'язницях (коли потрапили туди не випадково!). На ланах України в муках родиться тип нової людини, тип Дон Кіхота. Треба це народження прискорити, бо не стоїть на місці історія. Роман Сервантеса не є чимось нежиттєвим. На голубих степах наших і в лісах знову бродить тінь суздальського ординця, як за Петра, як за Батия, який знає лиш щастя розбою і топтання противника; який не розуміє милосердя. Як за Сервантеса в Iспанії, так тепер на Україні, за кожним вітряком чи соняшником знов причаївся злий чарівник, що чигає на безпечного Пансу. Життя давно перестало бути ідилією, а в таких часах не може бути людина вигоди, безжурності, приватності і миски сочевиці. Iнші типи потрібні нам, іншого духового складу люди. Будуть це люди, подібні до давніх варягів, в яких – «під чолом синява озер, неспокій хвиль і далеч необ'ята». В яких кров – не лінива кров безтурботних гречкосіїв, лиш – «тяжкоплинна як мед»; яких ваблять не кулішівські затишки, не сонячно-машинні пацюківські утопії, а речі вищого, героїчного порядку: «щоб Дону шоломом іспить», яких ваблять до себе – «мінливі простори і збуджений порив вперед». Девіз яких – не покірно зносити, а формувати життя. Вони таки мабуть скінчать з Пансою. Бо той стає анахронізмом. Бо щоб країна наша і ми жили,– Панса мусить вмерти»[94]. Як не в житті, то принаймні у красному письменстві.

Ця велика цитата не лише дає змогу вловити дух того часу, а й багато що пояснює.

III.

Хіба в середині вас не нуртує і не борсається – людське майбутнє?

Людське найдальше, найглибше, підзоряне, людська велетенська сила, – хіба все це не піниться й шумує у вашому глечику?

Фрідріх НIЦШЕ

З усього вище сказаного у когось може скластися уявлення, що Д. Донцов наче начальник давав «згори» вказівки, ідеали, настанови, а письменники, вже орієнтуючись на них, творили «під диктовку». Але це далеко не так. Послухаймо: «Правдиві митці творять з ідеї, яку носять в собі, яка – не стоїть їм перед очима як якесь поняття; правдиві митці працюють підсвідомо, інтуїтивно, «лише почуттям»[95]. Тобто ідеї творів народжувалися в самому письменнику в час натхнення. Але й відкидати вплив Д. Донцова безглуздо. Його твори формували світогляд, пояснювали, розкривали суть окремих проблем, сприяли тому, що людина починала думати як націоналіст, як справжній українець, на все дивилася українськими очима, а не очима чужинця. Можливо, праці ідеолога давали комусь безпосередній поштовх до творчості, були причиною натхнення, але так не могло бути завжди і у всіх. Якщо в людини в душі не горить справжній вогонь любові до України, то дуже важко їй буде писати щирі, героїчні твори, потрібні в той час. Рано чи пізно психічне протиріччя стане гальмом у розвитку таланту, буде причиною вичерпання, «зламання» письменника. Або він назавжди залишиться імітатором: «…наслідувачі, манеристи, імітатори, епігони в мистецтві виходять від поняття. Вони спостерігають, що подобається в правдивих творах, усвідомлюють собі те, творять з того поняття, і умисним мудрагельством, мов рослина-галапас тягнуть соки з чужих творів – ідеї, терміни, слова, образи. У митців – з відчувань – вибухають власні форми і слова, імітатори – до чужих слів – механічно дочеплюють чужий собі настрій»[96].

Хоча десь має рацію і Євген Маланюк, коли пише: «Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих – Олег Ольжич чи Микола Чирський – «уродженими» не були, як і Мосендз (йдеться про письменників «празької школи».– П. I.). Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності – то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії – в першу чергу. …брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності – бракувало. А надмір енергії владно кликав до національної творчости в сфері хоч лише духової, нематеріяльної чи майбутньої, України»[97].

Ольжич був таки національний митець – не імітатор. Він і його побратими по перу, по націоналістичній боротьбі, мали свій своєрідний і оригінальний авторський пломінь натхнення, зроджений з глибини душі, з тої абстрактно-конкретної любові до України, і до нової активної людини-борця, якій належить ту Україну вибороти.

Вплив на тих молодих письменників мав, безумовно, і Юрій Липа – хоча б пишучи таке: «Як писати і про що писати? Тісні і темні є шляхи нашої літератури останнього століття. Додаймо розмаху діяльності, пригод, здобувань, поразок і витривалості серед найгіршого. Лишень додаймо се, і за се одно придбаємо читача-брата. Бо не штука вагатися і розпитуватися дороги, штука йти і вести (підкреслення наше – П. I.). Нехай роз'їдені сумнівами люди скажуть, що сього замало, що се наївне і т. д. Не зважаймо на сих нащадків віку безволля і зневіри, – виховуймо і творім Державність. Пишім цікаво, віддаймо себе з цілою енергією і оптимізмом. Нехай нас відвідає творчий дух літератури націй пануючих: Англії, Америки, Німеччини й інших»[98].

Що ж надихало поета (і не лише Ольжича), що давало йому віру в перемогу, хоча позаду були сотні років неволі його народу? У чому він бачив красу, і яку красу сам ніс українцям? Тут можна назвати багато що, але обмежимось трьома найсуттєвішими речами. Це – філософія трагічного оптимізму, світогляд романтизму, дух героїзму.

Критикуючи «українсько-совєтські псевдоморфози», Д. Донцов писав: «…романтики бракує й нам. Не романтики зір і місяця, а потужної, суворої романтики завойовників, відважної і сильної, як ті роки, що ми перейшли. Романтики, яка з своєї ідеології зробила б осередок, сліпучий центр…»[99]. У ту сувору перехідну добу, добу підготовки до нових Визвольних Змагань потрібно було «суворої романтики», яка завжди є протестом проти реальності, незадоволенням нею і боротьбою проти неї. Зі свого боку, боротьба тісно пов'язана з трагедією (через смерть), в основу якої «покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, а … герой потрапляє у безвихідне становище, вступає у боротьбу із нездоланними силами і часто гине»[100]. Скільки смертей пережили українці, скільком ще доведеться покласти своє життя на вівтар Нації! Тож смерть не є страшною для борця, але ось те «безвихідне становище» і «нездоланні сили» надають усій боротьбі песимістичної забарвленості. А песимізм, як відомо, «паралізує активність людини»[101]. Цікаво було б подивитися на «пасивного» борця (у радянські часи, та й зараз, таких подекуди знаходять між романтиками), він напевно б нагадував фантастичного живого трупа! «Трагедія повинна «збудити настрої, які окрилюють і підносять душу»; на величі душі героя, якої не зломлять найважчі удари долі, ми гартуємо власну душу і її волю скорше вмерти, аніж піддатися»[102].

Самого трагізму замало, потрібен оптимізм у світогляді, який сприяє «активній діяльності людей по перетворенню світу», який є рисою сил «впевнених у кращому майбутньому»[103]. (Нам ідеться про впевненість у кращу долю України.) Ось чому Д. Донцов запровадив термін «трагічні оптимісти» для характеристики письменників – носіїв філософії трагічного оптимізму. Цей термін поєднав у собі і протест романтизму, і велич трагізму, і переможну стверджуваність оптимізму. У 1932 році Д. Донцов відзначав, що «кристалізується нова літературна течія (я її назвав би ново-романтизмом), свідома своєї мети, спрагнена нових форм, свідомо ворожа задушному гетто, з якого хоче вийти»[104].

«Трагічне – це не приймати світ в його потворності, це – не уникати конфліктів, це – шукати їх, це невтримний оптимізм сильних, це – «через край вино», це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них – людину і світ»[105]. Хоча треба завжди пам'ятати, що: «Безплідне скигління – ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійництво – ось що оптимізм без трагізму»[106].

Крім того, «трагічне часто виступає як вищий прояв героїчного. Трагедія стверджує безсмертя, розкриває прекрасні якості в людині, які перемагають, незважаючи на загибель героя»[107]. Воля до боротьби, динамізм, активність часто «виявляються як героїзм. Герой або накидує свою волю оточенню, перемагає, або не приймає цього оточення, не дає йому зігнути свою несмертельну волю, не хилиться перед ним, і гине, але не визнає чужої волі над собою. Він шукає смерті, воліючи її, ніж упокорення перед ненависним оточенням»[108].

Трагізм і оптимізм, романтика і героїзм – сплелись у творчості Олега Ольжича. Це неважко довести, оглянувши його твори другого періоду. Романтичний же героїзм – найяскравішу, найсуттєвішу грань його творчості – легко помітити в першу чергу.

На трьох вище окреслених наріжних каменях: трагічному оптимізмі, романтиці й героїзмі – почала вибудовуватись і «нова краса», нова естетика, естетика націоналізму. Це питання окремої грунтовної праці, тому ми лише згадаємо про неї.

На противагу «провансальській» естетиці (з її сентиментальним культом бід і турбот «малої людини») і новітній модерній естетиці декаденсу (з її величезною увагою до форми, а не до змісту твору) трагічні оптимісти протиставили свою власну естетику, естетику надзвичайно національну за своєю суттю, естетику нового духу нового часу, з корінням у всій історії розвитку української літератури.

Естетика «відважних людей» і естетика «травоїдів». Найкраще видно суть протиріч між тими двома естетиками, коли взнати відношення тої чи іншої до проблем у літературі. Наприклад, одвічні глобальні сили природи, її стихії викликають і різні настрої. Рефлексії «суму, плачу і просьби потіхи або милосердя»[109] і оспівування «дикої енергії» «того великого, гарного і страшного, що оточує нас, що збуджує страх, зроджує забобони, викликає на герць, що формує і вдачу людини і її настрої»[110] (ідеться про природу). Активне і пасивне відношення до всього, воно простежується у відношенні та зображенні митцями й інших явищ.

Проблема ставлення до життя. У «слабких» будь-які труднощі, перешкоди – і вже втеча від нього, покора обставинам, у «сильних» же – боротьба до кінця, навіть боротьба в ім'я боротьби. Прикладів безліч. А от як розвивав вольову естетику і які особливості її в одного з трагічних оптимістів (і по революційній боротьбі, і в творчості) – об'єкта нашої праці – Олега Ольжича, ми простежимо пізніше.

Недаремно ж сказав про нього у 1936 році Д. Донцов: «Взагалі мабуть ні на одному іншому поетові не видно тієї повної метапсихози, яку спостерігаємо в Ольжича. В нього немає нічого з бунтаря-плебея, все – до останньої риски– з здобичника і пана, які водилися на наших землях вісімсот літ тому…»[111]. Аристократ духу – такий висновок.

I на закінчення цієї частини – характеристика Д. Донцовим творців «нової краси», поетів-»вісниківців», трагічних оптимістів: «Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Ольжич (Д. Донцов додає до них ще двох: раннього Ю. Липу і Н. Геркен-Русову.– П. I.) – ось ті трагічні оптимісти, які узріли красу в героїці, в тому, в чому в нас її не бачили від часів авторів «Заповіту» і «Одержимої»; які певним рухом – відкинули геть від себе те, що досі вважалося красою: «трагізм» без оптимізму – що є безсилим скиглінням і «оптимізм» без трагізму – що є оманою слабких. Кожну тему обдерли вони з кожночасової, мимолетної одежі, взявши з неї вічне, незмінне – «абстрактне» і найбільш конкретне! В кожну тему – внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: «горда земля», горді душі.

Як поети…– вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва. Вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування, «п'янкі і завзяті» – знайшли відвічне джерело гарного…»[112].

Поиск по сайту: