Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Четвертий період: «воєнний»



(1939–1944 рр.)

 

 

Вам усім, хто поляг

За тризубовий стяг, –

Вічная пам'ять!

Олекса СТЕФАНОВИЧ

 

 

Коли гримить зброя, музи мовчать.

 

Латинська приказка

 

 

У цей останній період буде дуже важко говорити нам про Ольжича як про науковця чи про поета. Жорстока доба, жорстокі умови життя, але великі надії на те, що під час воєнної хуртовини вдасться таки вибороти Українську Державу. Тому, працюючи все ж більше як «культурник» в ОУН, Ольжич ніби за інерцією пише статті і лише в кінці 1941 року – вірші. Головним у житті стала робота революціонера-націоналіста, їй він почав віддавати себе цілком.

 

У 1938 році в Ротердамі радянський агент Валюха підступно вбиває Є. Коновальця. Новим головою ПУН на еміграції вибирають Андрія Мельника. А у січні 1939 року він призначає Ольжича «керувати структурами ОУН, що діяли на Закарпатті»[40].

 

Долю Карпатської України в цей час вирішували різні політичні сили. Німеччина, як найсильніша (тоді) держава світу, керуючись власними імперськими інтересами, оформленими націонал-соціалізмом, починає ділити Європу. 1 жовтня німецькі війська окупували Судетську область (Чехословаччина). У словаків та українців з'явились надії на незалежність, проте отримали її тільки словаки. «6 березня 1939 року Гітлер прийняв рішення ліквідувати решту Чехословаччини, окупувати Богемію і Моравію, дозволити незалежність Словацької держави і підштовхнути Угорщину до окупації Карпатської України»[41]. 14 березня український уряд оголошує незалежність Карпатської держави, і вже наступного дня національна армія закарпатців – «Карпатська Січ» – вступає в жорстокі бої з угорськими окупантами. Яка могла бути культурницька робота в цей скрутний час? Ольжич теж разом з іншими побратимами (Романом Шухевичем, Зеноном Коссаком, Михайлом Клодзінським та ін.) бере участь у збройному опорі. Хоча сам ПУН був проти збройної боротьби і висунув ряд заборон, які мали на меті стримати від рішучих дій рядових членів організації. «Членам ОУН,– відзначає Олег Баган,– заборонено переходити кордон на Закарпаття. Тому, всупереч наказам Проводу, не маючи належної підтримки з боку всієї Організації, М. Клодзінський, З. Коссак і Р. Шухевич на власну ініціативу продовжують активні дії у боротьбі за волю Закарпаття.

 

Цікаво, що О. Ольжич, член ПУНу і його представник в Закарпатті, передаючи заборонні накази Проводу самовільним «крайовикам», одночасно заявляв, що він не згідний з ними і солідаризується з прихильниками активної боротьби»[42].

 

Звичайно, що сили були нерівні, але бої тривали близько двадцяти днів. I саме кров, пролиту українцями в березні 1939 року можна вважати справжнім початком другої світової війни: окупація німцями чехів була безкровною.

 

Ніхто тоді в світі не був зацікавлений в існуванні бодай малесенької української держави, бодай на незначній її території. Ні чехи, ні поляки, ні румуни, ні згодом «братній радянський народ», ні взагалі жоден народ світу не хотів бачити на політичній карті такої держави. Але українці, які першими активно виступили проти Гітлера, засвідчили свою волю до державного будівництва, засвідчили право своєї нації на самовизначення, засвідчили гранітну віру в перемогу своєї національної правди. I даремно хтось вважає, що та світова війна закінчилася на землі Німеччини чи Японії: вона закінчилася тоді, коли підірвався на гранаті, оточений більшовиками, останній бандерівець десь в карпатських лісах у кінці 50-х років. Загинув, але не здався, і саме з його гарячої крові виросло наше сучасне тверде бажання мати свою державу.

 

У лавах «січовиків» загинуло багато членів ОУН, замордованих угорськими, польськими, румунськими солдатами. Ольжичу ж «пощастило». Потрапивши в угорський полон, він «познайомився» з першим у своєму житті концтабором Варя Лопуші. Згодом, 16 березня, уже сидів у Тячівській в'язниці разом зі своїми друзями: Уласом Самчуком, Миколою Чирським, Михайлом Мухиним, Олегом Лащенком та іншими «культурниками» (працівниками Культурної Референтури).

 

Проте смертна година для Олега ще не пробила: друзям вдалося якось визволити його з біди. Опинившись на волі, він зовсім не занепадає духом після поразки (свідченням цьому є його стаття «Вояки-будівничі»). Програно одну битву, але не програно ще всієї війни за УССД, яка буде тривати доти, доки знайдеться серед українців хоч «один козак із міліона свинопасів» (Т. Шевченко).

 

Наближалися глобальні воєнні катаклізми. Карпатська Україна і окупація Чехословаччини були всього-на-всього прелюдією до гітлерівського переділу світу і утворення «нової Європи», в якій «нижчим расам» (як-от слов'янам-українцям) відводилася роль слухняних рабів «Третього Рейху». Німецька коричнева імперія, повна сил і гігантських замірів, була готова позмагатися з ким би то не було. Її основний противник – російська червона імперія – Радянський Союз, переповнений «ворогами народу», не мав, звичайно, такої сили, хоча теж зазіхав на світове панування, прикриваючись облудно-лицемірними заявами про «соціальну справедливість», «комуністичний рай» та «світову революцію» під проводом пролетаріату. Західні демократи розгублено за тим всім спостерігали… Доля давала українцям ще один шанс. ОУН, як провідна національно-захисна сила, мусила розібратися в тому «болоті» великої політики, щоб повести націю єдино правильним шляхом, бо не було часу на кілька підходів у вирішенні цього питання: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!»[43]

 

Але в самій ОУН якраз після смерті полковника Коновальця відбуваються болючі, але тим не менше закономірні процеси, спрямовані на роз'єднання. Це конфлікт між молодшим і старшим поколінням оунівців, між революціонерами та культурниками, між «крайовиками» (в основному) та «емігрантами», але по суті це була боротьба за ОУН як за партію (з боку «старших») і як за орден (з боку «молодших»)[44]. Вже Другий Великий Збір Українських націоналістів, проведений у серпні 1939 р. в Римі (Ольжич брав активну участь в його організації) засвідчує неодностайність в рядах організації. Отже, конфлікт. (Детальніше про Ольжича, мельниківців та бандерівців див. розділ «Мельниківець чи бандерівець?») Без коментарів скажемо лишень, що Олег Кандиба приєднався до мельниківців, і саме у їх нечисленних лавах продовжив боротьбу за Україну.

 

1 вересня 1939 року німці розпочали війну проти Польщі і незабаром переможно її завершили. Свідомі того, що незабаром доведеться вести боротьбу на Великій Україні, обидві частини ОУН готують свої похідні групи. З 1941 року Ольжич – 1-й Заступник Голови ПУН. Перебуває разом з іншими членами Проводу у Кракові. Ось як згадує про той краківський період Улас Самчук:

 

«Тут (у Кракові.– П. I.) тепер перебувала добра половина українського Львова, плюс порядна частина Праги, Берліну, Варшави і багатьох інших провінцій нашої безмежної емігрантської держави. Відчувалося бурхливе життя за дня і ночі. (…) Особливо активними, агресивними і певними були обидві частини ОУН, які рішуче вірили у своє майбутнє і навперейми готувалися до перебрання влади на Україні. Частина Б (бандерівці – П. I.) мала готовий уряд і весь основний кістяк державної адміністрації. Плянувалися генеральні штаби, ухвалювалися розпорядження і закони. (…) Я… діло мав лише з Ольжичем. Нашими турботами були справи культури – літератури, театру, пропаганди. Цій останній у той час надавали багато значення, бо на ній фактично трималися основи сливе всіх тодішніх європейських режимів»[45].

 

22 червня німецькі війська розпочинають величезний наступ на Схід. Слідом за вермахтом вирушають і похідні групи. Спочатку ОУН-Б, а згодом і ОУН-М. Вони мали організовувати українське життя на звільнених від радянської влади територіях, але це аж ніяк не означало співпрацю з німецькою адміністрацією. Це був ризикований крок, свідоме наражання себе на небезпеку.

 

30 червня бандерівці проголошують відновлення державної самостійності України, утворюють у Львові український незалежний уряд – Українську Національну Раду. Проте через декілька днів почалися арешти членів ОУН-Б і новоутвореної УНРади. 5 липня 1941 р. у Кракові заарештували і Голову Революційного Проводу ОУН – Степана Бандеру.

 

Восени продовжується рух на Схід. Ольжич перебуває послідовно у Житомирі, Фастові і, нарешті, у Києві (у кінці вересня, після захоплення його німцями). Це ще був той радісний період, коли люди вірили, що наступає краще життя, що вже гірше, ніж було за «батька Сталіна», і бути не може. Але виявилося, що від перестановки доданків сума таки не змінюється і окупація німецька не менш жорстока, ніж окупація російська.

 

А поки що Ольжич багато працює. Він «фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля (мельниківського.– П. I.) в Краю»[46]. Бере активну участь у відродженні тогочасного українського життя: у заснуванні Спілки українських письменників (голова О. Теліга), часопису «Літаври», газети «Українське слово», у розгортанні підпільних мереж ОУН-М. У жовтні 1941 р. постає ще одна Українська Національна Рада (у Києві) і хоча «Олег Ольжич не був членом УНРади, але дуже допомагав в її створенні»[47].

 

Проте так діялося лише доти, доки на зміну військовій адміністрації (яка часто поблажливо ставилась до діяльності націоналістів-культурників) прийшла цивільна, нацистська, партійна адміністрація Еріха Коха, яка почала рішуче придушувати національне життя в окупованих регіонах і винищувати свідомих українців. Першими зазнали болючих ударів націоналісти-революціонери, а згодом націонал-соціалісти (не без допомоги спеціально залишених більшовиками агентів) «взялися» і за мельниківців.

 

27 листопада було заборонено діяльність УНРади. 12 грудня заарештовано редакцію «Українського слова». 13 грудня 1941 р. заарештовано чимало українців – співпрацівників міської управи. Смертельна небезпека нависла і над Ольжичем. Сумнівів у тому, що німці з ним панькатися не будуть, – не було. Про його діяльність і значення для українського руху добре знали. Ось для прикладу уривок із секретного донесення німецької поліції безпеки та СД у Берлін (за 4 лютого 1942 р.): «Центр організації руху А. Мельника на Східній Україні тепер у Києві. Його керівник на прізвище Кандиба має оточення з відомих і невідомих людей із Західної України. Крім цього штабу ОУН, існує ще створена Кандибою Національна Рада, на чолі якої стоїть професор Величківський, а його заступником є Чудінов… Величківський… це підставна особа, якою керує Кандиба, що фактично є душею Національної Ради…»[48].

 

В січні 1942 року Ольжич від'їжджає з Києва, щоб проконсультуватися з А. Мельником. У лютому цього ж року він повертається, маючи наказ вивезти з Києва всіх «засвічених» членів ОУН-М, зокрема Олену та Михайла Теліг. Спогади про ті події досить суперечливі: за одними свідченнями, Олег не встиг попередити друзів буквально на кілька хвилин, за іншими – Олена Теліга вирішила не виконати наказ і не виїхала з Києва. 9 лютого Олену Телігу було заарештовано в Спілці письменників і незабаром разом з її чоловіком, професором Гупалом, Iваном Iрлявським та багатьма іншими розстріляно у Бабиному Яру.

 

У березні 1942 року Ольжич назавжди залишає столицю. Він продовжує підпільну діяльність, протягом 1942 року бере участь у важливих нарадах, засіданнях, конференціях ОУН-М, на яких обговорювалось питання, що робити далі у зв'язку з трагічними подіями на Сході. «95 відсотків членів ОУН, що вирушили на схід у похідних групах, загинули на території Райхскомісаріату, яким правив… Еріх Кох»[49].

 

2 серпня 1943 року Олег одружується з Катериною Білецькою, з якою був знайомий ще від 1940 року. Цей шлюб був таємним. Олег не хотів, щоб Катерині сталася кривда через його діяльність.

 

Як член проводу ОУН-М О. Ольжич виявляє неабияке розуміння ситуації, тверезість думки і зваженість своїх дій. Олег Кандиба став чи не єдиним винятком серед мельниківців, коли тих почала охоплювати антибандерівська істерія. Ось конкретний приклад. 30 серпня 1941 року у Житомирі радянський агент (за іншими даними гестапівський підручний) на ім'я Степан Козій застрелив відомих членів Проводу ОУН-М Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського. Ясна річ, що це було зроблено для розпалення ворожнечі між двома націоналістичними організаціями. Проте окремі «гарячі голови» з мельниківського середовища чомусь вирішили, що це справа рук… бандерівців. Через три дні після вбивства до Житомира прибули бандерівці: Борис Левицький та Роман Паладійчук. «Колеги звертаються до Ольжича: треба схопити і помститися. Ольжичева відповідь їх ошелешила: «Забезпечити організаційним приміщенням і вивести з міста під охороною». Пізніше у Києві мельниківці схопили на вулиці Дмитра Мирона-Орлика, провідника бандерівської мережі, автора солідної праці «Iдея і меч»,– затримали. I знову наказ О. Ольжича: «Негайно звільнити і допровадити на пункт, який сам скаже»[50]. Як бачимо Ольжич не піддався на провокації ворожих націоналістам агентів і своєю позицією зберіг життя напевно не одному, але можемо собі уявити, що діялося на нижчих та периферійних щаблях організації: «кров за кров і муки за муки» (Т. Шевченко)? Напевно. Жорстокий час війни…

 

Під час перебування у Києві бандерівська СБ (Служба Безпеки) не раз попереджала Ольжича про пастки на нього гестапо і тим рятувала йому життя (за усними свідченнями пана П. Василевського).

 

А тим часом радянська армія починає брати на фронті ініціативу в свої руки. Насувалася чергова російська окупація України. У ПУНі немає одностайності. Коли від командувача Російською Визвольною Армією генерала А. Власова (рос. РОА) до керівництва ОУН-М «надійшла пропозиція приєднатися до РОА», щоби спільно воювати з більшовиками (це було в другій половині 1943 р.), то «не хто інший, як О. Ольжич з обуренням відкинув навіть натяк на можливі співдії з колаборантами. Так само негативно він поставився й до іншого аналогічного заходу – Комітету Об'єднання Народів Росії»[51].

 

Незмінні турботи, пекучі проблеми, важливі рішення… На все треба було знаходити час, про все думати. Життя як у млині. Але і в цей період О. Ольжич не забуває про рідних, зокрема про батька. Лист за 4.12.43 переконливе цьому свідчення:

 

«Мій дорогий Батьку!

 

Сьогодні відбувається академія[52], що на ній Тобі не хочеться бути; а мені хотілося б схилитися коло Твого ліжка і притиснути Твою руку до моєї щоки.

 

Десь далеко той 1903 рік, коли Ти, молодий і дужий, ставив свої перші кроки на тому українському шляху, що ним так без ліку іде нас тепер, бадьорих і знесилених, але однаково зв'язаних з ним до останнього подиху.

 

Я бачу яскравіше в уяві 1907 рік і 1912, коли Ти писав «По дорозі в казку» і їздив до Криворівні, бачу Пущу, хвилююся, згадуючи зими 18. і 19., і довгі, тягучі роки еміграції. Тих злиднів, і принижень, безвиглядности і нечастих простих радостей десь над водою.

 

Боляче мені, мій дорогий! За Тебе і за себе, що не приніс я Тобі стільки підпори і потіхи, скільки мав би і скільки Ти потребував. Може колись, як я буду мати за собою 40 літ праці і хтось захоче їх переглянути, буде зрозумілим, чому з мене був такий недобрий син.

 

А тепер мені тільки смутно і хочеться поцілувати Твої руки і дороге, схудле обличчя.

 

Цілую теж нашу маму Олег»[53]..

 

Після масових арештів серед членів ОУН-М (26 січня 1944 р.), коли за гратами опинився й А. Мельник, Олег Кандиба стає (щоправда тимчасовим) Головою ПУН. Це можна вважати вершиною діяльності Ольжича-революціонера. Він – Голова однієї з найпотужніших українських підпільних організацій. Але не зовсім Ольжич був задоволений діяльністю своєї організації. Він прагне вивести її роботу на якісно новий рівень, зробити її набагато ефективнішою, бо час не жде. Ворог близько. Олег веде переговори зі своїм давнім знайомим, відважним членом ОУН-Б, командувачем УПА (Української Повстанської Армії) Романом Шухевичем (Тарасом Чупринкою). На жаль, точно не відомо чим ці переговори закінчилися. Знаючи, що членам організації доведеться діяти і боротися в умовах радянського окупаційного режиму, Голова розробляє план переведення ОУН-М у підпілля, дає чіткі інструкції, як себе поводити після приходу більшовиків. Пробує налагодити контакти із західними союзниками, щоправда, невдало. Бере активну участь у створенні в квітні 1944 року Всеукраїнської Національної Ради, куди увійшли Національні Ради, створені раніше: у Львові (почесний голова А. Шептицький), у Києві (голова М. Величківський), а також Українська Народна Рада Закарпаття.

 

Проте за досить загадкових обставин, не зважаючи на конспірацію, 25 травня 1944 року О. Ольжича арештовує гестапо на приватній квартирі літературознавця Романа Маланчука у Львові. Iснує чимало пояснень, чому так сталося. Свою версію про арешт Ольжича ми викладемо пізніше[54].

 

Олега Кандибу переправляють «на допит у Берлін, а потім у концентраційний табір Заксенгаузен»[55]. Там уже сиділо чимало відомих діячів українського націоналістичного руху: Степан Бандера, Ярослав Стецько, Габрусевич, Андрієвський, Онацький, Штуль-Жданович, Бульба-Боровець, А. Мельник, а також в'язні з інших країн: Росії, Франції, Латвії, США, Англії, навіть Німеччини.

 

Допити Олега проводила німецька «трійка»: оберштурмбанфюрер Вольф, гауптштурмбанфюрер Шульце, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг (за деякими даними агент НКВД). Катували і вдень, і вночі, але безрезультатно. Затятий в'язень мовчав. Останній допит відбувся 9 червня. Наступного ранку Олега Ольжича знайшли мертвим – тіло, виснажене екстремальними умовами життя останніх 4-ох років, не витримало… «Прокляття моїй плоті, що слабша за мій дух» (О. Ольжич).

 

Так, за свої переконання, за підпільну націоналістичну діяльність довелося і Ольжичу, як і його попередникам та сучасникам-націоналістам, витерпіти перед смертю чимало страждань, проте і він, волочений по коридору концтабора після останнього допиту, міг маніфестувати: «Караюсь, мучусь, але не каюсь» (Т. Шевченко). Вічна ж слава і пам'ять героям Нації!

 

22 липня підкошений горем помирає батько – Олександр Кандиба (О. Олесь).

 

А 31 липня 1944 року народився син Ольжича – Олег Кандиба…

 





©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.