Еллінізм як соціально-економічне, політичне та культурне явище

Елліністичний період, або Еллінізм — етап в історії країн Східного Середземномор'я з часу походів Александра Македонського (334-323 до н. е.) до завоювання цих країн Римом, що завершився 30 до н. е. підпорядкуванням Єгипту. Терміни «еллінізм» введений в історіографію в 30-х роках 19 століття німецьким істориком І. Г. Дройзеном. Історики різних напрямків трактують його по-різному. Одні висувають на перший план взаємовплив грецької та місцевих, переважно східних, культур, розширюючи іноді хронологічні рамки етапу еллінізму до початку Середньовіччя. Інші акцентують увагу на взаємодії соціально-політичних структур, підкреслюють провідну роль греко-македонян, модернізують економічні відносини. Спосіб життя еллінів визначався також такими цінностями, як істина, краса і добро, які знаходились у щільній єдності. У греків існувало особливе поняття “калокагатія”, що означало “прекрасне-добре”.Еллінізм став заключним етапом давньогрецької культури. В цей період високий рівень еллінської культури в цілому зберігається. Лише в деяких галузях, наприклад, в філософії, він трохи падає. В той час відбувається експансія еллініської культури на території багатьох східних держав, які виникли після розпаду імперії Александра Македонського, де вона з’єднується зі східними культурами. Саме цей синтез грецької і східної культур утворює те, що іменується культурою еллінізму. Її утворення йшло під впливом перед усім грецького способу життя і грецької системи освіти. Але разом з тим в цю добу відбуваються радикальні зміни в ціннісних орієнтаціях, які відбились на світобаченні людей доби еллінізму. У зв'язку з розселенням греків на території держави Александра Македонського полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною. Розкидані по величезних просторах греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а усього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра у повну підкореність людини долі. Усі ці зміни знайшли свій прояв у релігії, філософії, літературі. В науці провідні позиції продовжує займати математика, де працюють такі великі уми, як Евклід і Архімед. У літературі періоду еллінізму зростає увага до окремої людини,переживань, проблем. Помітним явищем в літературі є александрійська поезія "малих форм", яка відрізняється витонченістю, легким відтінком іронії, гумору, найяскравішим представником якої був Каллімах. Швидке піднесення міст сприяло розвитку архітектури, особливо мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою відзначались Олександрія, Селевкія та інші міста. З елліністичних пам'яток архітектури найбільш відомим є Пергамський вівтар, побудований иа честь Зевса та Афіни. В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об'ємів і засобів виразності. Поряд із класичними зразками з'являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. З елліністичних пам'яток скульптури найбільш відомими є знаменитій Родоський "Колос", створений Хересом, мармурова скульптура Ніки Самофракійської роботи Піфократа Родоського та монументальний фриз велетенського Пергамського вівтаря. До монументального напрямку можна зарахувати і скульптурну групу "Лаокоон" (робота Агесандара, Полідора та Афінадора). І нарешті своєрідним символом цієї епохи є "Венера Мілоська". Витончена і водночас барвиста, багатоманітна культура еллінізму, що поєднала у собі досконалість, класичну ясність і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур створила той грунт, на якому виросла культура Римської імперії.

39,40.Боротьба діадохів.Після смерті Олександра Македонського(323 до н. е.) царями було проголошено Аррідея(брата Олександра) і малолітнього сина Олександра-Олександра 4. Один з найближчих сподвижників Олександра- Пердікка, був проголошений регентом. Інші діадохи( Птолемей Лаг, Кратер, Селевк, Антіпатр, Лісімах, Кассандр та ін.) отримали в управління частини імперії. Однак діадохи поводили себе як незалежні правителі, тому в 321 р. до н. е. Пердікка організував похід проти Птолемея Лага в Єгипет. Похід був невдалим, Пердікка загинув. 321 р.-договір в Трипарадисі. Птолемей Лаг отримав Єгипет, Македонія і Греція дістались Кассандру, Антігон був оголошений стратегом-автократором Малої Азії, Селевк- Месопотамію, Лісімах- Фракію й частину Малої Азії. Більшість діадохів намагалися зберегти свої володіння, однак Антігон та його син Деметрій прагнули реставрувати імперію Олександра Македонського.В 317 році Антігон перемагає Евмена, поступово захоплює всю Малу Азію, Сирію, Вавилонію, Мідію, Персіду. Сатрапа Мідії Піфона Антігон стратив, сатрап Вавилоні Селевк втік у Єгипет. Антігон створив боєздатну армію, збільшив фінанси до 25000 талантів. Посилення Антігона призвело до створення коаліції проти нього(Селевк, Птолемей Лаг, Кассандр, Лісімах). Вони відправили Антігону ультиматум з вимогами передати Каппадокію і Лікію Кассандру, Фрігію-Лісімаху, Сирію-Птолемею, а у Вавилоні відновити Селевка. Антігон не погодився з цим, і почав війну. В 312 році син Антігона Деметрій був розбитий біля Гази, після чого було укладене перемир’я на основі статуса-кво. Однак невдовзі бойові дії продовжилися. В 306 році Деметрій розбив Птолемея біля м.Саламін( на морі), після чого Антігон і Деметрій проголосили себе царями. Селевк, Птолемей, Кассандр, Лісімах зробили так само. Однак в 305-304 рр. Деметрій безуспішно облягає Родос, що послабило позиції Антігона. В 301 році до н. е. біля міста Іпса у Фрігії відбулася вирішальна битва, в якій Селевк, Лісімах і Кассандр за допомогою 500 бойових слонів розгромили армію Антігона( сам він загинув). В результаті цього держава Антігона розпалася. Сирія, Месопотамія дісталися Селеву, Мала Азія-Лісімаху. В 298 році помирає Кассандр, і Македонію захоплює Лісімах. Деметрій потрапив у полон до Селевка(283 р.). В 281 році почалася війна між Селевком та Лісімахом. В битві під Курупедією Лісімах був розбитий і загинув(у цьому ж році). Селевк намагався захопити Македонію, однак був убитий Птолемеєм Керавном( сином Птолемея).На цьому боротьба діадохів закінчилася. В результаті війн діадохів на місці імперії Олександра Македонського утворилося кілька елліністичних держав, найбільшими з яких були:1)держава Селевкідів( на чолі з нащадками Селевка), що включала Сирію, Месопотамію, частину Малої Азії, Іран, частину Центральної Азії; династія Селевкідів проіснувала до 64 року до н. е.; 2)держава Птолемеїв( нащадки Птолемея Лага), включала Єгипет, Кірену, Південну Сирію, острови Егейського моря; династія проіснувала до 30 року до н. е.;3)Македонське царство( нащадки Антігона, династія Антігонідів), проіснувало до 168 р. до н. е.;4)Пергамське царство( династія Атталідів), включало пн.-зах. Частину Малої Азії, існувало до 133 р. до н. е.

41.Боспорське царство. Загальна характеристика.Боспорське царство було винятком із загальної республіканської тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалася монархічна форма правління. Утворилося близько 480 до н. е.. в результаті об'єднання грецьких міст на Керченському і Таманському півостровах.Порівняно з сучасними державами, стародавнє місто-держава з прилеглими до нього хорами (землеробськими общинами) було невелике як за площею, так і за населенням. Однак у V-IV ст. до н.е. на основі об’єднання низки грецьких міст-держав (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія та ін.) і приєднання територій племен, які не мали своєї державності, виникло Боспорське царство. Воно охоплювало територію Керченського і Таманського півостровів, а також середню течію Кубані. Центр торгівлі з місцевими племенами був заснований у гирлі Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише грецькі поселенці, до неї входила територія місцевих племен.Найбільшого розквіту Боспорське царство досягло в IV-III ст. до н.е. Але в ІІІ ст. до н.е. внаслідок кризи всієї рабовласницької системи Боспор поступово занепадає, відбуваються фінансово-економічні й соціальні катаклізми. Повстання під проводом Савмака поглибило цей процес. У літературі його тлумачать по-різному: як палацовий переворот з метою усунення царя Перісада з престолу; як вияв класової боротьби рабів проти рабовласників; як національно-визвольний рух місцевого скіфсько-сарматського населення проти боспорської зверхності. Та хоч би як, а створена повстанцями “держава Сонця” виявилася нежиттєздатною. 107 р. до н.е. її ліквідувало понтійське військо на чолі з Діофантом. Після глибоких струсів Боспорське царство довго не могло піднестися. Впродовж І ст. до н.е. воно потрапляло в залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму. Нове піднесення Боспору відбулося у II – першій половині III ст. н.е. У другій полвині ІІІ ст. н.е. його територію розорили готи, а в IV ст. н.е. остаточно зруйнували гунни. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії, згодом – Хазарського каганату. Боспорське царство відіграло доленосну роль в історичному розвитку територій, які входили до його складу. Економічну основу Боспору становило розвинуте землеробство, продуктами якого забезпечувалось населення царства, а їх експорт приносив великий матеріальний зиск.З IV ст. до н.е. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північночорноморські степи; розгортається торгівля з місцевими племенами, формується прошарок багатих людей, які займаються торгівлею і работоргівлею. Тісний зв’язок Боспору передусім з Афінами та іншими містами материкової і острівної Греції сприяв засвоєнню місцевими племенами грецьких та римських культурних надбань, це, своєю чергою, привело до виникнення тут своєрідного варіанту античної культури, що засвідчувало глибинні культурні зрушення в середовищі “варварських племен” – стародавніх народів Північного Причорномор’я. Швидкого розвитку набули архітектура, ремесла, мистецтво. Сьогодні ніхто не сумнівається, що, наприклад, скіфська культура є своєрідним поєднанням місцевих традицій зі складниками античної цивілізації. Так званий “звіриний стиль” – одне з найяскравіших мистецьких явищ класичної старожитності – поєднується з реалізмом, властивим грецькому мистецтву. Конкретним виявом такої інтеграції є скіфська торевтика – малюнки на славнозвісних вазах з Чортомлицької Могили, з Куль-Оби, Гайманової Могили, на гребені із Солохи або пекторалі з Товстої Могили.

Поиск по сайту: