Форма державного правління: поняття та її різновиди

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави.

В загальному випадку форми державного правління можна поділити на республіканські (парламентська, президентська та змішана)та монархічні (абсолютна, обмежена).

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка (США, ряд країн Латинської Америки та ін.).

Головні ознаки президентської республіки:

1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

2) обрання президента на загальних виборах;

3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади – президента і парламенту. Виконавча влада має невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної.

Парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними в тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках – шляхом виборів.

Ознаки парламентарних форм правління:

1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

2) обмеженість владних повноважень глави держави і віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;

3) формування уряду парламентом за участю глави держави;

4) формальна політична відповідальність уряду перед парламентом;

5) право глави держави розпустити парламент контролює уряд;

6) контрасигнування актів глави держави главою уряду або відповідним міністром.

Глава держави в парламентарно-республіканській державі (президент) обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних країнах виступає уряд. Парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється.

Парламентарно-монархічна форма правління – Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія.

Парламентарно-республіканська форма державного правління – Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, ФРН, Югославія.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є змішана республіканська форма. Ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентської республік (Австрія, Болгарія, Ірландія, Македонія, Польща, Румунія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Словенія, а також більшість країн колишнього СРСР).

Монархія — це форма державного правління, при якій систему вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного правління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі: а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя, її різновидом є деспотична монархія — історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Монархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непорушний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і економічна централізація влади, яка концентрується в руках, монарха. Його влада є необмеженою, поділ влади не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії). Такі монархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX : . столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржуазної державності в європейських державах (Англія XVII століття). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох держав Європи (Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

3.Форма державного (територіального) устрою: поняття, її різновиди та її співвідношення з територіальним устроєм.

Форма державного устрою являє собою внутрішній поділ держави на складові елементи - адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремі її частини.

У сучасній юридичній і політичній літературі зазвичай вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну державу і федеративну державу (федерацію). Особливою формою державного устрою в наш час є конфедерація. У кінці XIX - на початку XX ст. у вигляді особливих форм державного устрою виділялася т. зв. «інкорпорація» та «сюзеренітет».

Характеризуючи останні одночасно як форми державного устрою і форми об'єднання держав, Ф. Кістяківський писав, що у з'єднаннях держав - звичайних явищах політичного життя, сутність яких полягає в об'єднанні їх між собою «юридичним зв'язком, так що в деяких сферах правового життя ці держави виступають як єдине ціле», інкорпорація і «сюзеренітет» займають особливе місце.

«Інкорпорація» являє собою «повне поглинання однієї держави іншою, чи повне злиття декількох держав у єдине ціле, в якому окремі частини зовсім втрачають державний характер».

Водночас, «сюзеренітет» характеризується як васальне підкорення однієї держави (васала) «в певних відносинах» владі іншої держави (сюзерена).

Співвідносячи «сюзеренітет» з державно-правовою практикою, слід відмітити, по-перше, що ці явища виступають скоріше як міждержавне (міжнародне), ніж внутрішньодержавне, а по-друге, що воно виступає як данина середньовічній історії, але не сучасності.

За походженням і призначенням сюзеренітет мав подвійний характер:

а) слугувати «перехідною політичною формою при розпаді різноплемінної держави на складові частини»;

б) виступати як один із засобів «підкорення слабких держав сильними».

На відміну від «сюзеренітету» який є даниною минулому «інкорпорацію» можна розглядати і як явище сьогодення. Показовим прикладом у цьому відношенні може слугувати «возз’єднання» за формою, а поглинання по суті в 90-і роки Німецької Демократичної Республіки, Федеративною Республікою Німеччини.

Форма державного устрою – це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин.

Форма державного устрою знаходить свій вияв в особливостях політико-територіальної організації держави та її адміністративно- територіального устрою.

Федерація – це держава, територія якої складається з території її членів – суб’єктів (штати – Австралія, Бразилія, Індія, Венесуела, Мексика, Нігерія, США; проавінції – Аргентина, Канада, Пакистан; землі – Австрія, ФРН; республіки – Росія, Югославія; кантони – Швейцарія тощо).

Вітчизняні дослідники зазначали, що дев'ята частина держав світу - 21 держава є федераціями. Серед федеративних держав є високо розвинуті країни (США) і малі індустріальні країни (Бельгія, що стала федерацією згідно з конституційними поправками 1993 p.), великі держави (Бразилія) і невеликі держави (нова Союзна республіка Югославія), різні країни, що були колоніями в минулому (Індія, де проживає близько мільярда населення та мала Ісламська Федеративна Республіка Коморських Островів), країни зі значною питомою вагою патріархальних порядків (Танзанія в Африці, Папуа - Нова Гвінея в Океанії). Вони різні за характером соціальної напруги, пов'язаної, зокрема, з недосконалістю федеративної структури (наприклад, у Канаді), з точки зору державних, правових характеристик, структурність яких утворює певну модель федералізму як особливої форми державного устрою.

Кожна з моделей має як позитивні, так і негативні сторони, і це є об'єктивним. На відносно широку розповсюдженість ітеративної форми держави вказують і зарубіжні автори, підкреслюючи, що федералізм розповсюдився по території п'яти континентів», охоплюючи, наприклад, такі країни, як країни Північної і Південної Америки; Канаду як «найбільш децентралізовану федерацію», Німеччину в Європі; Північну Африку, як єдину на Африканському континенті та ін.

Складність, важливість і відносно широка розповсюдженість федерації як форми державного устрою викликає постійний інтерес в усьому світі. Не випадково тому, що питанням федерації у спеціальній вітчизняній і зарубіжній літературі приділяється дедалі більше уваги. Про це свідчить ряд видань, присвячених різним аспектам, даної проблематики.

Коло питань, присвячених федералізму, досить широке і різнобічне. Це, зорема, питання сутності, змісту і призначення федералізму, його функцій, місця і ролі в житті суспільства і держави. Це питання, що стосується характеру . взаємовідносин центра і суб'єктів федерації, діяльності судових органів в умовах федералізму, активності політичних партій, різних громадських організацій і ЗМІ. Важливими є питання, присвячені самій проблемі федералізму, встановленню основних форм його прояву, виявленню загальних і специфічних рис, його ролі і призначенню.

Досить часто вчені дискутують з приводу того, чи можна говорити про феде­ралізм як такий, чи тільки про його окремі прояви: американський, російський, югославський тощо. Конкретної відповіді на це запитання не існує. Представники одного напряму загострюють увагу тільки на загальному положенні федералізму, інші - навпаки на «особливому» уявленні про федералізм в тій чи іншій країні. ,

Правильною, на наш погляд, є та точка зору, згідно з якою пропонується дослідження в рамках порівняльного аналізу правових систем Росії та США з обов'язковим розглядом загального поняття федералізму. Тобто слід використову­вати загальне й особливе, що надасть можливість всебічного уявлення про певні категорії та поняття.

Крім того, досить важливо в методологічному плані розуміння того, що-порівняльний аналіз окремих сторін, аспектів розвитку окремих федерацій He-"; обхідно передбачає аналіз процесу їх виникнення і розвитку⁹.

При виникненні питання про визначення федерації можливо і необхідно вражати ті визначення цього поняття, що вже існують у сучасній правовій науці аналіз специфічних рис та ознак цієї категорії.

Деякі вчені вважають, що федерація - це єдина держава, що складається з декількох державних утворень, які об'єдналися для вирішення центральною вла­дою загальних для всіх членів федерації завдань.

Також можна розглянути дефініцію, згідно з якою «федералізм - це така форма організації уряду, яка намагається примирити регіональне різноманіття з певним рівнем колективної єдності і роблять це таким чином, що регіональні уряди відіграють цілком конкретну роль»". Або визначення, згідно з яким федерація; розглядається як такий «устрій політичної системи держави, де суверенна воля і народу дістає своє втілення в конституційному чи договірному створенні єдиної держави, де гармонічно поєднуються інтереси всієї федеративної держави, її і суб'єктів і громадян цієї держави». -

Другий шлях вирішення питання про визначення поняття федерації за допо­могою вирізнення й аналізу її специфічних ознак та рис є більш продуктивним. Насамперед тому, що він допомагає уникнути тієї плутанини, яка створюється вже тому, що є досить різноманітним саме тлумачення «федерація». Внаслідок цього деякі західні теоретики пропонують взагалі відмовитися від загальних визначень федерації і підходити до її ідентифікації за допомогою більш чітких і визначених критеріїв.

Визначення федерації шляхом вирізнення й аналізу її ознак і рис, певна річ, може мати і свої недоліки. Деякі з них полягають у тому, що при такому підході,

Що ж є типовим для федератизму як такого, що відрізняє його від інших форм державного устрою - від конфедерації і унітаризму? Насамперед те, що будь-яка федеративна система, незалежно від її специфічних рис та особливостей, висту­пає як єдина союзна держава, що складається з двох чи більше відносно самостійних держав і державних утворень, кожна з яких, як суб'єкт федерації, має власний адміністративно-територіальний поділ¹³.

Поряд з федеративними, має власні вищі органи державної й управління, судові, правоохоронні та інші органи. Має свою конституцію і чинне законодавст­во, може мати свої військові формування і громадянство.

Основоположними принципами утворення і функціонування федеративної системи слід вважати такі: а) вільний вияв волі об'єднання держав чи державних

Всі суб’єкти федерації є державними утвореннями, тобто вони наділені установчою владою – можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати основним федеративним законам. Пріорітет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності завжди залишається за федераціями.

Конфедерація – це міждержавне об’єднання з певними, визначеними в установчому акті цілями. Спільні органи, що формуються у конфедерації, наділені обмеженою компетенцією. Держави-члени мають право скасовувати акти цих органів і право виходити з конфедерації.

Конфедерація часто розглядається як проміжків етап на шляху держав до утворення федерації. У наш час конфедерацією у формально-юридичному зна­ченні вважається Швейцарія, хоча фактично вона являє собою федерацію. Озна­ки конфедерації є і СНД. Як конфедерація іноді розглядається і Євросоюз.

У вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі конфедерація як форма дер­жавного устрою не завжди сприймається однозначно. Традиційно дискусії виникають не тільки з приводу її ознак та відмінностей, а й здебільшого, з приводу її формально-юридичної природи і характеру. Одні правознавці сприймають конфе­дерацію виключно як форму державного устрою, інші - як міжнародно-правове об'єднання, як суб'єкт міжнародного права.

Порівнюючи конфедерацію з федерацією, ще на початку XX ст. Ф. Кістяківський намагався відповісти на запитання - чим відрізняється союзна держава (федерація) від союзу держав (конфедерації)?

Відповідаючи на нього, автор виходив з таких посилань¹⁹: по-перше, з того, що конфедерація заснована «на міжнародних зобов'язаннях об'єднаних держав, які випливають з договору», федерація - «на об'єктивному праві, встановленому шляхом загальної угоди, закону чи звичаю»; по-друге, держави, які входять до складу конфедерації, зберігають суверенітет, водночас як члени федерації втрача­ють суверенітет і підкоряються суверенній владі «складного цілого, яке вони ут­ворюють»; по-третє, федерація є держава, «юридичне уособлення публічного права», тоді як конфедерація - суб'єкт права «лише в міжнародному житті, але не має публічних прав влади»²⁰; по-четверте, за членами конфедерації визнається право виходу із союзу, тоді як у суб'єктів федерації таке право відсутнє. Члени федерації, пояснює автор, «не можуть актом своєї однорідної волі припинити свій зв'язок з цілим». Відокремлення їх розглядається юридичне як акт бунту чи по­встання проти федеральної влади і може спричинити для них репресії, окрім тих, якими супроводжується війна»²¹.

Таких поглядів на конфедерацію як на виключно міжнародно-правове об'єднання притримувалися, крім Ф. Кістяківського, й деякі інші автори і це мож­на зрозуміти, враховуючи наявність у конфедерації як ознак союзної держави, так і рис союзу держав. Це слід взяти до уваги, оскільки конфедерація визначається як «об'єднання незалежних суверенних держав, утворене на основі договору чи пакту для досягнення визначених, специфічних цілей».

Особливо при цьому підкреслюється «незалежність» і «суверенність» дер­жав - складових частин членів конфедерації. Проте, слід зазначити, що в умовах федерації її складові частини, суб'єкти федерації також не можна розглядати як звичайні адміністративно-територіальні одиниці. У відносинах між собою і з фе­деральним центром кожний з них на відповідній території у певній сфері життєдіяльності також незамінне виступає як суверенне державне утворення.

Отже, в умовах конфедерації її суб'єкти зберігають повний суверенітет, або майже повний, маючи на увазі передачу частини своїх повноважень у сфері пред­мета договору новому союзному утворенню.-Водночас у суб'єктів федерації зберігається обмежений чи досить обмежений суверенітет.

У цьому проявляється подібність чи відмінність між федерацією і конфеде­рацією: подібність - у принциповій наявності в них суб'єктів суверенітету, відмінність - у ступені чи рівні суверенітету.

Перше зближує федерацію як форму державного устрою і конфедерацію, дру­ге відокремлює їх одне від одного, вимагає розглядати конфедерацію не як просто т.п. союзної держави, а як деякий перманентний союз держав.

Подібність федерації як форми державного устрою з конфедерацією дістає ви­явлення і в інших відносинах.

У зарубіжних джерелах цілком виправдано вказується, наприклад, на те, що в основу утворення і функціонування федерації і конфедерації покладені деякі за­гальні принципи. Зокрема, принцип поєднання волі суб'єктів федерації і конфе­дерації з волею цілого, яке вони утворюють - з одного боку, і принцип автономії, суб'єктів федерації і конфедерації - з іншого.

Оскільки конфедерація в багатьох випадках розглядається як «відображення (вираження федералізму)», у зв'язку з цим відмічається західними експертами у сфері державного устрою, і оскільки конфедералізм відображає загальність дея­ких принципів федералізму, таких, наприклад, як принцип поєднання волі й авто­номії, то можна обговорювати не тільки і навіть не стільки відмінність федерації і конфедерації, скільки їх спільність і подібність. З тією, однак, різницею, що в умовах федерації основний акцент робиться на принципі узгодження волі, тоді як в умовах конфедерації - на принципі автономії. Останнє можна пояснити, оскільки конфедерація завжди передбачає набагато більшу самостійність своїх складових частин - суб'єктів, їх більш широку автономію, ніж федерація.

На спільність принципів побудови і функціонування федерації та конфеде­рації вказується і в інших джерелах.

У цих самих джерелах інколи у стверджувальній формі, а частіше - в дискусійному плані, звертається увага на те, що в умовах існування як федерації, так і конфедерації центральна влада може мати прямий зв'язок із населенням.[11, 141-145]

Держава вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її територій не наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна система права і одна система органів влади. Її складові частини мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальні одиниці – це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління.

У вітчизняній юридичній літературі її вивченню приділена велика увага. Серед авторів, які спеціалізуються на дослідженні форм державного устрою, немає принципових розходжень з приводу того, що являє собою унітарна держава і які її основні ознаки та риси.

Усі дослідники виходять з того, що унітарна держава - це завжди єдине державне утворення. Держава при цьому поділяється лише на адміністративно-територіальні частини. Для унітарної держави характерне існування загальних для всієї країни вищих органів державної влади й управління, єдиної правової і судової системи, єдиної конституції, загальної фінансової і податкової системи, єдиної централізованої системи національної безпеки, єдиного громадянства тощо. Така форма державного устрою властива Польщі, Франції, Італії, Іспанії, Болгарії, Японії, Великій Британії тощо.

Унітарна держава характеризується рядом формально-юридичних ознак:

- наявністю загальних для всієї країни законодавчих (представницьких), виконавчих і судових органів, які розповсюджують свою владу на всю територію і повноваження яких не обмежуються місцевими органами;

- функціонування єдиної правової і грошової систем, а також існуванням єдиної судової системи, що здійснює правосуддя на всій території країни на основі одних і тих самих правових норм;

- єдиним громадянством;

- щодо центральних органів влади всі адміністративно-територіальні одиниці

(райони, області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус і не мають якої-небудь політичної самостійності, тобто не мають своїх законодавчих і зовнішньополітичних органів, хоча у сфері господарювання і соціально-культурної діяльності їх повноваження можуть бути досить широкими; - наявність єдиної конституції - основного закону для всієї території унітарної держави, при цьому місцеві органи влади зобов'язані застосовувати всі нормативні акти, що видаються центральним урядом.

Унітарна держава складається з адміністративно-територіальних одиниць, управління якими може здійснюватися різними способами: 1) безпосередньо центральною владою через призначуваних нею чиновників (у цьому разі йдеться про централізовану унітарну державу); 2) опосередковано через місцеві органи самоврядування, за якими встановлюється адміністративний контроль чиновником, що призначається з центра (це відносно децентралізована унітарна держава); 3) тільки органами місцевого самоуправління (у цьому разі йдеться про децентралізовану унітарну державу).

Автономія – це самоврядування населення на частині території держави, що звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення (автономні області Іспанії, Італії, Португалії).

В кожній автономії утворюються представницькі органи, які виконують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представницький орган формує виконавчі органи, які несуть перед ним політичну відповідальність. Діяльність цього органу контролюється центральною владою, зокрема глава держави має право розпустити його.

Поиск по сайту: