Паризька мирна конференція

Переговори між делегаціями ЗУНР і Польщі за участі члена комісії Ж.Камбона на Паризькій мирній конференції американського генерала Ф.Кернана почалися 27 березня в окупованому поляками Хирові. Від галичан сюди прибули генерал В.Генбачев, М.Лозинський, підполковник Фідлер і майор Долежаль. Поляків представляли граф Александр Скарбек, полковник Мечіслав Кулінський, майор Валерій Марянський. Як попередню умову польська сторона виставила визнання демаркаційної лінії Бартелемі. Галичани спочатку запропонували припинити вогонь, а мирні переговори провести у Парижі під опікою Верховної Ради. Генерал Кернан марно намагався схилити сторони до компромісу. Хоч поляки пом’якшили свою позицію, але від демаркаційної лінії не відступалися. 28 березня хирівські переговори припинилися. Вже 1 квітня за пропозицією В.Вільсона Рада Чотирьох утворила спеціальну комісію у справі українсько-польського збройного конфлікту під головуванням генерала Л.Боти і звернулася із відповідним застереженням до польського уряду. До МЗС Польщі надіслано телеграму про відновлення переговорів і підписати мир. Було вирішено відрядити посольство до Парижу та обговорити важливі питання саме там.

Першим урядовим виступом делегації УНР на Мирній конференції у справі Галичини була нота від 25 лютого, в якій зазначалося, що Східна Галичина і Буковина є невід’ємною частиною України і було висловлено протест з приводу агресії Польщі та Румунії. Наступною політичною акцією галичан стала нота В.Панейка президенту Вільсону. Спільно з посланцями УНР Марголіним і Шульгіним делегація ЗУНР 7 квітня заявила протест з приводу зриву поляками мирних переговорів у Хирові.

Дипломатичні акції делегації ЗОУНР сприяли утворенню в рамках Паризької мирної конференції Міжсоюзної комісії для укладення перемир’я між Польщею та Україною під головуванням члена англійської делегації прем’єра Пвіденно-Африканського Союзу генерала Люїса Боти. До неї увійшли представники США, Англії, Франції та Італії. Перше засідання відбулося 30 квітня. На цьому засіданні інтереси Галичини представляли делегати УНР Сидоренко і Шульгін, а також як перекладач Іван Петрушевич. У зв’язку з відсутністю галицької урядової делегації комісія Боти обмежилася розглядом заяви про готовність провадити в Парижі українсько-польські переговори про перемир’я. Передусім генерал Бота цікавився, чи УГА виконує наказ уряду про вилучення з її складу німецьких офіцерів. Вже на другому засіданні, яке відбулося 8 травня, до комісії приєдналися голова делегації ЗОУНР М.Лозинський, а також полковник Д.Вітовський. Ці переговори були напрочуд важкими для української делегації, оскільки Бота активно пропагував інтереси Польщі. Українці вимагали від Польщі перемир’я та встановити нарешті демаркаційну лінію. У цьому випадку Бота запитав, наскільки українці можуть змістити «кордон» на схід, враховуючи той факт, що українці прагнули встановлення кордону по Сяну. Відповідь українців була такою: «погоджуємося на опіку Антантою Львову». На засіданні 12 травня голова комісія заслухав побажання польських делегатів Р.Дмовського і генерала Т.Розвадовського. Українцям вручив новий проект перемир’я. Відповідь від українців чекали вранці. Це був договір з тридцяти пунктів з додатком, які фактично не відрізнялися від лінії проведення кордону, запропоновано Бартелемі, хоча українцям залишали Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Галичани спробували внести певні поправки, які були відкинуті.

Коли проходили переговори у Комісії, поляки брали вверх на полі бою. Українська делегація одразу ж відправила ноту Лізі Націй, де засуджувала дії поляків. Довго чекати не довелося, оскільки була скликана Рада Чотирьох – найвищий орган у Лізі Націй. Були присутні Вільсон, Ллойд-Джордж, Клемансо та міністр закордонних справ Італії Соніно. Також було запрошено комісію Боти у повному складі. Інтереси України представляли Г.Сидоренко та В.Панейко. Фактично ця зустріч ніякого результату не дала. Антанта цілком була на боці Польщі. Остаточну постанову щодо Східної Галичини Верховна Рада ухвалила 25 червня після короткого розгляду рекомендації Польської комісії. У ній зазначалося: Польський уряд уповноважений окупувати військовими силами Східну Галичину до р. Збруч; при цьому уповноважений використати будь-які військові сили. Антанта це пояснювала тим, що українці не готові утворити свою державність, а також було побоювання щодо підтримання українцями нового більшовицького уряду у Росії у майбутньому.

Одним з позитивних наслідків було винесення проблеми Східної Галичини та українсько-польської війни на міжнародну арену, вихід ЗУНТ з повної ізоляції, руйнування створених зусиллями ворогів стереотипів щодо українського народу.

Акт Злуки (22 січня 1919 р.)

Ситуація дійсно була скрутною, тому довелося шукати підтримку у своїх побратимів. Оскільки перша дипломатична акція щодо укладання союзу з Великою Україною у боротьбі з Польщею виявилося невдалою, згідно з постановою Держсекретаріату ЗУНР від 23 листопада 1918 р. із Золочева, де тимчасово перебував уряд після падіння Львова, до Києва виїхала нова делегація: міністр Л.Цегельський і Д.Левицький. Вона отримала завданя продовжити переговори з Києвом щодо союзу та допомоги. Вже по дорозі галичани дізналися, що влада в Україні фактично перебуває у руках Директорії, а не Гетьманату, який доживає останні дні. Отже, переговори потрібно було вести з Директорією. Зустріч була 30 листопада 1919 року у місті Фастові. Того ж дня у Фастові укладено перший міждержавний «перед вступний» договір злуку «обох українських держав в одну державну одиницю». Із Фастова галицька делегація поверталася не з порожніми руками. Директорія передала ЗУНР обіцяні гетьманом 10 млн.корон, ешелон сформували з вагонів, які були завантажені гарматами, гвинтівками, скорострілами, кожухами, чобітьми, а також борошном і цукром. Проте, 12 січня на засіданні Ради Держсекрктарів несподівано розгорілася нова дискусія про можливу «страту» суверенності ЗУНР. Була пропозиція не квапитися з делегацією до Києва, а спершу провести вибори до Трудового конгресу. Більшість міністрів не підтримали цієї ідеї, тому була надіслана делегація, яка складалася з 65 осіб, для нотифікування акта злуки. Конгрес мав проводитися 19 січня, проте через заметілі, що спричинила перебої з транспортом і делегати не змогли вчасно дістатися Києва, було перенесено на 22 січня. Рівно о дванадцятій годині 22 січня розпочався святковий акт Злуки.

Попри юридичну незавершеність злуки УНР і ЗУНР, у січні-березні започатковано поглиблення інтеграції обох держав. Є.Петрушевич ввійшов до складу Директорії, а С.Петлюру кілька разів запрошували на засідання Держсекретаріату та до участі в міждержавних військово-дипломатичних переговорах.

Поиск по сайту: