Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Українсько-польська війна 1918-1919 рр



 

Окремою сторінкою в історії стосунків українського та польського народів можна вписати події українсько-польської війн 1918-1919 рр. , що вибухла під час утворення суверенних держав – УНР, ЗУНР та Другої Речі Посполитої. Наслідком цієї війни стало небувале загострення міжнаціональних відносин у 20-40-ві роки та зокрема, військове протистояння між УПА та Армією Крайовою.

Восени 1918 року українці Східної Галичини, Буковини та Закарпаття, як і інші поневолені народи Австро-Угорщини, уже відкрито домагалися ліквідації військової адміністрації Габсбургів на своїх землях і масовими політичними виступами, а також парламентським тиском зробили вагомий внесок у розвал імперії. Якщо лідери Української парламентської репрезентації у вересні-жовтні все ще виношували плани створення «коронного краю» у складі реформованої Австрії, то радикалізовані війною маси - студентська молодь, вчорашні військовополонені і солдати – рішуче обстоювали державницько-соборницькі прагнення.

Отож, єдиний шлях, що відкрився перед Українською парламентською репрезентацією та Українською національною Радою – це піти за прагненнями національно свідомого українського населення і врешті-решт, створити не «коронний край», а власну державу.

Проголошення Української держави 18-19 листопада у Львові викликало масове революційне піднесення, а відтак протест Польського національного Комітету в Парижі (головою якого був Дмовський), який напередодні заявив претензії не тільки на Познаньщину і Західну Білорусію, але й на українські землі Галичини.

19 жовтня 1918 року на першому засідання Української Національної Ради було обрано президента і створено три делегації:

· Репрезентативну на чолі з Є. Петрушевичем у Відні

· Буковинську під проводом О. Поповича у Чернівцях

· Галицьку – у Львові, на чолі з К. Левицьким

Тим часом польський політичний провід планував приєднати Галичину з Надсянням, а також Волинь, Холмщину і Підляшшя до відроджуваної Другої Речі Посполитої. 28 жовтня 23 посли створили у Кракові Польську Ліквідаційну Комісію, яка оголосила себе представницьким органом Польської держави на західноукраїнських землях і 29 жовтня надіслала нотифікацій ні листи до прем’єра Австрії та намісника Галичини, а також відповідні розпорядження до місцевих органів. 30 жовтня Євген Петрушевич разом з професором Іваном Горбачевським, міністром народного здоров’я, відвідали прем’єр-міністра Лямашаале, однак конструктивної розмови не відбулося. Відповідаючи на антиукраїнську акцію поляків, галицька делегація УНР під головуванням Костя Левицького на засіданні 30 жовтня засудила дії Польської Ліквідаційної Комісії, яка «вдерлася у справи суверенної Української держави». Водночас закликано всі державні інститути та місцеві органи влади не виконувати розпоряджень цієї Комісії. Тоді ж було обговорено план формування власних збройних сил, основою яких визначено легіон УСС.

Для реалізації цього плану ухвалено звернутися до уряду і військового командування Австро-Угорщини з пропозицією передати Національній раді всі українські полки, зокрема повернути і фронтові частини. Ще за день перед Листопадовим зривом галицький політичний центр не прогнозував ані вибуху польсько-українського конфлікту, ані необхідності збройного виступу для утвердження української влади.

Проте деякі українські військовики Львова виявилися передбачливішими. Ще в першій половині вересня 1918 двадцятеро українських старшин львівської залоги обєдналися в таємний гурток під назвою Центральний Військовий Комітет.

Переходячи до початку безпосередньо Листопадового зриву варто зазначити, що вночі 1 листопада було вирішено перебрати владу на місцях. Всі окружні команди – в Коломиї, Золочеві, Станіславові, Тернополі, Стрию – отримали розпорядження зайняти міста й одразу скерувати до Львова якомога більше військовиків.

Збройним виступом керував, створений наказом полковника Вітовського, штаб.

Вранці 1 листопада головні райони та об’єкти Львова контролювало українське військо, на вулицях міста з’явились озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками. Над ратушею було піднято синьо-жовтий прапор. Вже під вечір 1 листопада до Львова надійшли десятки повідомлень про успіх акцій на місцях. Найшвидше їх здійснено там, де ядром повстання були Окружні Військові Команди та українські військові частини та підрозділи, якими керували енергійні організатори, насамперед досвідчені українські старшини.

Як вже зазначалося, у більшості повітів Східної Галичини й Буковини представники Української Національної Ради перейняла владу майже без перешкод. Але в західних повітах і містах, де поляки становили велику частину населення, уникнути збройної та запеклої боротьби, не вдалося. Українці зустріли впертий опір насамперед у нафтовому басейні.

Підсумовуючи наслідки Листопадового зриву, треба зазначити, що це був унікальний випадок в історії, коли народному загалові вдалося без кровопролиття започаткувати нову добу Українських визвольних змагань і відновити державну окремішність. Завдяки ініціативі Військового Генерального Комісаріату у Львові було вибрано надзвичайно вдалий момент повстання, швидко зібрано потрібні для перевороту військові сили і мобілізовано їх на рішучі дії для захоплення влади.

 

Перший етап війни

Першолистопадовий успіх викликав передчасну ейфорію як в українських політичних діячів, так і в народних масах. Декілька сотень стрільців вважали справу зробленою і вже на другий день покинули Львів і розійшлися по домівках. Ситуація з військом у Львові погіршувалась, запізнювався і легіон УСС.

На цьому тлі ішло зростання активності польських військово-політичних організацій. Вже зранку керівники польських організацій, лідери ПОВ зібрались на нараду. Було сформовано штаб начальної команди та обрано коменданта капітана Мончинського.

 

У другій половині дня західна та південно-західні частини Львова стали вкриватися польськими опорними пунктами польських бойовиків, які ставали також місцями вербування добровольців.

Так почалася битва за Львів. Їх першим етапом слід вважати 1-4 листопада. Бойова ініціатива в цьому періоді належала полякам

 

Незважаючи на свої перші успіхи в листопаді, керівники Польського Комітету Народового не були впевнені в перемозі і тому продовжили переговори з українцям, які відбулися того ж дня у будинку Сейму. Українську владу представляли К. Левицький, Л. Ганкевич, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Цегельський, на короткий час прибув і митрополит А. Шептицький. До складу польської делегації крім попередніх діячів на чолі з С. Нєзабитовським, прибули Е. Адам, Л. Сталь і ще кілька членів Комітету, які визначили хід переговорів.

Але позиції сторін були протилежними. Галичани вимагали незалежність Української держави і негайно припинити кровопролиття у Львові, поляки вважали Національну Раду лише як репрезентацію українського народу цих теренів. Дійшли згоди лише в одному – припинити збройне протистояння і створити спільний польсько-український для реалізації мирної угоди.

Одразу ж було опубліковано відозву до населення із закликом до спокою і згоди. Наступного дня вона з’явилася на львівських мурах, але фактично не була зауважена громадськістю. Водночас було підписано угоду про тимчасове перемир’я. Та українське військове керівництво під впливом ейфорії перших успіхів виступило проти цих заходів. Мончинський теж висловив різкий протест проти цього перемир’я Коли польська та українська делегації зібралися в Торговельній палаті для продовження переговорів, позиція поляків стала набагато радикальнішою та більш агресивною. Їх пропозиція щодо створення та існування поруч з українським польського війська та розподіл навпіл австрійського майна, об’єктів та будинків у Львові була рішуче відкинута. Переговори зайшли у глухий кут. Домовилися продовжити перемир’я до 14 години 3 листопада. Хоча перемир’я ніхто не дотримувався, все ж сутички того дня трохи затихли. Це було пов’язано з перегрупуванням польських військ та неспроможністю української армії проводити активні наступальні операції.

У неділю 3 листопада відбувся останній акт передачі австрійською військовою владою своїх повноважень українцям. Колишній шеф військової команди Східної Галичини і Буковини генерал-поруччик Пфеффер урочисто передав українській військовій делегації управу, а також права на австрійське військове майно в регіоні. Він підтвердив визнання Української держави та її уряду в особі УНР і звернувся до присутніх старшин австрійської армії з пропозицією залишатися на службі в українському війську. В результаті 12 старшин виявили бажання служити в Галицькій армії. О другій пополудні того дня закінчився час перемир’я і бойові дії відновились. Зрив угоди поляки інкримінували українській стороні.

5 листопада розпочався другий період боїв за Львів. До міста прибув полк УСС: відтоді в підпорядкуванні Начальної команди з’явилося регулярне військо розміром 1500 стрільців.

Бойові дій другого етапу були невдалими для українців через низку причин: замала кількість війська, брак вишколеного резерву, здатного переломити перебіг бою або почати його успіх. Бракувало досвідчених командирів, бувало що цілими сотнями командували прості хорунжі

Третій період боїв за Львів тривав 18-22 листопада

Поляки наступали, українське військо не могло відбити наступ, адже поляки наступали «клином» і заходили з боків. Опівночі було розпочато загальний відступ військ, вранці поляки довідались проте, що українське військо відступило. Об’єктивно оцінюючи співвідношення сил, належить визнати, що альтернативи не було. Імовірно, що 22-23 листопада поляки все ж завершили б оточення Львова і катастрофа мала б ще важчі наслідки.

Втрата столиці підірвала авторитет молодої держави на міжнародній арені та вкрай негативно відобразилася на психологічно-моральному стані народу та армії. Відтепер головним завданням українсько-польської війни став не захист кордонів республіки, а боротьба за повернення Львова, а це послабило як стратегічні фланги, так і кордони ЗУНР на півночі та півдні. Втрата Львова визначила стратегію та перебіг дев’ятимісячної українсько-польської війни.

Що ж до Польщі, то вона перемогою у Львові підняла власний авторитет та престиж перед Антантою, яка ще до того беззастережно нібито зробила ставку на сильнішого: протягом війни не просто надавала допомогу полякам, а фактично забезпечила їм перемогу. Оволодівши Львовом та стратегічним залізничним вузлом - Перемишлем - Польща отримала вигідний плацдарм для розгортання бойових дій у Східній Галичині.

Другий етап війни (22 листопада 18 – 17 лютого 19)

Оволодівши залізницею Перемишль –Львів, суперник зосередив головні сили на головних флангах українсько-польського кордону – Раві Руській та Хирові – великих комунікаційних вузлах Сх. Галичини.

В цей час розгортаються польські формування на галицькому фронті – 15 листопада Варшава створює командування «Схід», яке очолив Розвадовський.

Скориставшись з відсутності або слабкості українських формувань на півночі, група майора Вечоркевича без труднощів зайняла Белзець, Гребенне і 26 листопада почала бій за Раву – Руську. Наступ українців розпочався вдало, вони захопили частину міста та залізничну станцію. Бої в районі вави руської до середини грудня часто мали партизанський характер. Тим часом поляки отримали підмогу та зайняли навколишні села. Протягом грудня поляки намагались зайняти північну частину Львівщини і бої в районі Рави-Руської не припинялись

Питання про відкриття південного відтинку боротьби поставало все гостріше і гостріше. Стратегічним центром українського опору на півдні став хирівський фронт. Своїми активними діями на хирівському фронті українське військо перш за все: досягло усталеної лінії фронту, а по друге змушувало супротивника тримати значні сили у Хирові, Добромилі, Перемишлі, Судовій Вишні, Городку, що не давало розпочати нових операцій, які ініціювала Варшава.

Стосовно підльвівського фронту полку УСС то він створився і стабілізувався раніше за всіх завдяки ініціативному командуванню групи УСС. Перша група вояків зайняла ділянку підльвівського фронту, друга група зайняла південну ділянку підльвівського фронту та заснувала групу «Старе село»

На початку грудня розгорілися бої за Винник, в результаті яких поляки ненадовго оволоділи містечком.

Найважливішим для української армії було повернути втрачений Львів. Плани визволення столиці були розроблені в оперативному штабі Начальної команди галицької армії після втрати міста. На початку грудня розпочато приготування до першого штурму Львова. Було посилено і приведено до бойової готовності групи «Старе село», Щирець, Наварія, Схід. Проте, польським розвідникам вдалось дізнатись про наміри укр. Армії і вчасно поінформувати командування групи Схід-2. Проте цей факт не порушив планів української армії. 27 грудня було завдано удару позиціям супротивника в околицях Львова. Проте наступ виявився марним – поляки відбили українців.

Президент Пертушевич і державний секретаріат ЗУНР були невдоволені підсумками першої спроби визволити Львів саме тоді, коли українська делегація виїхала до Парижа для участі в роботі мирної конференції. Відновлення української влади в місті неймовірно підняло б авторитет і престиж ЗУНР та її уряду. Тож Перушевич поставив першим завданням для армії визволити Львів.

Другий наступ на Львів почався вранці 11 січня 1919 року. Ще протягом 2 днів бої точились на підльвівському фронті, але обидва війська не змогли виконати поставлених завдань: українці – визволити місто, поляки – суттєво відсунути фронт від міста. Переконавшись у недоцільності проведення операції Омелянович-Павленко наказав командирам груп припинити атаки і закріпитись на досягнутих рубежах. Таким чином і друга спроба відвоювати Львів була невдалою. УГА була неготовою здійснити таку операцію. Відвоювати місто можна було лише якимсь стратегічним маневром, зокрема здобувши залізницю Перемишль-Львів.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.