Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Традиційний чоловічий одяг (народний)

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре

не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.

Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска —«оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»).Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших українських регіонів.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),прикрашену дорогоцінною запонкою.

На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.

Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,ногавиці), більш поширені на Прикарпатті.

 

Традиційний чоловічий костюм українців має велику схожість з іншими східнослов'янськими - російським і білоруським.

Основу чоловічого одягу становлять сорочка, шита з конопляного або льняного полотна і вовняні або сукняні штани. Сорочка, що надягається на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною особливістю української чоловічої сорочки є розріз попереду (пазушка), прикрашений вишивкою. По конструкції ворота сорочки розрізняються - зі стоячим, відкладним коміром або без коміра. Варіант сорочки в цьому випадку збирають у збірку, її обшивають тасьмою або вузькою смужкою матерії, таким чином виходить низький стоячий комір, який українці пришивають до коміра сорочки не зверху, а знизу. Відомий українцям і широкий відкладний комір. Сорочку застібають або зав'язують у ворота за допомогою гудзиків або тасьм. Українські чоловіки носять сорочку, заправляючи поділ її в штани; в цьому також проглядається відмінність від способу носіння сорочки поверх штанів у росіян і білорусів, що пояснюється запозиченнями українців від східних кочових народів. У крої сорочки у всіх східнослов'янських народів були відомі вставки під пахвами з трьох-чотирикутних шматків тканини. Однак донські козаки вважали відсутність ластка ознакою відмінності від "мужиків", тобто від селян, яким козаки завжди протиставляли себе. На плечах українські сорочки мали нашивки, що нагадують погони або вишиті вставки - "уставки".

Штани (штани, гачi, споднi, шаровари, холошi, ногавкі, портки, Убрання, портяніцi) українці закріплювали на тілі за допомогою шнурка або ременя (очкур, гачнік), - його українці носили із пряжкою. Українські штани, особливо штани козаків, відрізнялися дуже великою шириною. Між штанінкамі (Холоша, ногавиці) вшиваються Матня. Вона виготовлялася із прямокутних шматків матерії з підшитим внизу параллелограммом, таким чином утворювалося подоба мішка. Штани шилися з полотна чи сукна, українські гуцули прикрашали з вивороту вишивкою нижній край червоних сукняних штанів; вишивали ясно-жовтими і зеленими вовняними нитками, вишиті кінці штанин завжди відгинали наверх.

Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом,смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту.Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимку одягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягу мав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основному побутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани з трикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубого полотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). У Закарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкими холошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загально поширених свит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцул підгорянці — чугу тощо.

 

Етнічні контакти з інонаціональним населенням не могли не позначитися на традиційному одязі українців. Взаємодія з рядом живуть росіянами, німцями, зі степовими народами знайшло відображення в запозиченнях один в одного культурних явищ та вироблення спільних властивостей. Це підтверджується описом одягу українців Покровської слободи: "Верхній одяг малоросіян чоловіків полягає в плисовому і сукняному козакині або нанковому халаті, шароварах і чоботях, на голові носять картуз або пояркову капелюх. Буденна або щоденну одяг, восени - суконна свита (Чапаєв), зимою кожух (овечий кожух), Нагольно або критий сукном, залежно від стану. Жінки мають деяку верхній одяг таку ж, як і чоловіки: халат, кожух та чоботи. Але власне жіночий одяг: німецьке сукню, сарафан і юпка з кофти. Голову покривають хустками, деякі носять очіпки (Волосников), обв'язані хустками. Багато хто з чоловіків голять бороди, залишаючи вуса і все інше стрижуться по-козацьки ".

Верхній одяг українців різноманітна як по крою, так і по назвах. У науці виділяється 4 типу верхнього одягу:

1. З прямою спиною - вид плаща, сорочки або халата. Серед них особливий тип широкого халата з рукавами і капюшоном українцям відомий під назвою опонча. Роль плаща грала чуга, Чугай, чуганя, який був поширений у західних українців. Чавуну лише накидали на плечі, не надягаючи в рукави, тому рукава іноді зашивали внизу і користувалися ними як кишенями або сумкою.

Форму плаща мала манта або гугля українських гуцулів, схожа на великий мішок, відкритий з одного з довгих сторін. Роль капюшона виконувало дно мішка, закріплюється на плечах спеціальними шнурками. На початку XX ст. манта служила виключно обрядової одягом нареченої під час вінчання.

Фасон сорочки мала робоча верхній одяг для обох статей, що виготовляється з полотна - шушпан. На Дону шушпан носили з поясом.

Халатообразная одяг українців - кобеняк, кирея, сiряк, свита з кобеняком, стовбовата свита надягала поверх шуби, шився з сукна переважно сірого кольору. Пришитий до нього капюшон вiдлога, Кобко, каптур, бородіця, Шанько, богородицю мав форму мішка з заокругленим дном і отворами для очей. Те ж призначення і такий самий фасон у східноукраїнського халата без капюшона, але з широким сукняним коміром.

2. Широко розповсюдженим покриємо верхнього одягу в українців був клиноподібний: клини (уси) вшиваються позаду з боків нижче талії, гострий кінець клину доходив до пояса, а основа чинився на рівні Подолу. За цим зразком шилися свита, сiрак, куцінка, гуня.

3. Верхній одяг, відрізна по талії; нижня частина при цьому збиралася у великі складки (рясі) або в дрібну збірку, пришивалась до верхньої частини. Так шилася юпка, свита, кожушанка (шуба), кiрсетка - жіночий жакет без рукавів.

4. В останньому типі крою збірки робилися не тільки на спині, але і спереду, тобто навколо на талії. Такий одягом була Чемера, чемерка, чамарка.

 

Обов'язковою частиною будь-якого одягу в українців був пояс. У міфологічному свідомості східних слов'ян він грав роль оберега, захисту людського тіла. Ошатні пояси були довжиною до 3-4 метрів, ними обмотували талію в кілька разів, а кінці, завершуються китицями, звисали до колін або нижче. Колись в українців були в моді шовкові перські пояси, наречену підперізували вишитим рушником - рушником; донські козачки підперізували кубелек (рід сарафана) поясом з кованого срібла.

 

Чоловічі головні убори українців дуже різноманітні за формою, матеріалу і назвах. За формою - це конуси, циліндри і напівкруглі шапки. Виготовлялися головні убори з хутра (овчини), вовни, сукна.

У числі останніх - висока смушева шапка (кучма), зимова шапка з видовженими навушниками (ушанці, малахай), капелюх з повсті і соломи (бриль). В кінці XIX ст. українці стали носити на голові широко поширені серед інших етнічних груп картуз і кепки.

Взуття українців - як чоловіча, так і жіноча, виготовлялася з шкіри, яку спочатку не шили, а закладали складками, морщили, прив'язуючи до ніг довгим мотузком. Звідси й назва - морщуні, морщенцi, постоли, ходаки.

Шкіряне взуття з високими халявами (чоботи) шився без каблуків. Іноді каблук заміняла невелика залізна підкова на п'яті.

Ще в середині XIX ст. переважав особливий вид чобіт, так звані виворітні, підошва пришивалися до чобота зсередини (пiд побачивши), після чого весь чобіт змочували водою і вивертали.

У ранній період українцям були відомі і постоли, які відрізнялися від російських і білоруських прямокутним плетінням, низькими боками і дуже слабо оформлений носком. Носок і боки такого личака складалися їх петель, крізь які протягується мотузка, що зв'язує личак і закріплює його на нозі .

Для фарбування одягу та вовни українці використовували рослинність - траву, кору дерев, квіти. В описах Кінель-Черкаської слободи П. С. Палласом представлено унікальний спосіб виготовлення фарби із природного червця: "З половини червня до половини липня місяця баби і діти зазвичай вправляються перед жнивами у збиранні червця. Вони шукають цього комахи на сухих і худих місцях, здебільшого близько кореня земляніци, яка у них клубайкой називається, також при рідко зростаючої траві, мохна званої. Вони зрізають цю траву ножиком і збирають в посудині знаходяться на верхній частині кореня сині бульбашки, яких числом до 10 і до 12 буває на одній рослині, і в якому знаходиться фарбувальна комаха. Ці бульбашки, залежно від погоди, приходять в досконалість в червні місяці, а в липні починає вже ця комаха вилупаться, що і черкаським бабам досить відомо.

Вони охоче збирають вилупившуюся комаху, ніж бульбашки, бо з неї фарба виходить чистіше і краще. Вони ж розповідають баєчку, що вийшла комаха на деякий день збирається з усієї країни до одного куща, і тоді тим людям, які у день свята Казанської Богородиці, тобто 8 числа липня, ходять на світанку в полі оной камахі шукати, залишається на щастiе знайти такий скарб.

Зібраний червець катають в ситі для очищення від землі, потім сушать на сковороді в печі або на вугіллі, невеликий жар випускають. З причини важкого збирання продають червець нарочито дорого, і збирають його не більше, як скільки їм треба для домашнього вжитку, бо вони фарбують червецем поясів і вовняну пряжу, якою вишивають візерунки на своєму одязі.

Якщо хочуть вони пряжу фарбувати, то кладуть у надмірно кислий квас, додають ще квасцов і ставлять посудину в піч на цілу добу. Потім вийнявши пряжу, вичавлюють і сушать, а червець в горщику труть і варять у воді. Коли всі фарбувальні частинки з оного вийдуть, то опускають пряжу в горщик і ще варять. Жменею червця фарбують вони стільки пряжі, скільки потрібно було на 2 пояси або тасьми, що складає біля фунта вовни. Фарба з червця кольором не багато краще фарби з трави материнки, щойно вона не скоро линяє ".

 

У кінці XIX - початку XX ст. українці перейшли на міський костюм, і багато рис національної традиційного одягу були втрачені.

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.