Обряди родильного циклу

Стосовно розкриття символіки хліба та його різноманітних форм родильна обрядовість чи не найменше проаналізована в науковій літературі, мабуть, тому що ці обряди великою мірою є також утаємничені, адже народження дитини розумілося нашими предками як прихід з іншого світу, зі світу предків. Саме через це коло родинної обрядовості (народження – весілля – смерть – народження) є таким же замкненим та безперервним, як і коло річного календарного циклу обрядів. Напевне, це є основною причиною того, що і до сьогоднішнього часу в українців збереглася традиція давати новонародженим імена предків, найчастіше через одне покоління (бабусі або дідуся).

Щодо використання хліба як специфічного символу у цих обрядах, то можна відзначити наступне. Коли у жінки розпочиналися пологи, то чоловік ішов просити допомогти їй бабу-повитуху із паляницею хліба, що означало не лише уклінне прохання та неможливість відмовитися (адже з хлібом завжди розпочинали і завершували будь-яку важливу справу), але й успішне протікання її. Через деякий час після пологів жінки приходили на провідини або родини, бо чоловікам у перші дні заборонялося провідувати породіллю. І серед гостинців, чи так званого відкупного (щоб не наврочити і не забрати в дитини долі), приносили і до цього часу приносять будь-які хлібні страви: білу паляницю, здобу, солодке печиво, а у важкі роки – хоча б шматок житнього хліба. Це найбільше підтримувало жінку фізично, адже їй потрібно було годувати дитину, і, разом з тим, символізувало майбутній достаток та здоров’я і новонародженого, і матері.

Автори підручника «Українська усна народна творчість» Мар’яна та Зоряна Лановики, описуючи післяпологові обряди, зазначають, що окрім інших ритуалів у цей період простежуються елементи давніх культів слов’ян, і серед них культ хліба. Він проявлявся у тому, що «батько приходив вітати дитину та дружину з короваєм»[24;222] або одягав породіллі на голову вінок із пшеничних та подекуди пшеничних і житніх колосків як символ родючості та продовження роду.

До родильних обрядів також можна віднести і обряд першої купелі, під час виконання якого у воду клали пшеничні та житні колоски, аби дитина все життя була з хлібом, а також сучасний обряд хрестин, який, як зазначено у вищезгаданому підручнику М. та З.Лановиків, трансформувався із давньослов’янського обряду прощання з бабою-повитухою, який називався «бабина каша». Адже баба-повитуха залишалась у родині новонародженого сорок днів для звершення ритуалів очищення себе, породіллі та дитини. Тому в день прощання із нею готувалася ритуальна пшенична чи ячмінна каша (звідси і назва обряду «бабина каша»), що була по суті жертвою духам (як було сказано вище, за уявленнями слов’ян, дитина з’являлася із «того» світу, світу предків) і символізувала продовження роду. На цей день готувався і спеціальний ритуальний хліб, який дарувався їй разом з іншими речами (рушником, полотном, предметами домашнього вжитку[24;223].

Обряд «бабиної каші» має глибоке коріння і дещо по-різному виконується в регіонах України. Як обрядова страва, каша присутня у багатьох календарних (наприклад, кутя) та майже усіх, принаймні найголовніших, родинних звичаях та обрядах. Окрім родильно-хрестильних, вона здавна належала до обрядових весільних страв. Дослідниця родинної обрядовості В.Завадська пише, що «саме слово «каша» колись вживалося на позначення весільного свята. Кашу підносили молодим на князівських весіллях. По закінченні трапези наречені брали кілька ложок каші й підкидали до стелі – приносили жертву богам і духам. До речі, те саме роблять на Святвечір із кутею. Якщо підкинута кутя прилипне до стелі – рік буде врожайним»[36;395]. Тут же наголошується, що на Бойківщині молодим підносять кашу наступного дня по весіллі, і їсть її лише молода, «тут бачимо зв'язок із обрядами народження, в яких каша символізувала дитину, а горщик – жіноче лоно»[36;395]. Знаходить своє обрядово-символічне застосування каша і поховальних та поминальних обрядах, що буде проаналізовано нижче. Як зазначено в енциклопедичному виданні «100 найвідоміших образів української міфології», «каша і хліб у міфологічному розумінні – страви одного порядку. Обрядове вживання каші пов’язане з обрядовим використанням хлібного зерна і зустрічається в ритуалах багатьох народів. Народи Індії приносили ячмінну кашу в жертву богу скотарства Пушану. Римляни готували кашу в день народження дитини. Давні германці те ж саме робили на свято Берхти або Гольди – жіночого божества, прообразом якого була неолітична Велика Богиня. І досі фразеологізм «заварити кашу» означає початок якоїсь складної і важливої страви»[36;394].

Вище згадувалося про те, що при виконанні родильно-хрестильного обряду «бабина каша» (зараз це заключна частина хрестин), як, до речі і багатьох інших, чітко можна диференціювати регіональні відмінності, які несли в собі також символічний зміст. Наприклад, у фольклорних записах, що приводяться у різних виданнях, знаходимо свідчення про те, що на Західній Україні, в тому числі на Волині, зазначено: коли гості в кінці хрестильної трапези починають покахикувати, то пора «бабі» подавати кашу у глиняному горщику. За неї вівся торг між гостями, здебільшого між статечними господарями, але, як правило, найбільше платив кум. Він клав гроші на кашу і, притримуючи їх зверху рукою, стукав дном горщика об стіл, намагаючись його розбити так, щоб він розлетівся на найдрібніші черепки, а вінце (круглий край горщика) залишилося цілим. Чим більше черепків, тим, вважалося, буде чисельнішою родина, а ціле вінце символізувало легке народження дітей. Далі кум зрізував верх каші і разом з грішми передавав його бабі, а та – породіллі. Черепки спочатку кидали під поріг, а на другий день збирали і кидали «на воду», найчастіше у річку. Обидві дії символізували зв'язок з духами предків, оскільки і поріг, і вода символізували межу між світом предків та світом живих. У вищезазначеному енциклопедичному виданні наголошується, що подекуди «перед тим, як почати торг, кум бере кашу, а баба дитину і тричі водночас піднімають їх над столом. Отже, все це було ритуальне зображення зачаття й народження дитини»[36;395].

А, наприклад, на Поділлі варіативність обряду «бабиної каші» полягав у тому, що за неї не завжди вівся торг. Баба просто подавала її куму, а він розбивав горщик із певними замовляннями, але так, щоб горщик повністю розбився, а каша залишилася цілою, що символізувало щасливу долю дитини і родини загалом. Для цього каша варилася густою та в’язкою. В обох описаних випадках каша розподілялася між гостями як жертовна їжа.

Отож, як бачимо, у родильно-хрестильних обрядах використовувалися різноманітні форми хліба: колосся, різні види печива, каша, які знайшли своє застосування в обрядодіях, присвячених появі у сім’ї дитини. І використання цих форм заключало в собі як утилітарний (хоч і меншою мірою), так і символічний зміст.

Весільний обряд

Чи не найбільш розмаїта символіка хліба й у весільному фольклорі. Дослідниця родинної обрядовості В.Завадська зазначає: «Учені вважають, що серед інших слов’янських обрядових дійств українське весілля посідає перше місце за повнотою застосування ритуального хліба, починаючи від моменту сватання, коли представники двох родів обмінюються хлібинами на знак згоди, й закінчуючи коморою із розкладеними по кутах хлібами, де на житніх снопах проводять першу ніч молодята»[36;389-390]. Особливо яскравою символічною формою відзначається у пісенному фольклорі паралель: «жито жати – заміж дати»; зріле жито (колос) або волоття проса – дівоча коса:

Ой на горі жито, а в долині просо;

жаль мені тебе, моя русявая косо!

Ой просо, просо волоття!

Ой косо, косо золоття! [30;43] –

співається у весільній пісні.

Серед атрибутів весілля хліб займає особливе місце, у різних формах ним освячуються майже всі весільні дії. А форми ці дуже різноманітні: паляниці, калачі, шишки, гуси, парки, коровай, зерно для обсипання молодих та ін..

Особливо яскравою і багатою символікою у весільному фольклорі наділений коровай. Насамперед про найбільш загальну символіку цього ритуального хліба К. Сосенко зазначає, що «таким самим (як паска і калач) скомбінованим символом сонця і місяця є весільний коровай, про що наглядно свідчать весільні пісні до коровая, згадуючи і місяць, і сонце»[35;124-125].

- Вітай, вітай, святий короваю,

Вітай, вітай, гість із Божого дому.

Де ж ти був, святий короваю,

Що ж ти бачив з Божого дару?

- Бував же я у чистому полі,

Стояв же я ярою пшеницею,

А тепер стою на тисовім столі.

Бачив же я місяця з зорею,

Бачив же я обоє ясненькі.

Не єсть то ясненький місяченько,

А єсть то мій рідний батенько,

Не єсть то ясненька зоренька,

А єсть то моя рідна матінка.

Сидять собі двоє, сидять красненько,

Сповняють собі повні повненькі.

Сидять собі в новенькій світлиці,

Сповняють медом-вином скляниці,

Золотом сяють – мед-вина наливають[13;225.].

Уже тільки з цієї весільної пісні можна уявити, наскільки полісемантична система символіки закладена у цей хліб. Насамперед, це ритуальний жертовний хліб, «гість із Божого дому», «дар Божий», як його називають під час обдаровування ним гостей. Ніби продовженням обжинкових пісень є слова «бував же я у чистому полі, а тепер стою на льняному обрусі».Тут коровай виступає як хліб святковий, обрядовий. І разом з тим бачимо зосередження астральної символіки в тому, що батько короваю – «то ясний місяченько», а мати – «то ясненька зоренька».

Схожа за багатством символіки є інша коровайна пісня:

- Ладо моє, Ладо моє, що є на тім короваї?

- Єсть на нім зіронька і місяць ясненький

- Ладо моє, Ладо моє, що є на тім короваї?

- Єсть на нім райськії пташеньки.

- Ладо моє, Ладо моє, що є на тім короваї?

- Єсть на нім житнєє колосся.

- Ладо моє, Ладо моє, що є на тім короваї?

- Єсть на нім вишні і черешні.

- Ладо моє, Ладо моє, що є на тім короваї?

- Єсть на нім білії обруси [13;225].

Ладо, Лад – це божество щастя, злагоди. «Зірка і місяць» на короваї – уже згадані символи астральної двійці; «райські пташеньки» - двоякий символ: 1) якщо маються на увазі голуби, то це символ сімейної злагоди, вірності; 2) символ причетності душ померлих предків, аби вони сприяли в житті молодим. «Житнєє колосся» - символ життя і продовження роду; «вишні і черешні» - символ достатку; «білії обруси» символізують моральну чистоту, найкращі етичні переконання.

Раніше, та й зараз ще у деяких селах України, коровай випікали урочисто. Іноді в цьому брали участь всі заміжні жінки з роду молодої, які добре жили у шлюбі. Кожний етап супроводжувався ритуальними піснями. Жінок, які випікали коровай називали коровайницями. Досить цікавий, можна сказати навіть, що оригінальний, обряд виробляння короваю, очевидно, регіональний, описує згадана вище дослідниця В.Завадська: «Заквітчані вінками з барвінку, жінки збиралися до хати молодої, зазвичай у четвер перед весіллям. Тут уже було розкладено ночви, решета, підготовлене було найкраще борошно. З його просіювання й починали процес виготовлення короваю. Замішувати тісто мали чоловіки. Жінкам навіть заборонялося заглядати в діжу. Так само лише чоловік мав право всаджувати коровай у піч, хоча за лопати трималися всі присутні в хаті родичі молодої. Символіка цих звичаїв дуже проста. І піч, і діжа сприймалися як жіноче лоно. Порушення названих заборон могло призвести до безпліддя нареченої»[36;390]. Очевидно, маємо залишок давнього обряду, який десь на обмеженій території залишився із часів патріархату.

Проте у більшості регіонів України, зокрема на Поділлі, випікати коровай мали право лише жінки, чоловікам забороняли навіть заходити до кімнати, де сходив та випікався коровай, тим більше, підходити до печі. Це символізувало недоторканість, чистоту та цноту нареченої.

З часів матріархату жінка вважалася берегинею домашнього вогнища і лише вона мала за незмінний обов’язок виробляти і випікати хліб, будь то щоденний чи святковий, обрядовий. Адже коровай символізував сонце, тому вироблявся завжди лише круглої форми, а сонце у найдавнішому фольклорі виступає жіночим божеством. Його розміри свідчили про чисельність родини, між якою належало розділити це основне ритуальне печиво, та про достаток батьків майбутнього подружжя як з боку молодої, так і з боку молодого. Щоправда, дещо пізніше на окремих територіях з’явився звичай, що з короваєм на весілля приходять хрещені батьки. У християнській традиції це підкреслювало важливу роль у вихованні дітей саме хрещеними батьками, які зазвичай і до церкви мали її привести вперше. Одночасно це означало заключну роль хрещених батьків у житті молодих.

Зверху коровай прикрашали візерунками, які дуже різнилися залежно від регіону. На Поділлі, наприклад, верх короваю прикрашали безліччю маленьких шишечок (балабушок), що, очевидно, символізувало засіяне поле, багатство. Чим більше їх було тим кращим вважався коровай. Посередині розташовували велику квітку із тіста. В інших регіонах серед візерунків на короваї зустрічався мотив світового дерева та колосся – символ добробуту і продовження роду. Використовували також фігурки пташок як посланців із «вирію-раю», таким чином реалізуючи зв'язок із предками (зараз більш використовують фігури голубів та лебедів як символ вірності). Траплялися також зображення сонця й місяця, що означали подружжя, вічну астральну сім’ю. Іноді вже у випечений коровай вставляли гілочки родючих дерев – символ продовження роду. Подекуди всередину короваю клали дрібні гроші. За велике щастя вважалося знайти монету у своєму шматку весільного короваю.

На Поліссі, скажімо, для короваю готували два різновиди тіста – житнє, яке клали наниз форми, і що займало приблизно дві третіх її об’єму, і біле пшеничне, яке клали зверху. Нижній житній шар символізував хліб щоденний, а білий – хліб святковий.

Як бачимо, у будь-якому випадку випікання короваю вимагало неабиякої обізнаності. Фольклор засвідчує нам цілі ритуали застосування магічних дій, чисел, заклинань у процесі виготовлення цього обрядового хліба:

Ніхто не вгадає,

Що в нашому короваї,

Із семи полів пшениця,

Із семи криниць водиця,

Від семи курок яйця,

Що нанесли місяця марця (Власні записи).

У цій пісні символічно-магічне навантаження заключає в собі щасливе число сім. А, скажімо, для того, щоб коровай гарно спікся, вихваляли-замовляли піч:

А в нашої печі

Золотії плечі,

А срібнії крила,

Щоб коровай загнітила (Власні записи).

Навіть вода, якою вмивали коровай і мили руки коровайниці, мала особливе призначення: її виливали під вишню (символ кохання, символ дерева життя і продовження роду):

Ми під вишню ходили,

Ми водицю носили,

Ми вишеньку підлили,

Ой щоб наша вишенька родила,

Щоб Галюня Василя любила (Власні записи).

Ритуал розділення короваю між гостями починається урочистим його внесенням і обрядовою піснею:

Ой засвіти, Боже, з раю (2 рази)

До нашого короваю.

Ой засвіти ясненько

Розкраяти дрібнесенько (Власні записи…).

Спочатку середину короваю з гільцем (символ дерева життя) віддають молодим, тоді дрібно крають і обділяють всіх гостей із закликом «Дар Божий!» (підтвердження жертовного значення цього обрядового хліба), а «підошву» (нижню частину) підносять музикам.

З коровайного тіста, наприклад, на Поділлі випікався також весільний калач, шишки, гуси та парки. Подекуди для цього ритуального печива паралельно замішували інше, менш здобне, але також солодке смачне тісто. Весільний калач протягом всього весілля стояв на столі перед молодими. Ввечері напередодні дружки (у молодої) та світилки (у молодого) прикрашали його барвінком і калиною. Барвінок символізував вічність кохання молодих та міцність сімейної спілки. А калина – прощання з дівоцтвом . У більш давньому трактуванні барвінок та калина – символ молодої закоханої пари – юнака та дівчини. Такий калач, як і коровай, прикрашався квітами та шишками, але, на відміну від нього, випікався не круглим, а квадратно-прямокутної форми, що нагадує відомий в науці трипільський квадрат – символ родючості землі та продовження роду.

Відкоровайні шишки саджали у піч разом із самим короваєм з самого краю, оскільки вони були маленькі, тому випікалися швидко. Їх тут же роздавали присутнім дітям, коровайниці брали шишки додому своїм дітям як гостинці. Ця дія із даним обрядовим печивом означала продовження роду, аби і в новоствореній сім’ї народжувалися діти.

Парки пекли дві – велику та маленьку. Це були дві круглі балабушки, з’єднані між собою одним обідком із тіста. Печиво мало двояку символіку. Перше – це був оберіг від лихого ока (велика парка ставилася на стіл поруч із весільним калачем, а маленьку наречені мали десь в одязі при собі протягом усього весілля); друге – це був символ пари, сім’ї.

Гуси коровайниці на другий день весілля продавали статечним господарям, супроводжуючи торг обрядовими піснями, в яких вихваляли їх вміння хазяйнувати. Вторговані гроші жінки не віддавали, а залишали собі на пропій. Гуси як обрядове печиво символізували достаток та багатство молодої родини, заможність.

Ще серед обрядового весільного печива в окремих регіонах України розрізняють верч і дивень. Це різновиди калачів. Верчем обмінювалися на весіллі родини: молодий приносив верч для тещі, а молода – для свекрухи, що символізувало поєднання двох родин. Дивень виробляли із плетінки втроє чи вчетверо, а потім молода дивилася через нього на молодого, звідки, очевидно, походить і його назва. Тут обрядовий хліб виступає ніби свідком та оберегом кохання наречених, їхньої сімейної спілки. Дослідниця символіки українського фольклору В.Завадська дещо по-іншому трактує етимологію слова «дивень» в енциклопедичному науковому виданні «100 найвідоміших образів української міфології». Вона зазначає, що в окремих регіонах дивень випікали круглим і з діркою посередині, «перед тим, як від’їжджати до дому молодого, наречена дивилася на схід сонця крізь дивень – щоб діти були гарними. Вірили також, що таким чином вона може побачити свою майбутню долю»[36;390-391].

Ці та інші регіональні форми обрядового хліба беруть незмінну участь у виконанні самого обряду і менше відображені у поетичному фольклорі.

Отже, як бачимо, символіка хліба у весільному обряді та фольклорі надзвичайно багата як за своїми формами, так і за полісемантичним навантаженням.

Поиск по сайту: