Основні теорії походження держави

Семінар 1: Основи теорії держави.

Серед науковців-юристів, істориків, філософів, етнографів та інших вчених немає одностайності в поглядах на причини виникнення держави і права.

В науку така теорія походження держави, яка пов'язує її виникнення з економічними та соціальними чинниками, з виникненням майнової нерівності, розшаруванням суспільства - появою класів, увійшла під назвою соціально-економічної класової або історико-матеріалістичної теорії.

Згідно з цією теорією найважливіші зміни в житті первісно-обшинного ладу були пов'язані з істотними змінами в економічному житті тогочасного суспільства, яке поступово переходило від привласнювального господарювання (мисливство і збирання) до господарювання виробничого, до одержання надлишкового продукту. Це зробило робочу силу людини здатною виробляти більшу кількість продуктів, ніж було необхідно для підтримання життя людини. Виникали реальні умови для експлуатації чужої праці та майнової і соціальної диференціації.

Цей період характеризується трьома великими розподілами праці:

1) відокремленням скотарства від землеробства (перший великий розподіл праці сприяв першому великому розподілу суспільства на 2 класи - вільних і рабів);

2) відокремленням ремесел від землеробства (другий великий розподіл спричинив поглиблення майнової нерівності серед вільних);

3) виділенням особливого прошарку людей, зайнятих лише обміном продуктів (третій - викликав появу класу посередників-купців, зайнятих лише обміном продуктів).

Суспільство розкололося на групи людей (класи) з різним майновим станом і різними, подекуди протилежними, інтересами. З'являється об'єктивна необхідність у новій організації, здатній вирішувати проблеми і конфлікти в суспільстві. На зміну первісно-общинному ладу приходить держава. Органи родового (общинного) управління замінюються органами державного апарату, виникає державна влада, яка виступає захисником панівних верств суспільства. Державна влада поширюється на всіх, хто проживає на визначеній кордонами території, незалежно від національності, й виступає як офіційний представник суспільства.

Водночас із виникненням держави відбувався процес формування права. Соціальні норми, що існували, стають непридатними у класовому суспільстві. Спочатку право складалося з трансформованих звичаїв та окремих судових рішень, яким панівний клас надавав значення загальнообов'язкової норми. Згодом, із становленням і зміцненням центральних органів державної влади, основним засобом формування правової системи стають акти (офіційні документи, що містять правила поведінки), які видаються цими органами і виражають інтереси домінуючих у країні верств суспільства.

Теологічна (релігійна) теорія пояснює походження кожної держави і права божественною волею. Це обґрунтовує її вічність, непорушність і святість. Відомими представниками цієї теорії у середньовічній Європі були богослови і мислителі Аврелій Августін і Фома Аквінський, Істинне буття - це духовний світ, а держава - це реальність другого порядку, підпорядкована духовному світові й залежна від нього. Ця теорія за наших часів поширена в багатьох мусульманських країнах.

Згідно з теологічною теорією, існує вищий божественний закон, який має лежати в основі позитивного права, створюваного державою. Прихильники цієї теорії пов'язують розвиток держави і права з діяльністю релігійних діячів, дотриманням релігійних канонів або орієнтацією держави і права на божественні начала.

Заперечення цієї теорії фактами існування як у минулому, так і на сучасному етапі антигуманних. несправедливих, з погляду віри, режимів не є доказом, бо релігія не заперечує існування добра і зла у земному бутті.

Теологічну теорію не можна ні довести, ні спростувати, але в оцінці її істинності не можна не враховувати визнання існування Бога не тільки більшістю мислителів багатьох поколінь, але й такими всесвітньо відомими вченими, як Д.І. Менделєєв, Т. Едісон, А. Ейнштейн, І.П. Павлов, М.І. Пирогов, Я.І. Сік орський.

Патріархальна теорія. Сутність цієї теорії полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї, є результатом .розростання сім'ї. Сім'я, як початковий осередок суспільного життя, розростається у плем'я, а плем'я - у державу. Батьківська влада над дітьми трансформується у владу монарха над своїми підданими. Піддані мають підкорятися своєму монархові, монарх - проявляти щодо них батьківську турботу. Представниками цієї теорії були Арістотель і Платон. Розглядаючи суспільні відносини у державі як аналогію сімейних відносин, Платон виступав проти поділу суспільства на бідних і багатих, проти права приватної власності. Проте, як має бути мудрим глава сім'ї, так і мудрими мають бути правителі держави. У цьому аспекті Платон схиляється до елітарного характеру держави, стверджуючи, що доти, доки філософи не стануть царями у державі або царі й законодавці не стануть філософами, тобто доки обидві сили - політика і філософія - не зіллються, до тих пір не буде кінця бідам держави.

Договірна теорія. Згідно з цією теорією держава виникає внаслідок укладення між людьми суспільного договору — добровільної угоди між правителем і народом для забезпечення спільної справедливості. Держава має забезпечувати безпеку громадян та охорону їхньої власності. Таким самим шляхом створюється і право, яке, з погляду прихильників цієї теорії, має природний характер: кожна людина має невід'ємні права, набуті від природи. У разі порушення правителями умов договору і природних прав людини народ має право правителів замінити. Представниками цієї теорії були Т. Гоббс в Англії, Г. Гроцій у Голландії, Ж.-Ж. Руссо у Франції.

Органічна теорія. Ця теорія ототожнює побудову і функції держави з побудовою і функціями людського організму, а в політичному тілі держави визначає голову, тулуб, руки та ноги. Яскравий представник цієї теорії англійський філософ Г. Спенсер стверджував, що подібно до живого організму, держави народжуються, старіють і гинуть.

Психологічна теорія. За цією теорією, яка з'являється у XIX ст., причини виникнення держави криються у властивостях психіки людей. Суть теорії: в людях закладена психологічна потреба жити в умовах організованого співтовариства, в умовах колективної взаємодії. Психіці переважної частини людей притаманна потреба покорятися видатним особистостям, залежати від духовної еліти суспільства. Народ є інертною масою і потребує постійного керівництва. На чолі держави мають стояти особистості, наділені особливою волею і тактом керівництва.

Засновниками цієї теорії були французький криміналіст Габріель Гард і професор Київського університету св. Володимира, а згодом Варшавського університету Л. Петражицький.

Теорія насильства. Ця теорія пояснює виникнення держави завоюванням одними племенами, народами інших. Переможці перетворюються на панівні касти, стани, класи, а переможені - на рабів, підневільних тощо. Для утримання поневолених у покорі, управління ними необхідна держава як апарат, створюваний переможцями для керування переможеними. Отже, держава, за цією теорією, — не результат Божого провидіння, а породження ворожнечі, переваги грубої сили, війни й насильства. Ідеологічними підвалинами цієї теорії певною мірою можна вважати філософію Ф. Ніцше, який пропагував ненаситне прагнення до влади, культ грубої сили, зверхність арійців, підкорення слабких народів і т. ін. Сповідуючи цю теорію прибічники нацизму і расизму, які проголошували насилля найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — виправданням слабовілля.

Космічна теорія. Поява держави за цією теорією пояснюється .втручанням інопланетних цивілізацій, або вищого космічного розуму.

Теорія конвергенції. У пошуках відповіді на історичну перспективу розвитку держави і права чимало дослідників другої половини XX ст. звертаються до так званої теорії конвергенції (від лат. - зближення, сходження). За цією теорією в ході історичного розвитку поступово зникають істотні відмінності між капіталізмом соціалізмом і відбувається їх зближення, злиття. Кожна система запозичує в іншої усе найкраще і ліквідує негативні економічні, політичні, правові та інші моменти своєї державності.

Іригаційна теоріяабо концепція про гідравлічне походження і розвиток державності в деяких країнах Стародавнього Сходу. Виникнення держави в ряді країн Стародавнього Сходу пов'язується з необхідністю будівництва гігантських іригаційних споруд у східних аграрних областях. Відповідно до цієї концепції, необхідність і призводить до утворення "менеджеріального-бюрократичного класу", що порабощає суспільство. Дійсно, процеси створення і підтримки потужних іригаційних систем відбувалися в регіонах утворення первинних міст-держав: в Месопотамії, Єгипті, Індії, Китаї та інших найбільш несприятливих для ведення сільського господарства регіонах. Держава, вимушене проводити в подібних умовах жорстко централізовану політику, виступає в якості єдиного власника і одночасно експлуататора. Тобто практично безперечним можна вважати факт впливу географічних і кліматичних (грунтових) умов на становлення державності. Також очевидна і зв'язок цих процесів з формуванням численного класу управлінців-чиновників, служб, «государевих» людей, які захищають канали від замулювання, що забезпечують судноплавство по них, досягаючи ефективного використання цих споруд, шляхом експлуатації інших громадян.

Функції держави

Функціями держави є основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі.

Під цілями діяльності держави розуміється бажаний результат її внутрішньої та зовнішньої політичної, економічної та іншої діяльності. У функціях проявляється соціальне призначення держави.

Функції держави класифікуються по-різному.

За соціальним значенням державної діяльності функції поділяються на:

- основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності на певному етапі розвитку. Такі функції мають комплексний характер, об'єктом їх є широке коло споріднених суспільних відносин (наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян);

- додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але самі собою не розкривають сутності держави (так, у складі такої основної функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва і таке ін.

Так, за ознакою часу їх здійснення розрізняють:

- постійні, що здійснюються протягом всього часу існування держави (підтримання правопорядку, освіта);

- тимчасові, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави (ліквідація стихійного лиха).

За сферами суспільного життя: економічні, соціальні, політичні, а також здійснювані у духовній сфері.

Залежно від напрямів державної діяльності щодо меж країни:

- внутрішні – тобто напрями діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших сторін життя суспільства (економічна - планування і прогнозування економічного розвитку, формування бюджету, встановлення системи податків; культурно-виховна; соціального обслуговування - фінансування охорони здоров'я, пенсійне забезпечення, допомога безробітним; охорони та захисту всіх форм власності; охорони правопорядку, прав та свобод людини і громадянина; екологічні - охорона, відновлення і поліпшення природного середовища та ін.)

- зовнішні - це основні напрямки діяльності Української держави за її межами у зносинах з іншими державами, міжнародними громадськими організаціями і світовим суспільством в цілому ( організація співробітництва з іншими державами, зарубіжними громадськими організаціями і світовим суспільством в цілому; захист від нападу ззовні, охорона державних кордонів; підтримка миру і мирного співіснування держав, запобігання війнам, ліквідація зброї масового знищення; економічне і культурне співробітництво; екологічна; участь у вирішенні інших світових глобальних проблем сучасності)

Основні методи здійснення функцій держави:

- переконання - метод, суть якого зводиться до виховання у населення бажаної для держави поведінки;

- заохочення - метод, основою якого є пропаганда позитивного досвіду здійснення функцій держави та надання певних переваг колективам і особам, які слідують цьому досвіду;

- примус - метод, що полягає у можливості застосування або у реальному застосуванні до правопорушників заходів щодо притягнення їх до відповідальності.

Основними формами здійснення функцій держави є:

- законодавча (створення законів та інших правових норм);

- виконавча (реалізація правових норм, їх втілення в життя та контроль за їх виконанням);

- судова (скасування незаконних актів, припинення неправомірних дій, відновлення законності та ін.).

Форма держави.

Категорія «форма держави» є однією з найважливіших і ємніших понять державознавства. Вона має констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держав, які в своїй сукупності розкривають найважливіші характеристики форм держави, об'єднуються в такі групи:

1. Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак називається формою державного правління.

2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та відповідну організацію державних органів, насамперед співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної влади характеризують державно-правовий режим.

Отже, форма держави - поняття складне та характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення, всі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу - вони фіксуються в нормативно-правових актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин. Розглянемо кожен з елементів форми держави

Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління (монархія, республіка):

- монархія - це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи - монарха, і передається як спадщина серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) володіння владою за спадком по праву крові; в) представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Монархії поділяються на дві групи:

1 необмежена монархія - це монархія, в якій влада монарха (фараона, короля, шаха, царя, імператора) ніким і нічим не обмежена. Тобто, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різновиди необмеженої монархії:

а) деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході;

б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час - Саудівська Аравія.

2 обмежена монархія - це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є:

а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своє рідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу – буржуазії (в особі парламенту);

б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолютна більшість сучасних монархій - це монархії парламентарні, їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).

- республіка - форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють республіки:

а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках - і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформувались у США, Франції, Аргентині, Ірані та ін.;

б) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія,Греція, Індія та ін.). І в парламентській республіці можливе існування поста президента. Але, на відміну від президентської республіки, він обирається не населенням, а парламентом, йому підзвітний і мас, переважно, представницькі функції (ФРН, Індія та ін.).

в) щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра) республік.

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може виявлятись у простій або складній формах. Прикладами простої форми державного устрою є унітарні (єдині) держави.

Унітарна держава - це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету. Найважливішими юридичними ознаками унітарної держави вважають такі:

- до складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

- вона має єдину систему державних органів;

- в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

- в ній існує єдине громадянство;

- у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

У сучасному світі більшість держав - унітарні. У складі унітарної держави допускається існування автономій, які можуть відзначатися характером самоврядування, національними, культурними та мовними особливостями. Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні - це АР Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією). Щодо Верховної Ради АР Крим, то її участь у сфері законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Прикладом складної форми державного устрою є федерація і конфедерація.

Федерація - це складна держава (союзна держава), до складу якої входять декілька державних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом. Література наводить два різновиди федерації:

а) федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої - суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу із складу федерації;

б) федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої - державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення. Юридичними ознаками федерації є:

- наявність конституції федерації в цілому і конституцій у кожного з її суб'єктів і, відповідно, системи законодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів;

- існування громадянства як усієї федерації, так і громадянства її суб'єктів;

- у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

Федераціями є США, Росія, ФРН та деякі інші країни.

Конфедерація являє собою союз держав, які об'єднані для досягнення певних цілей одним або декількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Ознаками конфедерації є:

- відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

- відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

- рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

- наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

За абсолютною більшістю конфедерація це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди.

Деякі автори виділяють імперію ( примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади) та співдружність, співтовариства як об’єднання незалежних держав.

Державний режим - це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Це поняття дає відповідь на питання про те, які методи превалюють у процесі здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою. З цих позицій розрізняють демократичний і антидемократичний державні режими.

Демократичний державний режим - це стан політичного життя, за якого державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав людини та ін., а саме:

- проведення виборів вищих і місцевих представницьких органів;

- плюралізм (багатоманітність) у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

- рівність громадян у здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків;

- свобода слова, друку, зборів, участі в партійних і громадських організаціях.

В ідеалі демократичний характер держави передбачає підконтрольність державних органів і посадових осіб суспільству, пріоритет методів переконання перед методами примусу, високий ступінь економічного розвитку, гідний рівень життя, захист населення від сваволі і беззаконня. У структурі демократичного режиму умовно виділяють: а) безпосередню демократію - пряму участь населення у вирішенні питань державного життя Шляхом загальнонародного голосування (референдуму); б) представницьку демократію - участь народу в справах держави через представницькі, виборні органи, тобто через депутатів вищих і місцевих виборних органів.

В умовах антидемократичного державного режиму при здійсненні державної влади значно обмежуються, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи. Різновидами антидемократичних державних режимів є:

- тоталітарний режим, що має такі ознаки: а) тоталітарний, тобто повний, всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного життя суспільства (економіка, ідеологія, культура, мистецтво і т. ін.) аж до особистого життя громадян; б) існує, як правило, одна масова партія, одна ідеологія, нетерпимість до інших ідеологій; в) значний централізований державний і партійний апарати.

- авторитарний режим. Має риси, подібні до тоталітарного режиму, але контроль над різними сферами життя суспільства не має такого всеохоплюючого і жорсткого характеру. Авторитарний режим грунтується в основному на культі однієї або кількох осіб, яким офіційна ідеологія часто намагається створити авторитет, акцентуючи увагу на турботі цих осіб про народ, державу тощо. Розрізняють три види авторитарних режимів:

а) диктаторський режим:у країні владу перебирає на себе політичний лідер, закони можуть ігноруватися, діяльність уряду контролюється і спрямовується диктатором. Жорстке придушення опозиції виправдовується необхідністю наведення «порядку в країні»;

б) військовий режим: вища державна влада зосереджується в руках військових, які управляють економікою і соціальною сферою, втручаються в сферу культури. Діяльність партій, як правило, забороняється;

в) теократичний режим: в одній особі зосереджується вища державна і релігійна влада, значна частина релігійних норм включається до системи права, певні функції держави здійснюються релігійними організаціями і служителями культу (Іран, Лівія). Прихильників теократичного режиму в мусульманських країнах прийнято називати фундаменталістами.

- деспотичний режим може існувати за умов абсолютної монархії. Для цього режиму, характерна безглузда жорстокість правителя заради егоїстичних особистих інтересів;

- тиранічний режим заснований на одноосібному правлінні але, на відміну від деспотії, владу тиран одержує не за правом успадкування, а внаслідок узурпації, на­сильницького захоплення, наприклад шляхом державного перевороту. Головна мета тирана - зберегти владу. Тому для тиранії характерні свавілля, беззаконня, фізичне і моральне насильство над людьми, жорстокі репресії.

- фашистський режим являє собою крайню форму тоталітаризму і авторитаризму, поєднану з ідеологією зверхності однієї нації над іншими. Нації втлумачують, що вона здібніша, енергійніша, культурніша за інші нації і народи, гідна кращого життя, ніж інші - неповноцінні народи. Расизм і націоналізм, зневага до інших народів стають державною ідеологією: Народу нав'язують культ вождя (надлюдини). У таких країнах статус громадян залежить від національної належності. Цим режимам притаманна агресивна зовнішня політика, зорієнтована на захоплення чужих земель та поневолення інших народів.

Поиск по сайту: