XIX. Three days of silence

Напевне, це єдине, за що я буду довго пам’ятати свого класного керівника. Одного разу на виховній годині нам повідали цікаву інформацію. У монахів Тибету є один ритуал-посвячення. Вони на три дні усамітнюються, практично нічого не їдять і головне – їм заборонено розмовляти. Вони повинні три дні мовчати, не проронивши ні слова, осягаючи життя, пізнаючи таким чином мудрість. Цей ритуал вони повторюють через деякий час на 9 і 40 днів відповідно. Не знаю чому, але мене це зачепило. На канікулах я зміг промовчати ці довгі три дні. Але це було в ті часи, коли я ще не писав свої замітки, тому спогади і враження втратили істинне емоційне забарвлення. І от нещодавно я знову це зробив, благо, ніхто мене особливо не чіпав. Але це вже було інакше, ніж два роки тому, та і я був іншим. І мудрості явно не додалось.

Може, я не так його проходив, чи щось не так робив, але бажаного результату я так і не досяг. А може, просто не помітив змін. Три дні закінчились, а нічого не відбулось. Не в плані чуда, нічого не змінилось в мені. Я очікував якогось просвітління, ідей, відповідей на мої питання. Але нічого не сталось.

Мовчати не складно – важко не думати про те, що ти мовчиш. Потрібно сприймати це не як випробування, яке просто потрібно пережити, а як сюрприз, подарунок долі, шанс, можливість подивитися на світ під іншим кутом. Інакше – крах всім вашим старанням. І гадаю, що будь я ці три дні на самоті, зміг би краще порозумітися з собою, навчитися товаришувати із самотністю, приймаючи її, не боятися, шукати в ній позитивні моменти. Тільки тоді можна буде розраховувати на результат.

Хоча, дещо я виніс із цього уроку. Дивно, але рідні розуміли мене з пів­ жесту, причому навиками пантоміми я похизуватися не можу. І це наштовхнуло мене на суперечливу думку: краще, ніж рідні, тебе розумітиме хіба що ти сам. Проте є одне «але». Сім’я так і не зрозуміла, навіщо я це роблю. Такий от парадокс.

І хоча мудрості та просвітлення я не отримав, часу на роздуми в мене було вдосталь. Про що я думав? Про різне. У чому сенс мого життя, яка його ціль? Ради чого я живу? Яке моє призначення у цьому житті? Як я докотився до такого? Що мені робити далі? Як змінитися? Як змінити світ на краще? Чому мені так не щастить в коханні? Як там зараз тим, кого в свій час вважав єдиними? Як складається їхня доля? Чи перетнуться наші шляхи? І де зараз та сама, та єдина, на яку я так чекаю? І в такому стилі ще безліч запитань.

Потрібно бути добрим, не зважаючи ні на що. А все інше якось приложиться.

XX . «Тобі»

Час. Дорогоцінні хвилини, які ми часто не цінимо. Так, сьогодні я знову пишу свої соплі з легким натяком на філософію. Знову.

Привіт. Як ти там? Як твої справи, моє нерозділене кохання? Чи щаслива ти, моя можлива друга половинка? Бо я не знаю. Справді. Багато «води» вже витекло. Тільки подумати – ми не бачилися майже рік. Чомусь найбільше запам’яталась наша остання зустріч – я приїхав, щось дав тобі, розвернувся і поїхав. Навмисне. Я тікав. А ти прийняла мій скромний подарунок, глянула якось зажурено, як мені тоді здалося, і провела очима до повороту. Як ти там?

Я? Та як бачиш, живий. Якось живу, дихаю, рухаюсь, дрейфую, як пляшка в океані. Інколи згадую тебе. З часом рідше, але все ж… Бува вночі, намагаючись заснути, я думаю про тебе. Але тільки згадаю щось з минулого, як воно міражем випадає з свідомості, витіснене іншими пустими думками. Але коли спогади застають мене зненацька – на парі, в автобусі, перед одногрупниками – я вже їх не контролюю. Поринаю з ними, вони ведуть по коридорах пам’яті, показуючи різні епізоди, сюжети з тобою, штовхаючи, б’ючи, питаючи – як я міг все це втратить? Лузер.

Намагаюсь уявити нашу історію з боку, твоїми сірими очима… І потроху починаю розуміти, як паскудно себе поводив часом. Хоча, а в чому моя вина? Я набирався досвіду, розуму, вражень. Багато ви знаєте людей, які одразу оволоділи практикою, опанувавши одну теорію? Всі помиляються. Моя ж виявилась фатальною. Як і все моє життя. Я не скаржусь на родину чи те місце і час, де я народився. Просто хотілось іншого розвитку подій мого життя. Перші кроки – боляче падаю. Ледь-ледь підводжусь. Ні. Час все таки не лікує. Він лише стирає спогади, які пов’язують з минулим, замінюючи їх новими. Кажуть, щоб забути нерозділене кохання, потрібен рік. Схоже, мені треба два. Звичайно, все вже не так, як рік тому. Досвід твердою валютою капає на рахунок мого життя, змінюючи, місцями деформуючи мій характер, руйнуючи психіку. Неправда – я змінився. Гостріше реагую на світ, броня в мене тепер дай Боже, мало хто тепер зможе достукатись до руїн моєї душі з випаленим, ще тліючим серцем. Але «Ахіллесова п’ята» все ще відкрита. Я все ще вразливий перед тобою. Нещодавно знову побачив тебе. Коло замкнулось – вдарило струмом з ніг до голови і знову в серце. Яка ж ти гарна. З віком твоя врода тільки набирає сили. Барикада – лінія оборони, яка цілий рік будувалась від тебе, зруйнована. Жах, знову роблю дурниці. «Привіт» і я знову тікаю від тебе. Шалене, безнадійно хворе серце знову взяло верх. Розум в нокауті. Я теж збитий з ніг. Спокій, рідка посмішка, ще рідше гарний настрій – прощавайте. Душевний запій. А ти виглядаєш такою щасливою, безтурботною. Ти пам’ятаєш, що я тоді запитав? Ти щаслива? Чи це лише маска?

Знову на роздоріжжі. Я в паніці. Що робити. Новий раунд між розумом і серцем. Робимо ставки. Так і тягне до тебе. Такої недосяжної, незалежної… Хочу знову побачити, краще запам’ятати, знову помиритись. Розум тримає оборону, відповідає аргументами, не забуваючи пригадати минуле. Як було мені тоді? Чи забув я те відчуття безвиході, болю, жалюгідності? О ні. Я все пам’ятаю . Взагалі, мені чудом вдалось викарабкатись із капкану депресії. Паскудно було. Повтору не дуже хочеться.

Сів і одним подихом написав тобі листа. Але так і не зміг віддати його тобі. От зараз пишу його по новому. Не знаю, чи прочитаєш ти його – я ж більше не твій друг. Буде випадковим читачам на розвагу.

Скільки хочеться сказати тобі. Думки, наче голодні звірі, рвуться з моєї голови, хочуть щось сказати. Але я мовчу. Все тримаю в собі. І якщо раніше я міг все виплеснути тим чи іншим способом, то зараз… Молодь вбиває нервові клітини алкоголем, я – думками про тебе. Багато чого хочеться сказати. Але чи зрозумієш ти тепер мене? Я не той і ти не та. Все по іншому. Пробач мене, якщо зможеш. І… забудь мене. Я теж постараюсь. Хоча, кого я намагаюся надурити?

Знаєш, які в мене є дві мрії? Перша – це бути з тобою, щоб ти мене нарешті покохала і скінчилось моє коло пекла. І друга – безстрокова амнезія. Забути все, прокинутися вранці і нічого не пам’ятати. Почати життя з справжнього білого листка. А перед цим надіслати собі листа – «починай життя спочатку і не думай про минуле. Воно паскудне. Розвивай таланти, стань кращим, популярним, успішним, добрим. Постав мету і добивайся її. Не будь таким лузером, яким був я/ти до цього. Я, тобто ти, самому собі. Підпис».

Усе, думки остаточно все наплутали. Останнє, що хотілося сказати. Не люблю давати обіцянок. Якщо не впевнений в їх реалізації. Але тобі одну дам, власне я повинен був дати її ще рік тому. Так от: я полишаю тебе і ОБІЦЯЮ тобі – більше я не ввійду в твоє життя, навмисне буду вбивати думки про тебе, «забуду» тебе і житиму далі. Я обіцяю тобі. Тепер у серця не буде достойних аргументів проти. Але воно кличе на допомогу надію: я все ще потрібен тобі, ти хочеш все повернути, а я помиляюсь і спішу з висновками, що доля може все повернути і звести наші долі в одну дорогу, треба лише почекати. Наївна.

Не хочу залишати останнє слово за тобою. Якщо я помиляюсь…Не знаю, навіть що. Знайди мене, напиши, зателефонуй, перестрінь на вулиці і дай мені гарного ляпаса, щоб більше не помилявся. Доведи, що помиляюсь, якщо я для тебе хоч щось значу.

Поиск по сайту: