Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Антиукраїнські інформаційні війни



 

У книзі «Психологические войны» Г.Почепцов пише: «Любой военный конфликт сегодня строится на информационных психологических операциях. Это норма для западного варианта поведения и в мирной жизни, когда любое событие может наступить только после соответствующей информационной подготовки» [1]. Але Росія як євразійська протилежність західному варіанту поведінки, теж демонструє ефективне ведення інформаційної війни: якщо воєнне вторгнення в Україну упродовж тривалого часу було теоретичною можливістю, то психологічна й інформаційна війна проти України давно вже стала неприхованим фактом. Методика цих воєн описана у працях Г.Почепцова [2]. Дуже значна за обсягом зарубіжна історіографія цього питання.

У статті «Прицільний вогонь по свідомості» І.Сюндюков пише: «Інформаційні провокації, спецтехнології, масовані кампанії, маніпуляції, що їх вже вкотре здійснює путінське керівництво супроти України (а все це, взяте у сукупності, має чітку назву – інформаційна війна), – це таке явище, при аналізі якого нелегко зберегти холодний, тверезий розум» (ч.100 «Дня» за 2014 р.). У 2013 р. уряд Росії оголосив про створення підрозділу для ведення інформаційної війни у складі російської армії. Бюджет величезний – десятки мільйонів доларів. Поява цього підрозділу свідчить про новий етап інформаційної війни проти України, бо вже йдеться про кібервійну, і почала її Росія з Криму. Об’єкти атаки – станції зв’язку ВМС України, урядові веб-сайти. Подібну стратегію Росія використала і 2008 року, коли ізолювала Грузію. Поки російські спеціалісти кібервійни ізолювали Крим, а російські засоби масової інформації вели, давно вже пануючи в українському інформаційному просторі, посилену антиукраїнську пропаганду, «зелені чоловічки» традиційним способом, зі зброєю в руках захоплювали урядові установи в Криму. «Кіберпростір стає нашим пріоритетом, це рішення створити команду кібербезпеки і новий підрозділ збройних сил вже прийнято», – заявив в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» голова новоствореного Фонду перспективних досліджень (ч.55 «Дня» за 2014 р.). Зрозуміло, що створення такого підрозділу не лише доповнить арсенал засобів інформаційної війни Росії проти інших країн – він його суттєво змінить. Ще раніше було творено Russia Today.

Держави, народи, окремі суспільні групи можуть по-різному утверджуватися на міжнародній сцені, в історії взагалі – завдяки справедливому устрою, соціальним реформам, дослідженням у сфері освіти, науки, техніки, культури. Щось суттєво змінилося із появою на політичній карті світу більшовицької Росії – крах утопічних проектів упродовж короткого відтинку часу збудувати світле майбутнє зумовив появу слова про це майбутнє. Навіть не слова, бо «спочатку було Слово», а розповіді про світле майбутнє, навіть не просто розповіді, а пропаганди. Це з більшовицької пропаганди почалася історія російських інформаційних воєн, хоча, зрештою, уся історія Росії – від Московського князівства ХХ ст. до Росії початку ХХІ ст. – пов’язана з пропагандою. Хіба поява ідеї «третього Риму» після падіння Візантії (1453 р.) не мала пропагандистського значення? Вона ж була спрямована на обґрунтування провідної ролі Москви в православному світі, а йшлося і про політичну роль. І вже подальша історія Росії – це переписування історії, зафіксованої в документах, це зміна назв, це потрібне уточнення сенсів, це формування відповідного пропагандистського, а не реального іміджу Росії.

Д.Шушарін, російський історик і публіцист, у статті «Україна в цій війні відроджується» (ч.9 за 3 червня 2014 року в «Дні») зазначає: «Для багатьох у Росії нинішня телевізійна навіженість стала несанкціонованою навіть на тлі пропаганди, що йшла до того» («до того» – це до вторгнення до України», а «навіжений» – це російською мовою «безумный», «сумасшедший»). На нашу думку, такою російська пропаганда була вже від початку Майдану, а далі вона лише прогресувала, бо потім був Крим, провокації у Донецькій та Луганській областях, що мали на меті проголошення т.зв. ДНР та ЛНР, провокації в інших містах України і нарешті вторгнення російських військових підрозділів і найманців в Україну. Ця навіженість, ця божевільня істерика російської пропаганди (російського телебачення) пояснюється тим, що там давно вже запанувала тема війни. Це війна з Україною, в першу чергу, але це і війна із «західним світом», із європейськими цінностями, із справедливістю у світопорядку. Але війна проти України стала топ-темою всіх російських як телеканалів, так і всіх інших засобів комунікації.

Засоби російської пропаганди численні. І.Яковенко (російський публіцист) зазначає: «Російське інформаційне поле повністю вкрите коростою державних і навколодержавних пропагандистських ЗМІ. Причому це покриття багатошарове: верхній шар – федеральні телеканали з нескінченними соловйовими-кисельовими-норкіними, потім шар геббельсівських радіо з тим же Соловйовим плюс Доренком, плюс безліч інших радіопропагандистів, які обсіли ефір на всіх частотах. Далі йде шар федеральних друкованих видань від урядової «Российской газеты» до жовтої «Комсомолки» і не менш жовтих «Известий», які змагаються одне з одним в оскаженілості пропагандистської брехні. І зовсім внизу копошаться 4,5 тисячі муніципальних газет, які важко взагалі назвати медіа, оскільки вони на 100% залежні від місцевого начальства і виконують функції районних відділів пропаганди» (ч.179–180 «Дня» від 26–27 вересня за 2014 р.).

О.Прилипко слушно зауважив, що як і численна армія, так і величезна пропагандистська машина дісталася сучасній Росії від СРСР, вона органічно вписалася в нинішній політичний контекст. У структурі цієї пропагандистської машини – військові інститути для підготовки кадрів з невидимого, але чутного фронту, військові відділи в державних ЗМІ, перелицьовані під нові ідеологічні стандарти військово-політичні училища та їхній головний центр – колишня академія ім.В.Леніна, а тепер військовий університет Збройних Сил Росії. Це і центри з підготовки агентури і спеціальних загонів у рамках служб розвідки й контррозвідки (ч.46–47 «Дня» від 16–17 березня 2014 р.).

Більш ніж очевидно, що до цього переліку треба додати і ті засоби масової інформації та комунікації, що функціонують в Україні і є не лише структурним елементом «п’ятої колони» російського наступу на Україну, а й рупором путінської політики.

Окремо треба сказати про таку пропагандистську інституцію як інформагентство «Россия сегодня», яким керує одіозний Д.Киселов і «Russia Today» (М.Симоньян). Інформагентство «Россия сегодня» було створено 2013 року. Агресивна зовнішньополітична діяльність Росії вимагає ще потужнішого пропагандистського забезпечення. Ось чому на базі інформагентства «Россия сегодня» в листопаді 2014 року було створено нову інтернет-структуру для роботи за кордоном (в травні 2014 року «Россия сегодня» зареєструвала два медіа під назвою «Sputnik» – радіоканал та інформагентство. Передбачається, що нова пропагандистська структура буде вести мовлення 45 мовами, і це мовлення розраховане на країни Європи, Азії, Північної та Південної Америки, а також на країни т.зв. СНД. Про фінансові можливості обох пропагандистських структур свідчить те, що в проекті бюджету на «Россию сегодня» буде виділено майже 6,5 млрд. рублів, а на «Russia Today» – ще більше, майже 15,5 млрд.рублів (у листопаді минулого року це було приблизно 150 млн. і 360 млн. доларів. Це означає, що «Russia Today» отримує на 41% більше, ніж було раніше заплановано, а «Россия сегодня» збільшить свої витрати у 2,5 рази. Така фінансова підтримка пропаганди зовнішньої і внутрішньої в умовах економічної кризи й щораз більшої міжнародної ізоляції нагадує спробу прокласти дорогу через трясовину чи побудувати дім на піску. Що більше – який контент пропонує російська пропаганда? Якщо навіть СРСР пропонував у руслі комуністичної (більшовицької) ідеології світле майбутнє (а в цю утопію повірили навіть деякі західні інтелектуали, «корисні ідіоти», а поки що – дешеву ковбасу, деякі успіхи в спорті, упевненість і «собственную гордость»), то Росія крім ідеї «русского мира», зневаги до міжнародного права, презирства до загальнолюдських вартостей і непередбачуваності широкої «русской души» не може нічого запропонувати.

У Росії майже не залишилося ЗМІ, про які можна сказати, що там працюють журналісти, які хоч би й завуальовано кажуть правду. Проте відверто, хоча й обережно висловлює свою думку «Новая газета» (там працювала А.Політковська; після її вбивства було вбито ще троє журналістів цієї газети, ще на кількох нападали). Переслідування незалежних російських ЗМІ посилилися із запланованим вторгненням в Україну (Крим не був імпровізацією), а вже на початку 2014 року і після захоплення Криму це стало очевидним фактом. Так, у лютому 2014 року було заблоковано кілька незалежних сайтів (Grani.ru, Kasparov.ru EJ.ru, блоги О.Навального). Прокремлівським зробили інформаційний сайт Lenta.ru. Під постійним наглядом і ковпаком перебуває кабельний телеканал «Дождь» [3].

Наприкінці вересня 2014 року було прийнято в першому читанні закон про обмеження частки іноземного капіталу в російських ЗМІ в 2016 р. Формально мета закону полягає в тому, щоб захистити росіян від впливу західної пропаганди, фактично метою є знищення незалежних ЗМІ. Зрештою, можливостей для закриття того чи іншого засобу інформації в російської влади багато, а для причини досить і однієї – наважитися повідомляти те, що небажане для уряду: у лютому 2015 року відмовили в ліцензії телеканалові TV–2, який функціонував з 1990 року як один із перших приватних телеканалів; це єдиний телеканал в Росії, що показав німецький документальний фільм «Ігри Путіна» (у фільмі йдеться про знищення середовища у зв’язку з підготовкою до Сочинської олімпіади, про корупцію), а також про російських найманців, що воюють нині проти України (Gazeta Wyborcza від 10 лютого 2015 року).

Інформаційна безпека – це один із важливих складників безпеки національної. Цю аксіому відображено в ст. 17 Конституції України: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу». У середовищі журналістів, політологів, експертів буквально домінують дві песимістичні думки: 1) Україна інформаційну війну вже програла; 2) нерозуміння важливості вміння вести інформаційну війну. У журналі «Універсум» впродовж останніх десяти років регулярно появлялися публікації, в яких автори попереджали про наші прорахунки в інформаційній війні, про обов’язок держави у цій сфері.

І.Лосєв вважає: «Складається враження, що в Україні в інформаційному плані геть нічого не робиться» («День» від 11 червня 2015 року), Д.Тимчук: «В Україні ніколи не розуміли важливості інформаційної безпеки та інформаційного протистояння» («День» від 28 лютого 2015 р.). Варто зазначити, що група «Інформаційний спротив» виникла як реакція на бездіяльність держави у сфері інформаційної безпеки – йдеться, насамперед, про ситуацію в Криму (лютий 2014 року), про ситуацію в Збройних Силах України. Після анексії Криму Росія почала активні дії на сході України (в т.ч. і воєнні), трагедія малайзійського літака – усе це супроводжувалося потужним інформаційним і пропагандистським забезпеченням з боку Росії. Зрештою, кожен із менш-більш помітних фактів українського буття (вибори до парламенту, вибори Президента, мобілізація, економічні реформи тощо – усе це стає об’єктом російської пропаганди. Україна практично упродовж року перебуває у стані війни з Росією, а в нас досі нема адекватних інструментів для реалізації інформаційної політики, хоча відповідне міністерство (Міністерство інформаційної політики) створено що наприкінці 2014 року). Нарікань на створення цього міністерства з боку журналістів (в основному всі сприйняли його утворення як засіб цензури) не було б, якби воно відразу запропонувало адекватну концепцію інформаційної безпеки і ефективну інформаційну політику, якби воно спромоглося координувати інформаційну діяльність багатьох наявних комунікаційних структур. Якщо Україна і програла інформаційну війну, то лише у найближчій перспективі, оскільки історія працює на нас, а крім цього, моральне задоволення нам як частині цивілізованого світу повинно приносити і те, що ми кажемо правду, що наші, як правило, запізнілі інформаційні кампанії побудовані не на брехні, а на правді.

Не дивно, що з початком відвертої російської агресії наша журналістика розгубилася, вона й досі не знає, як воювати в сучасній інформаційній війні, як протистояти відвертій і свідомій брехні російської журналістики (пропаганди) як протистояти фейковим новинам, як зробити ефективними українські інформаційні кампанії, навіть – як перемогти, виграти в інформаційній війні?

«Як перемогти в інформаційній війні?» – так назвав свою статтю О.Романчук, шеф-редактор «Універсуму» (травень–червень 2014 року). Пропозиції автора: припинити демонстрацію російських телесеріалів, в яких експлуатується риторика совєтського минулого, глорифікуються совєтські символи; звернути увагу на актуальну кінодокументалістику» («Другой Челси. История из Донецка», «Криминальная оккупация», «Виктор Янукович. Криминальные лидеры Украины», «Донецкая мафия у власти. Воры в законе», «Янукович. Донецкая братва» та ін.; напередодні відзначення завершення Другої світової війни розпочати показ документальних телесеріалів («Радянська історія. The Soviet Story», «Собор на крові», «Гіркі уроки «Радянської історії»); організувати цілодобові телеефіри, телекартинки для світових телеканалів й інформаційних агенцій; перестати бездумно, без ретельного аналізу тиражувати інформацію про В.Януковича чи терористів із їхніми заявами, ультиматумами, вимогами – в умовах інформаційної війни це робити непростимо. «Найперш має спрацьовувати патріотизм, фаховість, відповідальність перед народом, перед державою. Власники телеканалів також мають дотримуватися тих принципів. Одне слово, люби Україну або забирайся геть…», «Треба вести наступальну історичну пропаганду. Правильну, переконливу, ефективну. Для безпеки Української держави зараз це надважливо. Телебачення сьогодні може виконувати роль й консолідуючого чинника. Телеглядач має обирати саме українське ТБ. Використання української мови як додаткового засобу для поширення відвертої російської пропаганди неприпустимо. Ворожа пропаганда має бути припинена нейтралізована». У статті «Як перемогти Московію» (ч.9–10 «Універсуму за вересень–жовтень 2014 року) О.Романчук частково продовжує роздумувати над проблемами інформаційної війни і протестує проти того, що українські телеканали й далі транслюють російське «мило» – телесеріали й розважальні шоу. На його думку, держава повинна націоналізувати (або ж позбавити ліцензії) ті телеканали й радіостанції (це стосується і друкованих видань, які прагнуть тримати Україну в культурному полоні Московії». У цій же статті О.Романчук радив нашому Президентові скористатися досвідом Рузвельта, який у важкі часи регулярно виступав із радіозверненнями.

Кожна із цих порад чи рекомендацій відомого в Україні й за її межами публіциста слушна. Цей перелік неповний, інші спеціалісти й експерти могли б його і продовжити. Річ в іншому. Ми не впевнені, що навіть повне дотримання цих порад (і багатьох інших, не менш слушних) може спричинитися до перемоги в інформаційній війні. Проте є кілька ідей концептуального й організаційного характеру, на які, на нашу думку, варто увагу звернути:

1) виграти інформаційну війну з Росією неможливо, оскільки ця війна ніколи не завершиться (Росія ніколи не припиняла і не припинить інформаційної війни проти України); зрештою, можна програти будь-яку війну, але залишитися моральним переможцем (як українське збройне підпілля у боротьбі із совєтським режимом);

2) держава зобов’язана вести інформаційну і психологічну війну (іншими словами займатися пропагандою), це її конституційний обов’язок; будь-який важливий захід, особливо у сфері політичній, економічній повинен мати інформаційне забезпечення як з боку держави, так і з боку громадянського суспільства;

3) у державі повинна функціонувати державна структура, обов’язком якої є координація зусиль найрізноманітніших комунікаційних засобів (навряд чи сьогодні цю роль спроможне виконати Міністерство інформаційної політики);

4) інформаційна війна, психологічна війна, отже, і відповідні спецоперації, кампанії, з одного боку, і журналістика з іншого – це різні за своєю природою, призначенням соціальні явища; проте і журналістика, і т.зв. «соціальна журналістика» (соціальні мережі) – правомірні учасники інформаційної та психологічної воєн;

5) сучасна інформаційна війна, яку веде проти нас Росія, охоплює практично усі сфери буття і це вимагає від кожного громадянина України якщо не чинної участі у цій війні, то принаймні свідомого ставлення до реальної небезпеки, пов’язаної із сприйманням ворожої інформації;

6) незважаючи на пропагандистську ефективність брехні (цим відзначалася радянська і нацистська пропаганда, як тепер – російська) українська пропаганда брехнею, маніпуляцією послуговуватися не може і не повинна; так само і замовчування правди виправдане лише в критичний момент існування держави (але не упродовж тривалого часу);

7) в журналістиці завжди повинні діяти базові цінності і стандарти (хоча і до цієї проблеми не можна підходити формально); і в інформаційній війні, і в журналістиці не треба боятися бути патріотом (ура-патріотизм, революційна фраза, патріотична екзальтація – це ще не патріотизм, як і доречна (зважаючи на контекст!) критика влади – це ще не національна зрада);

8) проти нас воює держава, яка має не лише зброю масового знищення. Потужний пропагандистський апарат цієї держави – це теж зброя масового знищення. І в інформаційній війні ми теж програємо. На одному із засідань Ради національної безпеки та оборони України було визнано, що до інформаційної війни українські ЗМІ не пристосовані (В.Сюмар, заступник секретаря РАТАУ, в минулому журналістка!);

9) щоби протистояти Росії в інформаційній війні, потрібно або мати аналогічні інформаційно-пропагандистські структури (відповідно технічно оснащені і фінансово забезпечені), або розбудовувати свої. Так, Ukraine Today, як і Ukraine Tomorrow не може конкурувати із Russia Today, а аналога інформагенції Sputnik наша держава теж не має;

10) нейтралізувати вплив російського телебачення – а для цього є різні важелі, а пропагандистські телесеріали, в яких нав’язуються традиційні російські цінності, давно вже варто було заборонити (те саме стосується і радянських фільмів).

Ми не будемо програвати інформаційну війну, якщо наші ЗМІ будуть діяти на випередження (тобто інформувати раніше), якщо їх інформація буде максимально достовірною і правдивою, якщо ми зможемо переконати світову громадськість, що Україна воює за цивілізаційні здобутки, за загальнолюдські вартості, за чесність і справедливість у міжнародних взаєминах.

Є ще один приклад, який переконує нас у тому, що до інформаційної війни з Росією потрібно ставитися серйозно: в Європі теж вважають, що Європа (Європейський Союз, НАТО) програла інформаційну війну. Той факт, що Л.Кінг, легенда американської журналістики, який двадцять п’ять років був обличчям CNN, влітку 2015 року почав співробітничати з Russia Today, дуже промовистий, він навіть знаковий (ще в 2000 р. Л.Кінг взяв у Путіна перше інтерв’ю на західному телебаченні; відтоді легенда американської тележурналістики почала співати дифірамби російському лідерові). Не лише цей факт свідчить про поразку Заходу в інформаційній війні. Цю поразку визнав британський прем’єр Д.Кемерон, виступаючи перед парламентарями. На його думку, російська пропаганда подає спотворену інформацію про події в Україні. Проблему обговорювали і на саміті «Групи двадцяти» в Австралії (листопад 2014 року), де Д.Кемерон розмовляв із керівниками прибалтійських держав. Вартий уваги той факт, що останнім часом ВВС скорочувала своє іномовлення, а Russia Today – розширювала (RT подавала новини англійською, іспанською, арабською і російською мовами, а з 2015 року заплановано запустити німецькомовний і франкомовний канали). Експерти стверджують, що від 2005 року російський уряд збільшив фінансування більш як у десять разів – до 300 мільйонів доларів. Такого фінансування не мають західні новинні канали, зокрема ВВС. На Заході Russia Today почали називати міністерством інформаційної оборони Кремля, хоча це більше засіб агресії, нападу, а ще докладніше – засіб безкомпромісної війни. Е.Лукас заявляє, що російські медії обманюють всіма мовами: «В інформаційній війні йдеться не тільки про те, щоб просунути своє повідомлення, але й про те, щоб обманути, деморалізувати, посіяти ворожнечу і ослабити дух противника. Так власне й поводиться сьогодні Росія» (Gazeta Wyborcza від 4.Хі.2014).

Європейська громадськість не звикла до такого роду інформаційної війни. У країнах із розвинутим громадянським суспільством поважають чесність, правду, об’єктивність, свободу слова, але не маніпуляцію не брехню, не дезінформацію. Якщо російська пропаганда й ефективна, то це лише у короткотривалій перспективі, хоча, на думку К.Біддера, сексапільність, яка є атиповою для більшості новинних каналів, жорстка антиамериканська позиція і безкінечний потік фінансів із Кремля, свою справу у досягненні успіху роблять. Це добре ілюструє А.Портнов на прикладі впливу російської пропаганди на німецьку громадськість. Основні тези російської пропаганди щодо подій в Україні: 1) в українській кризі винен, у першу чергу, Захід; 2) в Україні відбувається громадянська війна, головною причиною якої є націоналізм Заходу України і київського уряду, що прийшов до влади внаслідок Євромайдану; 3) росіяни і російська мова в Україні потребують захисту; 4) Німеччина має уникнути нової війни, особливо, якщо йдеться про загрозу застосування ядерної зброї; 5) німецько-російською співпрацею не можна жертвувати заради незрозумілої,далекої і слабкої України; 6) критика Путіна та сучасної російської політики – це русофобія («Європейська правда» від 20 листопада 2014 року).

А.Портнов наголошує на тому, що в Німеччині існує пропутінська частина громадськості. Зрештою, існує вона і в Європі, і в світі і це ті бізнес-кола, яким вигідно співробітничати з Росією, ті, кого Кремль мотивує фінансово; як колишні політики, які «розуміють Путіна» («Putinsversteher» німецькою мовою); це ті ж «корисні ідіоти» путінського режиму із середовища наукової й мистецької інтелігенції; це ті, хто виступає проти розширення ЄС; це ті, хто має дуже поверхові знання як про російську історію, так і про українсько-російські взаємини; пропутінськими і проросійськими виявилися і російські іммігранти за небагатьма винятками.

Л.Палата, представник покоління оксамитної революції 1989 року в Чехословаччині зазначає у статті «Московська імперія контратакує: мусимо спільно захищатися» на сторінках «Gazetу Wyborczej»: «Від часу нацизму чи сталінізму ми не мали справи з такою хвилею облудної брехні, демагогії і найбрутальнішої пропаганди, яку спостерігаємо зараз, після агресії Путіна на Україну. Як журналіст і воєнний кореспондент на сході України я був лише спостерігачем. Проте в інформаційній війні я один із тих солдатів, що воюють. І щоденно бачу, які ми, справжні журналісти, малі на тлі цунамі брехні, яке падає на нас зі Сходу». Л.Палата зазначає, що розмір «п’ята колона», яка в європейських країнах захищає російську окупацію Криму, обґрунтовує напад на Україну і виправдовує політику Путіна так, як би російській демагогії вірила більше, ніж НАТО і ЄС, просто шокує. Він, зокрема, пише: «Не розумію, звідки після 25 років демократії і свободи взялися ці люди. Я запитую себе, які газети вони читають, чому так поводяться, чи роблять це за російські гроші. Частина з них, напевно, так, але чи Путін має стільки грошей, щоб все це після 25 років купити? Чи через чверть століття наша демократія така слабка, що дозволяє себе купити? … Через чверть століття знову мусимо захищати нашу свободу. Ми, чехи, разом із поляками, словаками, угорцями, європейцями і африканцями. Разом з українцями. Вільний світ почав програвати. Ми повинні це разом відвернути, змінити. Щоб через 25 років можна було святкувати річницю оксамитової революції. Святкувати з гордістю».

Поразка старої цивілізованої Європи в інформаційній війні з Росією – це наслідок того, що після перемоги в «холодній війні» і краху СРСР Захід увірував у свою остаточну перемогу, він не зауважив наростання реваншистських настроїв у Росії, її прагнення відбудувати за будь-яку ціну імперію. Ліберальна й демократична Європа стала настільки самовпевненою, що повірила у можливість перетворення завжди авторитарної, завжди хворої на месіанство, завжди безоглядної у виборі засобів для досягнення мети Росії. У Європі, як і на ширших геополітичних просторах, завдяки Росії виникла абсурдна ситуація, оскільки ця держава почала вчити європейців демократії, чесності, справедливості, використовуючи маніпуляції, брехню, політичні фейки, вдаючись до шантажу, підкупу тощо. Європа винна в тому, що фундаментальні європейські вартості стали об’єктом висміювання. Росія не наважилася б на перекроювання кордонів і на створення нового світопорядку за її політичними і моральними лекалами, якби була впевнена, що демократичний Захід наважиться на рішучий спротив. Мляві і нерішучі санкції – не дуже ефективний засіб стримування Росії. А понад те, життя в Росії за формулою «ми в облозі, навколо нас вороги» – це було звично для СРСР. Це так само звично для сучасної російської еліти, так само як для російського народу звичним і традиційним є бідне, невибагливе існування, протилежне параметрам європейського комфорту. Усі соціологічні дослідження свідчать,що в Росії народ і влада – єдині. На Заході і досі багато політиків не розуміють, що самозаспокоєння і потурання Кремлю заохотили російську політичну еліту до агресії, до інтервенції, що Росія вже ступила на шлях війни, але війни неоголошеної, прихованої за закликами до миру.

Можливо, щось зміниться після усвідомлення своєї поразки в інформаційній війні – після засідання Ради ЄС у січні 2015 року високий представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Ф.Могеріні підтвердила пропозицію Великобританії, Литви, Естонії і Данії щодо створення російськомовного каналу для протидії російській пропаганді: «Це не буде пропаганда, а саме протидія». Річ у тім, що Великобританія, Литва, Естонія і Данія звернулися до Єврокомісії із закликом розробити план дій для боротьби з російською пропагандистською компанією, зокрема, пропонувалося створити в Інтернеті платформу, на якій подавалася б інформація про брехню й маніпуляції російської пропаганди, пропонувалося підтримати створення телеканалів, мережевих порталів, радіостанцій і друкованих ЗМІ російською мовою. В окремих європейських країнах (Великобританія, Німеччина, Польща, держави Балтії) теж вживають заходів для нейтралізації впливу російської пропаганди.

На саміті ЄС (березень 2015 року) було прийнято ухвалу, в якій знову йшлося про необхідність зробити виклик тій кампанії дезінформації, яку веде Росія. Очільникові європейської дипломатії (Ф.Могеріні) разом із урядами держав ЄС запропоновано до червня 2015 року розробити план дій із стратегічної комунікації. Ф.Брідлав, головнокомандувач сил НАТО в Європі, теж вважає, що Захід повинен включитися в інформаційну війну з Росією, щоб протидіяти її «брехливим розповідям»: «Ми повинні як група націй або як союз брати участь у цій інформаційній війні. Метод боротьби з неправдивою інформацією полягає в тому, щоб оприлюднити цю брехню і викрити її». На думку Ф.Брідлав, Захід повинен використати всі інструменти, щоб допомогти Україні, включаючи й поставку оборонного озброєння («Українська правда» від 22 березня 2015 року).

Чи буде ефективною ця інформаційна війна з Росією? На нашу думку, інформаційна війна – це та війна, в якій сучасну Росію перемогти важко або й неможливо з кількох причин:

- інформаційна війна, яку ведуть (чи будуть вести) демократичні, із розвинутим громадянським суспільством країни не буде відходити від фундаментальних загальнолюдських вартостей і журналістських стандартів, тобто не буде опускатися до прийомів геббельсівської і радянської пропаганди чи сьогоднішньої російської пропаганди а la Кисельов, Соловйов і т.д.;

- російське суспільство ірраціональне (за окремими винятками); воно давно вже увірувало в те, що «умом Россию не понять», що російський народ – це народ-богоносець, що в нього особлива історична місія, що Росія, якщо й не покликана одноосібно правити світом, то покликана на свій розсуд керувати долями інших держав і народів і визначати світопорядок; це суспільство ірраціональне, бо воно некритично, не в системі норм міжнародного права і координат цивілізованого світу, не в системі загальнолюдських вартостей сприймає дії свого уряду; на таке суспільство раціональні аргументи, апеляція до моралі і гуманності, заклики до необхідності поважати норми міжнародного права не впливають (певний шанс вплинути на таке суспільство пов’язаний з використанням найбрудніших прийомів психологічної війни);

- ще одна складність інформаційної війни з Росією полягає в тому, що там влада і народ – єдині і ця єдність не лише історична, соціокультурна, в й генетична; скажімо, якщо Путін допускає можливість використання ядерної зброї під час захоплення Криму як «исконно русской земли», то й на запитання Доренка до слухачів радіостанції «Говорит Москва» про використання ядерної зброї у боротьбі за Крим 62% цю ідею схвалили (а це не російська «глибинка», а столичне, московське суспільство!); ще раніше як про банальну річ Д.Кисельов (російський пропагандист «номер один») заявляє про можливість перетворити США в радіоактивну пилюку; це лише одна із ознак патологічної єдності влади і народу;

- у Росії сьогодні нема вільної і демократичної журналістики як ознаки і чинника громадянського суспільства (воно теж відсутнє); російська журналістика перетворилася на засіб пропаганди і інформаційної війни, на засіб зомбування аудиторії, якій притаманні усі традиційні і сучасні російські комплекси.

Звичайно, в здоровому демократичному суспільстві, яке вірить у своє майбутнє, яке сповідує загальнолюдські цінності, не обтяжене комплексами меншевартості під тягарем минулого і не заражене манією величі, суспільство працьовитих, самовідданих, мужніх громадян (Україна, якщо ще й не є хрестоматійним взірцем, то вона «на марші», на шляху до такого суспільства) – у такому суспільстві не повинно бути страху перед ворожою пропагандою, у ньому є органічний імунітет проти маніпуляційних технік. П.Белл, професор міжнародного університету Флориди вважає, що інформаційна агресія Росії має три мети – викликати у населення неправдиве відчуття ізоляції, страху і привести до апатії. Він упевнений, «що війна в інформаційному просторі – це війна уявлень. Тому ефективним шляхом боротьби є не контрпропаганда, а створення якісних медіа та закріплення само ідентичності (йдеться про Україну. – С.К.) [4].

П.Белл не поодинокий, хто скептично оцінює спротив інформаційній агресії Росії. Американський журналіст Дж.Макгледер з «Демократичної лабораторії» журналу «Foreign Policy» вважає, що Україна і Захід обрали неправильну стратегію боротьби з російською пропагандою. На його думку, вкладати гроші у створення засобів боротьби з російською пропагандою не варто. «Воювати з пропагандою за допомогою контрпропаганди є не лише нереалістичним, але й глибоко помилковим… Це брудний бій, який виявився неефективним у справі змінення думок та виклику довіри» [5], вважає він і пропонує своє бачення проблеми, свою стратегію її розв’язання – підтримати журналістські видання на окупованій території, щоб вони поширювали об’єктивні новини і т.д. Головне у його стратегії: «Допомогти цим виданням поширити свій месидж і урізноманітнити шляхи його поширення, а не боротися з російською брехнею за допомогою власної брехні – це є одним із шляхів, як Україна і Захід можуть виграти інформаційну війну» [6]. С.Грабовський слушно заперечує, що не завжди пропаганда – це апріорі брехня і що українська контрпропаганда – теж не є брехнею [7]. Навіть свідоме і обґрунтоване розмежування журналістики і пропаганди (контрпропаганди) не означає, що цим самим ми погоджуємося з брехнею у пропаганді як ефективним засобом впливу. Журналістика і пропаганда – це різні види діяльності, це різні професії, але це не означає, що в них різні (чи ще більше протилежні) професійні й моральні засади.

Зрозуміло одне – самоусуватися від участі в інформаційній війні з Росією не можна. Якою би брехливою й абсурдною не була російська пропаганда, яким би незначним не був відсоток європейських громадян, уражених цією пропагандою, інформаційна війна теж є небезпечною, оскільки з боку Росії – це завжди прелюдія до певних кроків у політиці чи економіці. Ось чому варта уваги думка тих медіаекспертів, які вражають, що в Європі потрібно створити єдину систему інформаційної безпеки (разом із Україною, звичайно). Проте колективна система безпеки потрібна не лише у сфері інформаційній. Для нейтралізації агресивної Росії потрібне системне поєднання засобів й інструментів впливу і в усіх інших сферах – політичній, економічній, дипломатичній, воєнній.

 

1. Почепцов Г.Г. Психологические войны. – Рефл-бук» «Вакдлер», 200. – С.430.

2. Почепцов Г.Г. Вступ до інформаційних війн. – К., 1999; Його ж. Информационные войны. Основы военно-коммуникативных исследований. – Ровно, 1999; його ж. Информационные войны. – Москва; Киев, 2000. – його ж. Как ведутся тайные войны. Психологические операции в современном мире. – Ровно, 19999; його ж. Теория и практика информационных войн. – Ровно, 1999.

3. Цит. за: Овчарук Б. Квіти для Анни / Б.Овчарук // День. – 2014. – Ч.187.

4. Соколинська А. Як перемогти у «війні уявлень» / Соколинська Альона // День. – Ч.87-88.

5. Цит. за: Грабовський С. Іх життя марсіян, або Чому не всі західні поради годяться для України // Сергій Грабовський // День. – 2015. – Ч.87-88.

6. Там само.

7. Там само.

 

 

Питання для самоконтролю і обговорення

1. Що таке «гібридна війна», чи має вона передісторію в радянській практиці, в історії російсько-українських взаємин?

2. Як на «гібридну війну» реагують в Європі?

3. Як протидіяти «гібридній війні»?

4. Що таке інформаційна війна, в чому її особливості?

5. Чи можна виграти в інформаційній війні проти Росії?

6. У чому особливість антиукраїнської інформаційної війни з боку Росії?

7. Яка різниця між пропагандою і журналістикою?

8. Чи обов’язково пропаганда пов’язана з маніпулятивними технологіями і брехнею?

9. Чому держава повинна проводити пропаганду і контрпропаганду?

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.