Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Суспільно-політичне становище в Україні



У 30-ті рр. остаточно завершився процес утворення тоталітарної держави. Партійний апарат узяв на себе рішення практично всіх питань, підміняючи і ради, і господарські органи. Потворних форм набув культ особи Сталіна, якому приписувались всі успіхи Радянської держави.
За таких умов 1936 р. було ухвалено Конституцію СРСР, що стала основою для розробки і ухвалення конституцій союзних республік, у тому числі й Конституції УРСР, ухваленої 30 січня 1937 р. Ці конституції розширювали права окремих категорій громадян, впроваджувалась досить демократична система виборів до рад і народних судів. Вибори ставали загальними, прямими, рівними при таємному голосуванні.
Визначалися права і свободи громадян, проголошувалася недоторканність особи, житла. Таким чином, утворився величезний розрив між декларованими правами та свободами і реальною політикою та практикою сталінського режиму.
У здійсненні національної політики виявилася чітка лінія на русифікацію. Процес українізації був оголошений проявом націоналізму. Почалося звернення діяльності національно-культурних закладів національних меншин. Обмежувалася сфера вживання української мови. В «націоналкомунізмі» було звинувачено М. Скрипника, який 1933 р. покінчив життя самогубством.
Політичне життя в Україні було підпорядковане «теоретичному» положенню Сталіна про зростання опору «ворогів народу» і класової боротьби в міру успішного просування до соціалізму, яке на практиці обернулося масовими безпідставними репресіями невинних людей. Створювалась атмосфера загальної підозри. Почався пошук «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів». Оскільки таких не було, то справи фабрикувались. Уже 1930 р. в Харкові відбувся процес у справі «Союзу визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 людей, переважно представників інтелігенції, серед них і С. Єфремов. Підсудних звинуватили у підготовці терористичних актів, у шкідництві, а головне — у підготовці до ліквідації радянської влади, відокремлення України від СРСР. За рішенням суду звинувачені одержали різні строки ув'язнення.
Наступною стала також сфабрикована справа так званого «Українського національного центру, який нібито очолював історик І. Яворський. До різних термінів ув'язнення засудили п'ятдесят осіб.
Нова хвиля репресій почалася 1933 р. Було «розкрито» «Українську військову організацію», «Польську військову організацію», «Блок Українських національних партій». Загалом в Україні 1930—1940 рр. було «розкрито» понад сто таких організацій.
Пік репресій прийшовся на 1937—1938 рр. Вони не обминули і керівного складу КП(б)У. Були заарештовані і розстріляні X. Раковський, С. Косіор, П. Постишев та інші партійні керівники. Репресії знищили керівний склад Червоної армії. Було розстріляно командувачів Київським і Харківським військовими округами Я. Якіра та Дубового, а з ними 150 осіб із вищого командного складу.
Головна трагедія полягала в тому, що найбільше постраждали від репресій трудящі. Десятки тисяч людей були розстріляні без суду або відправлені до таборів, де також були приречені на загибель. Звичайними стали такі ганебні суспільні явища, як доноси, зрадництво. Це було свідченням моральної деградації суспільства того часу.

 

Культурне життя


«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада піклувалася про її розвиток лише в потрібних їй межах. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю і сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, їй були потрібні кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього вживалися заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. Наприкінці 1930-х рр. освіченість населення в УРСР у віці до 50 років становила близько 95 %. Запроваджувалась єдина система загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Понад 80 % учнів навчалися в українських школах. Але з 1938 р. почалося згортання мережі національних шкіл. Певні зміни відбулися у вищій школі. За перші дві п'ятирічки вузи за скороченою програмою підготували майже стільки спеціалістів, скільки їх було в дореволюційній Росії. 1933 р. були відновлені університети в Києві, Харкові й Одесі. Визначальною рисою освіти того часу стала тотальна ідеологізація. Усі студенти у вищих навчальних закладах мали вивчати «Короткий курс ВКП(б)».
Духовна сфера підлягала жорсткому контролю. Критерієм її оцінки стало сталінське визначення соціалістичної культури, яка мала бути пролетарською за змістом і національною за формою. Все, що не вписувалось у рамки цієї формули, проголошувалось ворожим. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців в середині 1930-х рр. було утворено контрольовані радянським урядом спілки — письменників, художників, композиторів тощо.
Значних втрат зазнала українська культура від репресій, що були спрямованії проти інтелігенції, яку постійно звинувачували у «буржуазному націоналізмі». В цей період загинули Л. Курбас, засновник школи монументального мистецтва М. Л. Бойчук, літератори М. Куліш, Г. Кононенко, М. Хвильовий (застрелився) та ін. У таборах опинився О. Вишня . Всього репресіям було піддано близько 500 письменників. Репресії широко застосовувались до видатних представників української науки. У сталінських катівнях загинули відомий історик М. Яворський, українські академіки Н. Світальський, генетик І. Агон, філософ С. Семківський.
Влада всіляко заважала вільній творчості українських митців. їм у всіх галузях мистецтва був нав'язаний єдиний стиль — «соціалістичний реалізм» , який мав прославляти радянську дійсність. Його мусили прийняти П. Тичина, М. Сосюра, М. Бажан та інші митці.
Терор налякав і деморалізував інтелігенцію, що виросла за часів радянської влади, позбавивши її незалежності думок та ініціативності.
Таким чином, досягши значних успіхів у 1920-х рр., українська культура потрапила під жорсткий прес тоталітарного режиму.

(Бойко стр. 384-399)

 

 

25. «Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.

Намагаючись вирі-

шити українську проблему наприкінці 1930-х рр., польський уряд зупинився на найрадикальніших

методах її розв’язання. Переломним у зміні політики польської влади щодо українців став 1935 р.,

коли після смерті Ю. Пілсудського праворадикальні сили Польщі розпочали боротьбу за вплив у

країні. Боротьба між прихильниками “державної асиміляції” українців та радикального розв’язання

українського питання завершилася перемогою останніх. Після відставки 12 жовтня 1935 р. В. Сла-

века з посади прем’єр-міністра у правлячому таборі фактично не було авторитетного лідера, який

зміг би продовжити курс на “нормалізацію”.

 

© Карпухіна Т. О., 2009 Історичні студії

Еволюція державного устрою Польщі у напрямі тоталітаризму завершилася утворенням у 1937 р.

проурядової партії “Табір національної єдності” (ТНЄ). Прихильники авторитарних методів правлін-

ня, об’єднавшись навколо Е. Риз-Смігли, ставили мету згуртувати польське суспільство навколо ідеї

оборони держави.

Для того щоб раз і назавжди покласти край домаганням українців отримати незалежність, влада

взяла курс на витіснення, а фактично − на повне очищення “східних кресів” від українського насе-

лення шляхом його примусового виселення та поступової асиміляції й ополячення. За рахунок

послаблення позицій української меншини на теренах Галичини та Західної Волині планувалося

докорінне збільшення польського елементу в регіоні. Новий етап у національній політиці Польщі,

спрямованій на створення однонаціональної держави, розпочався екстермінаційними діями військо-

вих кіл. Особливо активно в цьому напрямі діяв, починаючи з 1937 р., Корпус охорони пограниччя

(КОП).

Слід зазначити, що своєрідним підсумком польсько-українських стосунків у міжвоєнний період

стала “Декларація Центрального комітету УНДО в справі становища українського народу в поль-

ській державі” від 7 травня 1938 року [1, 2−4]. У ній зазначалося, що політика нормалізації стосунків

між польським та українським народами, яка проводилась УНДО упродовж трьох років, не привела

до позитивних наслідків. Провину за невдачу політики нормалізації Центральний комітет повністю

покладав на польський уряд, який, за словами “Декларації...”, не тільки не заважав, а й навпаки,

часто був співучасником негативних дій щодо українців [1, 2]. Серед них наводилися такі: негативна

політика щодо Української церкви, намагання постійно внести розлад в консолідацію українського

народу, ввівши поняття “русини” та всіляко підтримуючи думку про існування різних племен, на

зразок лемків, гуцулів, волиняків, поліщуків, які нібито були зовсім різними племенами, вилучення

українських селян із процесу парцеляції, особливо на прикордонних територіях, відбір права на

навчання рідною мовою, недопущення українців до самоврядування та участі в політичному житті

країни, постійні репресії щодо українського культурного життя тощо [1, 2−2а]. Водночас уже тоді, в

1938 р., УНДО попереджало, що така політика рано чи пізно призведе до використання її ворожими

чинниками (СРСР та Німеччиною), стане загрозою миру і може спричинити протистояння [1, 3].

Можна припустити, що ініціативу розробки радикальної програми, спрямованої не лише на

придушення українського національно-визвольного руху, а й загалом проти розвитку національної

свідомості та самобутності українського народу, схвалив Е. Ридз-Смігли [2, 20]. Вирішення україн-

ського питання планувалося здійснювати у двох напрямах.

Перший – залагодження проблеми на міжнародному рівні, зокрема шляхом домовленості з

Німеччиною, яка вміло використовувала українську карту для тиску на країни, у складі яких пере-

бували окремі українські території, й на Польщу в тому числі.

Другий – радикальне розв’язання української проблеми безпосередньо в межах ІІ Речі Поспо-

литої.

Польській дипломатії вдалося досягти домовленості з керівництвом Третього Рейху про фактич-

ну підтримку своєї політики щодо українців. Виношуючи плани війни з Польщею, Гітлер з легкістю

підтримав процес вироблення спільної позиції в українському питанні, для того щоб приспати пиль-

ність офіційної Варшави. 5 січня 1939 р. в розмові з міністром закордонних справ ІІ Речі Посполитої

Ю. Беком він запевнив, що Німеччина за будь-яких обставин зацікавлена в збереженні сильної націо-

нальної Польщі. У свою чергу, польський міністр заявив, що “Україна” − це польське слово, яке

означає “східні прикордонні землі”, котрі “протягом десятиліть позначали території, розташовані на

схід від польських володінь уздовж Дніпра” [3, 17].

Позицію Гітлера підтвердив і міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп. Під час

обговорення ставлення обох держав до “Великої України”, яке відбулося між ним і Ю. Беком 6 січня

1939 р., Ріббентроп підкреслив, що розуміє занепокоєння уряду Польщі, пов’язане з наростанням

українського руху, викликаним подіями в Карпатській Україні, і заявив, що є реальна можливість

вирішити українське питання за умови їхнього тісного співробітництва [2, 21]. Позицію Німеччини

він охарактеризував так: “Ми зацікавлені в радянській Україні, оскільки всюди чинимо росіянам

шкоду... тому природно, що підтримуючи контакти з російською Україною, ми ніколи не мали жод-

них справ з польськими українцями. Навпаки, це суворо забороняв і фюрер, який уже виклав своюВолинський національний університет імені Лесі Українки

негативну позицію стосовно Великої України” [3, 21]. Заручившись обіцянками Третього Рейху та з

важаючи на внутрішньополітичну ситуацію в країні, пов’язану з наростанням національно-визволь-

ного руху, польський уряд узяв курс на тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на

їхніх етнічних теренах.

Напруга в польсько-українських стосунках вилилась у рішення офіційної влади розв’язати набо-

лілу проблему радикальними методами. У Варшаві прийшли до висновку, що справа щодо вирішен-

ня українського питання в попередній період просувалася занадто повільно, а тому повноваження

щодо його розв’язання уряд має взяти на себе.

На думку М. Сивіцького, поштовхом до такого рішення став меморіал від 28 листопада 1938 р.,

прийнятий Секретаріатом порозуміння польських суспільних організацій. У ньому йшлося про

потребу захисту польської спільноти від переслідувань з боку української більшості на “східних

теренах” [4, 269]. Для того, щоб орієнтуватись у ситуації, було здійснено опрацювання національ-

ного складу 84 повітів на теренах “східних кресів”. Метою проекту було встановити, на скільки по-

трібно збільшити чисельність поляків у тому чи іншому повіті, щоб вони там становили не менше

51 % загальної кількості населення [5, 148−159]. 25−28 січня 1939 р. відбулися засідання Ради мініс-

трів на чолі з Е. Ридз-Смігли. На них прийнято рішення про те, щоб кожен міністр до 15 лютого 1939 р.

надав інформацію про кількість українців, що перебувають у підпорядкуванні його міністерства, і

план ліквідації української проблеми в рамках підзвітної йому інституції [4, 270; 15, 243; 16, 116].

Дещо проливає світло на плани польської влади виступ директора Департаменту віровизнання

при Міністерстві віровизнання та суспільної опіки Г. Дуніна-Борковського на нараді керівників схід-

них воєводств 14 лютого 1939 р. Він заявив, що метою діяльності влади на теренах східних

воєводств має бути полонізація [6, 36].

15 лютого 1939 р. міністр суспільної опіки Ж. Костялковський звернувся до Ради міністрів з

листом, у якому виклав пропозиції щодо “посилення польськості” на східних теренах. Він підкрес-

лював, що одним із головних завдань є забезпечення працею безробітних поляків, а також надання

земельних ділянок лише їм. Це, на його думку, мало привести до збільшення кількості добровольців

на переселення до східних воєводств. З іншого боку, він пропонував полегшити й усіляко підтри-

мувати еміграцію українців за кордон [5, 21−34], а також поширити акцію, спрямовану на посилення

польського “стану посядання” на інші терени Західної України, особливо на Волинь [5, 269].

На початку 1939 р. Міністерство справедливості видало ухвалу про залучення до роботи на

східних теренах (конкретно йшлося про Львів) польських адвокатів. З цією метою було вирішено

заборонити вступ до адвокатських спілок на теренах Польщі, крім східних воєводств, де вступний

внесок було зменшено з 800 до 500 злотих. У разі, якщо б і такі умови не спрацювали, пропону-

валося застосувати примусове залучення польських юристів на роботу в східні воєводства. Причи-

ною такої жорсткої позиції стало те, що, згідно із даними документа, п’ять−шість із десяти адвокатів

поверталися назад, не бажаючи там працювати [5, 90]. Серед причин, які вплинули на небажання

поляків займатись адвокатською діяльністю на теренах Східної Малопольщі, називалися: висока

конкуренція з боку євреїв та українців, а також побоювання терору з боку останніх [5, 269].

У руслі запланованої урядом акції Міністерство комунікації на початку 1939 р. ухвалило

документ “Посилення польського елементу в Східній Малопольщі”. Згідно з оперативними даними,

які мало це міністерство, 800 працівників-українців, котрі займали на залізниці більш-менш значні

посади, вважалися ненадійним елементом. У зв’язку з цим пропонувалось усунути їх від виконання

обов’язків, а на звільнені місця призначити поляків [6, 334−335]. Подібну ухвалу прийняло й Міні-

стерство економіки й торгівлі. В документі зазначалося, що успішне розв’язання української пробле-

ми напряму залежить від збільшення кількості польського населення на теренах Східної Мало-

польщі. Цифра ця мала становити понад 50 % на користь поляків. Поряд із перерахуванням методів,

які влада застосовувала для досягнення цієї мети (парцеляція, осадництво, ревіндикація зрусифіко-

ваної загродової шляхти), відзначалося, що найкращі можливості для збільшення кількості польсько-

го елементу на “східних кресах” склалися у містах [5, 290]. Саме поява сильного міщанства, на дум-

ку діячів міністерства, мала суттєво допомогти закріпитись у регіоні. Вирішення проблеми ставилося

у залежність від розв’язання єврейського питання. В документі зазначалося, що саме євреї займають

панівні позиції у містах і “розв’язання єврейського питання на користь польського елементу значною

мірою впливає на досягнення чисельної переваги поляків” [5, 262]. Історичні студії

На початку 1939 р. Міністерство закордонних справ розробило таємний проект “Головні напря-

ми еміграційної політики на територіях Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств”.

Зокрема, в документі пропонувалося посилити дії щодо створення сприятливих для еміграції україн-

ців умов. Уже на початковому етапі на територіях від Збруча і аж до етнічних польських теренів

передбачалося створити коридор, на якому переважатиме польський елемент. Лінією, що буде

стрижнем цих територій називалась залізниця Краків – Ярослав – Перемишль – Тернопіль. Згідно з

“Головними напрямами...” еміграція мала бути двох типів: закордонною і континентальною. Першу з

них пропонувалося застосовувати до українців, одночасно забороняючи виїзд до інших країн на

постійне місце проживання полякам. Другий – це так звана тимчасова, або “заробкова” еміграція, яку

дозволялося застосовувати передусім щодо польського елементу [5, 292].

Поряд з еміграцією як одним із заходів, спрямованих на збільшення чисельності поляків на

територіях Західної України, Міністерство закордонних справ прийняло рішення про пропаганду і

роз’яснення своєї політики на міжнародній арені. Тут, стосовно країн Західної Європи, пропаганда

мала здійснюватися у двох напрямах. Перший – про нереальність українських прагнень щодо неза-

лежності, які базуються на отриманні її за рахунок від’єднання східних земель від Польщі. Другий –

про помилковість переконання світового співтовариства, що Німеччина виношує плани, спрямовані

лише на експансію у східному напрямку, і звернення уваги західних держав на такі ж проблеми з

їхніми колоніями, з якими, на думку представників міністерства, вони обов’язково зіткнуться [5, 94].

Зазначалося також про потребу в налагодженні контактів з Ватиканом, який не підтримував

репресивних дій щодо греко-католицької церкви. До Риму було направлено віце-міністра Я. Шем-

бека для проведення переговорів на цю тему. Для успішності цієї акції передбачалася координація

дій Міністерства закордонних справ і Міністерства релігійних визнань і суспільної опіки [5, 94].

Висловлювалося переконання й про те, що експансія на схід споконвіків робила Польщу могут-

ньою державою. У міжвоєнний період втіленню цієї концепції, хоч і частково, сприяла військова

колонізація, а тому, на думку авторів документа, вона має тривати, проте для цього потрібно

модернізувати форми та методи експансії [5, 94].

Слід зазначити, що перераховані вище ухвали лягли в основу “Проекту закону Ради міністрів в

справі акції, спрямованої на посилення польського елементу в Східній Малопольщі”, прийнятого в

березні 1939 р. на засіданні Ради міністрів [5, 390−477].

Згідно з “Проектом...” головною метою в політиці уряду було тісне об’єднання Східної Мало-

польщі (і з погляду культури, й з погляду економіки) з теренами ІІ Речі Посполитої. У цьому

контексті передбачалося:

1. В галузі безпеки – збільшення кількості поліцейських відділів та їхнє кількісне і технічне під-

силення, воєнізація служби лісництв і звільнення з посад лісників українців, розширення комуні-

каційної мережі, зокрема телефонної, для швидкого реагування на можливі безпорядки.

2. У відання Міністерства комунікації − звільнення українців з посад на пошті та телеграфі, а

також зі служб, функціонування яких пов’язане з розкладом руху поїздів, діяльністю важливих

залізничних вузлів і т. д.

3. У містах – фінансова підтримка різних польських громадсько-політичних організацій, суво-

рий контроль під час підбору кандидатур на посади в адміністрації, критеріями якого були не лише

професіоналізм, а й яскраво виражена пропольська позиція.

4. У галузі освіти – на територіях на захід від Сяну українські та двомовні школи переводились

лише на польську мову викладання.

5. На культурно-освітню акцію, спрямовану на полонізацію освіти й культури, в межах Львів-

ського, Станіславівського та Тернопільського воєводств планувалося перерахувати у 1939−1940 рр.

50 тис. зл., у 1940−1941 і в 1941−1942 рр. – по 65 тис. зл. З цією ж метою у бюджет Міністерства

суспільної опіки на 1939−1940 рр. передбачалось закласти 29,5 тис. зл., на 1940−1941 рр. – 33 тис. зл.

і в бюджет 1941−1942 рр. – 36 тис. зл. [5, 396]

Акція, запланована ще в січні 1939 р. під назвою “Зміцнення польського елементу”, спрямовува-

лась на придушення прагнень українців до незалежності й стосувалася теренів Східної Малопольщі,

проте, на думку А. Хойновського, є всі підстави вважати, що таку політику уряд збирався запрова-

дити на територіях усіх східних воєводств [12, 238].

Важливим для розуміння глибинних причин, що впливали на майбутні стосунки між польською

та українською сторонами, є аналіз дій поляків щодо українських національно-патріотичних силВолинський національний університет імені Лесі Українки

безпосередньо перед початком війни з Німеччиною. Зокрема, спецслужби намагалися слідкувати за

діяльністю українців не лише в самій Польщі, а й за кордоном [7, 7]. Незважаючи на це, польська

офіційна влада не мала достовірної інформації про українсько-німецьку співпрацю, не мали поляки й

своїх інформаторів з-поміж провідників ОУН. Проте ще перед початком Другої світової війни, в

липні–червні 1939 р., було заарештовано ряд провідних діячів ОУН, які потенційно могли б спів-

працювати з німцями, ув’язнено близько 30 осіб – активістів організації. У серпні 1939 р. в польській

пресі з’явився циркуляр Міністерства юстиції, в якому вказувалося на потребу арешту “ненадійного

українського елементу” з-поміж міської і сільської інтелігенції та ув’язнення його в таборі Береза-

Картузька [11, 14−15]

Із 31 серпня по 1 вересня 1939 р. влада інтернувала кілька тисяч українців, що користувалися

повагою та авторитетом у своїх колах. Здебільшого це були представники греко-католицької церкви.

Більшість із них були звільнені одразу на початку війни, інших тримали в Зломові та Бережанах до

17 вересня 1939 р. [14, 73]. Невідомо, наскільки ця акція допомогла в припиненні антипольських

настроїв, які мали місце в вересні 1939 р., проте з упевненістю можна сказати, що вони викликали в

широких колах українців не тільки страх, а й ненависть [14, 76].

Наслідком таких дій стали спорадичні напади на польські частини, які відступали, а також

намагання помститися тим полякам, які кривдили українців до початку війни. Це явище не набрало

масового характеру, проте окремі такі випадки мали місце, наприклад, напад українців на загін

польського війська 17 вересня 1939 р. в маєтку Романівка Луцького повіту [10, 74].

Відбувалися також напади на представників місцевої адміністрації та на їхні родини, яким

українці намагалися помститися за колишні кривди. Так, у вересні 1939 р. українці замордували

28 польських родин у Славетині та Трощанці Бережанського повіту [9, 7−8]. Хаотичні антипольські

виступи припинилися через кілька тижнів після початку війни. На думку польського історика

Б. Мусяла, протистояння припинила радянська влада, яка намагалася направити агресію українців

лише проти польської інтелігенції [13, 40]. Водночас не слід забувати, що українці, які очікували

позитивних змін після приходу більшовиків, були вкрай розчаровані політикою нової влади, а тому

вже на початку 1940 р. простежуються тенденції до налагодження стосунків із поляками [8, 133].

26. Рух Опору на території України в роки Великої Вітчизняної війни.

 

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйони чоловік. Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але "бліцкріг" — план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру.

Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

 

Ключові дати

1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху

14 жовтня 1942 р. - Української Повстанської Армії (УПА)

вересень 1942 р. - січень 1943 р. - діяльність підпільної молодіжної організації в Краснодоні

 

28.Здобуття Україною незалежності.
Політична ситуація в Україні в першій половині 1991р.Наприкінці 1990 - початку 1991 р. внутрішньополітична обстановка у Радянському Союзі ще більше загострилася. На грудневому (1990) пленумі ЦК КПРС більшість учасників закликала до рішучої боротьби з «деструктивними силами», «сепаратистами», «націоналістами». Тодішній перший секретар ЦК КП України С. Гуренко у виступі на пленумі заявив: «Демократія, гласність, плюралізм, не покращуючи реального стану речей, стають засобом перетворення країни у "театр абсурду"».
В цей час основні політичні пристрасті почалися довкола доцільності підписання нового союзного договору та розбудови СРСР як реальної «федерації рівноправних республік». Саме на цьому наполягали налякані хвилею суверенізації та національно-визвольного руху союзні структури.
В Україні ідея підписання нового союзного договору була зустрінута неоднозначно. Багато положень його проекту, запропонованих на обговорення у листопаді 1990 p., суперечили Декларації про державний суверенітет України. Він суттєво обмежував права республіки та знову передбачав формування союзних органів влади з великими повноваженнями у сфері міжнародних зносин, фінансової політики, передбачав повернення до норми щодо верховенства союзних законів над республіканськими.
Особливого захоплення в Україні, як і в інших союзних республіках, проект нового союзного договору не викликав. Тому консервативні сили, і зокрема депутатська група «Союз» Верховної Ради СРСР, закликали М. Горбачова як президента винести питання щодо майбутньої долі країн на Всесоюзний референдум. Референдум відбувся 17 березня 1991 р.
До бюлетеня вносилося запитання: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?».

Референдум викликав подальше загострення політичної обстановки в СРСР. Шість союзних республік відмовилися від його проведення. Представники комуністичної більшості Верховної Ради УРСР підтримали проведення референдуму. Але частина депутатів-комуністів критикувала ідею референдуму. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук назвав його «надуманим».
Було очевидним, що зміст питань бюлетеня суперечить Декларації про державний суверенітет України. На відміну від В. Іваш-ка, Л. Кравчук проводив гнучку і досить обережну політику, що виходила з інтересів перш за все України. Щоб не загострювати відносин із центром, він запропонував одночасно із загальносо-юзним референдумом, провести опитування населення УРСР. Жителям республіки було запропоновано дати відповідь на запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». З цією пропозицією погодилися, врешті-решт, представники опозиційної Народної Ради. За неї проголосувало 288 депутатів Верховної Ради УРСР.
Особливу позицію щодо референдуму зайняли обласні ради Тернопільської та Львівської областей. Окрім союзного і республіканського, тут було вирішено провести регіональний референдум, на якому було запропоновано дати відповідь на запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?».
Результати референдуму і всенародного опитування засвідчили прагнення народу України до створення суверенної держави, яка б мала рівноправні відносини з іншими країнами і посідала належне місце у світовій співдружності. За Україну у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2% осіб, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5% виборців. Таким чином, більшість виборців в обох випадках висловилися «за», не розуміючи, що голосують за різні форми національно-державного устрою. Що ж стосується західних областей республіки, де вплив Компартії був нейтралізований, за «незалежну державу, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики» висловилося 88% тих, хто прийшов на виборчі дільниці.

Спроба державного перевороту в СРСР.Повільне й суперечливе просування республіки по шляху до незалежності, зародки української демократії опинилися під смертельною загрозою через спробу реакційного
перевороту. О 6-й годині ранку 19 серпня 1991 р. в СРСР було оголошено надзвичайний стан. За спинами заколотників стояли могутні сили КДБ, армії, центральних державних і господарських органів. В державному перевороті активну роль відіграли реакційні сили в керівництві КПРС, які створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС); (рос. мовою: «Государственный Комитет по Чрезвычайному положенню» (ГКЧП)).
Перші заяви ГКЧП свідчили про його наміри розгромити демократичні сили, відновити всевладну тоталітарну систему, унітарний характер Союзу РСР. Антиконституційну акцію не випадково було здійснено напередодні процесу підписання нового союзного договору, який мав розпочатись 20 серпня. Умовами договору передбачалися деякі поступки союзним республікам з боку центру, хоча в цілому унітарний характер СРСР зберігався. Але навіть такі, по суті незначні, зміни в державному устрої не влаштовували ГКЧП.
поширювали всі роз-порядження заколотників.

О 9-й годині ранку ультиматум було оголошено Голові Верховної Ради України. Генерали Варенников, Чичеватов у присутності першого секретаря ЦК КПУ Гуренка заявили Л. Кравчуку, що в разі ігнорування рішень ГКЧП, проведення страйків, акцій непокори буде застосовано військову силу.
Заколот висвітлив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Секретаріат ЦК Компартії України надіслав на місця шифрограму, в якій схвально оцінював події в центрі і пропонував парткомам «організувати» підтримку дій ГКЧП. Вищі компартійні структури в Україні були готові підтримати антиконституційну спробу реакційного перевороту, трагічні наслідки якого для долі українського народу були очевидні. Оголосили про свою підтримку заколотників керівники багатьох рад усіх рівнів від обласних до міських і сільських. Керівництво Верховної Ради, яке перебувало під сильним тиском заколотників, вагалося. Офіційна преса, радіо, телебачення республіки поширювали всі роз-порядження заколотників.
У ті трагічні години проти наступу реакції рішуче виступили демократичні сили Росії. О 9-й годині ранку 19 серпня у зверненні «К гражданам России» керівництво РРФСР охарактеризувало утворення ГКЧП як «правий реакційний антикон-ституційний переворот» і закликало маси до загального страйку. Москва перетворилася на центр опору заколотникам.

В Україні представники Руху і новостворених демократичних партій виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням президії Верховної Ради УРСР. Але більшість членів президії вичікувала, блокуючи всі спроби членів Народної Ради дати оцінку дій ГКЧП. За цих умов демократи розгорнули широку роботу в масах. Із засудженням перевороту виступила частина членів президії Верховної Ради (О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський, В. Яво-рівський). Дії ГКЧП вони кваліфікували як антиконституційні й у разі захоплення ним влади в Україні закликали народ до непокори. Львівська обласна рада закликала громадян до масових актів громадянської непокори у відповідь на «спроби на-сильницького усунення демократично обраної влади». Сесія Харківської міськради кваліфікувала утворення ГКЧП як «найтяжчий злочин». Народний рух України закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору». Союз українського студентства у зверненні до Верховної Ради УРСР заявив про намір розпочати «акції громадянської непокори». Голова спілки офіцерів України, полковник В. Мартиросян запропонував організувати волонтерів для захисту українського парламенту і в телеграмі Б. Єльцину закликав військовослужбовців — громадян України, які проходять службу на території РРФСР, не виконувати розпорядження ГКЧП, а підтримувати Президента Росії. Республіканський штаб Руху і Всеук-раїнський страйком планували розпочати 21 серпня безстроковий всеукраїнський страйк, а гірники Донбасу ще 20 серпня відправили до Л. Кравчука делегацію з протестом з приводу утримання під вартою на території суверенної України М. Горбачова (котрий на момент заколоту перебував із сім'єю у Форосі в Криму на відпочинку) та з попередженням про страйк.
Після невдалої спроби штурму прибічниками влади «Білого дому» у Москві, здійсненого в ніч з 20 на 21 серпня, стало очевидним, що переворот провалюється. Позиція керівництва Вер ховної Ради УРСР стала чіткішою. Опівдні 22 серпня Президія Верховної Ради ухвалила рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України

Проголошення незалежності України.Провал перевороту став поразкою реакційних сил. Перш за все, він означав крах усіх союзних унітарних структур, злам тоталітаризму. Республіки були фактично полишені на себе і стали брати усю повноту влади у свої руки. Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ -Акт проголошення незалежності України. «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,
- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України.
Територія України е неподільною і недоторканною.
Віднині на території України чинними є виключно Конституція і закони України».
влади

Отже, 24 серпня 1991 р. перестала існувати Українська Радянська Соціалістична Республіка. На політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава — Україна.
У постанові Верховної Ради «Про проголошення незалежності України» було вирішено 1 грудня 1991 р. провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. Україна прийняла рішення про закріплення незалежності єдиною з республік колишнього СРСР. І в цьому полягала її мудрість — бо відмінити рішення міг лише сам народ, а не якась політична сила, що могла в майбутньому прийти до влади.
Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних сил України. Було заявлено також про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України. Передбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.

Ці кардинальні рішення не викликали опору комуністичної більшості Верховної Ради, державних структур України, що контролювалися комуністами. За цих умов підтримка депутатами комуністами Акта проголошення незалежності та рішень Верховної Ради, що закріплювали його, була цілком зрозумілою. Більшість була схильна до створення незалежної, але підконтрольної Компартії України республіки. Та поразка заколотників була перш за все поразкою КПРС, що почала швидко розвалюватися. Тисячі комуністів стали виходити з партії. Це одразу ж позначилося на становищі і позиціях парламентської більшості. Із заявою про вихід з КПРС виступила група депутатів Верховної Ради України, а також Голова Верховної Ради Л. Кравчук і його перший заступник І. Плющ.
Президія Верховної Ради України 31 серпня прийняла Указ, аналогічний прийнятому в Росії, «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». Уже перші результати роботи тимчасової комісії Верховної Ради з перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління, об'єднань і організацій у зв'язку із заколотом дали таку кількість незаперечних фактів підтримки КП України заколоту, що діяльність партії заборонили взагалі. Невдовзі заявила про свій саморозпуск і компартійна більшість у парламенті.

Минуло десять років, і Конституційний Суд України розглянув правомочність тих Указів Президії Верховної Ради. Рішенням від 27 грудня 2001 р. було визнано Укази Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» та «Про заборону діяльності Компартії України» не-конституційними, а отже, такими, що втратили чинність.
В атмосфері національного піднесення, викликаного Актом проголошення незалежності, 4 вересня 1991 р. було прийняте історичне рішення про підняття над будинком Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора. А 28 січня 1992 р. синьо-жовтий прапор було визнано Державним прапором України. 19 лютого 1992 р. після гострих дискусій Верховна Рада України затвердила малий герб України - тризуб. Ще раніше, 16 січня 1992 p., Державним гімном України було затверджено написану в 1863 p. українським композитором М.Вертким пісню «Ще не вмерла України і слава, і воля...». Незалежна держава відмовилася від імперських державних символів і прийняла свої що відбивали її національні й історичні традиції

 

 

29. Розкрийте головні складові Конституції України (1996 р.), які характеризують її соціально-політичний та державний устрій.

 

29.Прийняття нової Конституції стало важливою віхою у новітній українській історії. Конституція складається з преамбули, 114 розділів, в
яких об'єднана 161 стаття, та перехідних положень. Новий Основний Закон — це політико-правовий документ, який визначає підвалини та шляхи розвитку українського суспільства.
Конституція закріплює основні принципи української демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, безпека визнаються найвищою цінністю. Однією з основних засадничих ідей нової Конституції є те, що саме держава функціонує для людини, а не навпаки. Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Конституція закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основою зовнішньої політики України, згідно з Основним Законом,' є забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами світу.
Конституція базується на кращих досягненнях вітчизняного та зарубіжного законодавства, враховує набутий історичний досвід та знаходиться на рівні кращих конституцій Європи. Вперше в історії конституційного законодавства України в ній наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується

Основний Закон України регулює значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією. Зі 161 статті Конституції 48 міститься в другому розділі «Права, свободи та обов'язки громадянина», який акумулює зміст таких важливих, визнаних усім світом міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Концепція про права дитини тощо. Це дозволило значно розширити систему прав і свобод людини і громадянина в Україні, наповнити Конституцію новим демократичним змістом, наблизити державу до світових стандартів щодо їх захисту.
Відповідно до Основного Закону Україна є унітарною, соборною державою. Вона є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення.
Важливим питанням будь-якої Конституції є питання влади. Основний Закон України визначає, що єдиним її джерелом в Україні є народ. Це свідчить про демократичний характер держави, народ якої може вільно висловити своє ставлення до влади на виборах та референдумах.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Вона, окрім законотворчих, має значні повноваження у сфері державного будівництва та призначення на ключові посади в державі.
Президент України за Конституцією є главою держави і виступає від її імені. Він обирається прямим всенародним голосуванням терміном на п'ять років. За новою Конституцією Президент України має значні повноваження в соціально-економічній сфері, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, представляє державу в міжнародних зносинах.
Головним органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який очолює прем'єр-міністр України. Кабінет Міністрів за новою Конституцією має значно більше функцій і повноважень, ніж раніше. Вони пов'язані з формуванням та витратами державного бюджету, забезпеченням рівних умов розвитку для всіх форм власності. Уряд здійснює управління об'єктами державної власності, забезпечує обороноздатність, безпеку та громадський порядок у державі. Виконавчу владу в областях, районах здійснюють обласні державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної та галузевої юрисдикції. Відповідно до світової практики повноваження судової влади значно розширені.
Важливі функції покладено на Прокуратуру України. Конституція закріпила територіальний устрій України та визначила принципи місцевого самоврядування.
Суттєвий вплив на суспільно-політичні процеси в республіці справили «Перехідні положення» нової Конституції України. Головним серед них стало визначення чітких термінів виборів до Верховної Ради (березень 1998 р.) та Президента України (жовтень 1999 p.).
Прийняття нової Конституції України поставило відповідальні завдання у сфері державотворення, приведення чинного законодавства, структури органів влади у відповідність з Основним Законом.
Процес ефективної реалізації конституційних положень стримувала відсутність необхідних законодавчих актів. На березень 1997 р. з 60 першочергових конституційних законів було прийнято всього два. Не були прийняті життєво важливі закони про Кабінет Міністрів, державні адміністрації та місцеве самоврядування. Натомість розроблялись альтернативні проекти, які ставили за мету «підправити», а то й перекроїти Конституцію.
Проте, попри всі складнощі, державотворчі процеси тривали, а нова Конституція стала їх базою.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.