Розділ 25. Чи має історія сенс?

... Чи має історія сенс? Я не хочу торкатися проблеми значення поняття "сенс". Я припускаю, що більшість людей досить ясно знають, що вони мають на думці, коли кажуть про "сенс історії" або про "сенс чи мету життя". І в цьому розумінні, тобто в тому, в якому було порушено питання про сенс історії, я відповідаю: "Історія позбавлена сенсу".

Для того, щоб обґрунтувати свою думку, я мушу спершу дещо сказати про ту "історію", що її мають на увазі люди, коли запитують, чи має історія сенс. Досі я сам говорив про "історію" так, наче вона не потребувала жодних пояснень. Надалі так робити неможливо, оскільки я хочу пояснити, що "історія", в тому розумінні, в якому більшість людей про неї говорять, просто не існує. І це принаймні одна з причин, через яку я стверджую, що історія позбавлена сенсу. Як більшість людей вживає термін "історія"? (Я маю на увазі "історію" в тому розумінні, коли кажуть про книжку, що це про історію Європи, а не в розумінні, коли кажуть, що це — історія Європи.) Про це вчать у школі та в університеті. Більшість людей читають про це книжки. Вони бачать, що тлумачиться в книжках під терміном "всесвітня історія" або "історія людства", і звикають дивитися на історію як на більш-менш визначені низки фактів. Саме ці факти, вва­жають вони, і складають історію людства.

Одначе ... область фактів нескінченно багата, і тут необхідний відбір. Відповідно до наших інтересів, ми могли б, скажімо, написати історію мистецтва, мови, звичок харчування або й висипного тифу ... Звичайно, жодна з цих історій не є історією людства (так само, як і всі вони разом). Кажучи про історію людства, люди скоріше мають на думці історію Єгипетської, Вавилонської, Персидської, Македонської та Римської імперій і так далі, аж до наших днів. Іншими словами, люди кажуть про історію людства, але те, що вони мають на увазі, й те, що вони вивчили в школі, є історією політичної влади.

Нема історії людства, а є лише безмежна кількість історій усіх аспектів людського життя. І одна з цих історій - це історія політичної влади, її піднято до рівня світової історії. Проте це, я вважаю, образливо для будь-якої порядної концепції людства. Це навряд чи краще, ніж тлумачити історію привласнення чужого майна, пограбування чи отруєнь як історію людства. Оскільки історія політичної влади є нічим іншим, як історією міжнародних злочинів і масових убивств (включаючи, щоправда, й окремі спроби покласти їм край). Цю історію викладають у школах, і деякі найбільші лиходії вихваляються як її герої.

Але чи насправді не існує такої речі, як універсальна історія в розумінні конкретної історії людства? Вона не­ можлива. І такою мусить бути відповідь, гадаю, кожного гуманіста й, зокрема, кожного християнина. Конкретною історією людства, якби така існувала, мусила б бути історія всіх людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби і страждань. [...]

Я стверджую, що історія позбавлена сенсу. Але це зовсім не значить, що ми тільки що й здатні приголомшено дивитися на історію політичної влади чи що ми повинні дивитися на неї як на жорстокий жарт. Адже ми можемо витлумачити історію, з огляду на ті проблеми політичної влади, рішення яких ми намагаємося знайти в наш час. Ми можемо інтерпретувати історію політичної влади з точки зору нашої боротьби за відкрите суспільство, за владу розуму, свободу, рівність і за контроль над міжнародною злочинністю. Хоча історія позбавлена цілей, ми можемо нав'язати їй наші цілі, і хоча історія позбавлена сенсу, ми можемо надати їй сенс. Це проблема природи й конвенції, що з нею ми знову стикаємося тут. Ні природа, ні історія не можуть сказати, що нам слід робити. Факти, чи то факти природи, чи історії, не можуть прийняти рішення за нас, не можуть визначити цілі, які нам слід обрати. Саме ми впроваджуємо мету і сенс у природу та історію. Люди не однакові, але ми можемо вирішити боротися за рівні права. Людські інститути, такі як держава, нераціональні, але ми можемо вирішити боротися за те, щоб зробити їх раціональнішими. Ми самі й наша буденна мова в цілому скоріше емоційні, ніж раціональні, але ми можемо намагатися стати трохи раціональнішими й можемо навчитися вживати нашу мову не як засіб самовираження…, а як засіб раціонального спілкування. Сама по собі історія - я маю на думці історію політичної влади, звичайно, а не неіснуючу історію розвитку людства – позбавлена і мети, і сенсу, але ми можемо вирішити надати їй і одне, і друге. Ми можемо зробити її нашою боротьбою за відкрите суспільство і проти його ворогів ... і можемо відповідно її інтерпретувати. Зрештою, ми можемо сказати те саме про "сенс життя". Нам належить вирішити, яким буде наш намір у житті, щоб визначити наші цілі.

Такий дуалізм фактів і рішень, на мою думку, є осново­положним. Факти, як такі, позбавлені сенсу; вони можуть його здобути лише через наші рішення. Історицизм – лише одна з багатьох спроб подолати цей дуалізм, він породжений страхом, бо уникає усвідомлення того, що ми несемо максимальну відповідальність навіть за ті стандарти, які обираємо. Але така спроба, як мені здається, представляє саме те, що звично називають забобонністю. Адже Істори­цизм припускає, що ми можемо пожинати плоди чужої праці, він намагається переконати нас у тому, що якщо ми підемо просто в ногу з історією, то все буде обов'язково добре, і що з нашого боку не вимагається ніякого фундаментального рішення. Він намагається перекласти нашу відповідальність на історію і в такий спосіб – на гру демонічних сил поза нами; він намагається обґрунтувати наші дії прихованими намірами цих сил, які можуть відкритися нам лише в містичному натхненні та інтуїції, а отже, він зводить наші дії та й нас самих до морального рівня людини, яка під впливом гороскопів і мрій вибирає свій щасливий квиток у лотереї. Так само, як азартна гра, Історицизм породжується з розчарування в раціональності й відповідальності наших дій. Це принижена надія і прини­жена віра, спроба замінити надію і віру, що походить з нашого морального ентузіазму і зневаги до успіху, на впевненість, яка бере початок із псевдонауки про зірки, про "людську природу" чи про історичне призначення.

Я стверджую, що Історицизм не лише раціонально не­спроможний, він також суперечить будь-якій релігії, що вчить важливості совісті. Адже така релігія мусить узгоджуватися з раціоналістичним підходом до історії в її наголосі на нашій вищій відповідальності за наші ції й за їхній вплив на хід історії. Справді, ми потребуємо віри - діяти, жити без віри понад наші сили. Однак ми не потребуємо більшого і більшого нам не повинно бути дано. Нам не потрібна певність. Релігія, зокрема, не повинна заміняти мрії й здійснення бажань, вона не повинна нагадувати ні витягання білета в лотереї, ні отримання страхового поліса в страховій компанії. Історицистський елемент у релігії є елементом ідолопоклонства і забобонності. [...]

Замість того, щоб ставати в позу пророків, ми повинні стати творцями своєї долі. Ми повинні навчитися чинити так добре, як можемо, і знаходити свої помилки. І коли ми відкинемо ідею про те, що історія влади буде нашим суддею, коли ми позбавимося хвилювання з приводу того, чи виправдає нас історія чи ні, тоді, можливо, досягнемо успіху у встановленні контролю над владою. [...]

Завдання 3. З-поміж нижче перелічених понять виберіть ті, які стосуються суспільства як соціальної системи. Обґрунтуйте Ваш вибір.

- поділ праці;

- соціальні відносини;

- соціальна роль;

- соціальний контроль;

- спільнота;

- соціальний закон;

- соціальний інститут.

запитання для контролю і самоконтролю.

1. В чому полягає основне завдання соціальної філософії?

2. Перелічить особливості соціального пізнання.

3. Порівняйте цивілізаційний та формаційний підходи у розумінні суспільства.

4. Поясніть зміст понять „соціальне», „суспільство».

5. Коли виникає категорія „суспільство» у сучасному розумінні, хто з філософів пропонує перше класичне розуміння суспільства?

6. Назвіть складові суспільства як соціальної системи.

7. В чому полягає зміст теорії соціальної стратифікації.

8. Чим зумовлена специфіка соціальних законів?

9. Проаналізувавши альтернативні концепції сучасного українського суспільства назвіть переваги та недоліки кожної з них.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. Алексеева Т.А. Демократия как идея и процес // Вопросы философии. – 1996. -№6.

2. Амелин В.Н. Социология политики. – М., 1992.

3. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1993. – Т. 1-2.

4. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.

5. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. – М., 1977. – Кн. 1, 2.

6. Гидденс Э. Социальная стратификация // Социс. – 1992 - № 7, 9, 11.

7. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. – М., 1990.

8. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. – Л., 1990.

9. Гуревич П.С. Социальная мифология. – М., 1983.

10. Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії /Під. Ред. Ю. І. Римаренка. – К., 1990.

11. Князев В.Н. Человек и технология: соціально-философский аналіз. – К., 1990.

12. Манхйм К. Человек и общество в век преобразования. – М., 1990.

13. Онтологічні проблеми культури. – К., 1994.

14. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій. – Львів, 2002.

15. Подольська ЄА., Парафійник Н.І. Філософія: Підручник для студентів фармацевтичних вищих навчальних закладів та факультетів. – Харків, 1997.

16. Предмет і проблематика філософії: Навчальний посібник /За ред.. М. А. Скринника, З. Є. Скринник, Львів, 2001.

17. Сілаєва Т.О. Філософія: Курс лекцій. – Тернопіль, 2000.

18. Сучасна зарубіжна філософія: Течії і напрямки. – К, 1996.

19. Філософські та соціально-екологічні проблеми медицини /За ред. М. В. Кривоносова. – Харків, 2002.

Інтернетсайти

www.vuzlib.net/filosofy/07.htm

uk.wikipedia.org/wiki/Соціальна_філософія

www.mavicanet.com/directory/ukr/2176.html

www.philosophy.kiev.ua/lib/section.php?4

revolution.allbest.ru/philosophy/00013479.html

www.phildep.univ.kiev.ua/science/asp_s4.html

www-philosophy.univer.kharkov.ua/KNS_r.htm

www.readbookz.com/book/179/6208.html

www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/buchko/chapter-5.html

Методичні поради

Найважливішим моментом, який слід відзначити під час відповіді на перше питання, виступає твердження, що суспільство є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується об’єктом пізнання. Власне, суспільство «пізнає само себе», тобто водночас воно є і суб’єктом, і об’єктом пізнання – пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: «Пізнай себе» і «Людина – міра всіх речей». В суспільстві діють люди, звідси – скільки людей – стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо.

Наголошуючи знову і знову на надзвичайній складності суспільства як природно-історичного процесу, на його динамізмі, можна зробити висновок, що його пізнання не може здійснюватися засобами якоїсь однієї чи декількох наук. Суспільство як соціальна система пізнається системою суспільних наук, його пізнання вимагає комплексного підходу. Ці науки (їх називають і соціальними, останнім часом – гуманітарними) мають один об’єкт – суспільство, але їх роль у цьому пізнанні зводиться до того, що предметом дослідження є окремі сфери суспільства – матеріальні чи духовні.

Отже, суспільствознавство є сукупністю наук про суспільство, його функціонування та розвиток. Кожна з цих наук вивчає:

– процес виникнення суспільства (такими є антропологія як наука про виникнення й розвиток людини як суспільної істоти); історія первісного суспільства, археологія, яка вивчає пам’ятки матеріальної культури минулих суспільств та інші);

– процес функціонування суспільства у відповідності з видами суспільних відносин: економічні науки (від політичної економії до економік галузей виробництва – промисловості, її галузей, сільського господарства та інших); соціально-політичні науки (політологія); юридичні науки; психологічні науки тощо.

У вивченні суспільства значна роль належить соціології як науці про закономірності виникнення і розвитку соціальних утворень, соціальних систем, форм спільності тощо. Філософія історія розглядає й оцінює історію з точки зору виявлення закономірностей історичного процесу, вивчення специфіки історичного знання, сенсу і спрямованості людської історії.

Пізнання суспільства неможливе без пізнання його історичного розвитку, тобто його історії. Історична наука займається описом історичних подій у їх взаємозв’язку і послідовності; прослідковує дії загальних закономірностей в конкретній історії різних країн та народів; розкриває власне історичні закони, які визначають своєрідність історичних подій.

Отже, кожна з суспільних наук досліджує один і той же об’єкт – суспільство, але з різних сторін, тобто кожна з них має власний предмет пізнання і свої засоби пізнання.

Специфіка ж підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється у розгляді суспільних явищ з точки зору причин їх виникнення, у з’ясуванні найбільш загальних законів їх розвитку і функціонування. Якщо говорити про своєрідний «стрижень» соціальної філософії, то ним є вивчення відносин людини і суспільства у всій складності їх відтінків, тобто суспільного буття людини.

Отже, головною особливістю предмету соціальної філософії є те, що вона вивчає не ту чи іншу сторону життя суспільства, а суспільство в цілому, суспільство як цілісну систему. Соціальний філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує у тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та інших, коротко кажучи – матеріальних та духовних факторів.

Соціальна філософія є світоглядною наукою, оскільки вивчає закономірності й проблеми розвитку суспільства через визначення місця і ролі в ньому людини. До числа її ключових проблем відносяться:

– проблеми людського начала: як виникла людина? Які основні визначальні чинники її появи та існування? Природне в людині та суспільстві тощо;

– проблеми індивідного начала в суспільстві: яким чином можливе перетворення індивідного в суспільне і навпаки? Взаємодія індивідів як основний елемент соціуму;

– проблеми розвитку та функціонування законів соціальної системи;

– проблеми способів людського буття у суспільстві: діяльності, праці, виробництва;

– проблеми соціальних форм духовного, його об’єктивації та індивідуального освоєння;

– проблеми спрямованості людської історії.

Соціальна філософія, таким чином, є розділом філософії, який включає в себе вивчення якісної своєрідної суспільства, його відмінностей від природи, відношення до держави, релігії, моралі, духовної культури; його цілей, суспільних ідеалів, генези і розвитку соціальної історії, її долі і перспектив.

Соціальна філософія прагне поєднання методології соціальних наук з методологією наук гуманітарних. Цим вона відрізняється від більшості філософських дисциплін, які тяжіють або до соціальних наук з їх жорсткими вимогами до експериментальної перевірки, строгості й «позитивності» наукових знань, або до наук гуманітарних, які обстоюють релятивність знань до окремих неповторних подій і самобутність знань відповідно до самобутності подій. Так, наприклад, філософія права прагне в ідеалі дати абсолютно несуперечливе й позитивне визначення належного у суспільному бутті, а філософія історії тяжіє до пояснення соціальних явищ у їх історичній неповторності. Деякі представники соціальної філософії намагаються обмежити її гуманітарною методологією чи соціальною методологією або, в усякому разі, максимально наблизити до них.

Завдання соціальної філософії як методології полягає в коригуванні тих крайнощів, до яких тяжіють соціальні й гуманітарні науки, кожна по-своєму. Це можливо завдяки зверненню до ціннісного виміру суспільного життя, який дає змогу визначити пріоритети не лише наукової, а й практичної діяльності.

Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. Завданням соціальної філософії можна вважати пізнання природи соціального, необхідності усіх його складових і на цій основі формулювання загальних методологічних та практичних рекомендацій. Такі предмет і завдання визначають і методологію, яка, крім загальнофілософських методів, містить й таку специфічну вимогу, як поєднання пізнання і розуміння соціальних явищ. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір тощо.

Структура соціальної філософії значною мірою визначається функціями, які вона виконує. До таких функцій належать методологічна, світоглядна, пізнавальна та інтегративна. Для того щоб виступати як методологія, соціальна філософія має здійснювати пізнання того рівня суспільного життя, який дає змогу визначати основи будь-якого наукового соціального дослідження. Таке пізнання розкриває необхідні умови суспільного життя, які мусить враховувати не лише наука, а й людина. Слід пам’ятати, що теоретичний рівень соціального знання є лише його складовою, і соціальна філософія визначає пріоритети для використання соціальних знань, у тому числі й теоретичних, будь-якою людиною. У цьому й полягає світоглядна функція соціальної філософії. Таким чином, соціальна філософія не лише сприяє досягненню інтеграції наук та суспільних поглядів окремих людей, а й створює (зокрема й через вищезгадану інтеграцію наук і світоглядів) підстави для інтеграції суспільства в цілому. Інтегративна функція представляє соціальну філософію як чинник суспільного життя. Як бачимо, ці функції соціальна філософія виконує на базі одних і тих самих знань. Отже, філософія не складається з окремих структурних компонентів, вона лише модифікує ці знання для різних функціональних потреб.

Специфіка соціального пізнаннязаключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.

Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини? Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але якими і як ми бачимо те, що допомагає нам досліджувати суб’єктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства? Студент повинен пригадати в чому ж суть суб’єктивізму.

Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Слід наголосити, що соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і в різних народів.

Наступна, третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови – чіткі й однозначні – то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як «доброта», «благородство», «справедливість», «рівність» та інші не можуть бути точно визначеними. Але така невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання об’єктивна, пов’язана зі складністю предмету соціальної філософії.

До сказаного можна, мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання – обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничонауковому пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству відомі масові експерименти, які проводилися у нацистській Німеччині (холокост та ін.), у сталінські часи в СРСР (Гулаг, масові депортації народів тощо); їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні...

Під час відповіді на друге питання слід пригадати як в різні історичні епохи змінювалися уявлення і підходи у вивченні соціально-філософських проблем.

Для відповіді на третє питання слід пригадати, що таке суспільство з точки зору соціології. Слід відмітити, що ще й на сьогодні поняття «суспільство» вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:

· суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є «соціальним організмом».

· та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття «європейське суспільство»).

· суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).

· насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

Варто дати визначення поняттям «суспільні та соціальні відносини», «соціум», «соціальна система», «соціальні групи». «соціальний інститут» тощо.

Так поняття «суспільні відносини» в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття «соціальне» є синонімом «суспільного».

Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті «соціум». Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він.

Характеристиками соціальної системи є наступні:

· існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;

· основним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;

· людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;

· соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).

Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм (пригадайте, що ми відносимо до соціальних інститутів). Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.

З курсу соціології пригадайте, які є сфери життєдіяльності і в чому їх філософська особливість.

З’ясовуючи питання про форми суспільної свідомості, слід зазначити, що суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя.

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ.

І суспільна, й індивідуальна свідомість відображають суспільне буття людей. Суспільне буття і суспільна свідомість – це дві сторони життя суспільства, котрі знаходяться між собою у певному зв’язку і взаємодії. Суспільне буття – це сукупність усіх матеріальних відносин (суспільних, національних, групових, сімейних, індивідуальних), в основі яких знаходиться виробництво матеріальних благ, а також ті відносини, котрі складаються між людьми в процесі цього виробництва. Суспільна свідомість – це погляди, уявлення, ідеї, форми свідомості, котрі відображають суспільне буття і визначаються ним.

Суспільна свідомість і її багатоманітні форми при всій залежності від суспільного буття має відносну самостійність. Вона полягає в тому, що:

- суспільна свідомість не просто відображає суспільне буття, а осмислює його, розкриває сутність суспільних процесів. Вона має тенденцію відставання від буття. Відомо, що глибоке осмислення буття стає можливим лише тоді, коли воно набуває зрілих форм і проявляє себе найбільшою мірою. Водночас суспільна свідомість може й випереджувати суспільне буття: спираючись на аналіз тих чи інших суспільних явищ, можна віднайти найважливіші тенденції їх розвитку і передбачити хід подій;

- суспільна свідомість у своєму розвитку спирається на досягнення людської думки, науки, мистецтва тощо. Це свідчить про спадкоємність у розвитку суспільної свідомості, завдяки якій зберігається й розвивається духовний спадок поколінь, накопичений у різних сферах суспільного життя. Отже, суспільна свідомість не тільки відображає суспільне життя людей, але й має свою внутрішню логіку розвитку, свої принципи і свої традиції. Показовим у цьому аспекті є розвиток науки, мистецтва, моралі, релігії, філософії;

- відносна самостійність суспільної свідомості проявляється також в її активному впливу на суспільне життя. Різні ідеї, теоретичні концепції, політичні доктрини, моральні принципи, напрямки у сфері мистецтва і релігії можуть відігравати прогресивну чи, навпаки, реакційну роль у розвитку суспільства. вони можуть сприяти духовному збагаченню суспільства, його зміцненню й розвитку, або вести до руйнації і деградації особистості і суспільства.

У сучасній соціальній філософії виділяються такі сторони (елементи) суспільної свідомості:

- буденна і теоретична свідомість;
- суспільна психологія й ідеологія;
- форми суспільної свідомості.

Буденна і теоретична свідомість – це, по суті, два рівня суспільної свідомості, які можна назвати нижчим та вищим. Вони розрізняються за глибиною осмислення суспільних явищ та процесів, рівнем їх розуміння.

Буденна свідомість означає емпіричне, теоретично не узагальнене відображення життя суспільства, людини, яке охоплює досвід і спостереження у тісному зв’язку з практичною діяльністю. Складовими буденної свідомості є: життєвий досвід мас, який включає в себе як власний, індивідуальний досвід, так і соціальний досвід попередніх поколінь – трудовий, побутовий тощо; різні форми народної художньої творчості – прислів’я, приказки та ін.

Теоретична свідомість, на відміну від буденної, є усвідомленням явищ суспільного життя через розуміння їх сутності та об’єктивних законів розвитку. Це стосується економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя суспільства. Тому теоретична свідомість – це більш високий порівняно з буденним рівень суспільної свідомості.

Порівняйте буденну і теоретичну суспільну свідомість з теоретичним і практичним рівнями світогляду.

Своєрідними структурними елементами суспільної свідомості є також суспільна психологія та ідеологія.

Суспільна психологія є сукупністю емоційних станів соціальних груп, їх переживань і світовідчуттів, їх радощів і турбот, ритуалів та традицій. Соціальна психологія у будь-якому суспільстві виконує пізнавальну, регулятивну, комунікативну та виховну ролі.

Ідеологія відображає об’єктивні потреби та інтереси різних соціальних груп, націй, але на більш високому рівні. Як система поглядів та установок, ідеологія є теоретичним відображенням соціально-політичного ладу суспільства, його соціальної структури, потреб і інтересів різних соціальних сил. У ній може чітко відображатися відношення тих чи інших груп, політичних партій і рухів до існуючої політичної системи суспільства, державного устрою, до окремих політичних інститутів тощо.

На відміну від соціальної психології, яка формується головним чином стихійно, ідеологія створюється ідеологами свідомо.

Порівняйте суспільну психологію і суспільну ідеологію з релігійною психологією та релігійною ідеологією.

Форми суспільної свідомості, на відміну від «вертикальної», структури, про що мова була раніше, створюють так звану «горизонтальну» структуру суспільної свідомості. До них відносяться форми духовно-практичного освоєння буття суспільства: моральна, політична, правова, історична, економічна, наукова, філософська, естетична, екологічна та релігійна свідомість.

Кожна з них відображає відповідні сторони суспільного життя, відтворюючи їх духовно. При цьому зберігається відносна самостійність всіх форм, які тією чи іншою мірою впливають на ті політичні, економічні та інші процеси, що відбуваються у суспільстві.

Розглянемо коротко зміст названих форм суспільної свідомості.

У кожному суспільстві, крім первісного, найважливішою формою суспільної свідомості є політична свідомість як відображення політичних відносин, політичної діяльності, що відбувається в суспільстві. Вона є сукупністю ідей, поглядів, вчень, політичних установок, тих чи інших методів, за допомогою яких обґрунтовуються і втілюються в життя політичні інтереси суб’єктів суспільних процесів.

Суттєву роль у життєдіяльності суспільства відіграє правова свідомість як сукупність знань, поглядів на юридичні права та норми, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Вона тісно пов’язана з правовими нормами та законами у відповідності з пануючими уявленнями про законність, порядок, справедливість.

З правосвідомістю тісно пов’язана інша форма суспільної свідомості – моральна свідомість. Мораль є сукупністю, системою норм, правил поведінки людей в суспільстві. На відміну від правових норм, норми моралі не закріплені в юридичних законах, а регулюються в суспільстві силою громадської думки.

Важливе місце належить естетичній свідомості, яка відображає життя у художніх образах. На відміну від наукового пізнання, що відображає буття у формі логічних понять і теорій, естетична свідомість відображає його в конкретній чуттєво-наочній формі, художніх образах, які впливають на наші органи чуття, викликають певну емоційну реакцію, оцінку.

Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість. Вона охоплює релігійну ідеологію – більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ, яка розробляється, як правило, теологами, та релігійну психологію, яка складається головним чином стихійно, включає в себе несистематизовані релігійні почуття, настрої, звичаї, уявлення, пов’язані з вірою в надприродне тощо.

Економічна свідомість є продуктом усвідомлення людьми економічних умов життя, діяльності та відносин у вигляді економічних ідей та поглядів, теорій та концепцій, інших духовних утворень, що відображають відношення до економічної дійсності.

Екологічна свідомість є відображенням екологічної ситуації у кожній країні та в глобальному масштабі, розумінням необхідності переходу від «панування» над природою до розумного до неї ставлення. Її формування на сьогодні – одна з найголовніших завдань діяльності вчених, засобів масової інформації, навчальних закладів.

Історична свідомість – це усвідомлення минулого та його впливу на сьогодення і через нього – на майбутнє. Вона є важливим чинником формування самосвідомості народу й людини, патріотизму, національної гідності тощо.

Про філософію як форму суспільної свідомості мова йде з самого початку її вивчення, перш за все як теоретичну основу світогляду людини й суспільства.

Отже, суспільна свідомість як складне соціально-духовне утворення і соціальне явище, необхідність її формування та розвитку в сучасних умовах якісних перетворень у країні та світі зумовили її важливу роль в духовному житті суспільства. Як найважливіший елемент духовного виробництва, суспільна свідомість здійснює суттєвий вплив як на духовне життя суспільства, так і на всі сфери суспільних відносин. Від зрілості свідомості значною мірою залежить зрілість суспільства в цілому, динамізм процесу утвердження його прогресу та свободи. Отже, ускладнення процесів суспільного розвитку, посилення їх динамізму, перехід до нових форм життя вимагає підвищення творчої активності людей. Ця активність повинна бути глибоко усвідомленою, спиратися на ясні цілі і переконання. Таким чином, зростає роль і значення всіх рівнів і форм суспільної свідомості, через які відбувається осмислення різноманітних явищ і процесів суспільного життя і формуються способи активного впливу на них. Особливо актуальним це є для нашого сучасного українського суспільства.

Говорячи про поняття суспільства студент повинен усвідомлювати важливість так званого громадянського суспільства. Громадянське суспільство - багатоманітні, не опосередковані державою взаємовідносини вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри окремих інтересів та індивідуалізму. Громадянське суспільство -продукт буржуазної епохи і формується переважно знизу, спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, які мають почуття особистої гідності, готових взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, сімейно-родинні, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами, як первинними суб’єктами політичного життя та ін.

Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілізації, а її головні суб'єкти – особа, громадянин. їм відповідають багатоманітні, що протистоять або збігаються інтереси і потреби, задоволення яких – невід'ємна передумова їх власного розвитку та розвитку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, їх потреб реалізуються через суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Для задоволення первинних потреб люди організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва формуються між людьми економічні виробничі відносини. Виробничі відносини обумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію станів, етносів, сім’ї. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об'єднання, зокрема релігійні, виробничо-корпоративні, наукові, політичні та ін., що дозволяє виражати і відстоювати інтереси та права громадян, створювати умови для самореалізації окремих індивідів та колективів. Та громадянське суспільство не арифметична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв'язок окремих індивідів з суспільством, його різними соціальними інститутами. В структуру громадянського суспільства не входить держава. Та інтереси забезпечення розумного поєднання прав та свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають збереження, оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Високорозвинутість громадянського суспільства одна з умов стабільності демократичного режиму. Існування громадянського суспільства визначається рядом умов: розвинута соціальна структура суспільства, що породжує багатоманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів. На основі гарантованих прав і свобод громадянське суспільство створює всі можливості для взаємозв'язків, об'єднання індивідів в спілки, політичні партії та ін.

В останньому питанні потрібно відзначити, що надзвичайно важливим елементом життя суспільства є культура. Загальне визначення її – це все те, що створено людством. Незважаючи на багатозначущість терміну «культура», її визначають як органічну єдність матеріального та духовного. Пригадайте з курсу культурології, які ще існують визначення поняття культура, які структурні компоненти виділяються в культурі, які функції виконує культура.

У відповіді на питання про традиції та новації в культурі, то слід виділити стійкі і змінливі моменти. До стійкого в культурі відносяться традиції. Як складові культурної спадщини – способи світосприйняття, ідеї, цінності, звичаї, обряди тощо – традиції зберігаються і передаються від покоління до покоління. Вони існують у всіх формах духовної культурі, тому мова йде про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки кожне нове покоління не винаходить заново так звані «велосипеди», а засвоює вже досягнутий людський досвід, норми культури.

Система традицій відображає цілісність, стійкість суспільства. Адже вони є елементами соціальної і культурної спадщини, зберігаються протягом тривалого часу, мають відносну самостійність і впливають – позитивно чи негативно – на формування особистості. Тому нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури.

Водночас культура не може існувати без оновлення – творчість, зміни є другою стороною розвитку суспільства. Отже, єдність традицій і оновлення є загальною характеристикою культури.

Людина, про що неодноразово йшла вже мова, є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Але не кожна новація стає фактом культури. Новизна заради новизни не має творчого змісту, перетворюється часто на блюзнірство. Створення культурних цінностей завжди має загальнозначущий характер. Наукове відкриття, художній твір повинні поширитись у суспільстві, отримати відгук в умах і серцях людей. Тому будь-яка новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, яка перевірена часом (а він є найкращим суддею) заново оцінюється і сприймається кожним наступним поколінням людей.

Отже, питання про традиції у культурі і про ставлення до культурної спадщини стосується не лише збереження, а й розвитку культури, створення нового, прирощування культурного багатства у процесі творчості, тобто новацій. Але нове не є синонім прогресивного, більш досконалого. Створення «нового» стає творчістю культурних надбань лише тоді, коди це нове набуває соціального значення, сприймається іншими людьми.

Процес новаторства та традиціоналізму тісно пов’язаний з поняттями культури і цивілізації.

Слід відмітити, що в сучасному суспільстві слід розрізняти цивілізацію і культуру. Досить поширеним є розуміння цивілізації як нового стану культури. Культура стає цивілізацією, коли з’являються писемність і міський спосіб життя. Відповідно з’являється й політична організація суспільства, держава і врешті-решт техніка, що характеризує культурний рівень виробництва.

Отже, з точки зору філософії «цивілізацію» можна визначити як технологічну характеристику історично визначеного типу суспільства, як матеріально-технічний базис культури. А сучасний термін «світова цивілізація» характеризує розвиток суспільства від локальних його форм до «всесвітніх» через розв’язання глобальних проблем, що загрожують існуванню людства.

Але, з іншого боку, поняття «культура» і «цивілізація» мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу – відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння – різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій. Пригадайте відмінності між Східним та Західним типами світоглядів та способів філософування.

Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурним утворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури.

Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Результатом протиставлення культури і цивілізації стала поява двох протилежних підходів в філософському аналізі суспільства. У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. Тобто, це питання про те, чи є суспільний розвиток прогресом, чи він є історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов’язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес.

Формаційний підхід вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів.

Формаційна теорія базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Пригадайте. Що таке суспільно-економічна формація за К.Марксом, охарактеризуйте основні елементи суспільно-економічної формації: базис і надбудову

В основі цивілізаційного підходу, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним став поділ історії на традиційну, тобто аграрну,індустріальну(техногенну), постіндустріальну цивілізації, а також на нову, що формується, – інформаційну.

Отже, на відміну від формаційного підходу, який базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, цивілізаційний підхід фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, культурній, політичній, моральній. Звідси – кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку. Звідси й поділ цивілізацій на традиційні, які охоплюють стародавній та середньовічний періоди, з їх аграрною спрямованістю економіки, високим рівнем залежності від природних умов (перш за все від географічного положення), консерватизм у соціальних відносинах і способі життя, негативним ставленням до будь-яких нововведень, обмеженістю індивідуальної свободи тощо; та техногенні, в яких виникає система цінностей, основу яких складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу стає провідною в культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється становище людини в суспільстві: утверджується цінність свободи, рівності людей, тобто цінності демократії.

Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна. Вона суперечлива: її вища мета – збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем – перетворює людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, вона стає предметом маніпуляції з боку масової культури, засобів масової інформації, з одного боку, і водночас орієнтується на свободу людини, мобілізує людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства.

Поиск по сайту: