ВМІЩЕНИХ У «ФІЛОСОФСЬКОМУ ЛЕКСИКОНІ»

(критично-філософські уривки)

<...> Ясність, визначеність і загальнопридатність математичних висновків грунтується, між іншим, і на тому, що предмет математики не зачіпає живих і найглибших інтересів духу; він є чимось далеким від того естетичного і морального змісту світу явищ, до якого зовсім не байдуже серце людини і перед яким людська думка нерідко обриває чітку нитку логічного аналізу, щоб прийняти цей зміст без­посередньо, в усій його неповторності,— прийняти простим почуттям, простим усвідомленням його вартості для цілей духу.

...Філософія, котру частіше за все називають наукою абстрактною, якраз не має цього абстрактного характеру, що робить математичні дослідження придатними для всіх народів, для всіх духів, як би не різнилися вони за своїми переконаннями, настроями і внутрішніми вартостями. Кожна філософська думка пробуджує в духові особливі інтере­си, які будуть відрізнятися від інтересів, пов'язаних з ін­шою думкою. При огляді різноманітних явищ філософ сприймає різні рухи серця, різні почуття; в його душі ви­никають певні настрої, які в свою чергу будуть давати осо­бливе спрямування його дослідженням, його мисленню. То­му жодна наука не наповнюється так рішуче характером духу особистого, національного і характером епохи, як фі­лософія. Це спрямування філософії, котре охоплює в своє­му науковому русі всі прояви людського духу і його життя, надає їй особливого значення в історичних долях людства: ви вивчаєте в ній не окремі явища духовного життя люд­ства, а цілісний стан духу в дану історичну епоху.

...Очевидно, що ця спрямованість філософії може збігатися з найгрунтовнішим аналізом і науковими вимогами.

Завдання 6. Робота з першоджерелом.

Ознайомтеся із поглядами І.Франка на основі його праці “Що таке поступ?” щодо закономірностей розвитку людства. Як називається такий спосіб осягнення світу? Зверніть увагу на те, які рушійні сили у поступі людства вважає український мислитель провідними. Порівняйте позицію І.Франка із відомими Вам концепціями суспільного розвитку інших мислителів.

«...Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі зміняється і ніщо не стоїть на місці, а друге - друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи зміняється на ліпше, чи на гірше?

Що все на світі зміняється, що ніщо не стоїть на місці, се відомо кожному, се пізнає кожний сам по собі і по своїм окруженню. Але чи ті зміни йдуть на ліпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всіх однакова...

...Певна річ, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лісах та печерах, і порівняємо її з теперішнім людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, їздять залізницями, порозуміваються телеграфами та телефонами, вгризаються вглуб землі, плавають поверх води і попід воду, літають по повітрю і зазирають своїм оком у середину всякого, навіть живого тіла при помочі рентгенового проміння, - хто схоче порівняти так безпосередньо початок з кінцем, той, певно, мусить признати, що за тих кільканадцять тисяч літ люди поступили дуже сильно до ліпшого, що поступ веде до добра.

Але коли захочемо придивитися тій справі ближче, слідити крок за кроком, то переконаємося, що ся відповідь не така дуже певна...

…Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозі все щось нового, але часто й гублять не одне таке, за чим пізніше мусять жалувати. Іноді буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками літ. Зовсім так, як той, що йде нерівною дорогою, іноді впаде, іноді заблудить і, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.

...Та не лише в таких речах, як будівлі, оздоби, багатство, бачимо в людській історії то тут, то там упадок, руїни. Бачимо се також і в справі духовних набутків, умілості, штуки та науки. То ще не велика біда, що нині люди не будують таких будинків, як єгипетські піраміди, не вміють вирізувати з мармуру таких статуй, як вирізували греки, - без сього поступ може йти наперед...

...З усього того, що ми сказали досі, видно деякі цікаві речі, які слід затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями; бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов по якимось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад. Поступ цілої людськості се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духовні сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод - се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”.

Завдання 7. Робота з першоджерелом.

Ознайомившись із фрагментом твору І.Франка “Одвертий лист до галицької української молодежі”, з’ясуйте:

а)основні принципи культурно-освітньої програми для молоді як засобу “морального переродження”;

б)виділіть окреслені І.Франком шляхи національного відродження України і перешкоди на його шляху;

в)подумайте, у чому зміст ідеї нації як “живого організму”, які ця концепція має переваги?

“...Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна ділова задача - створити з величної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тому здібний на присвоювання собі в найширшій мірі і в найшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може здійснитися.

Величезні труднощі цієї задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якому застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без пройнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духовні потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично оборонити стяг національності та прикладеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу цілком свідомих і на висоті сучасної освіти стоящих репрезентантів у законодавчих органах, і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих небагатьох репрезентантів, що побажають цілком відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знову опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть виконувати свої експерименти.

...Ми мусимо навчитися відчувати себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні наслідки. Ми повинні - всі без винятку перш за все пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожному хоч і як дрібному та частковому її успіху, а головне, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частинкою його.

...Це моральне переродження, яке цілковито досягнеться, певно, не швидко, аж наслідкам праці поколінь, та до якого імпульс кожний із Вас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можливості тіснішої, дружнішої і продуктивнішої співпраці нашої з закордонними українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні відносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрощів робили не раз українцям наші "національні", а власне місцеві хиби - неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірість, байдужість до важливих загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбіційність та відсутність самокритики, хизування європейськими формами при основній малоосвіченості та некультурності, якби Ви знали і відчували це так, як цього вимагає теперішня хвилина, то я не сумніваюся, що в серці кожного з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині докладу всякого зусилля, щоб увільнитися від цих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою.

…Я бажаю тільки одного - звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всієї суспільності на ту велику історичну хвилину, якої наближення відчуваємо всі. Нам доведеться змобілізувати всі свої сили, щоб задовольнити потреби тої хвилини. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими. Здобування знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і поважних мужів, повних любові до свого народу і здатних виявляти ту любов не потоками галасливих фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, моли всій нашій Україні перший раз у її історичному житті посміхнеться хоч трохи повна громадянська і політична свобода”.

Завдання 8. Подумайте і розгорніть тези видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського:

- “Україна - це перш за все дух, а не матерія”.

- “Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”..

контрольні питання:

1. «Філософія серця» П.Юркевича. У чому її суть.

2. Що є змістом «української ідеї». Хто з українських філософів займався її розробкою?

3. В чому сутність українського філософського романтизму?

4. В чому полягає сутність концепції «хутірська філософія» П.Куліша?

5. Що таке «поступ», за І.Франком?

Рекомендована ЛІТЕРАТУРА:

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1997. – С. 25-104, 131-149.

2. Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник./ Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин. – К., 1993. – С.341-354.

3. Надольний В.П. Філософія: Курс лекцій / За ред. Надольного. – К., 2000. – С.164-174.

4. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник / За ред. Тарасенка. – К., 1997. – 328с.

5. Сініцина А.В, Історико-філософські ідеї українського романтизму (П.Куліш, М.Костомаров). – Львів, 2005. – 160с.

6. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навч. посібник. – К., 2000. – С.64-92, 112-134.

7. Хамітов Н.В. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К.. 2000. – С.192-198.

8. Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні. – К., 1992. – С. 5-23.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1992. – 126с.

2. Лісовий В. Українська філософська думка 60-80 рр. // Філософська думка, 2007. - № 3.- С. 64-80.

3. Лісовий В. Українська філософська думка 60-80 рр. // Філософська думка, 2007. - № 4.- С. 117-137.

4. Піч Р. Найголовніші елементи філософії П.Юркевича // Філософська та соціологічна думка. – 1992. - № 9.

5. Тихолаз А.Г., Запорожець М.О. Історичні уривки однієї суперечки (П.Юркевич проти М.Чернишевського) // Філософська та соціологічна думка, 1992. - № 7.

6. Юркевич П. Вибране. - К., 1993.

7. Ясь О.В. В.Липинський та неоромантизм // Український історичний журнал. – 2007. - № 5. – С.75-95.

Інтернетсайти

litopys.org.ua/cultur/cult11.htm

zakladka.org.ua/search-Українська-філософія.html

www.grinchuk.lviv.ua/referat/1/866.html

www.philosophy.kiev.ua/lib/book.php?1417&list

www.franko.lviv.ua/faculty/geology/Education/Progr_kursiv/Philosophy.htm

www.zvukraine.lviv.mobi/?cat=32

www.poglyad.com/other/4021/

www.djerelo.com/index.php?Itemid=89&id=493&option=com_content&task=view

www.history.iv-fr.net/article.php?id=853

www.dspace.humanities.org.ua/dspace/handle/123456789/223

tdcse.iatp.org.ua/Lysyj1.htm

www.philosophy.kiev.ua/lib/book.php?178

www.ji.lviv.ua/vidhuky/pro-nas/horsk-lys.htm

www.repetitor.co.ua/essays/essay.aspx?essayId=2775&lang=ua

www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=655

www.philosophy.ua/ua/per/minakov/works

www.phildep.univ.kiev.ua/departments/ufc_dep.htm

www.filosof.com.ua/news_2003.htm

www.filosof.com.ua/news_2003.htm

www.lib.ua-ru.net/inode/7374.html

www-gazeta.univer.kharkov.ua/index.php?korablyova

www.day.kiev.ua/139583/

www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV20_2002_philos/17_zakydalskyy_t.pdf

www.simya.com.ua/articles/45/8121/

www.favorites.net.ua/ref-ukr/referat.php?id=4520

www.thales.iatp.org.ua/domzawfil.html

www.vuzlib.net/filosofy/02.htm

humanities.lviv.ua/projects.php?pid=129

sophia.nau.edu.ua/science/konf/konf_05/visnik/matuh.htm

newright.il.if.ua/gnatyuk2.htm

www.ualogos.kiev.ua/text.html?id=325&number=59&category=3

Методичні поради

При обговоренні питання про українську філософію слід зазначити, що кожна національна філософія так чи інакше виражає особливості національного світогляду. Що стосується визначення рис національного характеру української філософії, то вони мають досить умовний гіпотетичний характер. Разом з тим, більшість дослідників звертають увагу на інтровертний характер, властивий українському філософствуванню, наголошують на індивідуалізмі, етичній спрямованості, емоційно-чуттєвому характері сприйняття, панестетизмі та іронічному ставленні до світу, на кордоцентризмі, обумовлюючи цим риси, які характерні українській філософії.

Окреслюючи особливість української філософії, наголосіть на тому, що в культурній традиції нашого народу філософія завжди виступала передовсім тим типом духовної діяльності, де з'ясовувались межі людського життя, де давалися відповіді на питання, що становить сенс буття людини.

З'ясовуючи природу української філософської думки, слід звернути увагу на її світоглядні корені, основою яких є самобутня міфологічна система. Незважаючи на те, що міфологія східних слов'ян входить до кола індоєвропейських міфологій, світоглядна свідомість наших пращурів формувалась в незамкненому етнонаціональному просторі, а у творчому діалозі зі світоглядними ідеями інших етнонаціональних спільнот.

Проте українські міфи зберегли характерну для них особливість – близькість до природних форм.

Розмірковуючи над специфікою, чинниками формування української філософської думки, зауважте, вплив на неї рис національного характеру, тобто, менталітету. У цьому контексті виділіть такі ментальні риси, як антеїзм, що формує відчуття природності, чуттєвості, індивідуальності, творчий індивідуалізм та волелюбність. Ми зумовили формування такої ментальної риси, як екзистенціальність, усвідомлення власного «Я». Естезація, схильність до символічного сприйняття, мрійництва обумовили характерний потяг до духовних граней життя, посилюючи при цьому пріоритети ідеального моменту. Продуктом цієї нематеріальної дії стає поезія.

Саме пріоритетність чуттєвого робить схильність українців в інтелектуальній сфері швидше до спокійної рефлексивності, ніж до активного творчого шукання. Зауважте, що Д. Чижевський у вступі до «Нарисів з історії філософії на Україні» звертає увагу на те, що українська психічна структура вирізняється емоційно-почуттєвим характером. Емоційність, сентименталізм, ліризм стають безумовною рисою психічного укладу українця. До такого ж висновку доходять і М.Костомаров у праці «Дві руські народності». Наголошуючи на перевазі емоційності, чуттєвості над волею, автор зауважує, що не розум як вирішальний чинник мислення і філософствування, а первісне чуття – властивість українця, яка постає основним мотивом всієї його діяльності. Сама перевага почуттєво-емоційної компоненти в національному характері українця свідчить про те, що своєю високою кордоцентричністю українська психіка виділяється з-поміж інших, а розумово-вольовою – ні.

Зауважте, що саме кордоцентричність, де відбувається перевага суб’єктивного над об’єктивним, обумовлює інтроверсійну природу українця. Пригадайте, що інтроверсія – це повернення суб’єкта до себе, у світ внутрішніх переживань. Зверніть увагу на таку ментальну ознаку, як глибока релігійність. Серед чинників, що зумовлюють особливість української релігійності – це індивідуалізм, який пов’язується з інтровертизмом, тобто, вказують на внутрішню спрямованість індивіда. Релігійність шукає вислову у внутрішній побожності. Українець у своєму релігійному житті ніколи не звертає увагу на зверхні прикмети, а намагається увійти в глибину, збагнути суть і вагу віри.

Охарактеризувавши національні чинники українського народу, окресліть специфіку українського філософського мислення. Що, на вашу думку, означає гуманістично-антропологічна етична спрямованість філософської думки. В чому ви бачите недолік української думки? Розмірковуючи над цим питанням, зверніть увагу, якими соціально-економічними змінами була зумовлена ця специфіка. Річ у тому, що неабиякий вплив на ці процеси мало впровадження християнства. Християнський світогляд стає панівним, що і визначає характер формування вітчизняного філософського мислення. В українській духовній традиції складається своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя, теоретизування. Формується своєрідний тип філософствування, який відрізняється не об'єктом, а суб'єктом. Філософія виступає не засобом теоретизування, а практичною мораллю, яка була зорієнтована в основному на внутрішню сутність людини.

Моральний бік людського життя вважається настільки важливим, що це спричинило значною мірою етизацію всієї філософської думки, її схильність до морального повчання та життєвої настанови. Популяризувалися як загально християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування.

Отже, філософська думка Київської Русі розвивалась як етико-моральне вирішення низки проблем, така орієнтація набула назви «філософії серця». За періодизацією, встановленою В.Горським, все це припадає на перший період розвитку української філософії княжої доби. Він окреслює її, починаючи з часів християнізації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинського князівства (з XI до сер. XIV ст.). Духовним джерелом філософської думки стає антична спадщина, патристика, оригінальні твори мислителів Київської Русі. Це «Повість давніх літ», «Повчання» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Релігійно-етична проблематика стає основою у цей період, моральний бік людського життя вважався настільки важливим, що спричинило етизацію всієї філософської думки Київської Русі, її схильність до морального повчання і життєвої настанови. Підтвердіть етичну спрямованість на прикладі «Повчання» Володимира Мономаха.

Не менш важливим стає розвиток філософської думки в Україні в другій половині ХІІІ-ХVІІІ ст., який, за періодизацією В.Горського, окреслюється як другий період. Цей період позначився пожвавленням духовного та культурного життя України, виразився у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Засновником гуманістичної культури в Україні ХУ-ХУІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського. Основною проблемою стає людина, сенс людського життя, значення розуму у становленні особистості.

Заслуговує уваги засновник українського гуманізму – Юрій Дрогобич (Юрій Котермак: 1450-1494). Доктор філософії і медицини, він займав посаду ректора Болонського університету. Сфера інтересів – астрономія, географія, математика. Відома праця “Прогностична оцінка поточного року 1483”, в якій викладено проблеми філософії, астрології, географії.

В своїх поглядах на світ він звеличує силу науки, знання людського розуму, стверджує, що людина здатна без божого одкровення пізнати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її у своїх цілях. Отже, Ю. Дрогобич підходить до вирішення проблем історії держави, влади зі світських, а не з теологічних позицій. Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів ХУІ ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – український і польський публіцист, філософ. Найзначніші його твори: « Про целібат»(1547), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543), «Літопис», «Про природне право».

В галузі філософії С.Оріховський перш за все цікавився проблемами етики і політики. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазнаючи, що вона є результатом не Божого Промислу, дії реальних людей, які є справжніми її творцями.

Пов’язуючи історичний процес з діяльністю людей, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює необхідність творчого вдосконалення, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С.Оріховського містяться думки щодо походження держави, державного правління. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем зі світських, а не теологічних позицій. Держава, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада є теж наслідком угоди між людьми, через це церква не повинна втручатись у вирішення державних справ. Люди повинні вважати себе перш за все підлеглими не Папі Римському, а королю. Король має бути мудрим , дбати про державу, про повагу громадян, про мир й злагоду між ними. Поряд з питанням держави, державної влади Оріховський досліджує проблеми природного права.

Зауважте, що наприкінці ХVІ - поч. ХVІІст. розвиток гуманістичних ідей в Україні був невід’ємним від культосвітніх центрів, найбільшим серед яких вважався Острозький центр на Волині. Навколо Острозького центру згуртувалось ряд освітніх талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький. Організатори Острозької школи намагалися зберегти традиції і самобутність української культури, протиставити себе наступу католицизму і ополяченню. Найяскравішим борцем за збереження української культури у візантійсько-давньоруських канонах був Іван Вишенський.

Іван Вишенський (між 1545-1550 – бл. 1620) – найвизначніший український письменник – полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, потім живе у Луцьку, Острозі, а в 70—80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. 1604 р. їде в Україну, але 1606 р. знов повертається до Афону, де прожив до кінця свого життя. У монастирях Афона Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя – аскетом-пустельником. До нас дійшло 16 творів Івана Вишенського.

Іван Вишенський в оцінці різних подій проявив послідовність і однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, прагнення захистити від них вчення пра­вославної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу і особи.

Філософський світогляд І.Вишенського ґрунтується на текстах Святого Письма і творах І.Дамаскіна, Василя Великого тощо.

Він дотримується традицій «отців» церкви, які поділили філософію на «внутрішню» (християнську, священну) і «зовнішню» (світську). Вишенський визнає «внутрішню» філософію, саме вона вчить про Бога, добро, справедливість. Щодо світської «зовнішньої» філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але може призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа – Софія. В поглядах на людину І.Вишенський стверджував, що справжня сутність людини в її духовності, досягти якої можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого, – у процесі самопізнання, заглиблення суб’єкта пізнання у свою «внутрішню» природу. Саме при такому поєднанні цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною.

Але, на думку І.Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не примушує йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини. Заслуговує на увагу боротьба І.Вишенського за слов’янську мову. Справа в тому, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов’янською, вважаючи останню мовою другорядних народів.

Підкреслюючи просвітницьке значення Києво-Могилянської академії, варто зазначити, що в цій справі видатну роль відіграли вчені-професори Академії, які вели філософські курси. Філософський курс в Академії був досить змістовним і поділявся на три частини: філософія численна (логіка); філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Проблеми природи, космогонії, фізіології, психології тощо були в центрі уваги. Своєрідні риси барокового мислення яскраво відобразились у філософських курсах, які читались у Києво-Могилянській академії. У контексті культури бароко відбувався синтез західноєвропейського раціоналізму з духовною спадщиною східновізантійського православного світобачення. У Києво-Могилянській академії вивчалися твори Демокріта, Платона, неоплатоніків, Аристотеля, Епікура, представників патристичної літератури – Августина, Климентія Олександрійського, Орігена, Василя Великого, Гр. Нисського та інших, а також твори представників схоластичної філософії – А. Великого, А. Кентерберійського, Ф. Аквінського, П. Абеляра, Д. Скота та ін. Не залишились поза увагою професорів-філософів Академії філософські ідеї представників новітньої філософії. У філософських курсах відчутним був процес секуляризації, перехід від єзуїтського схоластицизму до нових концепцій, до пантеїзму і об'єктивного ідеалізму.

Серед викладачів Києво-Могилянської академії провідне місце в розвитку філософської думки України XVII – XVIII ст. займали Й. Кононович-Горбацький, І.Гізель, Л.Баранович, І.Галятовський, Д. Ростовський (Туптало), ,Ст.Яворський, В.Ясинський, Ф. Прокопович, М.Козачинський, Г. Кониський та ін.

Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись у рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала – поряд з теологічними положеннями в ній утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ.

Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні всесвіту, природи, людини і тим самим визначити її самостійність у відношенні до теології.

У філософських курсах викладачів Академії значне місце займали проблеми натурфілософії, характерною рисою якої була зміна предмета пізнання, а саме, на передній план виступило пізнання природи і людини у порівнянні з богопізнанням.

Найбільший інтерес представляють натурфілософські курси І. Гізеля, Ст.Яворського, Й.Кроковського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського та ін. Саме вони прагнули створити передумови для формування самостійного раціонального філософського мислення.

Видатним культурним і суспільним діячем України XVII ст. був Інокентій Гізель (1600 - 1683) – просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився в німецькій реформаторській сім'ї в Польській Прусії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії (Академії), де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один з найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчан­ня за кордон. 1645 р. був обраний професором, а 1646 року – ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. і до кінця свого життя І. Гізель – архімандрит Києво-Печерського монастиря і управитель Лаврської друкарні. Його вважали найосвіченішим діячем культури в Україні XVII ст.

Філософські погляди Гізеля відображені у відомих його працях «Твір про всю філософію», «Філософські аксіоми», «Мир з Богом людині». У своїх поглядах на проблему відношення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Щодо проблеми матерії, то він дотримувався положень про єдність і однорідність матерії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різноманітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка не народжується і не знищується, постійно зберігається в своєму кількісному відношенні, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

Поряд з вирішенням проблеми матерії І.Гізель у своєму філософському курсі розглядає проблему руху, місця, простору і часу. Так, він вважає, що рух – це різноманітні зміни, які є універсальними, невіддільними від матеріальних речей. З позицій деїзму він вирішував питання про закони природи – Бог виконав свою функцію першодвигуна, першопричини, а далі природа розвивалась за своїми власними, об'єктивними законами.

І.Гізель з повагою ставиться до людини, вважає її творцем свого щастя, господарем своєї долі й своїх вчинків. Критерієм добра і зла, на думку автора, є совість розумної людини, яка керує всіма її діями, засуджує чи схвалює її вчинки. Ще одним критерієм добра і зла є людський розум, який дає можливість людині пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Отже, Гізель ставить природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого.

Найяскравішою постаттю серед українських просвітників першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1677 – 1736). З усіх просвітників Києво-Могилянської академії чи не найбільше уваги приділили дослідники саме його життю і творчості. Він був видатним українським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом.

Ф.Прокопович (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився в сім'ї київського міщанина. Залишившись у 3-річному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, в честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім'я.

З 1687 р. Прокопович навчається в Києво-Могилянській академії, не закінчивши в якій останнього курсу богослов'я, відправляється за кордон, щоб поглибити свої знання.

Для того, щоб мати можливість успішно навчатись в західноєвропейських навчальних закладах, він змушений був прийняти уніатство.

У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про відношення Бога до світу, Ф.Прокопович спирається на положення, за яким Бог визнається осно­вою і творцем всього існуючого. Водночас його поглядам притаманна певна непослідовність, коли він стверджує, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і що .розвивається вона за своїми власними закономірностями». Скоріше всього, ці думки є проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

При обговорені питання – філософії Г.Сковороди зазначте, що він продовжував традиції діячів Києво-Могилянської академії. Сформувавшись як мислитель у межах філософії Києво-Могилянської академії, що була теоретичним виразом культури українського бароко. Григорій Сковорода створив свою філософію, яка звеличувала в людині її духовний первінь, обґрунтовувала принцип самопізнання і морального вдосконалення, що, на його думку, мало досягатися через заглиблення у внутрішній світ особистості, де вона знаходила себе, єдналася з Богом, здобуваючи через духовне переображення щастя, віднаходячи своє місце в суспільстві, відтворюючи для себе свій спосіб життя.

Г.Сковорода своїми творами ствердив оригінальний ідеал філософа. За Сковородою, “філософія, або любов до мудрості скеровує усе коло своєї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам... Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне – то й усе світле, щасливе і блаженне”. Зауважте, що основною світоглядною проблемою культури бароко, до якої належав Г.Сковорода як, власне, і культури середньовіччя, була проблема Бога або буття Божого. Саме з Святого Письма і почалося формування його філософсько-богословських думок. Святе Письмо мандрівний філософ дуже добре знав, вільно цитував його. Ця Книга була завжди незвичайним чтивом для нього. На Священну Книгу мислитель дивився як на твір, який під зовнішніми формами, під образним зображенням криє в собі зерна невмирущої правди. Тому Святе Письмо для українського мислителя – це Книга, яку потрібно уважно читати, не зупинятися на зовнішньому, на явищах, а проникати в таїнственне значення сказаного, тлумачити внутрішній, потаємний зміст, прихований за зовнішньою словесністю. Мислитель бачив і цінував в Святому Письмі християнську концепцію вільної особистості, неповторної людської індивідуальності, носія вищого духовного виміру буття. Г.Сковорода закликав людину пізнати себе і піднести себе над світом марноти, розвинути в собі мудрість Божу.

Природно, що провідна думка Сковороди про взаємозв'язок життя і філософії привела його до релігійної і мо­ральної проблематики. Він прагне виробити такі принципи, які б допомогли людині віднайти істинний шлях до щастя, до вищого блаженства. В цьому одна з особливостей його філософії – її практична спрямованість.

Одним із центральних мотивів його філософствування є те, що найважливішим, найглибшим у людини є її емоційно-вольове начало – «серце». Із серця випливає все: і думка, і стремління, і почуття. Вся моральність людини повинна теж бути звернена на «серце». Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе». Зверніть увагу, що першими філософсько - богословськими діалогами Г. Сковороди, у яких автор і розкриває свої філософсько-світоглядні орієнтири, були „Наркісс. Разглагол о том: узнай себе” і „Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе”. Вони присвяченні питанню про самопізнання, яке і є основою світогляду Г. Сковороди. Заклик до самопізнання ми неодноразово зустрічаємо і в Святому Письмі – „Досліджуйте самих себе, чи ви у вірі; випробовуйте самих себе”, „Пильнуй себе самого...”. У діалозі „Наркісс” „обгрунтовується ідея самопізнання людиною своєї духовної сутності як необхідної умови досягнення внутрішнього миру і спокою”. Глибинне самопізнання у Сковороди було внутрішнім утвердженням та розбудовою Царства Божого всередині себе для постійного духовного діалогу з Богом

Ставлення Г.Сковороди до Бога, релігії викреслює його пантеїстичний світогляд.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і “двох натур”. Особливе місце серед діалогів, присвячених питанню про два начала займають трактати „Діалог, или разглагол о древнем мірЂ” і „БесЂда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко”. В першому діалозі Сковорода розмірковує над питанням про співвідношення старого і нового світів. Під старим світом розуміється тлінний світ, де немає в житті Бога, а новий світ – це світ Господній, де все є спрямоване до Бога. Старий світ Сковорода порівнює до дерева смерті, а новий- до дерева життя. Це співвідношення поєднюється „так, как тЂнь с ея деревом”. Згідно з цією концепцією, Сковорода стверджує, що весь світ має дві натури: зовнішню видиму, і внутрішню невидиму. Поряд з теорією «двох натур» Сковорода розробляє теорію «трьох світів». В найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» вкладена в діалозі «Потоп зміїний».

Концепція трьох світів Г.Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосм (Всесвіт), який складається з видимої натури і невидимої.

2) малий або мікрокосм (людина), яка теж складається з видимої і невидимої натури. В людині, як і в усьому, є тілесне і духовне.

3) символічний (Біблія, міфологія).

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів – вогню, повітря , води і землі. Зазначте, що в цьому простежується наслідування Сковородою вчення Аристотеля. Переносячи цю концепцію на мікрокосм, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини є не що інше, як рівновага цих чотирьох елементів. Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Г.Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Це виявилось у тому, що всі речі у великому світі зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Слід зазначити, що виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди можна в цілому охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

- твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

- визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв’язку протилежностей;

- проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

Другим різновидом, за Сковородою, є малий світ, або мікрокосмос. Під цим світом він розумів людину. Пояснює її сутність виходячи із своєї концепції двох натур: в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людини з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина несправжня: вона тінь і ніщо.

Справжня, дійсна людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість, коли стає не тільки тілесною, а й духов­ною людиною, коли вона пов'язана із своїм сутнім, «внутрішнім», єством якого є Бог. За своєю істотою, по своєму «серцю» людина тотожна Богу, і, пізнаючи своє єство, людина пізнає Бога. Служіння Богу, любов до нього є одно­часно служінням і любов'ю до самої себе.

Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (людина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокос­мом і відтворює в собі його особливості, то, за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Вся різноманітність матеріального світу, вся «незмірна незліченність і видимість стікається в людині», стверджує він у творі «Асхань». У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світ, людина повинна пізнати саму себе. Тому сократівський принцип «пізнай себе» проходить червоною ниткою крізь його філософські твори. Самопізнання (богопізнання) для Сковороди – ключ до розкриття всіх таємниць світу.

У цьому і виражається ідея філософського антропологізму. Етико-моральне вчення Сковороди є центральним, є серцевиною його філософії. Це наука про людину, про її щастя і шлях його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Зауважте, що найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Наше щастя, як вважав Сковорода, – світ душевний. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у «сродності» з цією природою.

Тому необхідною передумовою на шляху людини до щастя, за Г.Сковородою, є дотримання нею принципу «сродності» праці. За Сковородою, сродна праця – така діяльність, що відповідає внутрішній природі людини, її здібностям і потребам. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, тому, прислухаючись до внутрішнього голосу, людина має обирати собі заняття не шкідливе для суспільства, а таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Саме тоді життя людини буде радісним і тому необхідно пізнати свою «внутрішню сердечну» людину, щоб правильно знайти своє місце у житті – таке місце, що може дати глибоке внутрішнє задоволення, на якому вона принесе користь іншим людям. Тільки у цьому випадку людина може бути щасливою. «Щастя», за Сковородою, міститься в нас самих. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі його отримають, вважає мислитель. Ті, хто задовольняється багатством, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять велику помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримають не щастя, а його привид, образ, який перетворюється в прах. Поміркуйте, який спосіб життя проповідує Сковорода. Цікаво формулює Сковорода основний філософсько-етичний закон всього людського життя: “Потрібне – не тяжке, а тяжке – не потрібне”.

Досить оригінально вирішує мислитель питання про рівність і нерівність людей. Він висуває ідею нерівної рівності. Кожна людина, за Сковородою, схожа на глечик. Який вона має глечик, залежить від неї самої. Бог же кожному наповнює глечик порівно.

Наступним світом за Сковородою є символічний світ Біблії. Біблія, на думку Г.Сковороди, є символічний світ, тому що у ній ”зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були образами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх”. Згідно із вченням Сковороди, символічний світ поділяється на зовнішній і внутрішній. Зовнішнє в Біблії – її видимий, буквальний зміст, внутрішнє ж – зміст невидимий, духовний. Саме символічний світ єднає зовнішнє, видиме, і внутрішнє, невидиме, адже символ передбачає «метафізичний зв’язок видимого і невидимого». Ключем розуміння символічного світу Біблії і людини є для нього серце, тому що і Біблія «вчить про людське серце», і «голова всього в людині - людське серце». Біблія, вважав він, у згорнутому вигляді представлена у людському серці, а людське серце у розгорнутому вигляді представлено у Біблії. Слушною з цього приводу є думка Б.Паскаля: «Писання – це наука не розуму, а серця. Воно зрозуміло тільки для чистих серцем».

Звідси випливає, що для Сковороди пізнання Біблії і самопізнання одне і теж саме. «Не пізнавши себе, як пізнаєш Біблію?».

Таким чином, проаналізувавши своєрідну спадщину Г.Сковороди можемо зробити певні висновки. У поглядах Сковороди проглядається деякий утопізм уявлень. Це стосується, зокрема, його поглядів щодо «сродної» праці. Обрання «сродної» праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав’язується індивідам – стихійною силою. За цих умов була саме «несродна» відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин і відповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Його ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Історична обмеженність його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати і привести у дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал. Як бачимо, Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди і справедливості. Тому, на переконання Сковороди, реалізація своїх природніх обдарувань можна втілити в життя з допомогою освіти, самопізнання. Слід також зазначити, що окрім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода відзначився як великий педагог. У своїх притчах «Благородний Еродий», «Убогий жайворонок» та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Розкриваючи зміст наступного питання, зазначте, що філософія України ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст., а саме, періоду романтизму – окреслює ІІІ період у періодизації української філософії. Цей період тісно пов’язаний з романтизмом як культурно-літературною течією, яка охопила Європу у ХІХст., протиставив раціоналістичному просвітництву культ природи, почуттів, любові, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. Романтизм спрямовує діяльність творчих людей на дослідження знання рідної мови, народного життя, творчості і проголошує культуру і мову як відображення «народної душі», згідно з чим народові надається статус суб’єкта історії. Романтизм являє собою поворот до народності і власної традиції. Саме це характеризує романтизм як збудника національної свідомості. Захоплюючись національним, самобутнім, романтики підійшли до осмислення народності як самостійної категорії.

Як суспільно-історичне явище український романтизм охоплює хронологічні межі з кінця 20-х до 60-х р.р. ХІХ ст.

Говорячи про філософське підґрунтя українського романтизму (при тому, що він виражає основні риси національного світогляду), зверніть увагу, що ним стає християнський неоплатонізм, який проявляється у «філософії серця».

Відзначте, що «серце» асоціюється з духовністю, духовність стає виявом внутрішнього світу. Так у відношенні до людської одиниці виявом внутрішнього стає її душа, а народу – народний рух. Спільним для всіх романтиків є саме пізнання народного духу. Наслідком цього є повернення свідомості у бік історизму та фольклорної конкретики. Саме через таку призму можна пояснити інтерес романтиків до народно-поетичної творчості, історії. Це дає підстави стверджувати, що народний романтизм (характерний для української дійсності) стає виявом національного, формуючи україноцентричне мислення романтиків. Коло проблем, що утворюють серцевинну сутність філософії, збагачуються постановкою проблеми «люди – нація, що започатковує розробку філософії національної ідеї».

Зверніть увагу на те, що ми розуміємо під філософією національної ідеї. Це, перш за все, всі форми рефлексії над ідеєю нації. А що ж таке тоді національна ідея. Національна ідея являє синтетичний погляд на власну націю, в межах якої здійснюється самовизначення людини як суб’єкта історичного процесу. Тому зміст філософії національної ідеї утворює рефлексія (від лат. reflexio – обернення назад) над сутністю і сенсом існування рідного народу, усвідомлення етносом своєї самостійності. Грунт цієї ідеї було закладено ще в культурі Київської Русі, але теоретичне усвідомлення й розробка української ідеї розпочинається по суті в ХІХ ст. В Україні його започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко.

Яскравим представником української інтелігенції, могутні зусилля якого спрямовувалися на піднесення самосвідомості та національної гідності народу, був Пантелеймон Куліш.

Слід наголосити, що саме П.Куліш пов’язує ідею України з культуротворчими процесами. Якраз це дає підстави Д.Чижевському характеризувати світогляд Куліша як “україноцентричний”.

В основі філософського світогляду Куліша – романтично-християнський принцип, який грунтувався на принципі подвійності людини – “двох природ, двоякого їства душі”. Виходячи з екзистенціально-кордоцентричних позицій, П.Куліш трактує людину як “єдність внутрішнього і зовнішнього”. З “внутрішнім” пов’язане “серце”, в якому зосереджуються помисли, думки людини, її переживання, прагнення до добра. У поняття “серце” Куліш вкладає душевні пласти людини, те, що винесене за межі розуму. “Внутрішнє” пов’язувалося з духовністю, з поняттям “рідного” – своєї батьківщини України, мови, звичаїв.

П.Куліш, будучи прибічником природності українського народу, обґрунтовує пріоритет хутірської філософії. Хутір у філософії П.Куліша є символом духовного розвитку українського народу. Образ хутора побудований за принципом подвійності (матеріальне – духовне). Домінування раціонального, цивілізованого “зовнішнього”, міського, викликало реакцію – поворот до природного, натурально “внутрішнього”. Саме з селом письменник-філософ пов’язує морально-етичний зміст. За своєю сутністю ідея хутірства була своєрідною проповіддю руссоїзму, якою Куліш наголошував на необхідності повороту до “початків”, до “джерел”, до “первинності”. У висновку слід акцентувати увагу на тому, що хутірство і культурництво П.Куліша – це не два протилежні політичні полюси, а тільки шляхи та безполітичні засоби розвитку України, обумовлені філософськими засадами його світогляду.

Загостріть увагу на такому аспекті, що цей період в межах романтичного типу культури зумовлюється зв’язком філософії з художньою літературою. Така особливість пояснюється переважанням романтичного стилю мислення, згідно з яким саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство розглядаються як основна ознака, що бере на себе системно-організовуючу функцію в культурі в цілому. При обговорені наступного питання слід звернути увагу на філософію П.Юркевича (1827 – 1874). За В.Горським, П.Юркевич належав до Київської релігійно-філософської школи. Він продовжував розбудову релігійно-філософської антропології, яку розпочав Г.Сковорода. Проте вони у своїх філософських побудовах використовували різні методологічні підходи. Якщо Г.Сковорода витлумачував біблійне серце через людину як символічну тварину, її самопізнання, то П.Юркевич робив те ж саме через науку про людину (експериментальну фізіологію і психологію свідомості), на підставі даних наукового пізнання. Тому у випадку із Г.Сковородою можна говорити про суб’єктивну релігійно-філософську антропологію, а у випадку із П.Юркевичем – про об’єктивну релігійно-філософську антропологію. До основних його праць відносимо: “Ідея”, “Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого”, “Із науки про людський дух”, “Матеріалізм і завдання філософії”. Його праці – це по суті окреслення його світобачення і світосприйняття. Філософські погляди П.Юркевича формувалися під впливом філософії Платона і Канта (яка праця П.Юркевича нагадує вам філософські концепції Платона?). Він глибоко знав історію філософії від античності до сучасних йому філософських систем. П.Юркевич гостро виступав проти матеріалізму, і особливо вульгарно-матеріалістичної праці М.Чернишевського “Антропологічні принципи у філософії”. Як відомо, українська і російська культури епохи романтизму запропонували дві концепції побудови філософської антропології. Біля витоків кожної з них стояли відомі мислителі. Автором першої концепції був М.Чернишевський, а другої – П.Юркевич.

Концепція М.Чернишевського базувалася на антропологічному матеріалізмі Л.Фейєрбаха. Він вважав, що філософська антропологія повинна бути синтезом механістичного матеріалізму та експериментального природознавства. Давши своє власне визначення філософської антропології як науки, він, разом з тим, описав і антропологічний принцип у філософії. “Принцип цей, – зазначив мислитель, – полягає в тому, що на людину потрібно дивитися як на одну істоту, яка має тільки одну натуру, щоб не розрізати людське життя на різні половини”.

Передумовою розуміння природи людини згідно із цим антропологічним принципом є відкидання метафізичного дуалізму. “Ніякого дуалізму в людині не видно, а філософія додає, що якщо би людина мала, крім реальної своєї натури, іншу натуру, то ця інша натура неодмінно виявилась би в чому-небудь, а оскільки вона не виявляється ні в чому, то іншої натури в ній немає”, – вважав М.Чернишевський. Опонентом М.Чернишевського виступав П.Юркевич. Основним його аргументом було біблійне вчення про подвійну людину, тобто, про зовнішню людину і заховану людину серця, звідки він позичив ідею про два досвіди – зовнішній і внутрішній. “Хоч би скільки ми розводилися про єдність людського організму, – писав П.Юркевич, – завжди ми пізнаватимемо людську істоту подвійно: зовнішніми почуттями – тіло та його органи, й внутрішнім почуттям – душевні явища. У першому випадку ми будемо мати фізіологічне пізнання про людське тіло, а у другому – психологічне пізнання про людський дух”. Уважно перечитуючи його працю “Матеріалізм і завдання філософії”, з’ясовуємо те, що П.Юркевич пов’язував з матеріалізмом підвищений інтерес до природознавства, науки, провадження методів емпіричного дослідження. Але для нього неприйнятним було прагнення ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводило до знищення філософії як такої. З наведених уривків його праці “Матеріалізм і завдання філософії”, «з приводу статей богословського змісту, вміщених у “Філософському лексиконі”, з’ясуйте, як П.Юркевич через критику матеріалізму вирішує питання про сутність філософії та її покликання.

Проаналізувавши вище згадану працю П.Юркевича, можна стверджувати, що справа філософії пов’язана із життям духу, з його усвідомленням. А оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, то філософія прагне виявити цю основу. Нею, на думку П.Юркевича, є ідея, в якій мислення і буття збігаються (ототожнюються), вона виступає як основа, закон. Призначенням філософії стає пізнання цієї ідеї. Те, що може бути (ідея), переходить у те, що є (дійсність) за посередництвом того, що повинно бути.

В чому основна ідея філософської концепції П.Юркевича.

За своїм філософським уподобанням П.Юркевич був дуже близький до філософії Платона. Тому поняття “ідеї” пронизують усю творчість Юркевича. В цьому контексті П.Юркевич визначає три сфери буття: 1) царство ідей, “феноменального світу”, “вічної правди”; 2) “реальний світ”, що є царством розумних істот; 3) “феноменальний світ”, царство примарного існування тілесності. Іншими словами можна сказати: те , що дійсне, те, що можливе (ідея) і те, що повинно бути. При цьому з можливої ідеї – не можна вивести дійсного, як це ми спостерігаємо у німецькому ідеалізмі, ідею перетворює на дійсність творча воля Бога, або людина. Розв’язуючи питання, як людина може осягнути і пізнати цю ідею, ми підходимо до ще однієї важливої сфери системи поглядів П.Юркевича, яку утворює філософія серця.

З уривку праці “Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого” прокоментуйте роль серця у житті, пізнанні і діяльності людини. Поміркуйте, який елемент ментальності, характерний для української нації, тут переважає.

Віддаючи пріоритет ролі серця як у пізнанні, так і в духовному житті людини, П.Юркевич виступає проти підходу, який був досить поширений у філософії просвітництва, котрий ототожнював духовну діяльність із розумовою. Абсолютизація такого підходу позбавлена можливості розглядати людину як неповторну, індивідуальну особистість, для якої характерне духовне життя.

Зверніть увагу на таку позицію П.Юркевича: серце є центром в усіх пізнавальних діяннях душі. Звичайно, розум, “голова”, керує, планує цей процес, але серце – породжує. Не мислення утворює сутність людини, а життя – її серце. Зверніть увагу, що П.Юркевич, розбудовуючи об’єктивну релігійно-філософську антропологію, намагався примирити модерні науки – експериментальну фізіологію і психологію свідомості з біблійним вченням про заховану людину серця.

Біблійне вчення про заховану людину серця, інакше кажучи, про глибоке серце викладено у Старому і Новому Заповіті. Слід зазначити, що Г.Сковорода віддавав перевагу Старому Заповітові, а П.Юркевич – Новому.

Цікавим є те, що П.Юркевич, посилаючись на досягнення експериментальної фізіології, зазначав, що вони повністю узгоджуються з біблійними уявленнями. Він погоджувався з припущенням вчених-фізіологів, що головний мозок є місцем душевних дій, а безпосередній орган свідомості – мозок, інакше кажучи, що рухи головного мозку є лише умовою народження в душі відчуттів та уявлень про світ.

Але, на думку П.Юркевича, мозок належить до просторових предметів, у душі ж – непросторова сутність. І немає ніякої підстави вважати, що душа перебуває в головному мозку, адже душа, не маючи просторових визначень, не може приймати поштовхи від просторових рухів головного мозку. Душа, вважав він, дістає враження не від цих рухів, а від доцільної її діяльності, яка не потребує просторових взаємодій членів, котрі впливають один на одного. Ось чому, вважав П.Юркевич, факти експериментальної фізіології не суперечать біблійному вченню про серце як про справжнє джерело душевного життя.

П.Юркевич узгоджував не тільки рефлекторні концепції експериментальної фізіології з біблійним вченням про заховану людину серця. Він також спробував примирити теорії порогу фізіології чуттів і психології свідомості з Біблією. Вперше експериментальне підтвердження теорія порогу, згідно з якою існує момент початку виникнення фізіологічної і психологічної реакції, отримала в дослідах Е.Вебера. Він, досліджуючи фізіологію чуттів, відкрив так званий двоточковий поріг – певний момент, в якому можуть бути розпізнані два незалежні джерела подразнення.

Межею між розумом і серцем, за П.Юркевичем, є індивідуальність людини. Де, власне, завершується загальність розуму, там і починається індивідуальність серця. “У серці людини, – писав він, – міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону”

Випереджаючи класичний психоаналіз З.Фрейда, П.Юркевич стверджував, що ”у самій душі є щось задушевне, є така доглибна істотність, яка ніколи не вичерпується явищами мислення”. У людській душі, – продовжував він, є ”щось первинне й просте, є захована людина серця, є глибиновість серця, якого майбутні рухи не можуть бути обчислені згідно з загальними і необхідними умовами й законами душевного життя”.

А далі, узагальнюючи, П.Юркевич дійшов висновку, що у ”глибиновості” серця ”неприступної аналізові завжди лишається джерело нового життя, нових порухів і прагнень, які сягають поза межі конечних форм душі і роблять її придатною для вічності”. З погляду мислителя, розум є ”вершина, а не коріння духовного життя людини”. Він висловив також думку, що розум є “урядувальна або володарююча частина душі”, але не є “сила породжувальна”.

Виходячи з таких установ, з’ясуйте, в чому виявляється гуманізм П.Юркевича.

Розглядаючи наступне питання, зауважте, що проблема національної ідеї у її різних концепціях розробляється у суспільно-політичних і філософських поглядах М.Драгоманова, І.Франка, В.Липинського, Д.Донцова.

М.Драгоманов(1856-1916). - український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Найсуттєвішою рисою філософії М.П.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з’ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу. При розгляді соціальних питань М.Драгоманов користувався не суб’єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв’язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

Виразна позитивістська орієнтація зумовлює й відверто негативне його ставлення до релігії. Релігія і наука, віра й знання для нього - непримиренні протилежності.

Центральною в історіософській концепції М.Драгоманова є ідея поступу, обгрунтування якої він вважав найважливішим досягненням європейської думки. Глибокий аналіз всесвітньої історії приводить його до висновку, що «безупинний поступ громадський» є визначальною ознакою людської історії. Прогрес історії, на його думку, є процесом, у якому беруть участь всі народи, й критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості. Прогрес людства, вважає він, полягає в утвердженні ідеї невід'ємних прав людини.

Ця загальна настанова конкретизується М.Драгомановим у його політичній доктрині, центральним пунктом якої є утвердження ліберальної ідеї, що спирається на визнання людської особистості вищою цінністю. Громадівський соціалізм Драгоманова, отже, випливає із визнання індивіда (атома всіх соціумів) фундаментом соціального й міжнародного порядку. З іншого боку, цей фундамент становлять об'єднання індивідів - громади - своєрідні соціальні молекули, що в сукупності своїй утворюють макротіло людства.

Ідея держави взагалі чужа Драгоманову з огляду на розуміння ним спрямування й мети історичного поступу. Будь-яка держава є щось зовнішнє, накинуте згори і тому не притаманне для людини. Людство має повстати як спільнота спільнот, що утворюється знизу, з ініціативи вільних індивідуальних особистостей. Тому державній ідеї в концепції М.Драгоманова протистоїть ідеал федералізму.

Кожна людина, кожна нація повинна прагнути до пізнання себе як елементу в системі людських, міжнаціональних зв'язків. Тим самим як окрема людина, так і нація реалізують завдання йти до цивілізації і разом з цивілізацією. Самопізнання вимагає передусім високого рівня розвитку національної самосвідомості й уміння утвердити своє право на існування серед інших народів. Саме тому завданням свідомої української інтелігенції, вважав він, є довести шляхом культурницької діяльності й освіти до свідомості народу, хто ми є, чого прагнемо.

І.Я.Франко (1856–1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав науковий ступінь доктора філософії, який отримав у Віденському університеті (1893).

Зауважте, що у надзвичайно розгалуженому творчому доробкові І. Франка власне теоретико-філософських праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетичної творчості») обмаль. Переважна більшість його розвідок, статей та інших нехудожніх творів, звичайно, містить багатий матеріал для історика філософії, який дає змогу збагнути масштаби філософської ерудиції мислителя, головну спрямованість його філософського пошуку. Але, попри це, І.Франко як філософ найбільш оригінальний і самобутній у своїх художніх творах, передусім у поемах як жанрі чи не найсприятливішому для виразу філософських ідей засобами мистецтва.

У формуванні і розвитку світогляду І.Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у розвитку людства. Тому при всій глибині та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений. Світогляд І.Франка можна з’ясувати виходячи з оцінок найхарактерніших явищ тогочасного суспільно-політичного життя, зокрема, таких, як марксизм і релігія.

Ще у радянський літературі утвердилась думка, що філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. І.Франко дійсно у своїх соціально-філософських шуканнях звертався до марксизму. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо. Добре знаючи твори класичного марксизму, Франко бачив у ньому не тільки позитивні сторони, а й певні небезпечні тенденції. Визнаючи соціалізм як суспільний ідеал, він не сприймав «наукового соціалізму» його класового підходу. Для нього найбільш важливими були загальнолюдські цінності.

Зазначте, що загальнонауковий характер філософського світогляду І.Франка добре проглядається в його оцінках релігії як складного суспільно-історичного явища. Відомо, що І. Франко неоднарозово і з різних приводів вдавався до наукового аналізу релігії, зокрема, християнства, а працю «Поема про сотворення світу» цілком присвятив розгляду джерельної бази “Біблії”. У таких працях І.Франка, як «Католицький панславізм», «Воскресеніє чи погребеніє?», «Поступи інквізиції», «Дві унії», «Містифікація чи ід

Поиск по сайту: