Першоджерела для додаткового самостійного опрацювання

Завдання 1. Опрацьовуючи працю Б.Малиновського “Смерть та реінтеграція групи”, дайте відповідь на питання:

1. Чому ставлення до смерті є складним емоційним явищем?

2. Чому існують дві протилежні тенденції щодо поховання і в чому їх мета?

3. Чому виникає віра в безсмертя, чим вона обгрунтовується?

4. Яка роль відводиться релігії у психологічному сприйнятті смерті?

Смерть та реінтеграція групи

З усіх джерел релігії найвища й фінальна криза життя – смерть – має найбільше значення. Смерть є врата в інший світ у більшому, ніж просто буквальне, розумінні. Якщо судити з переважної частини теорій ранніх релігій, то здебільшого, якщо не повністю, звідси вони черпали релігійне натхнення, – й ці ортодоксальні погляди загалом є слушними. Людина все своє життя повинна жити в тіні смерті, і вона – істота, яка чіпляється за життя й насолоджується ним повністю, – повинна боятися загрози його кінця. Й вона перед лицем смерті звертається до обіцянок життя. Смерть та її заперечення – іммортальність – завжди становили й становлять сьогодні найболіснішу тему передчуттів. Вкрай складне емоційне ставлення людини до життя знаходить своє необхідне доповнення в її ставленні до смерті. Тільки те, що в житті триває довго й виражається в поступовій послідовності сприйняттів та подій, тут перед його кінцем концентрується в одному кризовому стані, який викликає шалений і складний спалах релігійних проявів.

Навіть серед найпримітивніших народів ставлення до смерті значно складніше й, додав би я, більш споріднене з нашим власним, ніж звичайно передба­чають. Антропологи часто відзначають, що домінуючим почуттям у живих є жах перед мерцем і страх стосовно духу. У такого авторитета, як Вільгельм Вундт, ці пов'язані воєдино почуття становлять головне ядро релігійної віри та прак­тики. Проте це твердження є істинним тільки наполовину, що означає – зовсім не є істина. Ці почуття вкрай складні й навіть суперечливі; домінуючий елемент, любов до померлого й огида до тіла мерця, пристрасна прив'язаність до осо­бистості, яка ще із зусиллями розлучається з тілом, та неподоланний страх перед жахом того, що відбувається, – ці два елементи змішуються й проникають один в одного. Це відбивається й на спонтанній поведінці, й на ритуалах, які супро­воджують смерть. У поводженні з небіжчиком, способах його розташування, у післяпоховальних та меморіальних церемоніях у найближчих родичів та матері, яка ридає над сином, вдови, яка оплакує чоловіка, дітей над труною батьків – скрізь бачимо, як жах та страх змішуються з палкою любов'ю, але ніколи негативний елемент не з'являється один і ніколи не домінує.

Поховальні процедури в усьому світі виглядають дуже схоже. Коли хтось по­мирає, найближчі родичі в усіх випадках, а іноді й уся громада, збираються біля померлого. Ця найінтимніша дія, яку тільки може здійснити людина, трансформується в публічну, привселюдну, родову подію. Як правило, одразу відбувається певна диференціація; деякі з родичів перебувають біля мерця, інші займають­ся підготовкою майбутньої церемонії та всього, що з нею пов'язане, ще інші, в свою чергу, займаються виконанням якихось релігійних дій із священними рештками. У певних частинах Меланезії справи стоять так, що найближчі родичі повинні триматися на відстані, й тільки родичі за шлюбом здійснюють поховальні служби, натомість у деяких австралійських племенах спостерігаємо зовсім протилежний уклад.

Як тільки настала смерть, тіло померлого вимите, змащене та прикрашене, деякі тілесні отвори заповнюють, руки та ноги складають разом. Відтак тіло ви­ставляють на всезагальний огляд і починається найважливіша фаза, власне тра­урний обряд. Ті, хто був свідками смерті та її наслідків між дикунами й може порівнювати ці події з аналогічними діями серед інших цивілізованих народів, виражаються фундаментальною схожістю цих процедур. Вони завжди супровод­жуються більш-менш традиційно-умовними та драматизованими вибухами горя та воланнями смутку, які часто-густо супроводжені у дикунів розриванням одежі, тілесними ушкодженнями, коли видирають у себе волосся. Все це роблять привселюдно, демонстративно й асоціюють з видимими знаками трауру, такими, як чорне та біле розмальовування тіла, виголене та скуйовджене волосся, не­звичний або подертий одяг.

Безпосередньо траурний обряд відбувається навколо мерця. Тут звичайно знаходиться центр релігійних дій, за межами тієї царини переживань, яка пов'язана з побоюваннями та страхом. Часто-густо це ритуал вираження любові або шани. Тіло іноді тримають на колінах людини, яка сидить, пестять та обіймають. Водночас ці дії розглядають звичайно як небезпечні й суперечливі (за своїми наслідками) обов'язки, за виконання яких доводиться якось розплачуватися виконавцеві. По деякому часі мерця потрібно позбутися. Поховання у відкритій чи закритій могилі, залишання в печері або на відкритому місці, в дуплині дерева або заглибленні у грунті в якомусь дикому пустельному місці, спалення або віддавання на волю хвиль у човні – такими є звичайні способи поховання.

Все це приводить нас до найважливішого, можливо, висновку про дві протилежні тенденції: з одного боку, прагнення зберегти тіло, убезпечити його від ушкоджень, або зберегти бодай якусь його частину; а з іншого – бажання щось з ним зробити, відправити кудись, повністю знищити. Муміфікація та спалення – дві граничні форми вираження цієї подвійної тенденції. Неможливо роз­глядати муміфікацію або спалення (або яку-небудь проміжну форму) як зумов­лену простою випадковістю, пов'язаною з вірою, або історичними особливос­тями якоїсь культури або чимось іншим, що пояснює їхню універсальність тільки механізмами розповсюдження та контакту. У цих звичаях ясно вираже­на фундаментальна установка переживань родичів, друзів та близьких, решти живих стосовно особистості померлого та – огида й жах перед страшними наслідками (роботи) смерті.

Одна з граничних і таких, що становить інтерес, варіацій цього подвійного ставлення, виражена у найогиднішій формі, – сакральний канібалізм, звичай спільного поїдання в релігійних цілях плоті померлої людини. Це роблять з граничною огидою та страхом і це супроводжується звичайно обов'язковим вживанням блювальних засобів. Водночас це сприймається як найвищий акт пошанування, любові та відданості. Фактично цей звичай розглядається як священний обов'язок меланезійцями Нової Гвінеї, яких я вивчав і був свідком того, що його ще потаємно дотримуються, хоча він суворо карається білошкірим урядом. Змащування тіла смальцем померлого, яке переважає в Австралії та Папуасії, є, можливо, різновидом цього звичаю.

В усіх такого роду ритуалах має місце намагання підтримати цей зв'язок (з померлим) і паралельно – тенденція розірвати ці узи. Поховальні обряди розглядаються, таким чином, як нечисті та забруднюючі, контакти з мерцем – як опоганюючи й небезпечні, а виконавці повинні мити, чистити свої тіла, позбавлятися всіх слідів контакту, виконувати ритуали очищення. Проте поховальний ритуал змушує людину долати огиду, придушувати свій страх, веде до торже­ства благоговіння та прив'язаності, а разом з тим – до віри в майбутнє життя, у виживання духу.

Й тут ми дотикаємося до найважливішої функції релігійного культу. У попередньому аналізі я підкреслював безпосередньо емоційну силу, створювану контактом із смертю та мерцем, його первинний і найсильніший вплив на поведінку решти живих. Але у зв'язку з цими емоціями й на їхньому грунті народжується ідея про дух, віра в нове життя, в яке вступає померлий. І тут ми повертаємося до проблеми анімізму, з якої розпочинали наш огляд фактів, які належать до примітивної релігії. Що є субстанцією духу і що є психологічним джерелом цієї віри?

Сильний страх, викликуваний у дикуна смертю, є, можливо, глибоко вкоріненим інстинктом, спільним людині та тваринам. Він не хоче уявляти її як кінець, він не хоче розуміти ідею про повне припинення, знищення. Ідея про дух та духовне існування – під руками, вона спирається на той досвід, який був відкритий та описаний Тайлором. Оволодівши ним, людина отримує зручну віру в духовну неперервність та в життя після смерті. Проте ця віра не залишається незмінною в тому комплексі, який характеризується подвійністю – поєднням надії та жаху, який завжди виникає перед лицем смерті. Втішливому голосу надії, величезному бажанню безсмертя, складності, а стосовно себе – неможливості смиритися із знищенням протистоїть виразне й жахливе передчуття. Свідчення почуттів, огидний розклад тіла небіжчика, очевидне зникнення особистості – неподоланне інстинктивне відчуття страху та жаху приводять, як здається, людину на будь-якому рівні культури до ідеї знищення, певного прихованого страху та передчуття. Й тут до цієї гри емоцій, до цієї верховної дилеми життя або остаточної смерті включається релігія, обираючи той позитивний підхід, той втішливий погляд, ту культурну цінну віру у безсмертя, в яких дух є незалежним від тіла й життя, продовжується після смерті. У різних церемоніях, пов'язаних із смертю, у поминанні та спілкуванні з небіжчиком та у поклонінні родовим духам релігія надає зміст та форму вираження втішливій вірі.

Віра у безсмертя, таким чином, є результатом радше глибоко емоційного одкровення, ніж примітивною філософською доктриною. Людське переконання в житті, яке продовжується, є одним з головних дарунків релігії, яка визнає й обирає найкращу з точки зору самозбереження з двох можливостей – надією на продовження життя або жах знищення. Віра в духів є результат віри у безсмертя. Субстанцією, з якої були виготовлені духи, є радше повнокровна пристрасна жага життя, ніж оманливі тіні мріянь та ілюзій. Релігія рятує людину від капітулювання перед смертю та від деструкції, й вона робить це просто, використовуючи мрії, привиди та видіння. Істинне ядро анімізму полягає в найдоглибнішому емоційному факті людської природи, в жадобі життя.

Таким чином, поховальні звичаї, ритуальну поведінку одразу після смерті можна розглядати як модель релігійного акту, оскільки віру в безсмертя, в продовження життя та в "нижній світ" можна розглядати як прототип акту віри. Тут, як в описаних вище релігійних церемоніях, ми виявляємо завершену дію, мета якої досягається в самому її здійсненні: ритуальний відчай, поховання, траурні дії, вираження емоцій тими, хто зазнав утрати, або цілими групами. Ці ритуальні дії підтверджують і дублюють природні почуття решти живих, створюють з природного факту соціальну подію. Проте, хоча в траурних діях, зображенні вигуками відчаю, у поводженні з мерцем та в його розташуванні нічого прихо­ваного не досягається, ці дії виконують важливу для примітивної культури фун­кцію й забезпечують її значними цінностями.

Якою є ця функція? Обряди ініціації (втаємниченим), як ми виявили, вико­нують функцію освячення традиції; харчові культи, таїна та жертва залучають людину до спілкування з провидінням, із силами, які забезпечують угараздіння: тотемізм стандартизує практичну, корисну для людини поведінку вибіркового інтересу стосовно її оточення; якщо наведений тут погляд стосовно біоло­гічної функції релігії є правильним, то схожу роль він повинен відігравати й стосовно всього траурного ритуалу.

Смерть чоловіка або жінки у примітивній групі, складеній з обмеженої кількості індивідів, є подія непересічного значення. Найближчі родичі та друзі приголомшені у найдоглибніших засадах їхнього емоційного життя. Маленька громада втратила свого члена, життя її порушене й особливо сильно, якщо померлий був важливою особою. Загалом ця подія перериває нормальний перебіг життя й стрясає моральні підвалини суспільства. Виразною є тенденція, відзначена нами в наведеному вище описанні: віддатися страхові й жахові, полиши­ти мерця, тікати геть з поселення, зруйнувати все, що належало померлому, – всі ці імпульси існують, і вони можуть бути вкрай небезпечними, якщо дати їм волю, загрожуючи групі дезінтеграцією, руйнуванням матеріального базису примітивної культури. Смерть у примітивному суспільстві є тому щось значно більше, ніж утрата члена його. Врухомлюючи одну частину потужної сили інстинкту самозбереження, вона загрожує згуртованості та солідарності групи, з нею пов'язана й від неї залежить організація цього суспільства, його традиції і в кінцевому підсумку – культура загалом. Якщо примітивна людина в своїй реакції на смерть буде піддаватися дезінтегруючим імпульсам, то неперервність традиції та існування матеріальної цивілізації виявляться неможливими.

Ми вже бачили, як релігія, освячуючи й у такий спосіб стандартизуючи іншу групу імпульсів, наділяє людину здатністю психічної інтеграції. Точно таку саму функцію вона виконує також стосовно цілої групи. Церемоніал смерті, який при­в'язує решту живих до тіла небіжчика й скріплює їх з місцем смерті, віра в існу­вання духу, в його благодійний вплив або недоброзичливе ставлення, в обов'яз­ковість шерегу поминальних або жертовних церемоній – усім цим релігія про­тистоїть відцентровим силам страху, жаху, деморалізації й постачає потужним засобом реінтеграції похитану солідарність групи й відновлення її моралі.

Коротше кажучи, релігія тут забезпечує перемогу традиції та культури над суто негативною реакцією несприятливого для них інстинкту.

На звичаях, пов'язаних зі смертю, ми завершуємо огляд головних типів релігійних дій. У нашій спробі ми слідували за кризами життя як за головною дороговказною ниткою, але, подавши їх, ми зверталися також до самих витоків: тотемізму, культу їжі та розмноження, жертвоприношення та таїни, поминаль­них культів предків та культів духів.

(Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. Авт. та упор. В.І.Лубський, В.М.Козленко, Т.Г.Горбаченко. – К., 1999. – С. 300-306.)

Віктор Франкл – фундатор теорії логотерапії екзистенціального аналізу. Ця теорія базована на розумінні того, що “органом сенсу” є совість людини, а саме вона спрямовує людину в пошуках сенсу життя. Проблема логотерапії (від грец. Logos – ідея, сенс) – це проблема втрати сучасними людьми сенсу життя, моральної кризи, “екзистенційного вакууму”. Логотерапія – це лікування душі, надання допомоги людям, які страждають на “сенсовтрачання”.

Завдання 2. Опрацьовуючи працю В.Франкла «Релігійність як пошук сенсу життя», дайте відповідь на питання:

1. Як, на вашу думку, чи є логотерапія актуальна у сучасному житті людини?

2. Чому ми можемо говорити про певне співвідношення логотерапії і релігії? В чому ви бачите їх спільність і розбіжність?

3. Яка має бути роль освіти щодо сенсу життя людини?

4. Що має стати граничним сенсом буття людини?

Поиск по сайту: