Перепони до вільного розвитку релігійно-національної культури в Україні

Та чи по силах українському народові розбудова власної релігійно-національної культури ? Вже з попереднього огляду очевидно, що незважаючи на важкі історичні потрясіння, довгу неволю, напівзабуту державну традицію, на кількаразову зміну релігій і досі ще не вироблену загальнонаціональну ідеологію, на суттєві дефекти національної психіки (особливо брак твердої волі й витривалості у змаганнях) українській народ вже заявив себе творцем власних цінностей і заклав основи своєрідної релігійно-національної культури. Про це свідчить народна обрядова творчість, український релігійний спів, особливий стиль в архітектурі, малярстві, різьбярстві та інших видах релігійного мистецтва (чим можуть вирізнитися тільки культурно багаті нації). Далі – своєрідне церковне право й численні місцеві церковно-народні звичаїв, відмінний устрій Української Церкви ("громадянський папізм", як називає професор М.Чубатий активну участь гро­мадянства у церковному житті). Нарешті – тривала традиція: церковно-культурного руху з численними рукописними й друкованими пам'ятками. Та найбільше проступає за розбу­довою самостійної української релігійно-національної культури особлива психіка народу, його відмінний світогляд і синтетична здібність, яка ставить перед ним спеціальні завдання надзвичайної ваги.

Однак, ще надто низько стоїть в Україні матеріальна культура та економічна організація населення. Між тим тільки на цьому грунті може розцвісти життя духовне. Серед інших перепон на нашім шляху треба ще вказати на "хворобу недержавності українського громадянства”.

Походження тієї хвороби залежало від різних причин - статичних і динамічних. До перших В.Липинський зачисляє несприятливі природні умови:

1) Географічне розміщення між Європою й Азією та відсутність добрих природних границь. Однак сам Липинський визнає, що при належній організації внутрішніх відпорних сил і таке нібито незручне розміщення на світовому роздоріж­жі можна з успіхом використати. Тоді воно навпаки поставило б нас у винятково щасливі умови.

2) Родюча земля і добре підсоння України не вима­гають значних (а тим більше – збірних) зусиль до здобування поживи. Звідси серед місцевої людності лінивість і атрофація соціального інстинкту, наростання українського песимізму і ослаблення державно-творчої енергії. О.Турянський помітив вже у деяких виразах "Слова о полку Ігоревім", які він порів­няв з іншими місцями, що дихають ще давнім героїчним духом і свідчать про тверду волю українських предків. Крім того, багатство української землі завжди притягує сюди, з одного боку, еміграцію всіляких пасивних зайд-неробів, яких вабить можливість легкого життя, і які не можуть збагатити української крові особливо цінними прикметами, а з іншого, – напади сусідів, що не давали зміцніти в Україні власним відпорним силам.

3) Расова неусталеність населення України, яке походить від різних етнічних груп, досі не переплавлених в однорідний зліпок. Тому ця людність розпорошена, не зцементована ані спільним походженням, ані спільною ідеологією. В історії так завжди було перед заро­дженням великих культур (згадати лиш перетопленя шумерійців з семітами перед повстанням халдейсько-вавілонської культури, або зпоїння латинсько-кельтійських, скандинавсько-британських, німецько-фламандських та у сучасній Франції іберійсько-баських елементів). Бо тільки після такого схре­щення, боротьби й запліднення рас (тубільних і захожих) народжуються різні яскраві індивідуальності, розцвітає нове життя з новим змістом. Тому В.Липинський вірить, що у майбутньому це "спричиниться до створення нами нової оригінальної і прекрасної української культури".

4) Перевага емоційності над волею та розумом, не­стримна й пристрасна чутливість "місцевого населення (як "общеросів" і "вшехполяків " в Україні, так і самих українців). Всі вони наділені в однаковій мірі темпераментом негрів і, відповідно, мінімальною дозою волі та інтелігентності". Перевага почуттянад розумом і брак сильного хотіння створюють нахил до романтизму, але "держава може бути створена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним". Бо від різних труб єрихонських можуть падати державні стіни, але не бувало такого випадку, щоб ці стіни в той спосіб будувались...". Проте й чуттєвий темперамент може стати неоцінимою творчою силою і навіть перевагою (розум і волю і можна виховати, а природної чуттєвості не можна набути). Тому при належному розвиткові інтелігентності й гартуванні волі наша емоційність, на думку Липинського, дозволить нам зробити в короткий час те, на що інші нації, з холодним і нечутливим темпераментом, потребували б багато більших зусиль і значно більше часу".

"Динамічні" причини недержавності українського громадянства гніздяться у недостатнім напруженні наших і організуючих державно-творчих чинників. Щоб створити свою державу, треба вміти організувати владу. Для цього певна частина населення мусить бути войовничого типу й при тому мусить мати ясну ідею, сильну волю, певну інтелігент­ність і необхідну організацію. Якраз у нас цей тип войовника є чисельно недостатнім і якісно ненадійним. Йому бракує віри в свою правду, в законність своїх хотінь, бракує політичної культури та необхідної для державного будівництва співпраці консервативних і поступових кіл громадянства. Від історичної Росії ми засвоїли звичку до сліпої покори (і обезцінили консервативну вдачу хліборобської верстви).

Звідси "епізодичність і скороминучість більшості політичних українських починань", оте "коротке дихання" нашої інте­лігенції.

А як ще згадаємо засвоєну частиною громадянства звичку до вислужування, готовність йти у найми, зникнення почуття своєї національної й громадянської гідності, то зрозуміємо те, чому українці так скоро завжди корилися чужій владі "за шмат хоч гнилої, але певної ковбаси", й не могли вибачити найменшого огріху своїй владі, яка ще не в стані була відразу забезпечити кожного ковбасою. Звідси хрунівство різних гатунків, поява "татарських людей" і всі ті "блудування" в минулому й сучасному...

Аналіз національного характеру не може зупинятися тільки на позитивних сторонах народної душі: лиху прислугу робив би той, хто лиш вихваляв би свій народ, як це робили месіаністи. Про негативні риси народної вдачі треба говорити не для того, щоб сіяти зневіру, а щоб шукати засобів до виправлення та оздоровлення. Ще так недавно чехи задуму­валися над негативними прикметами свого характеру, картали себе за брак національної гордості, за вислужування перед кожним паном, за брак витривалості в будь-якій справі, за той "солом'яний вогонь", що швидко вибухає й ще швидше гасне. Скільки знайомих "чисто українських" прикмет ми стрічаємо у цих докорах чеських патріотів. А нині Чехія займає вже своє місце в європейському ареопазі. Українці можуть виправити некорисні прикмети своєї вдачі, але тільки систематичною мурашиною працею над піднесенням нашої інтелігентності, над гартуванням волі, перевихованням грома­дянства. Серед тієї праці етнографічна статика народу пере­твориться в динаміку національного життя, зросте загальний рівень культури, зміцніють підстави нашої самобутності, збудиться воля до національної експансії. Відтак, приспаному народові заясніє Велика Мета, до якої його від віку покликано. Свідомість тієї місії одушевить нас почуттям своєї власної гідності. Віднайшовши цей загально-національний ідеал, зрозуміємо, де найвища цінність усього народу, запорука його безсмертя, його слави, й зложимо серця перед її вівтарем.

На причинах недержавності нашого громадянства ми і спинилися тому, що всі перепони до вільного розвитку нації разом з тим є перешкодами до розбудови нашої релігійно-національної культури, до усвідомлення й виконання споконвічної місії українського народу [394-398].

Арсен Річинський. Проблеми української релігійної свідомості (Упорядники А.Колодний, О. Саган). Видання третє. – Тернопіль, 2002. – 448с.

запитання для контролю і самоконтролю

1. Що означає термін автокефалія?

2. В чому ви бачите причину автокефального руху в Україні?

3. В чому полягає відмінність між українським і московським православ’ям?

4. Коли проголошується автокефалія УПЦ?

5. Які існують три гілки православ’я в Україні?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібн. – К.: 1999. – С.220-233.

2. Історія релігії в Україні: Навч. посібн. / За ред. А.Колодного. – К., 1999. – С.111-118; 121-129; 160-167; 201-211; 242-259; 287-301.

3. Релігієзнавство: Підручник / За ред. М.М.Заковича. – К., 2000. – С.63-77.

4. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теренка. – К., 2000. – С.255-280.

5. Огієнко І. Українська церква. – К., 1993. – С.119-132.

6. Релігієзнавство / За ред. проф. М.Ф.Рибачука. – К., Освіта, 1997. – С.67-91.

Додаткова література

1. Власовський І. УАПЦ: П’ята доба утворення // Людина і світ. – 1991. - № 9.

2. Головащенко С. Феномен українського православ’я // Людина і світ. – 1933.

3. Кость О. Історія української церкви. – К., 1995.

4. Пилявець А. Автокефалія православної церкви на Україні // Людина і світ. – 1990. - № 5.

5. Пуцько В.Г. Візантійсько-київська спадщина в культурному розвитку Великого князівства Литовського // Український історичний журнал. – 1998. - № 5. – С.118-121.

6. Сленський В. Автокефалія // Людина і світ. – 1997. - № 10.

Методичні поради

Історія української православної церкви – це невід’ємна складова частина історії православ’я взагалі. Руська церква, яка виникла внаслідок хрещення Русі 987-990 є невід’ємною частиною історії української православної церкви.

Історію української православної церкви середньовічної доби можна поділити на 3 церковно-історичні періоди:

І період – VІІІ ст – Х ст (перемога християнства в південній частині Київської Держави та організація церкви).

ІІ період – 1054-1303р. – від створення Київської митрополії до її розподілу на Галицьку і Києво-володимирську.

ІІІ період – 1303-1458р. – від першого поділу митрополії і останнього поділу на Митрополію Київську і Московську.

Після офіційного хрещення 987-990р. (987р. час офіційного проголошення християнства державною релігією) християнство стає державною релігією Київської Русі. На київському грунті, після хрещення Русі-України, формується власний український синтез християнства.

Згодом, вже в ХІ ст. посилилися церковні контакти Русі з Візантією. Київська церква потребувала визнання у християнському світі, яке було неможливим без благословення Константинополя. За князя Ярослава Мудрого в Києві була офіційно встановлена Митрополія, підлегла Константинопольській церкві. Русь прийняла християнських учителів з Візантії, допомогу в організації нових християнських громад та єпархій, а також матеріальну підтримку для запровадження східного обряду.

У 1037р. в Києві з’являється перший митрополит – грек Теопемпт, присланий з Візантії. Подальший розвиток Київської Митрополії відбувався в межах канонічного візантійського православ’я.

Особливо посилюються претензії Константинополя на домінування в релігійному житті Русі після 1054р. Проте, розкол між Константинополем і Римом став підставою для включення Київської Митрополії в орбіту візантійського християнства. Прикладом є виборність на київський престол митрополита, який призначався константинопольським патріархом.

Так у домонгольський період майже всі митрополити були греками (їх нараховується 22). В цей період трапилося лише 2 випадки самостійного обрання київських митрополитів без санкції на чолі Київської Митрополії Константинопольського патріарха.

1051р. – собором руських ієрархів був поставлений “русин” Іларіон (правління Ярослава Мудрого) – це була перша спроба проголосити автокефалію Київської Митрополії. Повторна спроба проголосити автокефалію відбулася за час правління князя Ізяслава. У 1147р. митрополитом стає Клим Смолятич (русич).

Такі представники руського духовенства, як Іларіон та Клим Смолятич, становили реальну загрозу (опозицію) візантійській проповіді релігійного месіанства, теократії, цезарепапізму.

Зокрема, як крок до незалежності, став Київський Собор у 1147р. з висвяченням Климента Смолятича на митрополитну кафедру.

Змістом і тематикою Київського Собору було:

Обгрунтувати і доказати, що Українська Церква має право самостійно висвячувати своїх митрополитів без спеціального дозволу зі сторони Візантії.

Передання новообраному митрополитові Кліменту Смолятичу церковних повноважень.

За своєю важливістю І Київський Собор мав велике значення. Щодо самого Київського Собору, то існують декілька (п’ять) спроб обгрунтування його проведення:

А) Політичне пояснення: дають російські історики Татищев, Філарет Гумілевський. Вони твердять, що таке явище як Собор 1147р. повторювалися декілька разів у ХІ-ХІІ ст. В цей час руські князі вели війни з греками, а митрополити Русі, що підкорялися патріархам Візантії, могли виявити більшу вірність грекам, ніж своїм володарям.

Б) Реалістичне пояснення: дає Є.Голубінський. Собор – це вияв особистого невдоволення Ізяслава Константинополем.

В) Націоналістичне пояснення: Гумілевський, Соколов. Собор – це змагання Української Церкви за усамостійнення її ієрархічної управи. Клима Смолятича вибрано і посвячено в день іменин Ізяслава-Пантелеймона собором південноруських єпископів: тому митрополитом Клима визнавали тільки на Русі-Україні, а на півночі Русі – ні.

Г) Автокефальне пояснення: Собор виявив змагання за унезалежнення Руської церкви від Візантії і встановлення власної церковної влади. (Доброклонський, Пелеш, Томашівський)

Д) Унійне пояснення: Спирається на літописний факт, що постановлення митрополита Клима Смолятича відбулося покладанням мощів св. Климента Папи Римського, частина яких здавна зберігалася у Київському Соборі. Цей факт говорить про усамостійнення Української Церкви від Візантії і наближення до Риму.

Зі смертю Ізяслава ІІ в 1154р. справа усамостійнення Київської Митрополії від Візантії залишається незавершеною.

Історичним значенням правління Ізяслава ІІ було те, що він з митрополитом Климом Смолятичем зробили останню спробу “відірвати” Українську Церкву від візантійських впливів, зберігаючи східний обряд.

Після смерті Ізяслава ІІ, Київ захоплює князь Юрій Довгорукий. Від цього часу запроваджується московський варіант християнства, в основу якого покладена суто візантійська православна практика цезарепапізму. Поступово здійснюється відхід від засад християнського універсалізму.

Доба київського християнства закінчується двома подіями:

1) Монголо-татарською навалою.

2) Перенесення резиденції київських митрополитів на північ, що стає передумовою перетворення колишньої Київської Митрополії на Московську.

Після татаро-монгольської навали (1237-1240) і падіння Київської держави 1240р. кафедра київських митрополитів формально існує в розгромленому Києві, але фактично місце перебування її став спочатку Володимир на Суздалі (1299р.), а пізніше Москва (з 1325р.).

Таким чином в ХІV- першій пол. ХV ст. київські митрополити, які проживали в Москві, не переймались справами єпархій в Галицько-Волинських і київських землях, і це врешті призводить до утворення Московської Митрополії.

Ще в 1448р. відбувається акт самочинного вибору митрополита Іону без згоди Константинополя, який був останнім митрополитом у Москві, що мав титул “Митрополита Київського і всієї Русі”. Його наступник Феодосій іменувався вже “Митрополитом Московським і всієї Русі”. Ця дата вважається початком автокефалії Руської Московської православної церкви.

У 1458р. Римський папа Калліст ІІІ та Константинопольський патріарх Григорій висвятили на митрополита Київського Григорія Болгарина. Таким чином у 1458р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) в якій залишалась Українсько-білоруська православна церква в Польсько-Литовській державі.

Поділ старої Київської митрополії започаткував новий період історії церкви. Відтоді Православ’я в Московській державі і Православна церква у Великому князівстві Литовському, існували цілком відокремлено, розвиваючись за власними законами, набуваючи специфічних рис українського і російського православ’я. Це мало позитивні наслідки для українського православ’я.

Тяжкі часи для українського православ’я наступають після приєднання українських земель (галицьких, волинських, київських) у ХVІ ст до Польщі. Люблінська унія 1569 усуває литовську владу, веде до знищення українських державних традицій. Це призводить до занепаду українського православ’я. Берестейська унія православну церкву на білоруських і українських землях ставить поза законом.

Відновлення українського православ’я відбувається на початку ХVІІІ ст. У 1620р. православна ієрархія на Україні була відновлена єрусалимським патріархом Феофаном, відбувається легалізація православної церкви, за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обрано Іова Борецького.

Лише протягом 1632-1633рр. була легалізована православна церква. Легалізацію вдалося здійснити завдяки рішучим домаганням козацтва лише тоді, коли новим митрополитом Київським став Петро Могила.

За час свого перебування Петро Могила прагне піднести матеріальне і суспільне становище Православної Церкви. Саме за Петра Могили – видатного богослова та просвітителя – київська митрополія була найбільше самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Православна Церква виявилась важливим чинником національно-культурного й державного відродження України в середині ХVІІ ст. під час розквіту козацької держави.

Політичний занепад Константинополя, особливо після Берестейської унії (1596р.), Москва використовує на всю користь.

У1668р. Константинопольський патріарх дає згоду на перехід Київської Митрополії під юрисдикцію московського патріарха. З цього часу бере початок рух за незалежну, або автокефалію православної церкви на Україні.

1685р. в Москві луцький єпископ Гедеон-Святополк, був призначений митрополитом київським і прийняв присягу на вірність московському патріархові.

Згідно з обіцянками московської патріаршої влади, Київська Митрополія, приєднуючись до Москви, мала зберігати значну автономію. Проте, це були тільки обіцянки. Підпорядкування Київської Митрополії московському патріархату призвели до втрати самобутності релігійно-церковного та національно-культурного життя України.

У середині ХІХ ст. національно-демократична громадськість України починає ставити питання про автокефалію православної церкви на Україні. Сюди слід віднести діячів Кирило-Мифодіївського товариства. Але про рух за автокефалію православної церкви на Україні, як про реальну силу, можна говорити лише з періоду Лютневої революції 1917р.

Наприкінці 1917р. створена Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка мала на меті підготовку до скликання Всеукраїнського церковного собору.

1918р. – відкриття Всеукраїнського церковного собору в Києві. Однак на цьому соборі автокефалія православної церкви не була проголошена.

1919р. – спроба Директорії, від 1 січня, проголосити автокефалію не мала успіху.

5 травня 1920р. за постановою ВПЦР була встановлена автокефалія Української церкви.

Перший Всеукраїнський православний церковний собор у 1921р. здійснив висвячення першого єпископа Василя Липківського на посаду єпископа Української автокефальної церкви (УАПЦ). Це був акт, який підтверджував автокефальність УПЦ.

Автокефалія – термін грецького походження, що означає “сам” і “голова” – означає самоочолювану помісну православну церкву.

Істотною ознакою автокефальності тої чи іншої православної помісної церкви являється незалежність церкви в поставлені в ній самій Первоїєрарха і других єпископів і всього священництва. Іншими словами, тільки тоді православна церква є автокефальною, коли вона в собі має джерело ієрархічної влади і не звертається за єпископами чи висвятою, а тим більш священників, до єпископату іншої православної церкви.

Собор визнав акт 1686р., про піддання української церкви під керівництво Московському патріарху, недійсним.

У 1930р. Українську православну церкву було знищено (саморозпуск УАПЦ), (ймовірно на вимогу органів НКВС, скликається ІІІ Всеукраїнський православний церковний собор, який повідомляє про саморозпуск).

Відновлення церковного життя позначилося діями РПЦ в Україні, з кінця 80-х розпочалося відродження УАПЦ.

У січні 1990р. собор РПЦ перейменував екзархат (церковний округ у справах управління) в Україні на Українську православну церкву (УПЦ). У жовтні 1990р. УПЦ було надано статусу незалежності і самостійності в управлінні, підтверджено “Грамотою про незалежність”.

УПЦ очолив митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко).

У 1989-1990рр. відновлюється діяльність УАПЦ в Україні. В червні відбувається Перший Всеукраїнський Собор відновленої УАПЦ.

З вересня 1991р. УПЦ і УАПЦ розробляють перші кроки до порозуміння. В вересні 1991р. УПЦ Собор підтримав і ухвалив Акт про незалежність Автокефальної Церкви.

УПЦ на соборі у Києві приходить до висновку про необхідність цілковитої канонічної незалежності і надання їй автокефалії, звернувшись до Московської патріархії.

Це викликає незадоволення зі сторони Московського патріархату. Митрополит Філарет у 1992р. за рішенням собору був усунений з посади і обраний новий голова УПЦ – Митрополит Володимир (Слободан). З 1992р. його резиденцією стає приміщення Києво-Печерської Лаври.

У1992р. у Києві відбувається Всеукраїнський православний собор (ВПС), який прийняв рішення об’єднати УПЦ та УАПЦ в єдину УПЦ Київського патріархату.

Главою церкви Собор визнав Мстислава, а його заступником – Філарета.

Собором було заявлено, що “Українська православна церква є прямою правонаступницею Церкви Святого Андрія Первозванного, Святого Рівноапостольського князя Володимира і правонаступницею православної митрополії в Україні”.

У1993р., після смерті Мстислава, відбувається Помісний Собор УАПЦ, де було офіційно оголошено про відновлення (втретє) діяльність УАПЦ і обрано нового предстоятеля. Ним став митрополит Володимир (у миру Романюк), який здобув титул Патріарха Київського і всієї України (1993-1995). Після його смерті, восени 1995р., патріархом УПЦ Київського Патріархату став митрополит Філарет (Динисенко).

Як бачимо, шлях УПЦ є досить складний і суперечливий. Але, не дивлячись на всі перешкоди, йде поступовий процес у подоланні міжправославного конфлікту.

Поиск по сайту: