Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната.Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху.Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто. 1574 р. Іван Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник — Буквар.Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов, пізніше — уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання.1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького.Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря. Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші.Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України.Новий етап в історії українського друкарства починається з 30-х рр. XVII ст. Провідною друкарнею України залишається і далі лаврська, яка з 1633 р. перейшла під контроль митрополита і одночасно архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили.

13. Заснування та діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка.Наукове товариство ім. Т. Шевченка — науково-культурна громадська організація, заснована у 1892 р. на кошти прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником НТШ було Літературне товариство їм. Т. Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було створено як прообраз академії наук — з історико-філософською, філологічною та математично-природничо-лікарською секціями і підсекціями, з виданням наукових «Записок», збірників, часописів. Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд із науково-дослідницькою діяльністю НТШ проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об'єднувало фахівців різних галузей знань, письменників, культурних та державних діячів Західної і Наддніпрянської України, інших держав. Членами і активними діячами НТШ були О. Барвінський, М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський. Головою НТШ у 1897 р. був обраний М. Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. Він перейнявся ідеєю створення Української академії наук, натхненником якої був його вчитель В. Антонович.Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 рр. становив 1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Крім цього, НТШ стало основним видавцем українських підручників. Найважливішими було досягнення у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського, І. Джиджори, І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського), філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубри-цького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін. НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названого пізніше рентгенівським), праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, С. Рудницького та В. Кубійовича у дослідженні географії України та ін. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи учених відновлено НТШ у м. Львові.

14. Освіта в Київській Русі.Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихованцями ставало освічене духовенство. У школах вчили писати й рахувати. Основними книгами в школах були богословські книги, найчастіше Псалтир. Вільний доступ до освіти мали жінки, що було прогресивним явищем того часу. Представниці князівської верхівки своєю освіченістю не поступалися чоловікам і, потрапляючи через шлюб до іноземних королівських дворів, вражали своїм розумом, широким світоглядом, аргументованими висловленнями. Вважаючи освіту населення надзвичайно важливою справою, князі Київської Русі доручили її священикам. Це були найосвіченіші представники тогочасного суспільства, серед яких було чимало видатних мислителів, письменників і проповідників. Загальний просвітницький дух охопив усю країну і вийшов далеко за межі релігійної спрямованості, набувши світського характеру. Діти починали навчання з семи років, училися читати й писати під час вивчення й переписування церковних книг.На Х ст. припадає розквіт Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: «школи княжого вчення», «монастирські школи», «школи грамоти», «жіночі школи». Основою вищої школи була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латині та німецької мови. Великий князь київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. В «Повісті минулих літ 1110 р.» говориться «Любив Ярослав книги». В 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека - Бібліотека Ярослава. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг. Як встановлено, більшість з них була церковними, богослужебними. Здобутки: - впроваджено писемність – азбуки глаголиця і кирилиця;- відкрито школи при церквах і монастирях, у т.ч. й для дівчат;- при Софійському соборі створено бібліотеку;- початкові географічні знання;

15. Роль «Руської трійці» в культурно-освітньому русі України.У 30 — 40 рр. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання романтиків «Руська трійця» Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінари. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали над гіркою долею народу. Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу» і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішенню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері значного комплексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літературознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю .Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. «Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Таким чином, діяльність «Руської трійці» започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

16. Роль Кирило-Мефодіївського товариства в культурно-освітньому русі.Кирило-Мефодіївське товариство— українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення товариства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.Члени братства поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг.Практична діяльність: 1) поширення програмних документів;2) пропаганда ідей братства в університеті, військових училищах, ін.. навчальних закладах Києва;3) поширення творів Т.Шевченка;4) розробка проекту створення в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів для всіх верств населення;5) збирання коштів на видання укр. книги;6) створення першої укр. абетки – «кулішівки»;.Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

17. «Шістдесятники» та їх роль у розвитку української культури.Покоління інтелігенції, яке пройнялося вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії, названо "шістдесятниками", оскільки вершина його творчості припала на початок 60-х років. Цей термін саме тоді увійшов до вжитку. Це покоління, мало високий освітній рівень, художній смак і непересічний талант. Своєю творчою діяльністю шістдесятники здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші.Найактивніше і найширше в цьому руслі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації, ущемлення демократії, прав людини, нерівності у становищі республік, недотримання існуючої Конституції, за свободу в питаннях художньої творчості. Це був зрештою опозиційний рух проти існуючої державної влади та характеру її діяльності.Стрімко увірвалася в українську поезію одна з найобдарованіших представниць «шістдесятників» Ліна Костенко. Вона звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого країни.Центром українського шістдесятництва став заснований в 1959 р. київський клуб творчої молоді «Сучасник». Клуб здійснював значну просвітницьку роботу, проводив святкування ювілейних дат видатних укр. діячів. 1962 р. аналогічний клуб «Пролісок» виник у Львові, надалі творчі осередки шістдесятників з’явилися в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську. Отже, «шістдесятники» боролися за справжню укр. культуру, національну свободу та людську гідність.

18. Барочна архітектура Західної України (друга половина 17-18 ст.)Українська архітектура другої половини XVII - XVIII ст. розвивалися під могутнім впливом мистецтва бароко, для якого були характерні пишність і вишуканість форм, урочистість і монументальність. Для стилю бароко характерно загострене відчуття суперечливості світу й одночасно — прагнення відтворювати життєві явища в їх динаміці, розвитку, переходах.Блискучим центром барочної архітектури став католицький Рим. Архітектори бароко не вводять нові типи будинків, але знаходять для старих типів будівель — церков, палаццо, вілл — нові конструктивні, композиційні і декоративні прийоми, що у корені змінюють форму і зміст архітектурного образу.Особлива увага приділяється розробці типу Храму, у якому вже з кінця 16 ст. наростають риси бароко. У 17 в. архітектурні форми стають ще більш динамічнішими і напруженішими. Велике місце в барочній архітектурі належить палацам, гордовито-ошатним, з виступаючими флігелями-крилами, відкритими почесними дворами. Показність і велич у них сполучаються з пишнотою. Важливе значення принципи бароко мали не тільки для розвитку композиції міського і паркового ансамблю, але і для містобудування. Архітектори бароко створили планувальну систему, упорядкувавши хаотичну забудову середньовічного міста, додали вулицям прямолінійні обриси, завершивши їх площами, що у свою чергу стали об'єктами архітектурних композицій. Стиль бароко знайшов втілення в архітектурі Києва, Чернігівщини, Слобожанщини, Придніпров’я.Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барочні споруди - Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 р.), церква Усіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 р.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1732 р.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 р.).Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Особливістю архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні зміцнення, палаци старшини і т.п. Облаштовувалися і прикрашалися міста. У ті часи в Україні працювало багато архітекторів-іноземців.Отже, велика мистецька культура української архітектури доби барокко, зокрема висока техніка українських майстрів, спричинилися до того, що впливи української архітектури сягали далеко за межі України. Зокрема, на Московщині чимало будов постало за українськими зразками.

19. Культурна політика сталінського режиму в західних областях України (40-50 ХХ ст.)З приходом у Західну Україну радянських військ розпочалась «радянізація». Радянізація-це перетворення в Західній Україні ,що ґрунтувалась на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у-30-ті рр. Радянізація супроводжувалась українізацією ,що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.Велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялась питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, відбувалося розширення мережі початкової та вищої освіти . Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку ,кількість учнів у 5-10 класах збільшилась майже втричі.З січня 1940 р. усі школи західної України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи а з початку 1940-1941 навчального року радянська система почала вводитися Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх школах обов'язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаменаційні сесії, обов'язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створено кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль. Унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товари більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували мало ефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р. залишилось з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано. Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіт», «Рідна школа», інші національні громадсько-просвітницькі організації. Підтримку властей одержало лише обмеження до авторів, які прийняли «радянську платформу» і намагалися працювати в руслі канонів «соціалістичного реалізму». Перед ними в першу чергу відкривали можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газет журналах, видавництвах, експонуватись на виставках.Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без попередньої цензури був заборонений. З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церкви навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації ; майно — конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархія, духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі греко-католицькі церкви). Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, близько ста змушені були протягом 1939—1940 рр. покинути свої парафії переслідування з боку влади. Утисків зазнали також і представники конфесій. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.

20. Освіта в Запорізькій Січі.Українське козацтво виникло як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку української і польської шляхти, католицької церкви.Козацький рух викликав до життя унікальне для всієї світової культури явище – козацьку педагогіку. Серед ідеалів козацької педагогіки є виховання вільної і незламної у своїх прагненнях людини, котра повинна, спираючись на вітчизняні традиції громадського і політичного життя, розвивати рідну культуру, економіку, будувати незалежну державу. В усній народній творчості відображено ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря.Для козацької культури характерним було шкільництво. Д.Яворницький розподілив запорізькі школи на січові, монастирські, церковнопарафіяльні.Першою на січі була монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Тут навчали молодь грамоти, молитов, Закону Божого та письма. Вона послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вільностей.Церковнопарафіяльні школи існували при парафіяльних церквах.До січових шкіл хлопчиків приводили багаті батьки з 9 років. Учні утримувались за рахунок скарбниці Січі.Особливої уваги заслуговують школи джур, які продовжували традиції сімейного виховання. У козаків існувала система відбору молоді – молодиків. Хто хотів стати козаком, той служив спочатку у старого козака за джуру. Почесне місце серед навчальних закладів у запорожців займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України до другої пол. XVIII ст. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Дітей навчали рахувати, писати, читати. Виховання мало релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.Більшість учителів, які навчали козацьких дітей, уважно стежила за їхніми успіхами і коли помічала одарованих учнів, то рекомендувала їх для подальшого навчання в школах підвищеного типу. Були перші музичні школи в Україні. До таких шкіл приймали дітей, що мали добрий слух і голос. Їх метою було навчити молодь церковного співу, готувати читців і співаків для нових церков.Як навчальні посібники в запорізьких школах використовували Часослов і Псалтир. Також була випущена "Козацька читанка", яка відповідала духу української національної школи того часу.У Запорізьких школах усі мали рівні права та обов’язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу країни, чесність, самодисципліна, взаємодопомога.Отже, у козацьку добу було створено систему української освіти та виховання, тісно пов’язану із свободолюбивим духом козацтва, побратимства, основою якої були принципи гуманізму, демократизму, народності.

21. Досягнення в галузі української літератури в 2-й половині ХІХ ст.Друга половина ХІХ століття подарувала Україні цілу плеяду видатних письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І.Франка, П.Куліша, Л.Глібова, Л.Українки, П.Мирного, М.Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, П.Грабовського та ін.. характерними рисами р-ку укр.. л-ри в 2-й половині ХІХ ст.. були: різноманітність художніх напрямів: у 70-90рр водночас існували і взаємно збагачували один одного романтизм (Я.Щоголів), натуралізм (Г.Барвінок, М.Кононенко), просвітницький реалізм (І. Нечуй-Левицький); наявність індивідуальних стилів письменства; поява нових тем та проблематики; демократизація та гуманізація літератури; ускладнення художніх форм: поступово описовість та натуралізм поступаються місцем аналізу та типізації; напруженішими та гострішими стають сюжети; політизація літературної творчості: л-ра завжди перебувала у тісному зв’язку з політикою, проте в 2-й пол.. ХІХ ст.. цей зв’язок стає особливо відчутним.Перехід від романтизму до реалізму добре помітно на творчості Марка Вовчка (Марія Вілінська-Маркович, 1834–1907). Вона продовжила тему творчості Тараса Шевченка, присвячену становищу покріпаченого селянства, особливо жінок («Одарка», «Горпина», «Козачка»). Засобами фольклору письменниця скористалась у казках та оповіданнях для дітей. Реалістично змалював історію українського села Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У повісті «Микола Джеря» зображено поневіряння селянина, втікача від панщини, а в повісті «Кайдашева сім’я» з любов’ю і болем за рідний народ розкрито бідність і обмеженість сільського життя. Найвидатніший соціальний роман своєї доби «Хіба ревуть воли, як ясла повні» («Пропаща сила») написав Панас Мирний (1849–1920) разом із братом Іваном Біликом.Неперевершиним надбанням української літератури стала творчість геніального письменника Івана Франка (1856–1916. Прозові твори, зокрема «Борислав сміється», «Захар Беркут».

22. Внесок Т.Шевченка у розвиток української культури.Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної УкраїниТ.Г.Шевченко народився 9 березня 1814р в с. Моринці на Черкащині в родині кріпака. З дитинства захоплювався малюванням і л-рою. У 1838р Т.Шевченко вступив до Академії м-в. під впливом Є.Гребінки починає писати вірші, перша збірка яких з’явилася в 1840р під назвою «Кобзар». Шевченко працював у всіх поетичних жанрах – у його творчому доробку є балади, ліричні пісні, поеми, послання; писав як укр.. так і російською мовами. У своїх творах він звертається до історії України («Гайдамаки»), змальовує життя селянства, відверто викриває самодержавство («Катерина», «Сон»). У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену. Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність.

23.Боротьба за державний статус української мови на сучасному етапі. Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою.Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом радянської імперії. Так неможливість послуговуватися в вищій освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє.Значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві. Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше - національної) українців.Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: "Державною мовою в Україні є українська мова.Я вважаю, що не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім'я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою - не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше

24. Світове значення візантійської культурної спадщини та її вплив на розвиток української культури.Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному розвитку виступала з'єднуючою ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом України. Вже з IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів у греки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі. У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.) Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-ку-польний собор Св.Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.

Поиск по сайту: