ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД. Тема 3. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО

Тема 3. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА ТА ПРАВО

(друга пол. XIV - перша пол. XVI ст.)

План:

Загальний історичний огляд.

Cуспільний лад.

Державний лад. Церковне життя.

Правова система Литовсько-Руської держави.

ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

Вся середина XIV ст. пройшла під знаком польсько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь в них брала Угорщина. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литви. В 1366 році Польща та Литовська держава уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз. З 1370 по 1386 рік Галичиною володіла Угорщина. В 1387 році, за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.

Формування Литовсько-Руської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. Золота Орда вступила в полосу феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. У 1355 - 1356 роках литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 році захопив Київ і всю Київську землю. Влітку 1362 року військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів. До Литви остаточно відійшли Київщина та Поділля. Місцеві князі зберегли свої володіння.

Литовський уряд дотримувався правила "ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Тим землям, які добровільно ввійшли в Литовську державу, литовський князь видавав так звані обласні привілеї.Ці привілеї за формою являли т. зв. "ряд" – договір між великим князем литовським і місцевою знаттю, по якому українські князі та бояри зобов'язалися служити великому князю, князь — боронити землю від татар. Землі — Чернігово-Сіверська, Київська, Поділля отримали автономію. Державний устрій, суспільний лад, правова система залишилися такими, якими були до монголо – татарського нашестя.

З приєднанням Південно-Західної та Західної Русі, Литовське князівство стало великою Литовсько-Руською державою. 9/10 її населення складали українці та білоруси. Не змінилася система князівського управління, тільки місце Мономаховичів посіли Гедиміновичі. Руські бояри охоче йшли до литовського війська, вступали на службу. Державною мовою тут була давньоруська (близька до української та білоруської), Руська правда стала основним джерелом права, литовська знать хреститься руськими іменами, приймає православну віру.

Отже, в 40—60-х роках XIV ст. більшість українських земель підпало під владу Польщі та Литовської держави. Північна Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною.

З середини XIV ст. до 70-х років XV ст. знову підноситься Київське князівство. Будучи васалом великого князя литовського, київський князь зберігав за собою верховну владу в межах Київської землі. Йому підлягали старости, військо, був вищою апеляційною інстанцією в судових справах, мав виключне право надання в користування земельних володінь. А за Володимира Ольгердовича (1362—1395) Київ карбував власну монету.

У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мав: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. У 1389 році Кревська унія була скасована і проголошено відокремлення Великого князівства Литовського.

Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила автономне становище Литви, але внесла в литовсько-польське суспільство протистояння на релігійному ґрунті, оскільки в суспільному житті надавала превагу католикам.

Литовсько-московські відносини. В 1480 році Московське князівство отримало перемогу над монголо - татарами. Великий князь Іван IIIпроголосив основним завданням, у галузі зовнішньої політики, боротьбу за об'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдину державу. Литва, звісно, не мала наміру віддати Москві українські та білоруські землі. Це стало приводом до російсько-литовських воєн.

Набула поширення теорія третього Риму: перший Рим зазнав поразки, другий Рим — Константинополь — також, третій Рим — Москва — "стоятиме вічно". Активно розповсюджувалась ідея про те, що Москва — спадкоємиця Києва, а московські князі — нащадки Мономаха. Московські політики твердили про спадкові права московських князів, про шапку Мономаха, яка ніби - то доводить їхні спадкові права на Візантію і на Київ. Цей мотив — ідеологічне оформлення політики Москви, червоною ниткою проходить через усі події XV — XVIII ст., коли виправдовується загарбання українських земель при розподілах Польщі.

Внаслідок цих подій українське населення Великого князівства Литовського опинилося в скрутному становищі. З одного боку йому загрожувала латинізація і полонізація, а з іншого - на нього наступало православне Московське князівство, яке поки що заманювало пільгами і обіцянками рівноправності.

Люблінська унія 1569 року. Початок XVI ст. характеризується для Великого князівства Литовського поляризацією прагнень різних груп населення. Польські магнати зажадали повного об'єднання Польщі та Литви в одну державу, литовці — унії з Польщею і збереження політичної самостійності Литви. Білоруські та українські магнати були проти зближення з Польщею і деякі з них схилялись до Московського князівства.

У січні 1569 року в Любліні зібрався польсько-литовський сейм. Литовці запропонували новий проект унії, поляки не підтримали його. Тоді литовські посли покинули сейм, що принесло Литві тільки шкоду. Поляки без литовців прийняли рішення про приєднання до Польщі Волині та Підляшшя. Через деякий час до Польщі добровільно приєдналися Київщина та Брацлавщина. Тут, можливо, діяло бажання не розлучатися з іншими українськими землями державними кордонами.

1 липня 1569 року литовські посли повернулися на сейм, і був підписаний акт Люблінської унії, згідно з яким Корона (тобто Польща) й Велике князівство Литовське об'єднались в єдину державу — Річ Посполиту. За умовами унії, обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Сейми мали бути тільки об'єднаними, тобто польсько-литовськими. Спільною була грошова система. Польська та литовська шляхта мала право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишалися герби, фінанси, адміністрація та військо. У Великому князівстві Литовському державними залишилися давньоруська мова та II Статут як діюче законодавство.

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Верстви населення. Провідну верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащадки українських удільних князів, що зберегли великі земельні маєтки. Разом з литовськими князями вони утворили такий суспільний стан як магнати — своєрідну аристократію. Найбільше магнатів було на Волині. Це, зокрема, аристократичні роди Острозьких, Слуцьких, Радзівіллів. Слід підкреслити, що на Київщині і на Брацлавщині таких сімейних кланів не було. Вони підлягали суду Великого князя.

Шляхта, що володіла землями, отриманими за військову службу. Шляхта складала основну частину збройних сил. Князь звільняв її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкненою верствою. За певні заслуги шляхетство могли одержати селяни, міщани і представники духовенства.

Бояри в Литовсько-Руській державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли "подорожну" повинність, "путну" службу.

Найнижчий служивий стан складали "панцирні слуги",що жили на землях, одержаних від уряду. Вони повинні були самі служити у війську.

Городельська унія 1413 року обмежила можливості отримання шляхетства: шляхтичем міг бути тільки католик, він обов'язково повинен був мати свій герб тощо.

Селянство. Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш безправним ставало селянство.

На початку періоду землеробське населення України становило ті верстви, що й за княжої доби: вільні, напівзалежні, залежні.

Вільні селяни мали власну землю, вели своє господарство, сплачували податок — "тягло", могли переходити з одного місця на інше.

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбивство шляхтича. Вільний міг виступати в судіяк свідок. Він розпоряджався своєю землею: міг її продати, подарувати, передати в спадщину. Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, до складу якого входило декілька будинків. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалися усело, а кілька сіл — у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею.

У селах існували громади, їх очолював староста, при якому була громадська рада — "добрі люди". Старосту та раду обирали терміном на один рік. Громада відповідала за сплату податків та викриття злочинців. Староста з "добрими людьми" мав право суду на громадському вічі, що мало назву "копа" (тому цей суд називали "копним").

У XVI ст., з посиленням польської влади, в українських землях спостерігається еволюція селянського землеволодіння. Селянську землю починають вважати або державною, або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Цю практику остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.

Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до впровадження відробіткової ренти. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 році великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом II Августом "Уставою на волоки".

У відповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювалися й поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фольварок відводились кращі землі. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалася трипільна система землеробства. Тут особливо слід зазначити, що селянин прикріплявся до земельного наділу, тобто був закріпачений. "Устава на волоки" звела нанівець право переходу селян. Для них була встановлена низка натуральних повинностей. Бояри та "панцирні" слуги отримували по дві волоки, селяни — незалежно від того, скільки в них було раніше землі — одну волоку на дворище. Волока становила ту одиницю, з якої селянське дворище мусило виконувати всі феодальні повинності.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни поділялися на три категорії.

1. Тяглові селяни, для яких визначалася панщина — спочатку 8—10 днів на рік, згодом 2—4 дні на тиждень з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця.

Крім панщини, тяглові селяни виконували різні додаткові роботи ("ґвалти", "толоки") та сплачували державі податок, який в Україні називався "подимщина". Пани платили податок державі, який називався "стація", з населення, що відбувало на них панщину. З переданням прав на селян панам вони стали збирати "стації" щорічно: гусей, качок, курей, яйця, мед тощо. Селяни відбували також мостову, вартову й підводну повинності.

2. Ремісники й службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, пекарів. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, здебільшого жили біля замків і повинні були обслуговувати їх.

3. Чиншові селяни — платили чинш (податок) медом, зерном, шкірою, тощо із своєї власної землі. Ці селяни зустрічались там, де пани не потребували панщини. З ростом фольваркової системи вони поволі зникають.

Напівзалежні селяни, або закупи, брали в позику – «купу». На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входили тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг.

До залежних належали колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищі, інші мали власне майно, працювали у панів.

Джерела невільництва не змінились: полон, продаж, крадіжка. На початку XVII ст. ця група селян злилася з селянами-кріпаками.

Окрему групу залежного населення становили "непохожі селяни", що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або відробітком і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прикріплені до ґрунту (проте особисто не належали тому чи іншому панові). Під час реформи їх об'єднали з вільними селянами.

Заходи, обумовлені аграрною реформою, згодом поширилися і на шляхетські землі.

Внаслідок формування фольварковоїсистеми становище українського селянства значно погіршилось. Треба зауважити, що панщина поширювалась в різних районах України неоднаково інтенсивно. Особливого розвитку вона набула в Галичині і на Волині, наприклад, на початку XVII ст. панщина досягала 4 — 5 днів, тоді як на Київщині — 2—З дні на тиждень. На Брацлавщині панщина майже не застосовувалася.

Кріпацтво проявлялось насамперед у позбавленні права селян на переходи.

За Статутом 1566 року вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на "свободі", міг відійти, але за умови — відпрацювати стільки років, скільки він перебував на "свободі". Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на "отчича" (невільного), тобто на селянина, який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.

Статут 1588 року закріпачив селянство остаточно. Селянин, який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суду та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю.

На кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене.

Міщанство. Поглиблення суспільного поділу праці, освоєння південних земель сприяло розвиткові старих і виникненню нових міст. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. на Наддніпрянщині розбудовуються Канів, Черкаси, Пирятин, Лубни, Переяслав. Великими містами були Львів, Київ, Біла Церква, де проживало від 10 до 18 тис. мешканців. На землях України з'являються нові назви: Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин.

За правовим становищем всі міста ділилися на великокнязівські (королівські), приватновласницькі та церковні. Так, з 206 міст у Київському воєводстві 46 було королівськими, 150 — приватновласницькими, 10 — церковними.

Міщани королівських міст несли загальнодержавні повинності, а також ті, які встановлювали старости міст. Зокрема, вони повинні були виконувати будівельні, ремонтні роботи, постачати людей у військо, виробляти зброю та боєприпаси. Крім того, міщани платили окремий податок старості — десятину від торгівлі. Були ще податки на користь Церкви.

У найбільш тяжкому становищі знаходились міщани приватновласницьких міст. Крім загальнодержавних податків, вони відбували панщину, платили натуральні, грошові та інші податки, які встановлювались власником міста. Міщани, котрі займались землеробством, сплачували грошовий чинш, розмір якого залежав від кількості оброблюваної землі. Крім грошових виплат, жителі міст виконували натуральні повинності: хлібну, овечу, бджолину тощо. На міщан розповсюджувалась стація та натуральна повинність на утримання королівських військ.

Населення приватновласницьких міст не мало права без дозволу власника залишити місто і перейти в іншу верству. Власники міст всіляко намагались підпорядкувати їхню економіку інтересам фольварків, що значно гальмувало розвиток приватновласницьких міст. Державна адміністрація і приватні власники постійно втручались в життя міщан. Жителі міст шукали можливості послаблення залежності від держави та магнатів. Таку можливість давало право на самоврядування на підставі німецького (магдебурзького права).

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

У 1188 році архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини.

Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, суд та судочинство, встановлювали форми покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.

За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів — купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.

З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494—1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625).

Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке широко застосовувалося в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право — різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич в 1646 році.

Треба підкреслити, що в українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування. О. Кістяківський підкреслював, що "магдебурзьке право зазнавало змін від місцевих звичаїв та поглядів, що часто діяли поряд з ним і заміняли його".

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. Він опікувався міським благоустроєм, регулював ціни на продукти, слідкував за чистотою та порядком в місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.

До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші — це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші — комісар або межувальник, городничий та возний.

Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупають спадкові війтовства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при обранні війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладення в життя українських міст, де більша частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У Львові, наприклад, православні українці не мали права займати жодної посади і навіть мешкати вони могли тільки в певній частині міста на руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі тощо.

Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік з свого середовищабурмістрів(від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Під­судності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю.

Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.

Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства.

Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрата і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скарбницю, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які давало магдебурзьке право, було "право складу".В силу цього права купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом.

Отже, купівля-продаж в роздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались в містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого — служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок в містах вказувалась в грамотах на самоврядування.

Поиск по сайту: