Культура мови як база майстерності публічного виступу

Питання до теми

Поняття публічного мовлення та фактори його результативності.

Роди, види і форми публічного мовлення і спілкування.

Підготовка публічного мовлення.

Ораторське мистецтво. Складові ораторського мистецтва.

Поняття публічного мовлення та фактори його результативності

Мовлення існує у двох формах – усній і писемній. Часто протиставленість писемного і усного мовлення зводиться до протиставлення книжних і розмовного стилів. Але існує і інша думка: для конкретних функціональних стилів притаманна реалізація в одній з форм мовлення: усній або писемній. Термін “усне публічне мовлення” (висунутий О.А.Земською) підкреслює відмінності усного по формі розмовного мовлення від мовлення публічного, в основі якого часто лежить писемна форма. Результативність публічного мовлення забезпечується цілою низкою факторів: по-перше, це група психологічних факторів, по-друге, група факторів, які можна визначити поняттям “мовленнєва культура”.

Роди, види і форми публічного мовлення і спілкування

До родів сучасного публічного виступу належать соціально-політичний, або громадсько-політичний виступ, академічний виступ, соціально-побутовий виступ. До форм публічного мовлення і спілкування належать усне і писемне мовлення, монологічне і діалогічне та драматизоване мовлення. Основними видами (жанрами) публічного виступу вважаються лекція (публічна або навчальна), доповідь (наукова, звітня тощо), промова: політична, церковна (проповідь), розважальна (поздоровлення, тост), а також бесіда та повідомлення.

Підготовка публічного мовлення

До етапів підготовки публічного мовлення належать: знайомство з предметом мовлення і формування теми виступу; складання плану; формування тексту виступу; робота над мовленнєвою стороною виступу; редагування, психологічна підготовка; збереження інформації у вигляді архіву або бібліографічного списку. Основними елементами тексту виступу є вступ (тема, мета, введення в проблему); основна частина (теза, докази, аргументи), заключення (висновки, підсумки).

Ораторське мистецтво. Складові ораторського мистецтва

Ораторське мистецтво можна розглядати як:

1) навчальну дисципліну, яка має багатовікову історію, свій предмет і завдання;

2) як процес, діяльність по підготовці виступу і проголошенню промови з метою здійснити бажаний вплив на аудиторію;

3) особливий вид комунікації. Складовими ораторського мистецтва є особистість оратора, його поведінка, техніка мовлення, уміння управляти аудиторією; диференційований підхід до аудиторії; копозиційно-логічна побудова промови; чітке знання предмета мовлення, теми, мети та виду промови; мистецтво спору.

Лекція . Тема. Психологічні основи спілкування.

1. Характеристика мовця і аудиторії: образ оратора (в тому числі і зовнішній).
2. Об’єктивні перешкоди в роботі з аудиторіїю. (образ аудиторії.)
3. Шляхи подолання опору аудиторії.
4. Культура проведення суперечки.

1. Характеристика мовця і аудиторії: образ оратора

Якбудь-яка інша людина, оратор, лектор, якщо він зацікавле­ний в оптимальному способі спілкування зі слухачами, повинен ма­ти передпромовну орієнтацію: в цілях та мотивах виступу; у спів­розмовниках або специфіці аудиторії; в часових, просторових та інших умовах спілкування.

Розглядаючи потреби (мотиви) публічного спілкування, можна виділити наступні їх види:

• Мотиви, пов'язані з об'єктом та метою взаємодії, тобто такі, що визначаються єдністю соціальної діяльності;

• Мотиви пізнавального характеру, спрямовані або безпосеред­ньо на задоволення потреби дізнатися що-небудь важливе або цікаве, або на подальшу манеру поведінки, діяльності;

• Мотиви соціального плану, пов'язані з інтересами та цілями суспільства загалом або певної соціальної групи;

• Особистісні мотиви, що не мають безпосереднього відношення до лекції.

Під час виступу оратор не ставить за мету створити образ кож­ного зі «співрозмовників», у нього формується узагальнений образ аудиторії.

Образ оратора

У класичній риториці Давньої Греції і Давнього Риму поняття образу оратора належало до головних. Проте спочатку вся увага риторів була звернена переважно на те, якою має бути переконлива промова, далі, з розвитком риторики, коло зацікавлень дослідників риторики і вчителів у риторичних школах поширюється на три невід'ємні складники риторичного діяння: оратор — промова — слухачі.

У давньогрецькій риториці, головним завданням якої було переконувати слухачів засобами живого слова, домінуючою вимогою до оратора була добродійність, здатність викликати довіру у слу­хачів, тобто оратор повинен бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали його слухачами, вірили йому. Оскільки антична риторика була міцною сув'яззю логосу (думки і слова філософії, теорії пізнання світу, то й ритор мав бути високоосвіче­ною і талановитою людиною, а ще і фізично досконалою.

Оратор завжди на людях, а під час промови він підлягає суворішому суду, ніж інші, «і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд». Ця гіпербола потрібна була Цицеронові, щоб відзначити, наскільки відповідальним було в ті часи заняття ораторством. На думку Цицерона, «оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора...».

Оратор не може бути байдужим до предмета промови, йому необхідні ревність і захоплена любов до справи!

Результативність публічного мовлення (промови) забезпечується цілою низкою факторів: по-перше, це група психологічних факторів, по-друге, група факторів, які можна визначити поняттям “мовленнєва культура”.

3. Об'єктивні перешкоди контакту оратора й аудиторії

Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного стану, як правило, ускладнюється пере­шкодами при встановленні інформаційного (передавально­го і сприймаючого) контакту між оратором і аудиторією.

Перешкоди бувають суб'єктивні і об'єктивні.

Суб'єктивні — це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки оратора, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику аудиторії тощо.

Об'єктивні — це такі, які змінити оратор не може, адже вони походять з інших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише враховувати і знаходити способи організації аудиторії.

Першою з об'єктивних психологічних перешкод є інер­ція включеності. Це такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках, проблемах і не можуть зразу активно слухати, сприймати виступ оратора. Це озна­чає, що ораторові потрібно звільнити на час виступу свідо­мість слухачів від тих життєвих обставин, які могли б не­гативно вплинути на їхнє відношення до одержуваної інформації. Інерція включеності заважає людині переклю­чити увагу на оратора, породжує навіть консерватизм по­глядів, може привести і до звуження поля зору.

Друга перешкода — висока швидкість розумової ді­яльності.Людина думає в 4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли оратор говорить, інтелект слуха­чів велику частину часу вільний і може відключатися від промови оратора.

Третя — нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність оратора, його голос, манера говорити, оформ­лення приміщення, звук дверей, що відчиняються, шепо­тіння тощо.

Четверта перешкода — антипатія до чужих думок.Люди часто звикають до своїх точок зору, їм зручніше і легше додержуватися логіки свого міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору оратора, а іноді це породжує репліки, вигуки й ін. реакцію незгоди.

1. Шляхи подолання опору аудиторії

Стійке сприй­няття без розсіювання уваги не перевищує тридцяти секунд, тому при підготовці до виступу слід підібрати квантовий викид інформації в аудиторію, суть якого в тому, щоб через визначені часові інтервали пропонувати слухачам нові фак­ти, нетрафаретні висловлення, оригінальну ідею тощо.

Важливо також уміло застосовувати такі педагогічні принципи дидактики, як наочність, систематичність, по­слідовність, посильність.

Для концентрації уваги слухачів необхідно опанувати такі соціально-психологічні способи, як зараження, наслідування і навіювання — внутрішні ме­ханізми контакту. Зараження— це несвідома, мимовільна схильність людини до визначеного психологічного стану, передача психічного на­строю оратора, що володіє великим емоційним зарядом. Саме особистість оратора тут є визначальною: його зацікавленість, переконаність, емоційний підйом неминуче породжують відповідну емоційну реакцію слухачів, їх ми­мовільний інтерес до того, що хвилює оратора. Зараження можна забезпечити знан­ням, емоційною яскравістю викладу, виразністю прикладів, манерою поведінки оратора.

Наслідування— це імітація людиною якихось зов­нішніх рис і зразків поведінки, манер, учинків, що харак­теризуються визначеною раціональною й емоційною спря­мованістю. Це допомагає кращому засвоєнню інформації.

Навіювання — це словесний вплив особистості на людей, розрахований на некритичне, бездоказове сприйняття інформації. Кредитністьоратора–пов’язаназ навіюванням і переконанням, тобто це повна довіра аудиторії ораторові через його вік, солідну зовнішність або високу посаду тощо.

Переконання— логічно обґрунтоване впровадження у свідомість слухачів певних положень. За допомогою пере­конань можна досягти перебудови свідомості, мотивів ді­яльності, сформувати бажання, змінити спосіб життя осо­бистості. Саме переконання — провідний метод виховання і навчання.

Щоб забезпечити увагу аудиторії протягом усього виступу необ­хідно дотримуватися трьох психолого-педагогічних вимог: новизни, доказовості й експресивності.

Новизна –це іщось абсолютно нове, і виклад уже відомого аудиторії під новим кутом зору. Іншим важливим підходом служить виявлення оратором свого ставлення до розглянутого питання. У кожному ви­ступі він повинен бути особистістю, що має і висловлює свою думку з тієї або іншої проблеми. Адже не в кожному виступі відкриєш істину. Завжди можна і варто висловити своє став­лення до предмета. Слухач думає так, але йому цікаво, як думає оратор. Йому важливо зіставити свою думку з думкою оратора. Це допомагає аналізувати, уточнювати, прийти до необхідних висновків.

Отже, новизна — не обов'язково нові дані з розглянутої проблеми, але і нові уявлення про раніше відомі факти, події, положення, і зіставлення того, що відомо слухачам, під новим кутом зору, і прояв власного ставлення до того, про що говорить оратор.

Доказовість — це логіка викладу й арґументація вису­нутих положень. Адже задача оратора — не просто дати нову інформацію. Його обов'язок — показати те, що він захищає, у чому переконує і переконаний. Звідси задача — допомогти слухачам опанувати наукові поняття, логіку міркування, що представляють собою відбиття знань і досвіду.

Експресивність — це візуальний і звуковий прояв став­лення оратора до того, про що він говорить: обурення, ра­дість, жаль, упевненість, подив і т.п. Цицерон стверджував, що без серцевого хвилювання і запалу мова оратора буде непридатна. Тон, тембр голосу, характер інтонацій говорять про певне ставлення оратора до проблем іноді більше, ніж інші прийоми ораторського мистецтва. Інтонація може до­нести до 40 % інформації. Міміка і жести також впливають на сприйняття. Є. Вахтангов (режисер) говорив: «Руки доводять дум­ку». Емоційна яскравість виступу багато в чому забезпечує увагу аудиторії, ефективність засвоєння. При емоційно яскравому, експресивному виступі зростають розумова ді­яльність слухачів, їхнє прагнення міркувати по ходу ви­ступу оратора, вносити корективи у свої знання.

Однією з основних психоло­гічних умов ефективності процесу взаємодії оратора й ауди­торії є інтелектуальне співпереживання. Розумове сприяння визначається включеністю обох сторін у єдину активну діяльність по розгляду тієї або іншої проблеми і спрямовану на розв'язання певних розумових задач. Оратор як би привселюдно мислить, і аудиторія, стежить за розвитком його думки і робить ту ж розумову роботу. Інтелектуальне співпережи­вання виникає переважно в усній формі мови, зро­зуміло, при ясній постановці проблеми обговорення, суворій логіці і послідовності її викладу оратором.

Поиск по сайту: