Ст. новий культурний ландшафт України. Традиціоналізм і романтизм

Ліквідація решток автономії України, включення козацької старшинської еліти до лав імперського дворянства, покріпачення частини козацтва, зруйнування традиційної освітньої системи різко погіршило стан національної культури і змінило всю структуру культурного життя. XIX ст. почалося глибоко символічним актом синоду забороною будувати храми в «малоросійському стилі». Канонізація форм церковної архітектури з точним поясненням символіки кожного її елементу (наприклад, «луковичні» верхівки церкви означають полум’я і тому не можуть бути іншої форми) відповідали доктринерському духові «регулярної держави». Канонізація церковного художнього життя різко скорочувала простір свободи в сакральній творчості і перепиняла ті культурні впливи, які йшли з колишнього інтелектуального центру православ’я — українського Півдня — на духовне життя Росії. Формально покінчив з загальнокультурними претензіями Києва міністр Голіцин. 1817 р. академію закрито, створено на її місці семінарію, а 1819 р. на місці семінарії — духовну академію. Колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали пересічними духовними семінаріями. Нижча освіта була зруйнована зовсім. Організована згідно з новими настановами, система приходських та повітових училищ, гімназій, приватних пансіонатів нерідко просто не працювала — при училищі були директор, учитель і наглядач, проте учнів не було жодного. Навчатись діти української еліти могли в університетах Санкт-Петербурга і Москви, в кадетських училищах, — словом, у центрі та єдиному «центральному» шкільництві. Єдина і уніфікована імперська культура і наука спускалися вниз до периферії строго за станами, «що кому належить». За ініціативою Новосільцева, запеклого ворога польського руху, в Петербург було запрошено групу /311/ закарпатських українців Василя Кукольника, Михайла Балудянського, Петра Лодія, Івана Орлая та інших. Якоїсь «русинсько-антипольської» партії вони не склали, але багато хто з них зробив вагомий внесок у розвиток культури. Був український гурток і в Москві — тут працювали ботанік, історик і фольклорист Михайло Максимович; славіст, історик, знавець українських старожитностей Осип Бодянський; співучень Гоголя по Ніжинській гімназії, один із перших гегельянців у Росії, правознавець Петро Рєдкіп (Редька) — всі професори Московського університету. Не випадково першим журналом, який друкував твори українською мовою, в тому числі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, був московський «ВестникЕвропьі», редактор його — професор Московського університету М. Т. Каченовський був вихованцем Харківського колегіуму. Сприяння українській культурі він вважав своїм обов’язком, хоча й розглядав українську мову як «малороссийскоенаречие». По Україні будувалися адміністративні споруди, біржі, гостині двори. Усі згадані пам’ятки приносять на Україну стиль класицизму, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття. Через цю естетику міста України включаються у загальноімперські культурні смаки, насамперед смаки і художні ідеї західницького і космополітичного державництва. Поміщицькі маєтки становлять важливий новий елемент культурного ландшафту. Вони мають культурну цінність вже самі по собі, оскільки принаймні в багатших із них реалізуються певні естетичні амбіції господарів. Велику художню цінність являли собою деякі маєтності польських аристократів на Правобережжі; в кінці XVIII ст. в Умані Щенсни Потоцький споруджує чудовий пам’ятник садово-паркового мистецтва — знамениту Софіївку. З початком реформи освіти знову постало питання про відкриття університету в Україні, про який /318/ українське дворянство давно мріяло і якого царська влада так не хотіла. Проблема університету була гострою ще й тому, що з аналогічними проханнями до уряду зверталося і польське дворянство. 1809 р. на базі Головного народного училища на Подолі було відкрито Першу Київську гімназію, яка через два роки одержала статус вищого навчального закладу і була переведена в Кловський палац. З початку реформи освіти стало ясно, що утворення університету в Україні неминуче, і Олександр вирішив організувати його в Харкові. Ініціатором створення Харківського університету був місцевий поміщик В.Н. Каразін. Духовний гніт, що був нестерпним у столицях, виявлявся втричі нестерпнішим у провінції, на яку перетворила Україну імперська влада. В конфлікті раціоналістичної чи «позитивістської», як би ми сьогодні сказали, і філософськи-поетичної ідеологій програли обидві, виграло невігластво.Дозволяючи організацію університету саме в Харкові, імператор, очевидно, розраховував на маргінальний характер Слобідської України, її близькість до Росії. Харків, російський Харківський університет став колискою нової української літератури і молодої романтичної культури. 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. В часи, коли університети та вищі гімназії стають центрами європеїзованої культури в Російській імперії, духовні академії і семінарії продовжують відігравати велику роль. Духовні заклади були більш демократичними за своїм складом, доступнішими для здібних юнаків із простого люду. Рукопис під назвою «ИсториярусовилиМалойРоссии. СочинениеГеоргияКониского, АрхиепископаБелорусского» знайдено вперше, очевидно, 1828 р. в бібліотеці м. Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії; невідомо, чи це був автограф, оскільки існували і раніші списки — і 1817, і 1814 років. Рукопис став дуже поширеним десь із тридцятих років; досить швидко було встановлено, що це одна з численних в ту епоху містифікацій — написаний він значно пізніше, ніж сам себе датує (1769 р.), і автором його не міг бути Кониський. Рукопис псевдо-Кониського має ту особливість, що він є псевдоісторією. Легкість, з якою автор оперує нібито фактами, напівлегендарний характер всієї історичної розповіді дали підставу визначити жанр «Історії русів» як твору радше літературного, ніж історичного. «Історія русів», будучи, звичайно, підробкою, все ж не уподібнюється літературному творові. Безпосередньо причиною невдоволення ортодоксальних російських патріотів було те, що в книзі не приховувалися факти грубого знущання царської влади з «Малоросії», що в уста противників союзу з Росією, в тому числі Мазепи, вкладались промови і аргументи, малоприємні для імперії. Справа, проте, не тільки в тому, що в тексті є небажані висловлювання неприємних і неприйнятних, з офіційної точки зору, осіб. Загальна концепція твору полягає в тому, що Україна уклала з Росією угоду з власної доброї волі. А, отже, у випадку, коли інша сторона цієї угоди не дотримується, то Україна може вчинити так само, як вчинила з Польщею, якій теж служила вірно і віддано, доки не була нею зраджена. Надзвичайна популярність «Історії русів» на початку XIX ст. свідчить про те, що в ортодоксальному царистському світогляді нового українського дворянства, в його готовності увійти до складу дворянства всеросійського була певна недомовленість і конвенціональність. Нащадки козацької старшини неначе залишали за собою право на власну військово-аристократичну традицію і вимагали до неї серйозного ставлення. Десь приблизно в ту пору, коли писалася «Історія русів», над своєю «Енеїдою» в Полтаві працював Котляревський. Без його згоди і відома перші три частини «Енеїди» надруковано в Санкт-Петербурзі 1798 р., через десять років — другим виданням. Згодом наступного, 1809 р., І. П. Котляревський видав там же, в Петербурзі, перші чотири частини твору (повний текст із 6-ти частин опубліковано після його смерті, 1842 р.). За своїм жанром, як зазначається в літературі, «Енеїда» належить до давнього бурлеску, тобто до «зниженого» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому говориться про пародійний характер бурлеску. Важко переоцінити роль, яку відіграла скромна і непретензійна «Наталка Полтавка» в історії української культури. За нею пішли українські п’єси, водевілі, навіть опери та оперети Г. Квітки-Основ’яненка, В. Гоголя, С. Писаревського, нарешті, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що заклало підвалини українського театрального репертуару XIX століття. Можна сперечатися, що справило більший вплив на українське культурне життя того століття — «Наталка Полтавка» чи «Енеїда». Проте як літературне явище «Енеїда» на порядок значущіша і самобутніша. Публікація Котляревським чотирьох частин «Енеїди» не просто збігалася в часі з дискусією про статус української мови, а стала, можна сказати, найбільш значущим аргументом у цій дискусії, що затяглася на довгі роки й десятиліття. Український культурний рух тридцятих — сорокових років став демонстрацією самостійності й самобутності української культури. Проявлявся він передусім у поетичній та прозаїчній творчості (українські вистави в театрах були тоді рідкістю) та етнографічних і фольклорних дослідженнях, особливо після створення у 1845 р. Російського географічного товариства. В різних кінцях України, від Слобожанщини до Карпат, спалахує поетична творчість українською мовою. Оскільки термін «романтизм» чітко не визначений, можна знайти ознаки, за якими всі ці вірші від досить кострубатих поезій Падурри чи галицьких поетів гуртка «Руської трійці» до харківських професорів-«словесників» Петра Гулака-Артемовського та Амвросія Метлинського, петербуржця Євгена Гребінки та москвича Осипа Бодянського природно вважати романтичними. Щоправда, можна знайти й певні ознаки сентиментального, мелодраматичного й «жорстокого» жанру, який існує вічно і зумовлений близькістю до невибагливого читача, у художньому відношенні — читача-початківця, яким і був тоді й російський, і український масовий споживач культури. Так чи інакше в поезіях звучать сум, почуття самотності, нерозділеного страждання, трагізм, прагнення до високих ідеалів, і принаймні в цьому побутовому розумінні слова культура, що формується в другій чверті XIX ст., є романтичною. Образ українця з подвійним дном, не такого вже простака, яким він видається, входить у літературу, поданий з добрим гумором. На довгі роки так увійшов в українську культуру образ Шельменка-денщика, створений Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Найбільш чітко культурно-політичні орієнтації українського руху середини століття формулюються в ідеології «Кирило-Мефодіївського товариства». Кирило-Мефодіївське товариство успадковує від масонських, потім декабристських громад «слов’янство», спрямоване насамперед на подолання українсько-польського антагонізму і встановлення міжнаціональної солідарності й рівноправності в слов’янскому колі, включаючи Росію. Вплив західного національно-визвольного романтизму на український гурток був більш природний, ніж на ідеологію російських слов’янофільських націонал-патріотів. Те, що нагромаджувалось в народознавстві та народолюбстві колишніх харківських студентів і в абстрактному гуманізмі послідовників німецьких ідеалістів з їх ученням про «природне право» та національну ідею, кристалізувалось у тих перших і наївних формулах кирило-мефодіївців, що відкривали нову сторінку української політичної свідомості та української культури.

Поиск по сайту: