Козаччина як культурне явище

У кінці XV ст. західним авторам відома «кайсацька» орда, а 1469 р. Длугош датує спустошливий набіг татарських «козаків» на Поділля. Документальне свідчення про існування українських «козаків» зустрічаємо вперше 1499 року. Перша згадка про запорізьких, або низових козаків, на відміну від городових — під 1568 р.; реформи Стефана Баторія 1578 р. узаконили 10 козацьких полків і відділили городових козаків від низовиків, хоча і перші завжди називали себе «військом Запорізьким». Структура козацької корпорації має багато спільного зі структурою міських ремісничих братств. На чолі низового війська стояв виборний кошовий отаман, якого всі звали батьком, він же до козаків звертався, називаючи їх «дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами». Запорізькі «братчики» ділилися на старшину та чернь, або сірому. До військової старшини належали насамперед власне старшини — кошовий отаман та військові суддя, осавул і писар; інколи також сюди відносили курінних отаманів і «батьків», або «стариків», «сивовусих дідів», «знатних радців», ветеранів, на авторитеті яких тримався на Січі «предковічний порядок». Інші посади стосувалися молодшої старшини. «Чернь», або «сіромахи» — рядові козаки — були такими ж вільними і так само не мали маєтності, як і старшина; їх назва відображає тільки престижний статус. Запорізькі козаки вважали і називали себе рицарями. Запорізька Січ являла собою військове братство, метою якого були захист свого (тобто православного) народу і безкомпромісна війна проти всіх ворогів православної віри. В цьому розумінні Січ була орденом військово-релігійним. Козацтво як соціальна група не передбачене Литовськими статутами. Воно привласнює собі той статус, що його статути надали шляхті. Тому якщо визнане королями після Баторія реєстрове козацтво якось вписувалось у правову систему Речі Посполитої, хоч і завжди мало нерозв’язані проблеми, то Січ принципово не визнавала офіційного права. Карнавальний характер виявлявся у ритуалах і звичаях Січі. Прийняття новаків до товариства було процедурою ініціації, сакральним чи ритуальним випробовуванням. Перекази не зберегли опису ритуалу; залишилися легенди, здебільшого маловірогідні, але при тому всі оповіді характеризують якийсь напівжартівливий процес — або кандидат має випити /165/ кварту горілки і перейти по колоді через рівчак, або повинен проявити особливу «сміхову» дотепність і винахідливість у нестандартній ситуації. Піти з Січі кожен міг так само вільно і нікого не повідомляючи, як і тоді, коли ніхто не питав його, звідки /166/ він прийшов. Демонстративна безтурботність знаходить свій вияв у особливому ставленні до майна. Козак жадібний до військової здобичі, згідно з тогочасними звичаями, і не раз полковничі плани летіли під три чорти, коли козаки доривалися до ворожого обозу. Демонстративна безтурботність козака-запорожця символізувала абсолютну свободу, яка була основою існування Січі. Вибори старшини є класичною ілюстрацією так званого маргінального (проміжного) стану, імітації хаосу. Проте цей, інколи нестабільний, інколи дивовижно витривалий військовий організм став основою державності, що складалася в ході наростання конфлікту з Річчю Посполитою. Війни, мета яких — оборона своєї землі, руйнування ворожого краю, визволення своїх невільників та здобування «козацького хліба», тобто трофею, усвідомлювалися як особливий вид Служби Божої; а оскільки християнські уявлення тоді сусідили з дуже архаїчними, ця служба сприймалась як кривавий бенкет. Цілком зрозуміло, що прагнення до свободи переживалося тоді як ностальгія по містично втраченій свободі й бажання відновити зв’язок між соціальним та космічним Верхом і Низом. Будучи виразом туманної ностальгії по «втраченому раю», віра в Низове козацтво перетворювала його на притягальний центр усієї України-Русі і спричинила до перевороту в масовій свідомості. Запорізька Січ, а разом з нею й козацтво («Запорізьке військо») взагалі, сприймались як напівмістичне братство, що протистояло соціальним структурам не як окрема подібна одиниця, а як антиструктура, альтернативна всім існуючим і доступна кожному. Доступ до Січі фактично був відкритий всім, хоча були певні умови для вступу: бажаючий повинен був бути вільним і неодруженим, православним, пройти випробування, присягнути королеві (цареві) і говорити лише українською. Пройти хрещення вимагалося від євреїв та мусульман, а пізніше також і від католиків. Отже, кожен міг вибрати собі приналежність до козацтва і його ордена-осередку. Особливо варто уваги те, що мовою Січі — не державною, а мовою братства як символом солідарності — була розмовна «низька» українська мова, хоча писали запорожці нормальною для того часу книжною «простою мовою». Це було виявом солідарності, альтернативної діючим офіційним соціальним структурам і доступної соціальним низам.Норми і цінності козацького війська як виміри внутрішньої свободи охоплюють найширші кола народу, які тим самим відчувають причетність до вільного братського союзу. Тому в часи, коли козацтво стає політичним лідером України, шерег письменників говорить про «козацьку націю».

Поиск по сайту: