Становлення нової української літератури. Творчість І.Котляревського

І. Котляревський — фундатор нової української літератури, бо є першим її класиком, зачинателем. Його твори — історичний злам у розвитку української літератури, початок нового її етапу.
Він перший звернувся, до животворних джерел народної мови, зробив її літературною, використав багатющі скарби фольклору та етнографії свого народу. Він писав реалістичні та народні твори.
Котляревський увів нові жанри: епічну травестійно-бурлескну тему, комічну оперу, водевіль.
Його твори сповнені непідробного гумору, високої, поетичної, щирої любові до народу.
Крок за кроком розкриває нам письменник образ простого народу, стверджує його велику духовну силу, яка творить майбутнє. Як поет-гуманіст, поет-просвітитель, він співчуває закріпаченому селянству, засуджує негативні явища жорстокої феодально-кріпосницької дійсності, оспівує патріотичні почуття трудящих.
П'єси Котляревського привабливі та безсмертні своїм правдивим відтворенням народних картин селянського життя в Україні на початку XIX ст.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки.Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко— основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»).

переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка.Перший «Кобзар» виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок(М.Віленська). Її збірка «Народнi оповiдання», повісті «Iнститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей.

Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібовав руслі демократичних настроїв

того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. С.РуданськийПопулярність йому принесли «співомовки» - сатиричні невеликі вірші, діалоги.

І.Нечуй-Левицкийстворив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сімя», «Микола Джеря»).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя. Романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» (спільно з І.Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерiвна» та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів»яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав смiється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки(Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей.. Від лірики письменниця йде до поем («Давняя казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У

катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лiсова пiсня»).

У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського.

Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.

38.Галицьке відродження. «Руська трійця»
Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії.
В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство.
Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного
У середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря".
Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці"
"Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Головацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жулин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.
Руська Рада, яка створена у1848 р організувала культурно-освітнє товариство — "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут — "Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — "Зоря Галицька". У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботу якої очолив професор Я.Головацький. Окремі предмети викладалися українською мовою.
"Народовці" у 1868 р. заснували у Львові Товариство "Просвіта", яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.
Третій політичний етап виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 p.), "Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії.
З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.
Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. їхні наукові праці публікувалися у "Записках Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка", "Збірнику математично-природничої і лікарської секції", "Етнографічному збірнику", "Пам'ятках українсько-руської мови і літератури" й інших виданнях товариства.
У 1898 р. М.Грушевський спільно з І.Франком заснував "Літературно-науковий вісник", що згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів "Української видавничої спілки" (1899 р.) і "Товариства прихильників української науки, літератури і штуки" (1904 p.).
39.Заснування та розвиток Харківського та Київського університетів у першій половині ХІХ ст.
Харківський університет

На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразіндомігся згоди на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному.

В університеті працювали два відомі професори математики – Тимофій Федорович Осиповський та його учень Михайло Васильович Остроградський. У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету.
В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак, історики Микола Іванович Костомаров та Дмитро Іванович Багалій.

З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського.

Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.

Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В.Гете і О.Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П.Семенова-Тян-Шанського та інших.

Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху-дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».

Київський університет

15 липня 1834 р., відбулося урочисте відкриття Університету Св. Володимира

18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора Університету було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича..

Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет.

До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печерську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був перведений у нове приміщення. Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. університетського статуту уможливили послідовну розбудову кафедральної системи - кількість кафедр зросла з 20 до 37.

Серед видатних постатей університету Микола Іванович Костомаров. Професор Київського університету, видатний український історик,етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч.

у 1863 р. нового університетського статуту. відкрито 15 нових кафедр.

Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття - це потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1913 р зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки, 2 обсерваторії, ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій. Викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньовідомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного імені Нестора-літописця.

За роки існування Київського університету в ньому працювали сотні видатних науковців, серед них:

історики й філологи: М. Максимович, М. Костомаров, П. Павлов, В. Антонович, В. Іконніков, М. Драгоманов, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, А.Лобода, Ф. Вовк, Ф. Фортинський, Ю. Кулаковський, С. Єфремов, А. Кримський, О. Гермайзе, Є. Тарле, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін

40. Особливості романтизму в українській художній культурі
Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні українського народу. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О.Павловського і збірка М.Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.
чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах.

Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М.Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І.Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров; у Львові — М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький («Руська трійця»), М.Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш.

Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди.

На перший план романтики поставили проблему "людина і суспільство”, конфлікт особи й народу, неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого.
В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”).
В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку (“Ой і зрада, карі очі, зрада”, “Сидить голуб на березі”, “Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ’яненка “Хусточко ж моя шовковая” зі “Сватання на Гончарівці”, п’єс С Писаревського (“Де ти бродиш, моя доле”). В інструментальній музиці романтичний стиль проявляє себе у більшій емоційній чуттєвості, індивідуалізації мелодизму, народній образності, що проростає фольклорними елементами і інтонаціями пісні-романсу. Це фортепіанні твори О. Лизогуба – романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації “Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького , зокрема його варіації “Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича (наприклад, обробка “Ой чия ти, серденько”), “Полонез” А. Данилевського. Найвидатнішим скрипалем доби був Гаврило Рачинський ( варіації “Віють вітри”, “Ой кряче, кряче молоденький ворон”, полонези, вальси з романтичними рисами). Ілля Лизогуб (брат Олександра) створив ранньоромантичну віолончельну сонату. Романтичні риси виявили себе в ліричному тематизмі симфонії невідомого автора 1809 р., в “Симфоніях” М. Вербицького.
М. Вербицький створив також велику кількість хорових творів, церковних і світських, музично-драматичних, солоспівів, був зачинателем перемишльської композиторської школи, автором національного гимну “Ще не вмерла Україна”. Його послідовниками були І. Лаврівський, В. Матюк. У Східній і Наддніпрянській Україні творили С. Гулак-Артемовський, М. Аркас, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Колачевський. Микола Лисенко (1842-1912) опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г. Шевченка”, який включає пнад 80 творів різних жанрів і форм. Він автор перших класичних національних опер “Наталка Полтавка, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, вершиною і кращим зразком героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. У творчості Лисенка відбулася стильова генерація музичної мови і повністю сформувалася українська національна модель музичного романтизму.
Під впливом великого зацікавлення митців-романтиків до фольклору в середині ХІХ ст. відбувається становлення етнографії як науки, а також порівняльного літературознавства, мистецтвознавства у різних ділянках.
41. Реалістичний дискурс в українській літературі
Реалі́зм — стиль і метод у літературі, який вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.
Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.
У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. Типові для Реалістичноої поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму.
Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
•вільна побудова творів;
•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
42. Український живопис другої половини ХІХ ст.
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок».Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського(«Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії, входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села. Це - "В чистий четвер", "Жниця", "Збирання сіна на Україні", "Біля річки", "Свати". Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані зі сватанням.

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін, автор знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький.

43. Художня творчість Тараса Шевченка
Художня спадщина Тараса величезна – збереглось 835 творів, картин, портретів, гравюр на різні теми, написані протягом різних періодів життя великого Кобзаря. Ще понад 270 художніх творів вважаються втраченими.

Потяг до живопису та малювання у Шевченка був з самих ранніх років його життя, ще будучи зовсім маленьким Тарас любив розмальовувати крейдою стіни хати, стіл, лавки. Якось намалював п’яного дяка Богорського, в якого перебував на вихованні з 13 років. Дяк образився на свій портрет і покарав юного художника. Згодом Шевченко втікає від дяка-самодура. Тарас цілеспрямовано шукає у навколишніх селах вчителя-маляра. І знаходить – спершу стає учнем диякона Ефремова, а згодом вчиться малярству ще в багатьох різних майстрів.

У 1828 році Шевченко стає наймитом Павла Енгельгарда. Павло Енгельгард запримітив талановитого хлопця і вирішив зробити з нього свого придворного живописця і спершу взяв його з собою у мандрівку до Вільно, де Шевченко ймовірно навчався у професора малювання Віленського Університету Рустемеса.

Одна з картин того періоду – «Погруддя жінки», написана простим олівцем у 1830 році, Тарасу тоді було всього 16 років.

У 1831 році Енгельгард разом із Шевченком переїздить до Санкт-Петербургу. У Петербурзі талановитого хлопця помічають видатні російські художники Карл Брюллов та Василь Жуковський, які спільними зусиллями викупляють Тараса із кріпацтва та сприяють його вступу до Петербурзької академії мистецтв.

«Катерина» – одна з найцікавіших картин Шевченка, написана олією у 1840 році. Картина дуже символічна. Босонога дівчина на центрі картини, символізує страждаючий український народ, російський солдат на коні – самодержавну російську монархію, що пригнічує Україну, селянин, який сидись на землі втілює собою вільне минуле, прагнення до якого наскрізь пронизує як літературну, так і художню творчість Тараса.

картина «Циганка гадає українській дівчині», написана у 1841 році, тут теж прослідковується схожий сюжет, а українська дівчина символізує не що інше, але саму Україну.

У 1843 році Тарас покидає Петербург та відправляється у свою мандрівку Україною під час якої малює низку гарних українських пейзажів.

У 1847 році Шевченко отримав замовлення написати портрет молодої княгині Катерини Кейкаутової, ніжна та юна жінка, яка страждала від деспотизму свого чоловіка, викликала співчуття та симпатію художника. Цей образ був його останньою згадкою про свободу – при поверненні з маєтку князя на нього вже чекали жандарми, в яких був наказ арештувати Шевченка. Шевченка віддано у солдати із забороною писати та малювати.

10 років провів Шевченко у засланні, і тільки у 1857 році, завдяки клопотанням його друзів у Петербурзі він отримав довгоочікуване помилування. Саме в ці важкі роки мистецтво Шевченка-художника осягає незвичайної глибини, окрашене особистими стражданнями воно ще більше починає звертатись до вічних тем.

Серед майже 400 робіт того періоду виділяються акварельні пейзажі, зроблені під час експедиції географа А. І. Бутакова, до якого Тарас потрапив художником. Шевченко дуже любив природу і був прекрасним пейзажистом.

одна з кращих його картин пейзажного напрямку – «Пожежа у степу», написана у 1848 році, під час степного переходу із Орська до Аральського моря, коли Шевченко став очевидцем дивовижного вражаючого видовища – велетенського полум’я, від підпаленої казахами сухої трави.

Портретам належить велике місце в Шевченковому доробку. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним із відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, природністю, вдалою композиційною побудовою і свіжістю барв, намаганням дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.

Поиск по сайту: