Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Кабмин увеличил квоту иммиграции на 2012 год



17.02.2012
Правительство разрешило въехать в Украину или остаться для постоянного проживания 8 217 иностранцам и лицам без гражданства, увеличив таким образом на 622 иностранца квоту на иммигрантов на 2012 год по сравнению с установленной на 2011 год.

Об этом говорится в распоряжении №83 от 15 февраля.

Согласно документу, квота иммиграции для родителей, супругов и несовершеннолетних детей ранее въехавших в Украину граждан составляет 3 275 человек; для братьев и сестер, дедов и бабушек, внуков украинцев - 2 371; для лиц, которые непрерывно прожили на территории Украины в течение 3 лет со дня предоставления статуса беженцев или убежища, а также их родителям, супругам и несовершеннолетним детям - 2 012.

Правительство также установило квоту иммиграции для деятелей науки и культуры - 285 человек; бывших граждан Украины - 264; лиц, осуществивших инвестиции в экономику на сумму не менее 100 тыс. долларов, - 10 (для Житомирской, Закарпатской, Херсонской и Черновицкой областей).

По регионам наибольшая квота иммиграции в Киеве - 1 605 человек.

Затем идет Одесская область - 1 005 - и Харьковская - 861.

В 2011 году Кабмин сократил квоту иммиграции на 1,6 тыс. до 7 595 иностранцев.

Согласно закону "Об иммиграции" от 7 июня 2001 года, разрешение на иммиграцию предоставляется в пределах квоты иммиграции, которую устанавливает Кабмин на каждый год. Правительство формирует квоту по предложению центральных и местных органов исполнительной власти и на основании анализа иммиграции в предыдущем году.

http://www.iom.tj/csm/index.php/%D0%9A%D0%B0%D0%B1%D0%BC%D0%B8%D0%BD_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%8B_%D1%83%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BB_%D0%BA%D0%B2%D0%BE%D1%82%D1%83_%D0%B8%D0%BC%D0%BC%D0%B8%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%86%D0%B8%D0%B8_%D0%BD%D0%B0_2012_%D0%B3%D0%BE%D0%B4


 

  1. Моделі державного регулювання – політ. експерт

До них О. Зильова відносить повне виключення; диференційне виключення, або сегрегація; асиміляція; плюралізм. Під моделлю повного виключення розуміється перешкоджання в'їзду іммігрантів в країну. Під диференційним виключенням, або сегрегацією мається на увазі політика і практика відділення, обмеження або заборони спільного проживання, навчання, професійної діяльності різних расових або етнічних груп населення.

Модель диференційного виключення характеризується тим, що і уряд і населення країни бачать доцільним лише тимчасове перебування мігрантів [42].

Під асиміляцією розуміється процес, в ході якого дві або більше групи, що раніше відрізнялися внутрішньою організацією, ціннісними орієнтаціями, культурою, створюють нову спільність, в якій відбувається зміна групової самоідентифікації, втрачається відчуття своєї самобутності, специфічності. Процес асиміляції може бути природним або насильницьким.

Наступний тип - плюралізм, який дозволяє іммігрантам утворювати громади за етнічним принципом, говорити рідною мовою, зберігати свою культуру. Виділяють два різновиди плюралізму – невтручання та мультикультуралізм.

Невтручання допускає наявність культурного різноманіття, але держава не надає ніякої підтримки етнічних культур. Мультикультурна політика передбачає готовність більшості суспільства прийняти культурну відмінність і відповідно до цього готова змінювати відповідно соціальну поведінку в суспільстві і навіть його соціальні структури.

У парадигмі мультикультуралізму почала складатися мультикультурна інтеграційна модель, яка базується на двох основних положеннях. По-перше, це розуміння того, що інтеграція - тривалий процес, який займає часом не одне покоління. Таким чином, іммігрантам необхідно створити умови для переходу від однієї структури ідентичності до іншої. По-друге, необхідно змінити соціальні інститути, які повинні забезпечити визнання ідентичності етнічних меншин, їх соціальних і культурних практик, як і у випадку з представниками більшості суспільства [42].

Мультикультуралізм можливо застосовувати лише під час вираження лояльності з боку іммігрантів до національно-державної цілісності країни, що приймає. З одного боку, іммігранти повинні знати мову, історію, традиції приймаючого суспільства, з іншого, - корінне населення має бути готовим до прийняття іммігрантів.

 

8. Аналіз відповідності міграційної політики зарубіж. країни обраній моделі держ. Регулювання на прикладі Німеччини, Франції, Великобританії, Іспанії…

В наш час зростають потоки мігрантів, основна величина яких зосереджується навколо національних кордонів країн Західної Європи.

В одній з таких держав – Німеччині кількість іноземців за період 2010 – 2011 роки зросла на 177 300 чоловік (2, 6 %) і в грудні 2011 року становила сім мільйонів, що становить 9% від загального населення країни 81 802 000 чоловік [8].

Переходячи до прямого розгляду проблеми, необхідно вивчити історичні передумови оформлення такої міграційної ситуації в Німеччині на початку ХХІ століття. Зокрема, цьому сприяли закриття німецького кордону і зведення Берлінської стіни у серпні 1961 року, що привели до подальшого зростання вербування Західною Німеччиною іноземної робочої сили. Були укладені договори з Туреччиною (1961 р.) і Югославією (1968 р.). Причому з території Югославії до Німеччини з метою працевлаштування поїхали, в основному, зі Словенії та Хорватії. Згодом іммігранти з Туреччини і Югославії стали складати основну частину імміграційного потоку в ФРН [5].

Потрібно зазначити, що поряд з трудовими міграціями існували й інші шляхи імміграції іноземців до Німеччини. Ідеологічне протистояння соціалістичної і капіталістичної соціально-політичних систем привело до зростання числа емігрантів. При цьому, однак, далеко не всі люди, які подавали прохання про надання статусу політичного біженця, фактично піддавалися політичним гонінням. Для багатьох це був найпростіший спосіб іммігрувати в Німеччину. Як з'ясувалося, більше 9/10 цих біженців прибувало до Німеччини зовсім не з причин політичних переслідувань. Подібний статус був дуже вигідний для мігрантів, так як давав право не тільки залишатися в ФРН, але й отримати роботу [5].

Від так, така кількість мігрантів у країні не може не відбиватися на стані справ внутрішньої політики: економічної, соціально-культурної, політико-правової.

У політико-правовій сфері у зв’язку з тим, що Німеччина є членом ЄС, її міграційна політика повинна відповідати законодавству ЄС. Його правову основу складають більшою мірою Женевська конвенція про статус біженців, прийнята 1 лютого 1951 року, Нью-Йоркський протокол від 13 січня 1967 року про статус біженців, Дублінська конвенція 1990 року; Шенгенські угоди, що вступили в силу від 26 березня 1995 року; Пакт імміграції та надання притулку від 16 жовтня 2008 року та ін.

Це в свою чергу є причиною дебатів між політичними силами. Імміграція була 2002 року темою запеклих дискусій між урядом і Християнсько-демократичним союзом (ХДС) / Християнсько-соціальним союзом (ХСС). Прийняття нового закону про імміграцію породило велике невдоволення, тому що голосування в бундесраті в березні 2002 року протікало досить проблематично.

Основні позиції були представлені такими партіями, як Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), Союз-90 і Зелені. Ці три партії підтримували новий імміграційний закон, вироблений урядом Г. Шрьодера - федеральний канцлер ФРН з 27 жовтня 1998 по листопада 2005 рік. Правда, при голосуванні в бундестазі Вільна демократична партія (ВДП) утрималася, оскільки вона ні в уряд не входить, ні відхилення закону з боку ХДС / ХСС не хотіла підтримувати. Цілі закону сформульовані в преамбулі його таким чином: «Робоча імміграція повинна бути полегшена, регулювання і обмеження припливу іноземців та інтеграція іноземців, що поселилися на довго, покращені, а законодавство про іноземців та про перебування громадян ЄС спрощено. Проведення процесу надання притулку має стати чіткіше й швидше, а зловживань процесом надання притулку слід протидіяти» [21].

В законі про імміграцію мова йде про те, що уряд зможе в майбутньому краще регулювати, кому дозволено жити в Німеччині, а кому - ні. Імміграція кваліфікованих працівників повинна бути полегшена, а боротьба з нелегальною імміграцією - поліпшена.

ХДС / ХСС публічно підкреслює принцип «Німеччина - не іммігрантська країна». Союз критикує в новому імміграційному законі те, що головна мета - обмеження імміграції - не була втілена. Передбачається, що робоча імміграція додатково погіршить ситуацію на німецькому ринку праці. Тому ХДС вимагає: «Працевлаштуванню безробітних повинен бути забезпечений пріоритет перед імміграцією».

В основному Німеччина дотримується такого принципу імміграційної політики, як «допомагати іноземцям, а й вимагати з них». Сам по собі він не викликає розбіжностей серед учасників коаліційного уряду ХДС/ ХСС і СДП. Суперечки ж ведуться з приводу його реалізації, а саме, чим і як допомагати і що і в якій мірі вимагати від іноземців.

Глава ХСС на 2012 рік Е. Штойбер, попередник Х. Зеєхофера на даній посаді, обстоює думку, що подружжя іноземців не повинні ставати додатковим тягарем для німців. Експерт з внутрішньої політики СДПН Д. Віфельшпюц вважає цю пропозицію неприйнятною, сприймаючи це як своєрідну дискримінацію тих, хто потребує соціальної допомоги». При чому СДПН прийняла рішення про обов'язкові квоти в органах партійного управління для вихідців з мігрантського середовища. Федеральне керівництво СДПН у відповідності з новими правилами ввело до складу президії СДПН К. Колата – голову партійної робочої групи з питань міграції та інтеграції, який в свою чергу є головою турецької громади Німеччини.

Інші політичні дискусії зосереджені навколо Т. Сарацина – автора книги «Німеччина самоліквідовується». Канцлер А. Меркель засудила книгу, заявивши, що політика мультикультуралізму в Німеччині «повністю провалилася». К. Вульф (з 2 липня 2010 по 17 лютого 2012 року – президент Німеччини), який, як і А. Меркель, представляє ХДС, допустив, що в Німеччині «є місце» ісламу. Однак Х. Зеєхофер, прем'єр-міністр Баварії і лідер партії ХСС, підтримав Т. Сарацина. Він стверджує, що Німеччині більше не потрібні іммігранти з «інших» культур, і закликає вжити суворих заходів проти тих, хто «відмовляється від інтеграції» [20].

Разом з цим партнери по коаліції сходяться на думці про те, що слід полегшити імміграцію висококваліфікованих фахівців до Німеччини.

ВДП і Ліва партія Німеччини (ЛПН) виступають за збереження ними національних і релігійних особливостей мігрантів замість повної асиміляції, але за умови дотримання законів, поваги до конституції, а також вивчення німецької мови.

ВДП, що входить до складу коаліційного уряду Німеччини поряд з блоком ХДС / ХСС канцлера А. Меркель, запропонувала прискорити процес отримання іммігрантами подвійного громадянства. За чинним в Німеччині законом, іммігрант має право на отримання громадянства після восьми років перебування в країні на легальних підставах. Депутати пропонують скоротити цей термін до чотирьох років. Автори ідеї вважають, що іноземці, які зуміли швидко інтегруватися, опанували німецьку мову, не порушували закон і мають постійну роботу, повинні мати можливість швидше стати повноправними членами суспільства.

Однією з останніх тем дискусій з березня 2012 року між правлячою коаліцією й опозицією є відміна допомоги на бідність приїжджим. Зокрема, СДПН і «Зелені» розкритикували тактику уряду як «одностороннє порушення принципу європейської солідарності».

У соціально-економічній сфері безпосередньо залишаються відкритими питання, пов’язані з одержанням громадянства, соціальним забезпеченням мігрантів, рівнем безробіття.

У Німеччині статус громадянина можуть отримати такі категорії - це етнічні німці, євреї, як компенсацію за геноцид, а також особи, які були позбавлені громадянства Німеччини в період з 1933 і по 1945 роки. Також можна оформити німецьке громадянство через процес натуралізації, але потрібно прожити в країні протягом 8 років.

До стандартних умов отримання громадянства відносяться: 8 років безперервного перебування на території країни, причому в відпустку можна їздити вільно, він не буде вважатися перериванням; наявність виду на проживання, що повинен бути виданий для тривалого проживання; гарне знання німецької мови; громадянство Німеччини за народженням.

Дитина, яка народилася після січня 2000 року, стає громадянином Німеччини автоматично, навіть, якщо його мама і тато іноземці, за наявності таких обставин: дитина народилася на території Німеччини; одні з батьків проживає в країні на законних правах протягом 8 років; один або обоє батьків мають постійне місце проживання або безстроковий вид на проживання, щонайменше три роки.

Також претендент має право подати прохання на отримання громадянства після двох років від реєстрації шлюбу і трьох років проживання в країні. Таким претендентам можуть відмовити в такому тільки в кількох випадках: якщо буде визнано, що шлюб був укладений фіктивно, або ж до моменту подачі заяви розпався і носить просто формальний характер [11].

Слід зазначити й про інші суперечливі питання. По-перше, це своєрідне ставлення основного населення до іммігрантів та виділення на мігрантів великих коштів. Зокрема, у Німеччині 2008 року з твердженням, що в країні знаходяться занадто багато мігрантів, погоджуються 53 % респондентів [16].

Так, Німеччина забезпечує безкоштовними медичними і можливістю здобуття вищої освіти. Також країна славиться численними соціальними дотаціями, наприклад, дитячу допомогу в Німеччині становить 300 марок, а пенсіонерам виробляють виплати, враховуючи стаж роботи в попередній країні проживання. Безробітні отримують щомісяця 500 марок, причому на кожного члена сім'ї виплачується аналогічна сума [21]. Однак, на 11 березня 2012 року уряд Німеччини вирішив позбавити іммігрантів з Греції, Італії, Португалії й Іспанії допомоги за бідністю [17].

Слід зауважити, що частка безробітних серед іммігрантів є вищою, ніж серед основного населення. Якщо в цілому у Німеччині 2011 року безробіття становить 6, 5 %, то серед мігрантів він дорівнював 16, 9 відсотка. Серед приїжджих значно більше бідних, ніж серед німців. Відповідно 13, 8 % трудящих, що приїхали з інших країн, і 6, 2 % [3].

Від так в Німеччині витрачається до трьохсот мільйонів євро тільки на освітньо-інтеграційні програми для іммігрантів, проте успіху ці програми приносять мало: 12, 8 % дітей з іноземних сімей не можуть закінчити школу в Німеччині, в той час як лише 5, 4 % учнів німецького походження переривають начання, повідомляє Die Welt. Вся німецька імміграційна політика останніх десятиліть будувалася на переконаності, що іноземці, які оселилися в Німеччині, будуть переймати німецькі правила гри, поважати демократичні традиції та культуру країни. Проте все виявилося зовсім по-іншому. Іммігранти утворюють паралельні співтовариства, в яких не діють німецькі закони, які непідконтрольні поліції і абсолютно непрозорі для стороннього спостереження.

Хоча останнім часом у зв’язку з наявністю великої кількості вакантних місць в технічних, інженерних професіях простежується досить лояльна з боку уряду політика щодо кваліфікованих мігрантів. Про це свідчить введення в дію з 1-го серпня 2012 року нового параграфа закону про іноземців, а саме §19a. Ним визначається порядок видачі візи – «Голубої Карти ЄС». Дана Карта видається на 4-и роки, або ж на термін укладання контракту, якщо він менший за чотири роки, плюс 3 місяці. Крім того, за законом через 33 місяці власник Голубої Карти може отримати постійне місце проживання (ПМП), якщо весь час без перерви мав робочий контракт. У разі ж наявності сертифікату про знання німецького хоча б на рівні В1, ПМП можна отримати через 21 місяць роботи в Німеччині [9].

У культурній сфері справи розгортаються не без особливостей існування в національних кордонах Німеччини найбільш вираженої серед інших національностей турецької діаспори, де кількість вихідців з Туреччини на 2012 рік складають близько 3, 5 млн. осіб.

Це має значний вплив формування релігійного життя держави, де з кінця 90-х років діяльність мусульман активізувалася. Якщо 1977 року в Німеччині було 26 мечетей, то 2007 – майже 2200 молитовних будинків; при кожному з них є школи з вивчення Корану, які відвідують приблизно 7% дітей. Зростає число корінних німців, які прийняли іслам (4 тис. осіб у 2004-2005 рр.) [21].

У зв’язку з тим, що представників мусульманської діаспори досить багато може виявитися пріоритетним зазначення питань їхньої адаптації. Мусульмани Франції активно впливають на розширення своїх прав. На початку 2000-х років школяркам, які сповідують іслам, дозволили приходити на заняття в хиджабах. Планується 2012 року у німецькому Гамбурзі відкрити перший торговий центр для мусульман під назвою «Firdaus Center» («Центр Рай») в центрі міста на Крумхольцберг на території в кілька сотень кв. м [7].

У Німеччині через те, що турецькі родини традиційно характеризуються більш високою кількістю дітей, ніж сім'ї німецькі, багато шкіл, особливо ті, що знаходяться в районах з високою концентрацією турецького населення, фактично перетворюються в школи етнічні. Наприклад, якщо частка турецького населення в берлінському районі Моабіт складає трохи менше 25%, то частка турецьких учнів у школах цього району коливається по різних школам від 70% до 90%. Така фантастична концентрація іноземців в загальноосвітніх школах ускладнює спроби вчителів інтегрувати дітей у німецьке суспільство.

Мовний конфлікт в німецьких школах досяг свого апогею в кінці 2005 року, коли в берлінській школі імені Г. Гувера адміністрація заборонила школярам говорити будь-якою мовою, крім німецької - в тому числі і під час змін, і навіть на шкільному дворі. Німецьке товариство відразу ж розкололося на два непримиренні табори. Консервативні німці, часто відчувають себе іноземцями у власній країні, зітхнули з полегшенням. Союз німецьких турків звинуватив владу у дискримінації за національною ознакою [21].

Разом з тим розширюється мережа турецьких організацій. Найбільш серйозною за чисельністю організацією турецьких сунітів є Турецько-ісламський союз в ім'я релігії (DITIB). Він був заснований в 1984 р. в Кельні за сприяння державного відомства у справах релігій Туреччини. В об'єднання входить близько 870 мечетей і близько 220 тис. членів. Союз підтримує дуже тісний зв'язок з Туреччиною, за це часто піддається критиці.

Важливу роль турки грають в Центральній раді мусульман Німеччини (ZMD), заснованому в 1994 р. Рада веде культурний і міжрелігійний діалог на благо ісламського співтовариства і суспільства в цілому. Ядро організації склали як великі турецько-ісламські спілки, так і ісламські центри в Гамбурзі, Ахені, Мюнхені. Сприяє культурному діалогу між турецьким і німецьким населенням і Союз турецько-ісламських культурних об'єднань (ATIB) – головна організація турецьких культурних організацій, які об'єдналися в Кельні в 1987 р. На території Німеччини також діє Союз ісламських культурних центрів (VIKZ), найстаріший турецько-ісламський культурний союз, заснований 1973 р. Представники цих двох організацій складають інтелектуальну еліту турецької діаспори в Німеччині. Представлені об'єднання є найбільш значними в Німеччині [19].

Виходячи з того, що в Західній Європі Франція, маючи близько 10 % іммігрантів серед свого 65мільйонного населення, є однією з найстабільніших держав за соціально-економічним, політичним та культурним розвитком, розглядається вплив марго-міграційних процесів на внутрішню політику даної країни на початку ХХІ століття. Саме у зв’язку з цим у країні на сучасному етапі виникають питання в економічній, соціально-культурній та політико-правовій сферах. Дану ситуацію можуть ускладнювати проблеми аккультурації – процесу взаємовпливу культур, сприйняття одним народом повністю або частково культури іншого народу. Це простежується з 2004 року, коли законом були заборонені носіння відкритих знаків релігійної приналежності і зовсім не обговорювалася законність вихідних днів або канікул у зв’язку з релігійними святами.

Однією з відповідей на законодавчі зміни є створення 2006 року в інтернеті сайту радикальних мусульман Франції. Серед вимог помірно арабських кіл тут можна зустріти: широке відкриття кордонів у Франції для арабського населення колишніх колоній; усунення перешкод для возз'єднання арабів Франції зі своїми сім'ями; надання амністії і статусу постійних жителів усім нелегальним іммігрантам з колишніх арабських колоній Франції; полегшання і спрощення отримання громадянства для всіх арабів – вихідців з колишніх французьких колоній. Радикальні арабські кола висувають такі вимоги: визнати арабську мову в якості другої офіційної мови; усі вказівники доріг і назви вулиць писати двома мовами; усі офіційні документи, грошові знаки повинні друкуватися двома мовами; районах, де більшість населення – араби, ввести навчання арабською мовою; зробити вивчення арабської мови обов’язковим в усіх школах Франції [2, c. 34 - 35].

Слід зазначити й про інші суперечливі питання. По-перше, про погіршення економічної і соціальної ситуації, проходження масових страйків 2010 року. Це пояснюється тим, що на мігрантів виділяються великі кошти. Так, Франція забезпечує ромам (жінкам та дітям в тому ж числі) переліт – 300 євро на дорослу людину і ще 100 на дитину. Також для регулювання даного питання для циганів створено 600 таборів [8, с. 12]. Згідно з даними міністерства внутрішніх справ Франції 2010 року, щорічна висилення близько 30 тис. нелегалів обходиться французькому бюджету в 232 мільйона євро. У зв’язку з цим, з метою зменшити бюджетний дефіцит, який 2010 року становить 8, 2 % ВВП, чинний президент Франції Н. Саркозі на 2011 рік , як і у Греції, скоротив витрати на соціальні потреби та виступив за поетапне підвищення пенсійного віку [15] .

В даному контексті російські дослідники В. Васильєв та Т. Кисильова вбачають доцільним розглянути ситуацію, що склалася у Франції, через призму політичної культури. Це пояснюють тим, що більш ніж 5 мільйонів арабів на 2010 рік, що проживають на території країни, являють собою визначену політичну групу зі своїми інтересами та прагненнями. Адже у Франції виборна система організації влади. «Проаналізована тенденція зростання кількості арабів примушує задуматися над цим. Адже всі вони (в даному випадку не йдеться про нелегальних іммігрантів) – громадяни Франції, і відповідно, мають право голосу» [2, c. 35]. Дослідники вважають, що каталізатором революції за таких умов, буде висунення кандидата з ісламської спільноти. Саме цей політичний крок приведе країну до внутрішнього протистояння.

При цьому варто зазначити, що вже близько двадцяти років імміграція залишається у Франції великою політичною проблемою. Вона послужила причиною дебатів між правими і лівими силами, а з точки зору крайніх правих зводиться до того, що імміграція становить небезпеку для нації. ЇЇ прибічники обстоюють ідею необхідної організації масового повернення осіб, що не мають французького громадянства, в країну походження.

Лідер Національного фронту (НФ) Ж.-М. Ле Пен вважає, що «масова імміграція являється однією з головних небезпек сучасного французького суспільства і боротьба з нею є національним пріоритетом». НФ не довіряє посередницькій діяльності ісламських організацій Франції в діалозі мусульманського Сходу із західними демократіями, оскільки «іслам живе за законом шаріату і ніколи не визнає жодну з форм світського товариства» [6, c.72].

Основні положення партії Ле Пена будуються на протистоянні і протидії всезростаючому припливу арабів і вихідців з країн Північної Африки. Іншими словами, як прийнято у націоналістів: «Франція – для французів». При чому даних позицій продовжує дотримуватися дочка Ж.-М. Ле Пена М. Ле Пен, лідер Національного фронту і кандидат на президентські вибори у Франції 2012 року [9].

Точка зору крайніх лівих полягає в тому, що не повинно існувати ніяких меж, і всякому, хто прибуває з будь-якої країни, слід дозволити в'їжджати у Францію і поселятися в ній.

В останні ж роки французькі політики все частіше згадували про «культурний розрив», досить помітний, зокрема, якщо говорити про вихідців з країн Магрибу. Ліві підкреслювали специфіку «тубільної» культури і закликали до поступового включення іммігрантів у французьке суспільство, умовою якого є готовність обох культур до компромісів. Праві ж вимагали повної відмови іммігрантів з країн Магрибу від своєї традиційної культури і говорили про асиміляцію як про факт, що відбувся [3, c. 36].

12 жовтня 2010 року депутати Національних зборів Франції (нижньої палати парламенту) схвалили законопроект, який спрощує процедуру висилення нелегалів. Законопроектом пропонується позбавляти французького громадянства за вбивство або замах на поліцейських, жандармів, пожежних і прокурорів тих іммігрантів, які отримали його не більше 10 років тому і мають у своєму розпорядженні також громадянством іншої країни.

Також спрощується висилення з Франції нелегалів та інших іммігрантів, які порушили закон. Так, будуть вжиті заходи проти іноземців і громадян Європейського Союзу (ЄС), які зловживають правом перебувати на території Франції. При цьому міграційним службам буде легше висилати з країни іноземців, засуджених за крадіжку, тих, хто займається «агресивним жебрацтвом», а також незаконно займають державну або приватну територію [14].

Згідно з законопроектом Е. Бессона, міністра із справ імміграції Франції, 2010 року термін заборони на повторний в'їзд до Франції виселеного іммігранта може бути продовжений до трьох років. Мігрант же може бути виселеним, якщо він представляє собою небезпеку для громадського порядку. Крім цього отримання французького громадянства буде пов'язано з підписанням «Хартії прав і обов'язків громадянина». Вона називається «Контракт прийому та інтеграції». Відповідно до цього контракту іноземець зобов'язується вивчати французьку мову та поважати республіканські цінності. У випадку недотримання іммігрантом положень цієї хартії влада має право загальмувати отримання права на проживання в країні терміном на один рік [10].

Серед планованих нововведень 2010 року – створення таборів для іммігрантів на території країн Північної Африки і Близького Сходу. Їхня мета - скорочувати потоки імміграції «на місцях». Назви їхні звучатимуть більш політкоректно: центр допомоги або центр прийому. У Франції є 54 центри розміщення осіб, які шукають притулку, і 35 центрів тимчасового розташування осіб, котрим надано статус «біженця».

І хоча більшість західноєвропейських держав відмовилися від політики асиміляції, визнавши її неефективною, Франція наполегливо намагається її продовжувати. В ході погромів 2010 р. Н. Саркозі прийняв рішення про введення надзвичайого стану і про депортацію усіх осіб, що брали участь в погромах і не мають французького громадянства. Після погромів відбулося спеціальне засідання з контролю за імміграцією, проведене під керівництвом премьєр-міністра Д. де Вільпена. Де Вильпен запропонував низку заходів, які повинні були понизити потік охочих в'їхати у Францію під зазвичай найпоширенішими приводами чи то одруження, чи то возз'єднання сімей. Так, для отримання французького громадянства пропонувалося збільшити термін спільного проживання подружжя, один з яких не являється французьким громадянином (до чотирьох років, якщо сім'я проживає у Франції, і до п'яти – якщо сім'я проживає за межами країни) [13, c. 458]. Укладення змішаного шлюбу за кордоном повинно було включати необхідність з’ясувати, чи є такий шлюб справжнім або фіктивним. Французька влада мала намір ретельніше підійти до дотримання законодавчої норми, заборонити полігамію, яка утруднює як забезпечення нормального матеріального рівня сімей, так і контроль батьків за дітьми, що потрапляють в ряди екстремістів. Підвищена увага приділяється й іноземним студентам, особливо з «країн ризику». Вже створені центри, які відбирають потенційних студентів в країнах Магриба, Сенегалі, Китаї, В'єтнамі; на черзі – Туреччина, Камерун, Мадагаскар, Ліван, Південна Корея та Мексика.

Бельгія.

Становище мусульман в Бельгії в порівнянні з іншими європейськими країнами можна назвати відносно благополучним. Через те, що в країні декілька офіційних мов, мусульманам легше набути в бельгійському суспільстві певного статусу. Мусульмани представлені у всіх міністерствах, муніципалітетах, законодавчих зборах країни. У цьому, на думку глави Виконавчої ради мусульман Бельгії, становище в країні докорінно відрізняється від ситуації у Франції. У Брюсселі ви не знайдете спеціальних гетто для іммігрантів що має місце в Парижі.

Але картина буде не повною, якщо обійти увагою проблеми, з якими стикаються бельгійські віруючі. Зокрема це дискримінація, котра була і залишається серйозною проблемою для бельгійського суспільства. Мусульмани складають 5% населення Бельгії. В основному - це вихідці з Марокко та Туреччини. Незважаючи на те, що більшість з них давно громадяни країни та вільно володіють однією або декількома офіційними мовами, в очах суспільства вони як і раніше залишаються іммігрантами та іноземцями. Дискримінація особливо помітна на ринку праці. За статистикою безробіття серед мусульманського населення вдвічі вище, ніж серед корінних бельгійців. Багатьом відмовляють у прийомі на роботу, побачивши мусульманське ім'я. Якщо у мусульманин має юридичну освіту, то він може не знаходити роботу роками. Мусульмани стикаються з дискримінацією при пошуках житла, в освітніх установах, так як у багатьох школах заборонено носіння хусток.

Соціологічні опитування показують, що 25% бельгійців виявляють нетерпимість до мусульман, тоді як у середньому в Європі таких 14%. У цьому винні і засоби масової інформації, які полюбляють кричати про загрози, що виходять від ісламу. За допомогою тих же брудних технологій заробляє собі популярність найбільша у Фландрії політична партія Фламандський інтерес [15 – с. 174].

Королівство Бельгія стало першою європейською країною, яка визнала іслам в якості однієї із офіційних релігій. Це сталося в 1974 році. За два кроки від будинку Ради Європи був побудований Ісламський центр, в стінах якого функціонує мусульманська школа, що фінансується Міністерством просвіти. Викладання основ ісламу внесено в шкільну програму мусульман, котрі навчаються в державних навчальних закладах. Тим не менш, імами, на відміну від священнослужителів інших релігійних конфесій, до нині не можуть розраховувати на підтримку зі сторони держави. В січні 2005 роки влада Фландрії видала указ, згідно з яким право на суспільне фінансування мають лише ті мечеті, чия діяльність відповідає цілому ряду критеріїв, включаючи обов’язкове використання голландської мови поза рамками служби, терпимість до жінок і гомосексуалістів, відсутність призивів до екстремізму [11 – с. 113 - 118].

Не дивлячись на те, що в Бельгії діє більш ніж 350 мечетей, в інститутах громадянського суспільства мусульмани практично не представлені, вони також не мають власних правозахисних організацій. Перші вибори в представницький орган – Вища рада мусульман Бельгії – відбулися лише в грудні 1998 року [31 – С 27 - 42].

В останнє десятиріччя певний прогрес був досягнутий в області політичного представництва бельгійських мусульман: за результатами виборів 2003 року шестеро мусульман ввійшли до складу національного парламенту, один приєднався до Європейського парламенту. Вони присутні у всіх міністерствах, муніципалітетах законодавчих зборах країни. Однак вважати даних представників мусульманської общини виразниками загальної думки мусульман Бельгії не можна в силу розрізненості останніх.

Більшість мусульман Бельгії – марокканського чи турецького походження. Країні належить сумнівний рекорд з кількості ново обернених мусульман серед всіх держав Європи. В 2006 році після того, як етнічна бельгійка Меріал Дікук, що прийняла іслам, стала першою представницею старого континенту, яка зробила акт самопожертвування в Іракі, підірвавши декілька американських військовослужбовців, проблема протидії ісламістській пропаганді ввійшла в список найбільш актуальних тем бельгійських ЗМІ [28 – с. 74 - 81].

Наявність декількох офіційних мов, недопущення розселення мусульман по принципу «гетто» зі створенням закритих кварталів, сприяють інтеграції мусульманських общин в бельгійське суспільство. Тим не менш спільний рівень нетерпимості до іноетнічного населення залишається достатньо високим. За даними бельгійського недержавного Центра надання рівних можливостей і боротьби проти расизму, за 2003 рік до них поступило більше 2500 скарг на випадки расової дискримінації. Відмітимо також, що в практичному регулюванні питань громадянства законодавство Бельгії орієнтується на «право крові» - jus sanguinis, - згідно з яким підставою для надання громадянства служить походження.

Іншою важливою проблемою Бельгії є прийняття ісламу корінними бельгійцями. За статистичними даними за останні кілька років мусульманами стали 40 тисяч бельгійців, що є абсолютним рекордом для Європи, особливо враховуючи, що все населення Бельгії становить 10 млн осіб. На сьогоднішній день в цій невеликій європейській країні проживає більше 450 тис мусульман, і їх число стабільно зростає. Цей факт спонукав праворадикальні сили виступити із застереженнями щодо наслідків змішаних шлюбів [34 – с. 93 - 106].

Бельгія стала першою європейською країною, що повністю заборонила носіння паранджі і нікабу. І хоча даний закон знаходиться поки що на відкладеній перспективі, за це рішення парламент уже проголосував одноголосно. Заборона на носіння хусток, які приховують обличчя повина звільнити мусульманок від тиранії традиції - вважають депутати, з якими сперечаються правозахисники: останні бачать у цьому прояв ісламофобії, яка все сильніше відчувається в Європі.

Критики закону відзначали, що в Бельгії і так діють правила, прийняті на муніципальному рівні по забороні «масок» та інших форм приховування особи, за чим повинна стежити поліція. Закон несе символічне значення, погоджуються депутати, які не включили до нього ні слова про іслам або релігіїювзагалі.

Мова в законі не йде безпосередньо про мусульманські головні убори. Заборона стосується всіх, хто приховує своє обличчя. Тим, хто «в громадських місцях постане в одязі, що повністю або частково приховує обличчя в тій мірі, що ці люди не будуть ідентифіковані», відтепер загрожує штраф або тюремне ув'язнення на термін від одного до семи днів. Винятки передбачені лише для учасників розважальних заходів, наприклад, карнавалів, які проводяться за згодою муніципальної влади.

Різного ступеня жорсткості заборони на носіння традиційного мусульманського одягу діють у багатьох країнах. Так, у Голландії заборонено з'являтися в паранджі та нікабі в будь-яких громадських місцях, при цьому на хіджаб (головну хустку, що не приховує особи) заборона не поширюється. В освітніх установах носити хіджаб не можна на території восьми федеральних земель Німеччини. У Туреччині, Марокко, Алжирі, Тунісі і Узбекистані його заборонено носити в школах, вузах і держустановах. З березня 2009 року список країн, де заборонено носити хіджаб в освітніх установах, поповнився Киргизією.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.