Етнонаціональний розвиток української держави

З проголошенням незалежності 24 серпня 1991 року Україна отримала унікальний шанс побудувати свою демократичну державу, розкрити потенціал народу України. На початковому етапі державного будівництва йшли активні дискусії про долю кримських татар, гагаузів, русинів Закарпаття. Деякі політики і вчені ставили питання про утворення федеративної держави, мотивуючи свою позицію відмінностями культурно-мовного характеру окремих регіонів України.

Відношення держави до проблем різних етнонаціональних утворень відобразилось у Конституції України, Декларації прав національностей України, Законі України „Про національні меншини в Україні”. В цих документах закріплені демократичні принципи етнонаціональної політики, ненасильницькі шляхи вирішення протиріч, що виникають. Проте, необхідно зазначити, що на сьогоднішній день існує комплекс проблем економічного, політичного, культурномовного характеру, котрі потребують свого вирішення в рамках етнонаціональної політики.

Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність суб’єктів політики по врегулюванню взаємовідносин міх різними етнічними утвореннями (націями, етносами, національними меншинами і т. ін.), яка закріплена у відповідних політичних документах і юридичних актах держави.

Ядром національної політики є мистецтво узгодження національних інтересів, вміння забезпечити реалізацію природнього права кожного народу на самостійне, вільне, гідне існування, збереження його самобутності, мови, культури, традицій, включення у світову цивілізацію. Демократичні держави як правило дотримуються певних принципів етнонаціональної політики: самовизначення народу, гармонійне поєднання інтересів нації і загальнолюдських цінностей, повага до прав і свобод національних меншин, подолання конфліктних ситуацій мирним шляхом. Конституція України гарантує, дотримання цих принципів, що відображено в її статтях. У розділі І, стаття 10 записано: „Державною мовою в Україні є українська мова. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”.

Стаття 11 відображає прагнення держави до згуртування нації в єдиний соціальний організм: „Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, а також розвитку етнічної культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України.”

У розділі другому стаття 24 закріплена рівність всіх громадян України незалежно від національності: „Громадяни мають рівні конституційні права і свободи, і рівні перед законом. Не може бути привілей або обмежень по признакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, по мовним або іншим ознакам”.

При цьому необхідно зазначити, що зміни політичної ситуації в країні як правило, загострюють національне питання, тобто ті чи інші сторони етнонаціонального розвитку. Особливістю національного питання є те, що його не можна вирішити раз і назавжди, оскільки зіткнення етнонаціональних спільностей в процесі розвитку неминуче.

Сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних, релігійних та інших проблем, які проявляються в процесі внутрідержавного і міждержавного спілкування між різними етнонаціональними спільностями завжди носить конкретно-історичний характер, кожний новий етап суспільного розвитку висуває нові проблеми у сфері етнонаціональних відносин.

Для України, як поліетнічної держави, регулювання міжетнічних і міжнаціональних проблем є вкрай важливою сферою політичного життя, що забезпечує стабільність і процвітання суспільства. На сьогоднішній день в Україні нараховують більше 100 народів, котрі на повний голос заявили про свої права в перші роки незалежності України.

В нових умовах виникла необхідність утворення і реалізації етнополітичних програм на державному рівні, котрі спрямовували б етнічний Ренесанс у конструктивне русло. Метр західної етнополітолоії Е. Сміт визначає етнічне відродження як спробу зберегти досягнення минулого і одночасно трансформувати їх в дещо нове, побудувати новий тип життєдіяльності на старих засадах, створити нову людину і нове суспільство через відновлення минулої ідентичності та зберегти „кільця у ланцюгу поколінь”.

В процесі етнонаціонального розвитку вкрай складно урахувати контрасти культурно-мовного характеру різних народів України. Але ж іншого шляху до миру і злагоди не існує , тому в наші часи важливе місце у суспільстві зайняла етнополітика.

Етнополітика – це сфера суспільного життя в поліетнічних державах, яка є частиною етнонаціональної політики, котра розглядає взаємодію етносів між собою, а також їх взаємовідносини з державою.

Отже, від динаміки етнонаціональних відносин залежить на лише стабільність у країні, а й часто саме її існування. Тому зрозуміло, що держава зацікавлена в регулювання етнонаціональних відносин, у спрямуванні їх у необхідному для неї напрямі. Виконання цього завдання повинна забезпечити етнонаціональні політика, або етнополітика.

Етнополітика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об’єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб’єктом етнополітики є держава. Але і етносоціальні спільності з точки зору етнополітики також є об’єктом останньої. У широкому розумінні об’єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

v політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

v розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

v соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

v стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Етнополітика як науковий термін, стала вживатися у роботах західних політологів у 60-х роках XX століття у зв’язку з етнічним Ренесансом у країнах Європи та Америки. Стосовно до України політологи відрізняють низку пріоритетних напрямків етнополітичного розвитку:

v забезпечення через законодавство, державні програми рівних можливостей для всіх громадян (незалежно від національності) у всіх сферах матеріального і духовного життя суспільства;

v відродження культури і традицій українського етносу;

v збереження і розвиток духовного життя національних меншин, захист їх етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності;

v встановлення історичної справедливості по відношенню до депортованих народів (кримські татари);

v утвердження у міжетнічних, міжнаціональних відносинах атмосфери дружби, взаємної довіри, повага до мов, культури, традицій і релігій інших народів;

v недопущення розпалювання міжнаціональної і міжетнічної ворожнечі.

Також необхідно зазначити, що процес формування української нації ще не скінчився: продовжується соціально-політичне та етнічне структурування суспільства; процеси міграції і еміграції населення.

На сьогоднішній день актуальною для України є проблема упорядкування міграційних потоків: влаштування українців, які повертаються з колишніх республік СРСР на Батьківщину – їх національна адаптація; ще не до кінця вирішені проблеми депортованих народів (кримських татар, німців) як економічного, так і політичного характеру. Спостерігається тенденція до повернення репресованих у 1930-1950 роках їх нащадків, бажаючих жити в Україні. Цей потік мігрантів незначний за кількістю, але не враховувати його не можна.

Особливу складність для України становлять слабоконтрольовані еміграційні потоки із Середньої Азії і Закавказзя, де спостерігається надлишок робочої сили й спалахи насильства як короткочасні, так і довгострокові (біженці з „гарячих точок).

Проблему номер один для української держави становить еміграція співгромадян в інші країни в пошуках кращої долі.

Відсутність молодіжної політики, реальної підтримки родини з боку держави призвели до катастрофічних наслідків: на сьогоднішній день в Україні спостерігається демографічний дисбаланс – смертність перевищує народжуваність. Відбувається поступове старіння нації, знижується її творчий потенціал. В той же час наявне населення непропорційно розподіляється між містом і селом (на користь міста). Хоча зараз дещо знизився потік молоді з сільське місцевості у зв’язку з економічною кризою.

Актуальним для України на сьогоднішній день залишається питання врегулювання інтересів етнонаціональних утворень з інтересами державотворчого етносу: росіяни на Слобожанщині, русини Закарпаття, румуни і гагаузи в Буджаку, греки Приазов’я, татари в Криму. Співвідношення інтересів різних народів потребує проведення науковорозроблених заходів етнополітичного характеру, але перш за все треба піклуватися про підвищення життєвого рівня всього народу України.

Органічно пов’язана з вищеозначеною проблемою недостатньо продумана регіональна політика: специфіка окремих областей, утворення вільних економічних зон, співвідношення державної мови і можливих офіційних.

Весь комплекс розглянутих проблем поєднує в собі економічні, соціально-політичні, культурно-історичні причини, котрі мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Усувати ці труднощі, недопускаючи їх переростання у конфлікт, є завдання всіх гілок влади, а також політиків і економістів.

У випадку порушення демократичних принципів етнонаціональних відносин, відсутності профілактичних дій у сфері міжнаціонального спілкування можливе виникнення і розвиток етнонаціональних конфліктів як усередині держави, так і на міждержавному рівні. Конфлікт –це суб’єктивна форма існування і розвитку об’єктивних протиріч суспільного процесу. Особливістю міжнаціонального конфлікту є те, що він, як правило, проявляється у процесі утворення націй, переходу від аграрно-станового до індустріального і постіндустріального (інформаційного) суспільств. Міжнаціональній конфлікт може бути двошаровий: перший шар – це історія протиріч між націями, другий – це сучасні суперечності між етнонаціональними утвореннями. Кожний конфлікт необхідно аналізувати конкретноінсторично, виділяти причини конфлікту, привід до конфронтації, специфічні риси того чи іншого протистояння.

Найбільшу загрозу приховують в собі міжетнічні конфлікти з точки зору цілісності, внутрішній стабільності держави. Не випадково в останні два десятиріччя широке розповсюдження здобула наука політична етноконфліктологія, котра вивчає закономірності виникнення, розвитку, регулювання і вирішення етнополітичних конфліктів. Головним об’єктом її дослідження є політизовані етноси, зокрема процес політизації етносів, їх вихід на арену політичного життя, протистояння і боротьба між собою за збереження або зміну статусу, за контроль над територією й, ресурсами, а також боротьба за участь в органах державної влади.

У більшості випадків міжнаціональні і міжетнічні конфлікти мають політичний характер, коли етноси з об’єктів політики стають суб’єктами політики.

У етноконфліктології визначають три основних етапа наростання конфліктності:

Перший етап. Конфлікт психологічних стереотипів. Він характеризується етнічною замкнутістю, підозрілістю і згодом трансформується в етнічну ворожість. З’являються лідери здатні зібрати біля себе людей, сформулювати лозунги, виробити політичні програми. На цьому етапі особливу роль відіграють ЗМІ для нагнітання або зняття міжетнічної напруги.

Другий етап. Конфлікт ідеологічних доктрин. На цьому етапі проходить ідейна консолідація членів конфліктної групи, з’являються визнані лідери масових суспільно-політичних організацій.

Третій етап. Конфлікт політичних інститутів. Прихильники протистояння об’єднаються на основі активного включення у систему функціонування влади на певній території На цьому етапі в конфлікт включається держава на різних ролях (Вірменія та Азербайджан) – військове протистояння з приводу Нагірного Карабаху; надання баскам автономії (Іспанія) як спосіб знизити етнічну напругу.

Історія людства відзначила велику кількість глобальних і локальних конфліктів, особливий акцент роблячи на профілактичних заходах в можливих шляхах вирішення етнонаціональних протистоянь.

Шляхи виходу з конфронтаційних ситуацій можуть бути як мирного, так і військового характеру. Зупинилось на деяких із них:

v дипломатичний у різних формах: двосторонні, трьохсторонні переговори, зустрічі у рамках „круглого столу”, робота консультативних комісій і груп;

v переговори за участю різних миротворчих організацій (наприклад, ООН у Югославії );

v припинення збройного протистояння шляхом втручання третьої сили, утворення буферної зони між ворогуючими сторонами (конфлікт між Молдовою і Придністровською республікою, миротворча роль Росії і України);

v запровадження надзвичайного стану на частині території країни або у всій крані, виходячи з Конституції (у тому випадку, коли конфлікт розгортається у рамках однієї держави); обмеження діяльності політичних партій і суспільних організацій причетних до конфлікта;

v своєчасне використання національної специфіки, історичних традицій ворогуючих народів (при вирішенні конфліктів у Закавказзі важливу роль відіграють зустрічі найстаріших, релігійних діячів, представників науки і мистецтва);

У вирішенні міжетнічних конфліктів вагому роль грає політична воля учасників переговорного процесу, вміння находити нестандартні рішення і підходи, припинення кровопролиття за любу ціну. Необхідно відзначити, що прояви конфліктності у суспільстві були і завжди будуть, але головним в цьому питанні є як країна на виходить з цього стану, які нові обрії перед нею відкриваються.

Етнонаціональний розвиток України тісно пов’язаний з національною безпекою держави, що відобразилось у розділах Закону України „Про основи національної безпеки держави”, у якому відзначено, що приоритетними напрямками є досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації і національних меншин в Україні.

У статті „Загрози національним інтересам і національній безпеці України” відзначається, що безпека може надходити у випадку загострення міжетнічних і міжконфесійних відносин, у випадку наявності сепаратистських тенденцій в окремих регіонах України. У охороні національної безпеки країни одну з провідних ролей відіграють Збройні Сили, від якісного стану яких безпосередньо залежить рівень захищеності особи, суспільства та держави.

Збройні Сили – це обличчя нації, тому багато проблем етнонаціонального розвитку прямо або посередньо впливають на рівень армії . Перш за все негативно впливає на стан Збройних Сил демографічний дисбаланс і стан здоров’я призовної молоді, її інтелектуальний рівень. Це проявляється у нестачі захисників Батьківщини. Друга істотна проблема – це недостатньо розвинута національна самосвідомість, котра виливається у відмові служити в лавах армії , виконувати свій громадянський обов’язок. Ці труднощі мають свої глибокі економічні і політичні корені. Природньо, що проблеми Збройних Сил необхідно вирішувати в комплексі з іншими не менш важливими пріоритетами етнонаціонального розвитку України.

Поиск по сайту: