Головні чинники розвитку європейської культури 17-18 ст

Оформлення й поширення культури Нового часу припадає на XVII-XVIII століття. Цей період перебуває між революціями: його відкривають революції в Нідерландах (перемогла у 1608) і Англії (почалася в 1640), а завершують війна за незалежність англійських колоній в Північній Америці (1775-1783) і Французька революція. Упродовж цих двох віків остаточно утверджуються національні держави. Xітко окреслюється культура кожної країни. Неповторна своєрідність пов'язана з національною мовою, традиціями, історією, а також з економічним, політичним устроєм.

Найбільший вплив на європейський культурний процес в цей час справляють, кожна по-своєму, дві країни - Англія і Франція. Англія. Англійська буржуазія, утвердившись в економіці, раніше починає політичну боротьбу. Після перемоги ж швидко йде на компроміс, встановлюється конституційна монархія (владу короля обмежує парламент). Франція. Країна класичного абсолютизму (абсолютизм - необмежена монархія).

Ці історичні особливості знайшли своє відображення у сфері культури. В Англії раніше складаються прогресивні буржуазні політичні і філософські погляди, але повнішого розвитку і рішучого вираження набувають вони у Франції в процесі ідеологічного протистояння з абсолютизмом. Саме Франція стає класичною країною Просвітництва, звідси його ідеї розповсюджуються по всій Європі. У Франції головну увагу приділяють соціальним теоріям, етичним концепціям, в Англії ж розробляється класична політична економія.

Розвивається раціональний спосіб пізнання. Завдяки творам Спінози, Бекона, Декарта середньовічну схоластику було беззаперечно відкинуто. Все повинно спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей - стверджували вчені XVII ст. Значних успіхів досягають астрономія та медицина. Справу Коперника та Джордано Бруно продовжили Галілей, Кеплер, Ньютон.

У XVII ст. в європейській культурі виникають два головні напрями - бароко та класицизм. У XVIII ст. – просвітництво.

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився по всій Європі. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як виконання громадського обов’язку, вищого за особисті інтереси. Не дивно, що держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Так, перший міністр Людовіка XIII кардинал Рішельє створює Французьку академію (1634).

Особливе місце в європейській культурі XVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італійського - дивний, химерний). Вона була відповіддю на феодально-католицьку реакцію, контрреформацію. Для бароко характерний особливий погляд на людину та світ, що її оточує. «Весь світ театр, а люди в ньому актори».

Просвітництво - руху, що розгорнувся у період загострення боротьби буржуазії з феодалізмом і був спрямований на повалення феодального ладу, його ідеології та культури. Діячі культури сповідували культ розуму, вірили у його безмежні можливості.

Просвітництво охопило майже всю Європу. Найкращими представниками цього руху були у Франції - Ж. Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро, П. Бомарше; в Англії - Д. Дефо, Дж. Свіфт; в Україні - Ф. Прокопович та Г. Сковорода; в Росії - М. В. Ломоносов; у Німеччині - Г. Лес- сінг, И. Гете, Ф. Шиллер. Більшість із цих діячів були літераторами.

Як реакція аристократії на Просвітництво, у першій половині XVIII ст. виникає культура рококо (від французького - черепашка неправильної форми). Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспокою - грайливе, насмішкувате, дратівливе почуття. Видатними представниками цього напряму в живописі були Жана- Антуана Ватто («Свято кохання», «Сумнівна пропозиція», «Паломництво на острів Цитеру»). («Жіль»),

Більш показовими художниками рококо були Франсуа Буше («Венера з Амуром», «Купання Діани», «Туалет Венери»). Фрагонар («Щасливі можливості гойдалок», «Поцілунок крадькома»), у літературі - Е. Парні «Війна старих і нових богів». Мотиви рококо можна зустріти в творах Вольтера («Орлеанська діва»), Дідро («Нескромні скарби»), в музиці великого композитора XVIII ст. В.-А. Моцарта («Чарівна флейта»).

Остапнім стильовим напрямом у європейській культурі XVIII ст. був сентименталізм. Об’єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а цілком конкретна особистість з усіма притаманними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Сентименталісти не приймали ідею прогресу, фун-даментальну для енциклопедистів, з песимізмом поглядаючи на перспективи суспільного розвитку. Поняття «історія», «держава», «суспільство», «освіта» мали для них негативне значення.

До англійських сентименталістів належать Е. Юнг, Т. Грей, О. Голдсміт, У. Купер - у поезії; О. Голдсміт, Л. Стерн, Г. Маккензі - в романі; К. Сіббер, Дж. Лило, Е. Мур - у драматургії. У Франції сентименталізм репрезентують у прозі Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ж. Ф. Мармонтель, Ж. П. Флоріан, А. Бернарден де Сен-П’єр; в драматургії - Ф. Детуш, П. Нівель де Лашоссе, Д. Дідро, М. Седен; у поезії - Ж.-Б. Руссо. У Німеччині цей напрям розвивається в поезії Ф. Г. Клопштока, драматургії Г. Е. Лессінга, Ф. М. Клінгера, в романі Гете «Страждання юного Вертера» тощо. До сентименталізму в Росії відносять творчість М. Н. Муравйова, Н. М. Карамзіна, І. І. Дмитрієва, В. Капніста, Н. А. Львова, молодого В. А. Жуковського. У музиці сентименталізм представлений творчістю Ф. Е. Баха, оперою Глюка «Орфей і Евридіка» тощо. У живописі - це творчість Ж.-Б. Греза, В. Л. Боровиковського.

Поиск по сайту: