Література Європейських країн доби Відродження

Література Відродження вирізняється, насамперед, переходом до реалізму. З розвитком літератури Відродження пов’язаний процес становлення національних мов у європейських країнах.Значно поширюються в літературі такі жанри, як пастораль, епічна поема, діалог, сонет.

Провісником літератури Відродження називають італійця Данте Аліґ’єрі(1265-1321). У своїх філософських творах («Бенкет» і «Монархія») і поемі «Божественна комедія» він відобразив усі складнощі світосприйняття людини перехідного періоду, яка вже ясно бачить майбутнє нової культури. Поводарем Данте в потойбіччі став поет Вергілій.

Справжнім засновником літературного Ренесансу є Франческо Петрарка(1304-1374). Саме з його діяльності почалося відтворення античної культури, вивчення літературних пам’ятників, пошук античних рукописів.Петрарка був не тільки вченим, а й знаним філософом, політичним діячем, фактично першим в історії Європи інтелектуалом. Кращим своїм творінням Петрарка вважав поему «Африка» (1339-1341), де від імені античних героїв пророкує велику прийдешню славу Італії і ще більше від­родження італійської культури. В історії літератури він залишився, насамперед, як творець збірки віршів «Книга пісень». Цикл сонетів «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури» передає любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою земного чуттєвого кохання.

Джованні Боккаччо, був його продовжувачем. Він створив перший психологічний роман в Європі «Елегія мадонни Ф’яметти». В історії ж літератури він залишився, насамперед, творцем жанру ренесансної новели, знаменитої збірки «Декамерон».

Лудовико Аріосто,який залишив грандіозну поему «Несамовитий Роланд», що стала однією з найбільших вершин італійського Ренесансу. Аріосто звернувся до сюжетів рицарських романів, присвячених паладинам Карла Великого і лицарям Круглого Столу. Літературу Пізнього Відродження вінчає художня спадщина Торквато Тассо.Найгучнішої слави набула його епічна поема «Звільнений Єрусалим» (1580).Сюжет взятий із епохи хрестових походів.

Розквіт французької поезії був пов’язаний з діяльністю літературної групи «Плеяда». Першим серйозним твором цієї групи став її літературний маніфест «Захист і уславлення французької мови» (1549),який традиційно приписують Жоашену Дю Белле(1522-1560).У маніфесті ясно декларувалися нові уявлення про національну культуру і літературу. Склад групи мінявся, але визначальними в ній були П’єр Ронсар,Жоашен Дю Белле і Жан Антуан Баїф. Вершиною французької новелістики прийнято вважати спадщину Маргарити Ангулемської справжню славу принесла їй збірка новел «Гептамерон». Героями оповіді стали люди з оточення письменниці, і навіть її рідні. Вищим досягненням літератури французького Відродження в прозі є творчість Франсуа Рабле.У романі Рабле «Гаргантюа і Панта- грюель» виражений нерозривний зв’язок французької культури Відродження з середньовічною народною сміховою традицією.

Еразм Роттердамськийзалишив велику спадщину, але найпопулярнішими стали дві сатири - «Похвала глупоті» і «Розмови запросто». До цієї традиції відноситься і знаменитий «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта (сатира, що мала величезний успіх). Німецька література набуває особливо полемічного характеру напередодні реформації. У напруженій обстановці ідеологічної боротьби з’явилися знамениті «Листи темних людей». Ця сатира-містифікація написана латинською мовою гуманістами К. Рубіаном, Г. Буше і У. фон Гуттеном у вигляді листів від імені вигаданих кліриків. Сатира домінує в німецькій літературі епохи і найвиразніше вона виявилася в творах гуманіста Ульріха фон Гуттена, який у своїх діалогах висміяв католицьку церкву.

Самобутньою була й іспанська література, найяскравішою постаттю якої є Мігель де Сервантес Сааведра. Роман «Дон Кіхот» був задуманий, насамперед, як пародія на рицарські романи. Автор засуджує не самого Дон Кіхота - людину благородну, чуйну і добру, а віджилу ідею рицарства. Засновником іспанської національної драматургії був поет Лопе Фелікс де Веґа Карпйо(«Собака на сіні», «Мадридські води», «Кара - не помста»). Саме він визначив характер іспанської драми, поєднавши в п’єсах елементи комічного і трагічного.

Вільям Шекспір(«Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч», «Віндзорські насмішниці»). До цього ж періоду належать і його перші трагедії на сюжети з античної історії («Юлій Цезар»), а також цикл історичних п’єс, присвячених національній історії (хронік), в яких була виражена історична і політична концепція драматурга («Річард II», «Генріх IV», «Річард III» тощо). («Ромео і Джульєтта»). «Гамлет», «Король Лір», «Макбет» п’єс («Цимбелін», «Зимова казка», «Буря»).

Поиск по сайту: