На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст. Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті. Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков. Поштовхом до зародження порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною подібністю до форм європейських мов, особливо латинської. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела — мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об’єднуються в сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити (реконструювати) архетипи. Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідненості: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків китаїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре- діаковський етимологічно зближував назву шотландців зсоі з рос. скот «худоба». Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером його теорія родовідного дерева (1860). Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ (архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр. новий, грец. Уєод, лат. поииз, англ. пеіи, нім. лей, вірм. пог, тадж. пав і враховуючи закономірності фонетичних змін, учені реконструювали індоєвропейську праформу *пеиоз. Порівняння укр. город, рос. город, польськ. дгбсі, чеськ. Нгай, болг. град, лит. §агйаз, англ. Загсіеп, нім. Сагіеп дало можливість відтворити праформу *£огд,7>. Таке порівняльне вивчення призвело до встановлення регулярних відповідників одних звуків іншим У різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] — [з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з’явилося наукове поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основним доказом їх спорідненості. Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом зовнішньої реконструкції пов’язаний з виходом за межі однієї мови і залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Востоков, порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. ті%80, рос. ручка і польськ. щсгка зі старослов’янським графічним відтворенням цих слів масо, рхлка реконструював праслов’янські форми *т%зо, *гясгка, пояснив фонетичне значення старослов’янських юсів (а, ^) як букв, що передавали носові голосні. Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися як мовні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу, вести і веду дає змогу реконструювати давні інфінітивні форми *МасШ, *иесІіі, а порівняння слів горіти і жар — корінь *§ьг. Деякі вчені, наприклад, В. І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструкції розглядають як окремий метод — історико-порівняльний. Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати і прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших слов’янських мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з']» [ц']> [с'1 (друг — дружити — друзі, рука — заручитися — на руці тощо). Яка з цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць, оскільки переходу [ц] -» [ч] немає; у час створення кличної форми отьче в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отькт>), а це означає, що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з’явилася після форми отьче (переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородиць- кий пояснив відсутність переходу [є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полеш [плл'от] тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [Ь] в [є] (дЬдь) й отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну хронологію. Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежується доля певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан. Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку для вивчення історії мови. На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники. Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо відомі мовознавці, як П. Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк, Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та багато інших. З порівняльно-історичним методом пов’язаний метод глотохронології М. Сводеша, борейська (ностратична) теорія В. М. Ілліча-Світича, теорія моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О. С. Мельничуком, а також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).
