Тема 5. Принципи моралі медпрацівників

1) Поняття про принципи.

2) Принципи етики.

3) Основний життєвий принцип – принцип гуманізму.

4) Основні принципи медицини:

-“Не нашкодь”,

- “Роби благо”,

- повага автономії пацієнта,

- справедливість.

1.Поняття про принципи.

Моральні кодекси вибудовують за певними принципами, які називають то моральними, то етичними. їх ототожнення вносить плутанину в етичну науку.

Принцип (лат. principium — начало, основа) — основа певної сукупності (чи усіх) фактів або певної (чи будь-якої) системи знань. Нині перше значення поняття “принцип” позначається терміном “закон”. Те, що утворює основу певної сукупності фактів, називають законом науки, яка її вивчає. А те, що становить основу будь-якого факту, — всезагальним законом, або законом філософії чи відповідної її галузі (наприклад, законом діалектики).

Чітко сформульований всезагальний закон (зокрема, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін) нерідко розглядають як вихідний пункт, принцип пізнання. Відповідно розрізняють принципи буття і принципи пізнання. Широке тлумачення принципів пізнання спричинило те, що терміном “принцип” стали позначати будь-яку підставу, з якої необхідно виходити і якою слід керуватися у процесі пізнання і практики.

Філософські принципи належать до знань “другого поверху” (тобто знань про знання), мають рефлексивний (філософсько-рефлексивний) характер. Людина, яка керується принципом, не тільки знає його зміст, а й уміє його свідомо застосовувати, враховуючи об'єктивну основу, відносний характер принципу, що змушує її вдаватися до конкретно-історичного підходу.

Багатозначність поняття “принцип” помітна і в етиці. Наприклад, у висловлюванні “Ця людина — принципова” не завжди йдеться про людину, яка керується принципами у своїй діяльності. У буденному слововжитку принциповими називають послідовних у своїх судженнях і діях людей, в яких слово не розходиться з ділом. Проте одні з них справді послуговуються принципами, інші поводяться “принципово” стихійно, керуючись інтуїцією. До речі, принциповість (особливо та, що ґрунтується на принципах) не завжди є позитивною якістю людини. Чи не найпринциповіші фанатики, адже вони порівнюють факти зі своїми принципами, а не навпаки.

Оскільки мораль становить буденний рівень свідомості, то стверджувати про моральні принципи, на перший погляд, немає достатніх підстав. Проте етика постійно прагне впливати на мораль, пропонуючи певні принципи, норми, правила поведінки. У тоталітарних державах рекомендації офіційної етики громадянам нав'язують насильно (істинний арієць не повинен, наприклад, захищати єврея, істинний патріот радянської держави має доносити навіть на своїх батьків). Зрозуміло, етика розробляє і високогуманні принципи, норми, правила поведінки. Такими, зокрема, є моральні кодекси різних професійних груп. На стадії розроблення їх точніше було б називати етичними кодексами, а не кодексами моралі. Будучи прийнятими соціальною чи професійною групою, етичні кодекси певною мірою органічно вплітаються у структуру її моралі. Тобто теорія моралі стає елементом сфери моралі, завдяки чому мораль інтелектуалізується, збагачується раціональним змістом. Це стосується і запропонованих етикою принципів, зокрема принципів, сформульованих у моральних кодексах, які стають принципами моралі загалом або принципами моралі окремих соціальних чи професійних груп (рицарів, лікарів, учителів тощо).Принципи етики, на основі яких вибудовується ця наука, фундаментальні і є формою осмислення граничних основ буття і пізнання, людської культури загалом, своєрідними парадигмами (парадигма (грец. раradeigma — приклад, зразок) — засади, принципи, які визначають конкретне наукове дослідження і є загальновизнаними на певному етапі розвитку науки) чи принаймні безпосередніми наслідками парадигм. Принципи моралі належать до логічних наслідків принципів етики, хоча справжніми життєздатними принципами моралі вважають лише ті, які максимально враховують моральний досвід людства і відповідних соціальних, професійних груп.

2.Принципи етики.

Методологічні проблеми етики стосуються насамперед загальних принципів дослідження природи, сутності та функцій моралі, виявлення джерел і способів добування емпіричного (заснованого на досвіді) матеріалу, найефективніших методів обробки цього матеріалу, верифікації (перевірки істинності) пропонованих етичними концепціями узагальнень.

Етика, як і будь-яка дедуктивно побудована теорія, окремі положення якої логічно виводяться із загальних, ґрунтується на аксіоматичних принципах, фундаментальних положеннях. Проте не всі її аксіоми є істинними, хоч і вважаються такими без логічного обґрунтування. З розвитком людства вони зазнають перегляду. Адже навіть деякі аксіоми геометрії, запропоновані Евклідом і Лобачевським, виявилися відносними істинами.

Певний час визначальними принципами етики вважали матеріалізм (філософський напрям, який виходить з того, що буття є первинним) та ідеалізм (напрям у філософії, який визнає первинність ідеї, духу), трактування яких було надто ідеологізованим. їх вплив на світорозуміння людей незаперечний. Однак немало матеріалістів та ідеалістів проповідували індивідуалістичні, егоїстичні ідеї. Про це свідчать хоча б такі висловлювання матеріалістів: “О прекрасна! Будемо їсти й пити, адже минуле, о прекрасностегна, не належить тобі. О боязлива, воістину минуле не повертається. Це тільки поєднання (елементів)”; “Єдиний сенс життя людини полягає в задоволеннях, які дають чуттєві насолоди”. Серед ідеалістів теж було немало тих, хто ігнорував мораль, проповідував егоїстичні ідеї. Оскільки ні матеріалістична, ні ідеалістична позиції не гарантують гідного ставлення до моралі, визначальним для етики є принцип гуманізму (лат. humanus — людяний) як принцип світогляду, основою якого є переконання в безмежності творчих можливостей людини, її здатності до вдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особистості, визнання права людини на щастя, проголошення основною метою діяльності суспільства задоволення потреб та інтересів людини, її всебічного розвитку, самореалізації.

Непересічне методологічне значення для аналізу моралі мають уявлення про природу, сутність і призначення людини. Гуманістична етика, стверджував німецько-американський філософ, психолог, соціолог Еріх Фромм (1900—1980), є прикладною наукою “мистецтва жити”, яка ґрунтується на теоретичній науці про людину. Невипадково деякі вчені розпочинають аналіз сутності і функцій моралі із з'ясування природи людини.

Гуманістичні переконання не перебувають у жорсткій залежності ні від матеріалістичного, ні від ідеалістичного світоглядів. Однак принцип гуманізму переконливий тільки для людей, які послуговуються переважно буденною свідомістю. На теоретичному рівні свідомості він є імовірніше побажанням, ніж фундаментальним положенням етики як науки, тому потребує доповнення іншими принципами.

Не є абсолютним і принцип об'єктивності, оскільки стороннє проникає в наукову концепцію ще на етапі формування її засад, які мають аксіоматичний характер. Це особливо стосується науки про мораль. Скажімо, одні мислителі припускають, що людина має добру природу, а інші, навпаки, вважають, що вона від природи зла. Гедоністи (грец. hedone — насолода) найвищим критерієм моралі визнають потяг людини до насолод, а евдемоністи (грец. eudaimonia — блаженство) — прагнення до блаженства, щастя. До того ж специфіка мови етики як науки, насамперед модальність її суджень, породжує значні труднощі при намаганнях перевірити її положення на істинність, виявити в ній стороннє.

Модальність (лат. modus — міра, спосіб) — характеристика або оцінка висловлювання, що відповідає тій чи іншій точці зору; певний спосіб ставлення людини до власного висловлювання.

Модальність може стосуватися висловлювання загалом або характеризувати тип зв'язку між структурними компонентами простого висловлювання. Коли в етиці йдеться про цінності й оцінки, не можна ігнорувати суб'єктивного погляду автора. Однак це не повинно применшити значення принципу об'єктивності, який є моральною нормою. Це означає, що вчений має прагнути граничної об'єктивності, а невиправдана суб'єктивність є аморальним явищем.

Під час дослідження різних аспектів феномену моралі неможливо обійтися без принципів діалектики. Правда, останнім часом частіше йдеться про системний підхід як один із виявів діалектичного методу. З розвитком людства змінюється і мораль. До того ж моральний розвиток є саморозвитком, а моральне виховання — самовихованням. У розвитку моралі взаємодіють прогрес і регрес, який є визначальною тенденцією. Отже, розвиток має свої закони, враховувати які зобов'язує діалектичний метод. Усе це важливе і при дослідженні розвитку моралі.

За походженням терміни етики поділяють на такі види:

— запозичені з мови моралі (“добро”, “зло”, “повинний”);

— запозичені з інших наук та релігії (“свобода”, “вибір”, “сором”, “гріх”, “заповідь”);

— створені етикою для позначення моралі та її виявів (“мораль”, “пуританство”, “аскетизм”);

— створені історією етики для позначення різноманітних етичних концепцій (“гедонізм”, “евдемонізм”, “утилітаризм”) і принципів етичних систем (“абсолютизм етичний”, “волюнтаризм”, “пробабілізм”).

Запозичуючи терміни зі сфери моралі, етика прагне піднести позначуваний ними зміст до рівня наукових понять. Найпростішим елементом мови моралі є слова, які позначають напівпоняття-напівуявлення. Аналогічним елементом мови етики вважають наукові терміни, за кожним з яких закріплено конкретний зміст (сукупність суттєвих ознак) і чітко окреслений обсяг (множина відповідних моральних явищ). Важливим елементом мови моралі є моральні висловлювання, з допомогою яких виражаються моральні норми, правила, приписи, смисл моральних почуттів. Моральні висловлювання поділяють на висловлювання-приписи, тобто імперативні (наказові) висловлювання (“Люди повинні бути ввічливими”, “Людина не повинна бути егоїстом”) і висловлювання-оцінки, тобто аксіологічні висловлювання (“Щедрість — добро” , “Брутальність — зло”). Етика теж вдається до таких висловлювань, прагне обґрунтувати їх.

Однією з передумов виникнення етики вважають невизначеність мови моралі — її слів, висловлювань, недостовірність міркувань. Таємницею моралі володіє громадська думка, яка адресується людині далеко не в доскональній формі. Наприклад, спонукальне судження “Людина повинна бути справедливою” невизначене, оскільки більшість людей не знає змісту поняття “справедливість” (навіть фахівці з етики по-різному його тлумачать). Обґрунтовуючи цю тезу, як правило, додають оцінне судження: “бо справедливість — це добро”. Проте такий аргумент у системі моралі є ще невизначенішим, ніж теза (“Людина повинна бути справедливою”), а тому не може бути достатньою підставою для прийняття тези. На допомогу моралі приходить етика, яка ставить своїм завданням визначити основні поняття моралі, надавши їм статусу наукових.

Громадська думка вимагає від людини не лише певної дії, а й відповідного емоційного ставлення до неї. Логічними засобами передати це ставлення неможливо. Для цього потрібна інша, переконливіша, мова, відповідні виражальні засоби мовлення. Виражальні засоби мови моралі постійно вдосконалюються під впливом науки (насамперед етики), мистецтва (передусім фольклору), священних писань, риторики.

Для моральних висловлювань характерна особлива експресивність (виразність, інтонаційність). Адже слово без інтонації позбавлене значення, а інтонаційне мовлення є проекцією процесу мислення і життєвого вольового імпульсу. Це особливо стосується спонукальних і оцінних висловлювань. Завдяки різноманітним мовним засобам підвищується комунікативна здатність мови моралі. Вона стає зрозумілішою “серцю”, посилюється її вплив на почуття, переконання людини. Однак при цьому існує загроза, що, прагнучи піднести уявлення моралі до рівня наукових понять, а інтуїтивні аргументи — до рівня раціональних, етика може абстрагуватись (і навіть зігнорувати) від зрозумілого “серцю” метафоричного аспекту мови моралі, її багатозначності, інакомовності, експресивності, символічного начала, амбівалентності.

Часто при з'ясуванні змісту категорій етики автори вдаються до метафор та інших художніх засобів, порівнюючи, наприклад, добро із сонцем, світлом, а зло — з темрявою, тінню. Використання художніх образів і засобів публіцистики певною мірою компенсує неповноту теоретичних визначень. До того ж художні образи адресуються не тільки розуму, а й почуттям, уяві людини. Оскільки етика є наукою, почуття, уявлення вона сприймає лише як матеріал, з якого продукує справжнє, тобто понятійне знання. Однак у XX ст. вона зіткнулася з багатьма труднощами, що дало підстави скептикам засумніватися в можливості створення наукової етики. Йшлося навіть про заперечення можливості її існування.

3.Основний життєвий принцип – принцип гуманізму.

Психолого-гуманістичні аспекти завжди були невід'ємною частиною лікарської діяльності як в стародавні часи, так і в новітній історії, де медичні працівники стали однією з масових професійних груп. Крізь призму століть до нас дійшли філігранні за своїм змістом і формою узагальнення світової думки про роль особистості лікаря і психолого-гуманістичних властивостей, необхідних для успішної лікарської діяльності. "Аюрведа", скарбниця давньоіндійської мудрості VIII-ІІІ ст. до н.е., стверджує: "Можна боятися батька і матір, друзів і учителів, але не можна відчувати страху перед лікарем, бо він для хворого і батько, і мати, і друг, і наставник". Сушрута повчав молодих лікарів: "Идя к пациенту, успокой свои мысли и чувства, будь добр и человечен и не ищи в своем труде выгоды. Пусть гуманность станет твоей религией". Вражає своїм високогуманним змістом молитва лікаря Мусія Маймоніда (ХІІІ ст.): "Боже! …Допоможи завжди бути готовим допомагати бідним і багатим, другові і недругові, доброму і злому…".

Закономірним продовженням гуманістичної спрямованості прогресивної світової медицини є сучасні морально-етичні вимоги до лікарської діяльності. Це стало змістом майже 20-річного за тривалістю дослідження, яке виконується на кафедрі соціальної медицини і організації охорони здоров'я Вінницького державного медичного університету. Його метою є вивчення наукових засад процесу формування моральних якостей лікарів у зв'язку зі зміною соціально-медичних і психологічних умов їх професійного становлення. Системний підхід до вивчення особистості лікаря розроблено і використано з урахуванням різних методів дослідження: історичного, соціологічного, психологічного, експериментального. Загальна кількість обстежених за період з 1981 по 1999 роки становила 8136 осіб. Для динамічного спостереження еволюції ціннісних орієнтацій майбутніх медиків на довузівському і вузівських етапах застосовано когортний метод.

Предметом вивчення психологічних особливостей абітурієнтів і студентів медичних вузів стали ті якості особистості, які були визначені лікарями-професіоналами і населенням в процесі соціологічного дослідження як найбільш вагомі в лікарській професіограмі: милосердя, чуйність, гуманність. Застосована психометрична методика А.А. Меграбяна для кількісного аналізу основних компонентів емпатії та спеціально створений психоаналітичний тест ШКМ ("Школяр - медик в майбутньому") для вивчення глибини обгрунтування професійного вибору медицини.

Отримано слідуючі результати. Серед найважливіших мотивів, які визначили професійний вибір медичної діяльності майже в 20-річній ретроспективі є конкретні життєві ситуації роботи лікаря-професіонала, вплив сім'ї, особливо сім'ї, де були медичні працівники, власна хвороба, або хвороба близької людини. Динаміка професійної мотивації свідчить про падіння престижу професії лікаря (майже в 3,5 рази). На всіх етапах опитування (1981, 1983, 1988, 1998 рр.) дуже низькою була питома вага осіб, які обрали медицину з гуманістичних спонукань ( в межах 5 -11 % опитаних). Методом багатофакторного дисперсійного аналізу майже не визначено впливу окремих соціально-демографічних чинників на формування професійної спрямованості абітурієнтів-медиків. Отже, процес формування особистості лікаря бере свої витоки в глибинних психологічних структурах, які підпорядковані впливу історичних умов існування суспільства. Встановлена кореляційна залежність ( R=0,32, Tr=4,1) між глибиною обгрунтування професійного вибору медицини та рівнем емпатичної тенденції, найбільш генетично обумовленого компоненту емпатії. Це є переконливим доказом доцільності її урахування при професійному відборі та первинній профорієнтації.

Морально-етичні настанови, як показало дослідження, є стійкою характеристикою особистості, яка, в основному, не підлягає корекції ні протягом професійного навчання, в тому числі етико-деонтологічного виховання, ні під час професійної діяльності. Моральна складова професійних настанов досягає свого найбільшого відбиття в студентський період (гуманістичний зміст ідеалу особистості лікаря визначають 72% опитаних абітурієнтів, 78% студентів і лише 69% лікарів). Різниця показників суттєва при P<0,05. Вплив сучасного соціально-педагогічного оточення на процес формування особистості майбутнього лікаря суттєво не змінює прояву і реалізації милосердя, уміння співчувати, підтримати в тяжку годину. Це підтверджує відсутність суттєвих відмінностей такої психологічної властивості особистості, як тенденція до приєднання (П=27±18 у випускників ЗОШ і П=23±18 у випускників медичних училищ при Р>0,05).

Як свідчить історичний і сучасний досвід медичної діяльності, проблема духовності в медицині є довічною. "Довічність" полягає не у відсутності можливостей її розв'язання, а в необхідності постійно удосконалювати особистість лікаря і його взаємини з пацієнтами, оскільки змінюються умови лікарської діяльності і рівень вимог споживачів медичних послуг. Залишаються "довічними" такі етико-деонтологічні категорії як чуйність, гуманність, милосердя, самовідданість, порядність тощо. Високе задоволення роботою кращих сучасних лікарів немає суттєвих відмінностей по основним соціально-демографічним групам опитаних пацієнтів, тобто залежить не від різниць у їхніх вимогах, а від особистості самих лікарів, крім бездоганної професійної компетентності. На думку 56% сучасних хворих лікар повинен бути уважним і спостережливим, 42% - доброзичливим і милосердним, 24% -чуйним, 23% -гуманним.

Отже, сьогодні "середньоарифметична" суспільних вимог до лікарської діяльності залишається такою ж, як і протягом всієї історії людства - знання медицини і гуманізм.

4.Основні принципи медицини:

-“Не нашкодь”

Принцип “Не зашкодь” (лат.primum non nocere). Зобов'язує під час допомоги хворому не завдати йому шкоди. Для цього необхідні відповідні знання, компетентність, професіоналізм, моральні якості медпрацівника.

Пацієнту може бути завдано шкоди бездіяльністю, ненаданням допомоги, недбалістю, злим наміром, неправильними, необдуманими, некваліфікованими діями. Іноді хворому шкодять об'єктивно необхідні в конкретній ситуації дії.

Ненадання допомоги є не лише морально непорядним явищем. Нерідко воно кваліфікується як правопорушення, невиконання передбаченого законом або іншими правовими актами обов'язку. У такому разі проблема стає не стільки моральною, скільки юридичною. Якщо, наприклад, лікар під час чергування не виконує необхідних дій щодо пацієнта, то він відповідатиме і за невиконання своїх обов'язків, і за спричинені його бездіяльністю наслідки. Правда, при цьому звертатиметься увага на причини бездіяльності лікаря. Притягти його до відповідальності за бездіяльність не під час виконання службових обов'язків непросто, а іноді й зовсім неможливо.

До сфери юриспруденції належить також шкода, заподіяна внаслідок недбалості, несумлінності або навмисних дій. Водночас вона підлягає і моральному осуду. Недбалістю, недобросовісністю вважають насамперед неналежне виконання лікарем зафіксованих правовим актом прямих обов'язків, наприклад невиконання передбачуваної у конкретній ситуації процедури.

Певну специфіку має шкода, заподіяна внаслідок недостатньої кваліфікації, некомпетентності, невміння лікаря якісно виконувати свої обов'язки. Поняття “кваліфікація лікаря” має науковий і моральний аспекти: той, хто, ставши лікарем, не здатний виконувати свої функції, гідний морального осуду. Ставлення до лікарів, очікування на результати їх старань є диференційованими. Безперечно, до лікаря високої кваліфікації ставлять вищі вимоги як до спеціаліста і в моральному сенсі.

Діяльність лікаря пов'язана із необхідністю завдання об'єктивно необхідної шкоди. Мало не кожне звертання пацієнта до лікаря передбачає ризик її заподіяння. З точки зору пацієнта, така шкода може мати кілька видів: візит до лікаря вимагає часу, нерідко грошей, певний приписаний лікарем режим обмежує свободу людини тощо. Інші види шкоди є наслідком інформації чи дезінформації про стан здоров'я пацієнта, передавання цієї інформації третім особам (порушення правила конфіденційності), а також процедур, які викликають біль, тощо. У цій ситуації шкода неминуча. Головне, щоб вона не перевищувала блага, яке отримує пацієнт у результаті медичного втручання, а також, щоб була мінімальною порівняно з усіма можливими варіантами.

Отже, принцип “Не зашкодь” полягає в тому, що шкода, якої завдає лікар пацієнту, повинна бути лише об'єктивно неминучою і мінімальною.

- “Роби благо”

Принцип “Роби благо”. На відміну від принципу “Не зашкодь”, який відіграє обмежувальну роль, цей принцип вимагає певних позитивних дій, які ще називають благодіянням, доброчинністю, філантропією (грец. philanthropia — людинолюбство), милосердям тощо. У колишньому Радянському Союзі такі дії кваліфікували як надумані й лицемірні, оскільки доброчинність стосовно окремої людини відволікала від глобальної мети — ощасливлення людства шляхом побудови комунізму. До того ж вважалось, ніби жалість (а доброчинність ґрунтується на почуттях жалості і співчуття) принижує гідність людини.

Отже, принцип “Роби благо” акцентує не просто на уникненні шкоди, а на активних діях, які б запобігали їй. При цьому мається на увазі будь-яка шкода, якій лікар здатний запобігти або яку він може нейтралізувати — біль, страждання, недієздатність, смерть пацієнта. Іноді цей принцип формулюють дещо інакше — “Роби (твори) добро”. Аргументом на користь такого формулювання є те, що благо лише тоді стає моральним феноменом, коли людина, творячи його, керується моральними мотивами. Проте зміст морального кодексу медика виходить за межі моральних проблем. У ньому втілено елементи права, корпоративних, навіть утилітарних рекомендацій. Тому раціональніше формулювати його як принцип “Роби благо”.

Тлумачення та обґрунтування цього принципу пов'язане з певними труднощами. У своїй крайній формі він може сприйматися в дусі граничного альтруїзму, що вимагає обов'язкової самопожертви, тому його варто розуміти більше як моральний ідеал, ніж моральний обов'язок. Дотримання цього принципу заслуговує схвалення (наприклад, лікар пропонує пацієнту свою кров для переливання, нирку для пересадки), проте не можна вважати аморальною відмову лікаря від такого кроку. Отже, обґрунтування принципу “Роби благо” зводиться до непростого питання про те, чи може, а якщо так, то в яких випадках, йтися про обов'язок робити благо.

Система охорони здоров'я повинна дбати не тільки про уникнення шкоди, а й про забезпечення блага пацієнта, кожної людини і суспільства загалом. Благом, про яке зобов'язані дбати медики, є здоров'я пацієнтів. Відповідно завдання системи охорони здоров'я полягає в запобіганні втраті здоров'я, відновленні втраченого здоров'я пацієнта. Правда, нерідко доводиться лише призупиняти розвиток хвороби чи полегшувати біль і страждання тих, хто вмирає.

Традиція медичної практики ґрунтується на тому, що в кожному випадку саме лікар вирішує, що є благом для пацієнта. Такий підхід називають патерналістським, оскільки лікар діє наче батько, який не тільки турбується про благо своєї дитини, а й визначає, в чому воно полягає. Медичний патерналізм передбачає, що лікар може покладатися лише на власне розуміння потреб пацієнта в лікуванні, інформуванні, консультуванні тощо. Принципи патерналізму дають змогу виправдовувати примусові заходи стосовно пацієнтів, їх обман, приховування від них інформації, якщо це робиться з точки зору лікаря задля їх блага.

У нинішній час окреслився масовий відхід від принципів патерналізму. Це зумовлено підвищенням грамотності населення, усвідомленням того, що в плюралістичному суспільстві, де визнаються різні системи цінностей, цінності лікаря, його уявлення про благо пацієнта можуть і не збігатися з уявленнями пацієнта про власне благо.

- повага автономії пацієнта

Принцип поваги автономії пацієнта. Сформульований наприкінці XX ст., коли безумовну компетентність лікаря у визначенні блага пацієнта було взято під сумнів. Передумовою його було визнання того, що тільки автономна особистість здатна робити вільний вибір. В іншому разі не доцільно вести мову про відповідальність і моральний феномен. Будь-яку дію людини можна вважати автономною лише за дотримання таких умов:

— умисність, інтенціональність (відповідність власному замислу, плану) дії. Отже, реактивну дію, яку людина здійснює не задумуючись, не вважають автономною;

— усвідомлення людиною того, що вона робить; відсутність зовнішнього впливу, який визначає хід і результати дії. Ці вимоги можуть реалізовуватися з різною мірою категоричності й вичерпності.

Якщо, наприклад, лікар пропонує пацієнту хірургічну операцію, то, для того щоб зробити автономний вибір, пацієнту потрібно знати сутність справи, а спеціальні медичні знання для цього не обов'язкові. Крім того, на його вибір можуть вплинути поради, міркування близьких, фахівців. Оскільки пацієнт сприймає такі поради як додаткову інформацію для прийняття раціонального рішення, то його вибір буде автономним. Хворий може не погодитися з пропозицією лікаря. А якщо погоджується, то робить його рекомендацію власним рішенням. Цим задовольняється умова автономності вибору.

Принцип поваги автономії пацієнта передбачає, що зроблений ним вибір повинен визначати в певному розумінні дії лікаря. Цей принцип ґрунтується на визнанні самоцінності особистості. Згідно з деонтологічною етикою (розділом етики, який розглядає проблеми обов'язку і належного) І. Канта повага автономії випливає із визнання кожної людини безумовною цінністю, здатною самостійно визначати свою долю. Той, хто розглядає людину тільки як засіб досягнення своїх цілей безвідносно до її цілей (бажань, намірів, прагнень), обмежує її свободу і тим самим відмовляє їй в автономії. Щодо цього І. Кант висловив думку, яка є основою всіх міжнародних і національних етичних кодексів, декларацій, інших документів, що регулюють моральний і юридичний аспекти медичного втручання у фізичне й психічне життя людини: кожна особистість — самоціль, у жодному разі її не можна розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть якщо це завдання загального блага. Це твердження виправдане історією. А жертвування благами та інтересами окремої людини на користь загального блага в тоталітарних державах породжувало численні біди не лише для окремих людей, а й для суспільства загалом. Особливо істотною є ця вимога щодо медичних експериментів на людині, оскільки ризик у такому експерименті поширюється на досліджуваного, а передбачуване благо стає надбанням усього людства. Очевидно, ризик піддослідного повинен бути співмірним з очікуваним саме для нього благом, а участь в експерименті має бути його свідомим і вільним вибором.

У практиці охорони здоров'я принцип поваги автономії проголошує не тільки недопустимість перешкод автономним діям пацієнта або піддослідного, а й сприяння реалізації його автономії, в тому числі завдяки передаванню йому достовірної інформації. Цей принцип не поширюється на людей, нездатних діяти автономно: дітей, пацієнтів з психічними захворюваннями (визнаних судом недієздатними), тих, хто перебуває в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, тощо. їх доводиться захищати від шкоди, яку вони можуть завдати собі, тобто керуватися ще й принципом “Роби благо”.

- справедливість

Принцип справедливості. Поняття “справедливість” багатозначне навіть у контексті медичної етики. У простих ситуаціях, коли медпрацівник більше уваги приділяє одному пацієнту, а менше іншому, він чинить несправедливо. Складніше розібратися, наскільки справедливо він розподіляє ресурси — фінанси, спеціалістів, препарати тощо. За кількісного їх обмеження виникає проблема вибору критерію цього розподілу, доводиться орієнтуватися або на зрівняльну справедливість, або на розподільчу. Розподіл ресурсів залежить не тільки від медпрацівників, а й від держави. За ринкової економіки й майнової нерівності проблематично стверджувати про справедливість у вирішенні цих питань.

Поиск по сайту: