Схоластика. Фома Аквінський

Культура «середньовічного піднесення»

Перші століття середньовіччя називали „темними віками” і навряд чи їх можна назвати сприятливими для поступу культури. Проте саме в цей період відбувалося народження нової європейської середньовічної культури, яка черпала свої початки з античної спадщини, культури варварів і християнства. Перші результати такої взаємодії стали відчутними в період «Каролінгського відродження». Так називали піднесення культури у Франкському королівстві за часів правління Карла Великого і його найближчих наступників. Це був перший в історії середньовічної Європи прояв глибокого і свідомого інтересу до античної культури і освіти. У той же час Кал Великий не забував і про своє германське походження, наказав збирати германські старожитності і цікавився стародавніми франкськими піснями.

Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв читати книжки, а от писати так до кінця життя й не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління державою вчених з усієї Європи. Вони створили гурток при дворі імператора під назвою “Академія” — на кшталт філософської школи грецького філософа Платона, — де читали, за присутності Карла, твори античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками з різних тем, сперечалися.

За допомогою членів “Академії” Карл заснував при центрах єпископств школи, де готували освічених людей для управління державою. Він видав указ про обов’язкове навчання всіх дітей вільних людей. Організацією цих шкіл і написанням для них перших підручників зайнявся вірний соратник Карла сакс Алкуін.Однак наказ не змогли виконати через брак достатньої кількості вчителів. Із шкіл, заснованих Карлом при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, де готували людей до управління державою, існувала і при дворі.

Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи отримали назву аннали (від лат. annus — рік). За його наказами будувалися кам’яні палаци й собори, прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував грандіозний проект будівництва каналу між Рейном і Дунаєм, що мав з’єднати Північне море з Чорним (проект так і не було здійснено за тих часів).

Культурне піднесення мало свій вияв і у досить широкому будівництві. Було збудовано понад 300 палаців, соборів, церков і монастирів.

У своїй резиденції в Ахені Карл збудував величний двірцевий комплекс. У центрі знаходився великий зал для прийомів, імператорські покої. Бічне крило комплексу, де розміщувалася школа, бібліотека, архів, з`єднувало зал з капелою – двірцевою церквою. Церква, яка вціліла до теперішнього часу, прикрашена скульптурами, колонами і мозаїками. Проте все це було вивезено з Італії – відчувався дефіцит майстрів, які б все це могли зробити. Сучасники оцінювали капелу як „чудо дивної і високої краси”. Вона була взірцем для наслідування.

„Каролінське відродження” виявилося нетривалим. Воно не створило якихось відомих шедеврів. Але завдяки йому було збережено багато з античної спадщини і були закладені основи для розквіту у майбутньому середньовічної європейської культури.

У наступні два століття (ІХ-Х ст.) у культурі знову спостерігався занепад і вони „замкнулася” за стінами монастирів.

Схоластика. Фома Аквінський

У тиші монастирських стін були найсприятливіші умови задуматися над вічним. Мислячих людей середньовіччя, вихованих на християнській догматиці, цікавила перш за все проблема взаємозв’язку Бога, Всесвіту і людини. Жоден із них не заперечував існування Бога. Найбільше суперечок між середньовічними мислителями викликало питання, як співвідносяться віра і розум. Але без розроблення понять, без чіткого логічного мислення неможливо дійти до істини, до розуміння предмета вивчення.

Зростанню цікавості до знань у Західній Європі сприяло те, що за посередництвом арабів європейські інтелектуали ближче познайомилися з творами великих мислителів античності. Найбільший вплив на західноєвропейську науку справили праці Арістотеля. На основі його праць середньовічні вчені виробили метод логічного мислення і пізнання. Цей метод пізнання світу і Бога дістав назву схоластика, що походить від слова “школа”. Схоласт виходив із того, що віру і знання, об’явлення і розум можна не лише примирити, а й навчити допомагати одне одному.

Схоласти навчали, що пізнати істину потрібно, аби розум не відступав від букви Святого Письма, а до логічного ланцюжка доказів не вкралася жодна помилка, яка може привести до омани. Тому схоласти багато уваги приділяли техніці роздумів — логіці. В античних учених вони запозичили метод роздумів силогізм — особливий умовивід, за допомогою якого на основі декількох (частіше двох) різних суджень виводиться нове. Наприклад:

1. Жодна людина всього не знає.

2. Вчений — це людина.

Висновок: учений усього не знає.

Для пізнання схоласти рідко застосовували такі методи, як дослід і експеримент. Їм це не було потрібно, тому що основним джерелом знань для їхніх логічних побудов було Святе Письмо.

Згодом, коли людство охопило бажання глибше пізнати світ, коли дослід і експеримент стали основним джерелом нових знань, слово “схоластика” набуло негативних рис, що означало безплідні роздуми, знання, відірване від життя, безконечні сухі логічні побудови, які не дають жодного результату. Але на той час це був великий крок уперед у пізнанні людиною Всесвіту. Схоласти називали себе “карликами, що стоять на плечах гігантів” (тобто на плечах античних мислителів), а тому вони бачать далі, ніж їхні попередники.

У схоластиці вирізнялися три основні напрями, які вели між собою гострі суперечки. Основне питання, що викликало розбіж­ності між різними напрямками схоластів, була проблема універсалій — загальних понять (людина, машина тощо).

Одні з них, реалісти, стверджували, що універсалії існували довічно, знаходячись у божому розумі. Поєднуючись із мате­рією, вони втілюються у конкретні речі.

Інша група — номіналісти — стверджувала, що універсалії є продуктом розумової діяльності людини, яка пізнає окремі речі. Тобто, пізнавши окремі речі, людина вирізняє в них те спільне, що об’єднується в загальному понятті.

Третя група схоластів — концептуалісти — посідала, так би мовити, проміжне становище. Вони стверджували, що будь-яка річ криє в собі загальні поняття.

Вершиною середньовічної схоластики стала діяльність Фоми Аквінського(1225 – 1274 рр.). Він народився у знатній італійській родині. Виховувався у знаменитому монастирі св. Бенедикта Монте-Касіно, навчався в Неаполітанському університеті. Сім’я підтримувала його прагнення стати ченцем, але доти, доки не дізналася, що він хоче пов’язати свою долю з жебрущим орденом св. Домініка. Незважаючи на заборону, він утік із дому і вступив у домініканський орден. Будучи монахом, він навчав­ся в Парижі та Кельні. Студенти недолюблювали високого, гладкого, розважного, тихого, доброго і смиренного Фому. Навіть дали йому прізвисько “тупий віл”. Але його вчитель Альберт Великий зумів розгледіти у Фомі великий талант.

Головна праця Фоми Аквінського “Сума богослов’я” об’єднала всі тодішні уявлення про Бога і людину. Кожен розділ твору містить обговорення якої-небудь філософської думки, її спростування і викладення того висновку, що автор вважає правильним. Розроблене Фомою Аквінським вчення стало згодом для католицької церкви офіційним, оскільки містило декілька “доказів” існування Бога.

Крім схоластики, в середні віки існував інший напрям, що вів із нею запеклу полеміку. Цей напрям у філософії називався містикою.

Містики відкидали необхідність логічного доведення основ віри. Вони вважали, що основи віри пізнаються молитвами та благочестивими роздумами, без допомоги, як вони говорили, ”язичницької науки”. Тобто вони стверджували перевагу чуття над розумом. Вони вважали, що тільки в думках, відірваних від дійсності, людина може спілкуватися з Богом. З цього робився висновок, що людині потрібно вести доброчинне життя і боротися проти гріха.

Особливого поширення містицизм набув у XIV – XV ст., коли європейську цивілізацію вразила криза, і всі люди звернулися до Бога.

Наприкінці XIV ст. у Нідерландах з’явився релігійний рух, який сповідував ідеї містицизму. Засновником його був Герард Гроот. Будучи заможною людиною, він відмовився від матеріальних благ і став проповідником. Незважаючи на загрозу бути звинуваченим у єресі, його учні засновували світські товариства, які вели життя, схоже на чернецьке. Вони проповідували індивідуальне почитання Бога і тісний зв’язок із ним. Принципи цього руху було викладено у творі Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа” (1427 р.), де описано значення любові Бога до людини і божу благодать.

Школи та університети

Освічених людей у середні віки було відносно небагато. У ранньому середньовіччі, як ви вже знаєте, освічені люди жили здебільшого в монастирях.

Піднесення Європи, що почалось у X ст., викликало потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослу­жіння. Середні школи найчастіше утворювалися біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім “вільних наук” — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали “тривіум”, наступні чотири — “квадривіум”.

Починаючи з XI ст. в Європі зароджувалися вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas — сукупність). Така назва походила від того, що перші університети були громадами, які об’єднували учителів і учнів (учні ще називали університет “альма матер” — ласкава матір). Такі об’єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на свою незалежність від влади міста, в якому вони розташовувалися.

Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно і Болоньї, де вивчали медицину і римське право. Впродовж XII – XIII ст. кількість університетів неухильно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Взірцем для університетів Європи став Паризький університет. Він виник ще в першій половині XII ст. та існував як “вільна школа”. У 1200 р. король Франції Філіпп II Август надав “школі” спеціальні права. В університеті було чотири факультети: артистичний (підготовчий, на якому вивчалися “сім вільних наук”), медичний, юридичний, богословський (філософський).

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому. Чіткого терміну навчання в університетах не було, і тому де­які студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами на­вчання були лекції та диспути між професорами.

4. Зародження дослідницьких знань, алхімія

Зосередженість у Середні віки на вивченні лише Святого Письма не задовольняла людей, які замислювалися над пізнанням навколишнього світу.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження райдуги. Сучасники вважали Бекона магом і чарівником: розповідали, що він нібито створив мідну голову, яка вміла говорити. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі та рухалися морським дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв’язках із дияволом. Монаха кинули до в’язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно сплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори грецьких та арабських авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров’я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками “філософського каменя”, за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало дослідних приладів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціансь­кий купець Марко Поло здійснив подорож до Китаю і Центральної Азії. Свої враження він описав у “Книзі”, яка впродовж усього середньовіч­чя залишалася найулюбленішим чтивом європейців.

У ХІV – ХV ст. побачили світ чимало описів різних земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони містили різні фантастичні істо­рії, наприклад, про напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними описами були сповнені книги про тварин і рослини. Враження від подорожей розширювали знання про світ і сприяли вдосконаленню географічних карт. Цим закладався підмурівок для майбутніх великих географічних відкриттів.

Героїчний епос

Героїчний епос – розповіді про героїв – присвячений вождям і королям раннього середньовіччя, про відомі битви, казкових героїв. Раніше ці перекази поширювалися з вуст у вуста, а з Х ст. їх стали записувати. Найвідомішими героями були рицарі Зігфрід, Роланд, Сід, король Артур, безстрашний Беовульф.

Про благородного Зігфрида, прекрасну Кримхільду, про германців і їх боротьбу з гунами розповідає „Пісня про нібелунгів”. Зігфрид володів казковими багатствами – золотим скарбом нібелунгів – підземних карликів. Він покохав Кримхільду і одружився з нею. Але його скарби не давали спокою королю, який наказує вбити Зігфрида. Віддана дружина вирішує помститися. Вона запросила короля і його свиту на банкет і тут вбиває його мечем Зігфрида, але і сама гине вражена одним з васалів короля.

Одним з найбільш любимих героєм середньовіччя був король Артур – хоробрий борець проти англо-саксонських завойовників Британії. Його образ змальований у десятках романів. Рицарі „круглого столу”, чарівний меч Ескалібур, дружина Джинерва, чарівник Мерлін – стали невід’ємними частинами образу.

Скандинавський герой конунг Беовульф все життя боровся зі страшними чудовиськами. Він і загинув. Вбивши останнього дракона.

Найбільш відомими поемами стали французька „Пісня про Роланда” та іспанська „Пісня про мого Сіда”.

„Пісня про Роланда” розповідає про часи Карла Великого, про боротьбу з арабами. Відважний воїн Роланд, прикриваючи відступ, ціною свого життя врятував життя сеньйору. Благородний Роланд став взірцем вірності і честі для багатьох поколінь середньовічних рицарів.

„Пісня про мого Сіда” розповідає про події Реконкісти в Іспанії, де відважний рицар Сід громить двох мусульманських правителів і велику кількість їх воїнів. Сід уславився своєю сміливістю, великодушністю, любов’ю до батьківщини і відданості королю.

Рицарська культура

Рицарство, подібно до інших верств феодального суспільства, створило власну культуру, яка остаточно сформувалась у ХІІІ ст. Це була складна система ритуалів, звичаїв, манер, дворянської ввічливості (куртуазність); різноманітних світських, придворних, збройних (турніри) розваг. Крім того, вона залишила по собі рицарську поезію про любов, романи, які у значній мірі доповнили героїчний епос.

У рицарських романах домінували дві основні теми: куртуазна любов і рицарська вірність. Ці теми є основними й у відомих віршованих романах Кретьєна де Труа, написаних у 1160 – 1190 рр. Перша тема ширше розкрита в “Ланселоті”, друга — в “Персевалі”. “Персеваль” започаткував цикл романів про пошуки “Святого Грааля” — чаші, якою користувався Христос на тайній вечері, і в яку Йосип із Аримафеї зібрав кров із Хрис­тової рани, завданої римським воїном. Але самий відомий рицарський роман – розповідь про високу любов і трагічну смерть Трістана та Ізольди.

Трістан був відданим васалом короля Марка, відважним воїном, мисливцем, поетом і знав багато мов, а також був музикантом і добрим, щедрим рицарем. Король Марк вирішив одружитися на заморській красуні Ізольді і відправив за нею свого вірного васала. На зворотному шляху, на кораблі, Трістан та Ізольда випадково випили напій кохання і покохали один одного. Король вирішив їх стратити, але Трістан вирішив піти у вигнання. Там він був смертельно поранений. Останнім його бажанням було побачити Ізольду і він відправив за нею корабля. Якщо вона буде на кораблі то вітрила на ньому мали бути білими. Проте коли корабль з Ізольдою повертався, то на ньому забули змінити вітрила. Трістан побачивши такий колір помер з горя не дочекавшись зустрічі. Ізольда. Що збігла на берег, побачивши бездиханне тіло Трістана, теж замертво падає.

У рицарських романах відбилася споконвічна мрія людини про високу і віддану любов, для якої немає перепон і відстані.

Важливою складовою рицарської культури була куртуазна (рицарська) поезія, яка була притаманна лише періоду Середніх віків з ХІ по ХІІІ ст. Свого найбільшого розквіту куртуазна поезія досягла у творчості трубадурів. Трубадурами називали світських поетів, які походили з різних прошарків суспільства, головною темою її творів була куртуазна любов. Трубадури з’явилися на півдні Франції в Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія трубадурів була обов`язково пісенною. Її виконували під акомпанемент музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці-жонглери. Нам відомі майже всі автори поезії трубадурів. Серед них були навіть жінки, зокрема Елеонора Аквітанська.Наприкінці ХІІІ ст. з підкоренням Провансу французькими королями і за підтримки католицької церкви багата культура регіону була знищена.

Поряд з поезією трубадурів у німецьких землях розвивалась власна традиція любовної поезії – мінезанг, що у перекладі означає „любовна пісня”. Мінезингери, спираючись на народні пісні, поряд з оспівуванням високої любові велику увагу приділяють опису природи. Особливо весни. Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер Фогельвейде.

Основою рицарської культури був кодекс рицарської поведінки, заснований на честі. Згідно з тим неписаним зібранням моральних правил, рицар мав бути безмежно відданим Богові, вірно служив своєму сеньйору, як і прекрасній дамі, опікувався слабшими, жінками, священиками і знедоленими, незмінно дотримувався всіх обов’язків і клятв.

Проте реальне життя значно відрізнялося від ідеалу. На неблагородних і простолюдинів рицарі дивилися зневажливо, використовуючи будь-яку приключку для утисків, пограбувань чи образ. Щоправда, своїх селян вони менше ображали, бо ті їх годували. В інших країнах і за межами Європи, особливо стосовно нехристиян, рицарі чинили свавілля. Зустріч із рицарем на дорозі простій людині не віщувала нічого доброго.

Двояким було ставлення до жінки. З одного боку її ідеалізували як божественне єство, а з іншого, за „помилку” Єви, до неї часто ставилися як до речі, що не має ніякої ціни. Хоча в середні віки жінки часто ставали правителями або своєю поведінкою впливали на долю цілих королівств. Не спроста у Франції з`явився вислів, який вказує шлях пошуку невідомої причини якоїсь події: „Шукайте жінку”!

Міська культура

Міщани, які у своєму житті значно відрізнялися від інших прошарків середньовічного суспільства, теж витворили власну культуру. Міська культура мала світський характер і була тісно пов`язана з народною творчістю. Серед мешканців міст були популярними віршовані байки, жарти, в яких розповідається про кмітливих мешканців міст, що знаходили вихід з будь-яких скрутних ситуацій.

Яскравий вияв міська культура мала у розвитку літератури. Найбільш відомим і улюбленим твором мешканців міст був французький „Роман про Лиса”, у якому під видом тварин представлені всі прошарки середньовічного суспільства – феодали, королі, священики, міщани. Головний герой – Лис Ренар, кмітливий, життєрадісний, здатний знайти вихід з будь-якої ситуації. Ренар є уособленням заможного бюргера. Він постійно водить за ніс Вовка Ізегріна та його брата Прімо (уособлювали образи рицарів): то примусить Ізегріна ловити рибу хвостом і того поб’ють селяни, то переконає Прімо служити у церкві і той ледь втече від розгніваних селян. Лис обдурює Лева (короля), глузує з жадного Осла (священика). Як справжній Лис, він ганяється за зайцями, курми (звичайні люди), але з цього у нього нічого не виходить. Роман веселив усіх. Один абат скаржився, що його монахи з більшою охотою читають роман ніж Біблію.

Не менш популярним був і „Роман про Троянду”, у якому оспівується природа та людський розум, стверджується рівність людей.

Міська література виховувала почуття людяності. Вона відбивала самосвідомість городян, які цінували свою свободу і незалежність.

Невід’ємною частиною міської культури була творчість мандрівних акторів, музикантів, співаків, танцюристів і акробатів, фокусників, яких називали жонглерами. Вони були улюбленцями мешканців міст. Мандруючи від міста до міста, вони показували свої вистави на міських площах під відкритим небом.

Книгодрукування

У середні віки книги були рідкістю. Це пояснювалося тим, що кожна книга була оригінальним рукописним твором, а також тим, що грамотних людей було мало. Книги писалися на спеціально обробленій телячій чи овечій шкурі – пергаменті. Пергамент був витривалим, міцним і красивим, але дуже дорогим. Не менш дорогою була і обкладинка книги. Крім того книги прикрашалися малюнками – книжковими мініатюрами. Тому особливо цінні книги у монастирських бібліотеках тримали на цепу.

Зростання кількості грамотних людей, по­ширення паперу зумовило збільшення попиту на книги їх здешевлення. З’явилися майстерні з масового перепису книг. У XIV – XV ст. цікавість до писаного тексту значно зросла, особливо до Слова Божого. Щоб задо­вольнити зростаючий попит, потрібно було продумати новий спосіб виготовлення книг. На початку XV ст. в Європі з’явилися перші книги, виготовлені за допомогою відбитків вирізаних на дощечках текстів. Проте такий спосіб був трудомістким і не задовольняв потреб часу, до того ж переписувачі працювали швидше, ніж виготовлявся макет такої друкованої книги.

Близько 1445 р. німецький ремісник Йоган Гутенберг (1399 – 1468) винайшов спосіб книгодрукування, що його використовують і донині. З металевих кубиків із випуклими дзеркальним відбитками букв — літер — у спеціальних рамках набирається текст сторінки, яка потім за допомогою пресу друкується. Цей винахід докорінно змінив систему передання інформації: усну форму заступило друковане слово.

Поиск по сайту: