Основні етапи і чинники формування української етнічної самосвідомості

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднавчі самоназви: слов’яни (словени), руси (руські, роси, русичі) і українці (козаки), що, по суті, віддзеркалювали окремі етапи етнічної самосвідомості. Ключовим терміном початкового етапу формування українського етносу можна вважати самоназви “руські” , “русини”, що мали тоді не лише етнічний, а й етнологічний зміст. Він пов’язувався з усвідомленням причетності до всієї Руської землі, до всього руського, пізніше українського світу.

Про силу патріотичної свідомості (у загальноруському контексті) свідчать фольклорні джерела, і літописи, і державні документи, починаючи з часів князювання Ігоря і закінчуючи періодом гетьмана Богдана Хмельницького.

Загальноруська, а частково і загальнослов’янська самосвідомість (за термінологією Д. Лихачова, “земля – народ”) превалювала в українців тривалий час і після того, як утвердилася загальна самоназва “Україна”. Щоправда, вона майже до ХVІІІ ст. не стала ключовим елементом загальноетнічної самосвідомості українців у силу причин: по-перше, через розкол християнських церков, що розділили Україну на східну (власне Україну) і західну (Русь, Руську землю), по-друге, тому, що загальноетнічна самосвідомість українців набула на цей час соціального забарвлення, втілившись у самоназву “козак” (вільна людина).

Власне, від козацтва починаються витоки української нації, оскільки з ним пов’язане пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національної мети, тобто всіх необхідних для нації компонентів.

Їх формування, у свою чергу, базувалося на достатньо зрілому соціально-економічному фундаменті. Економічними передумовами зародження української нації став інтенсивний розвиток в Україні товарного виробництва, що зумовило утворення вже наприкінці ХVІ ст. внутрішнього ринку.

Економічним чинникам сприяли й соціальні та політичні, зокрема наростання національно-визвольної боротьби, у яку втягнулося все українське населення і, власне, всі класи. Національний рух, у свою чергу, спирався на могутню соціальну силу – козацтво, котре взяло на себе одну з головних функцій держави – захист України.

А втім, і “козацька” етнічна самосвідомість також мала два рівні: побутовий (нижчий) та ідеологічний (вищий). Їх ґрунтовий аналіз, як і аналіз процесу наростання національної самосвідомості в цілому, зроблений Я. Дашкевичем, тому ми скористаємося з його наукових розробок. Побутовий рівень етнічної самосвідомості включав такі елементи: 1) поширення самоназв; 2) наявність національних стереотипів, у тому числі й тих, що характеризували інші народи; 3) переконання в існуванні спадкового фактору у вигляді особливої “руської крові”, під якою розумілася генетична близькість до Київської Русі; 4) наявність психологічних бар’єрів щодо сусідніх народів держав: традиційне ставлення до Степу, як до неприйнятого духовного світу (Великий кордон); неоднозначне ставлення до Росії – близької за культурою, але агресивної за духом; індиферентне – до Білорусі, що зазнала значних асиміляційних втрат унаслідок впливу російської нації і яка не підтримувала козацьких повстань; насторожене – до Польщі й Угорщини, підсилене релігійними бар’єрами.

Процес формування вищого, ідеологічного рівня етнічної самосвідомості (власне, це вже національна самосвідомість) включав такі елементи: 1) боротьбу за національні права – вольності для нації; 2) боротьбу за історичні традиції нації (звеличування культу князів, підкреслення величності Київської держави, відновлення національних пам’яток минулого, відстоювання ідеї автохтонності української нації); 3) боротьбу за офіційні права на державну українську мову; 4) засудження національної зради – потуранства, відступництва, ренегатства; 5) протиставлення релігійних світоглядів – людей “руського обряду” людям “лядської віри”; 6) національне мотивування козацьких повстань.

Козацький дух українства, втілений у самоназві “козак”, витав у етнічній історії українців досить тривалий час, і навіть після того, як була скасована Запорозька Січ і козацтво України. Більше того, він після цього дещо посилився як своєрідна реакція на опір. Мабуть, саме тому і затримався процес формування “ власне української самосвідомості. Адже самоназва “українець” прижилася лише в ХІХ ст.

Новий спалах загальноукраїнської самоназви, що асоціювався з іншою самоназвою “українець” і етнополітонімом “Україна-Русь”, припадає на кінець ХІХ ст. В українській етнічній історії цей час відомий як період національно-культурного відродження.

На жаль, офіційне ставлення Росії до української культури і спалаху національної самосвідомості українців було різко негативним. Воно виявлялося в серії указів, спрямованих на “викорінення” самобутнього культурного життя, у тому числі забороні української мови, книгодрукування, театру. Це відомі укази Петра І (1720), Олександра І (1805), “Валуєвський указ” (1863), “Емський указ” Олександра ІІ (1876). Не зайвим буде нагадати тут і “теорію колбочки” (фактичну русифікацію), що втілювалася в життя в останні десятиліття нашого століття. У рамках цих офіційних документів формувалася і офіційна наукова концепція, що заперечувала самостійний розвиток українців і яка трактувала їх походження лише в рамках російського етносу (або з єдиної колиски) як одну з його локально-племінних частин.

Практика применшення значимості українського етносу, що тривалий час існувала, позначилася на формуванні української етнічності.

Ведучи мову про самосвідомість українців у сфері етнічності, ми повинні розуміти, що йдеться про її багатошаровість та ієрархічність. Сучасний її шар можна поділити на три основних типи: національну, етнічну й етнорегіональну (крайову) самосвідомість. У свою чергу, національна самосвідомість, залежно від механізму формування, розпадається на два етапи: на першому (він включає увесь “ спокійний” період становлення української нації до останнього десятиліття – лавиноподібного наростання національної самосвідомості) формувалося усвідомлення цілісності нації, на другому – пробудження українства як соціального організму з осмисленням шляхів реалізації головної національної ідеї – здобуття суверенності. Зовнішнім поштовхом “пробудження” української нації стало прийняття парламентом України акта про її суверенітет та незалежність. А ось події “помаранчевої революції” 2004 року беззаперечно засвідчили якісно новий період у розвитку української національної самосвідомості, що потребує глибокого наукового аналізу.

Поиск по сайту: