Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки 12 страница

Тож завдання в осягненні даної теми і полягає в осмисленні цього контексту та тих соціально-культурних змін, які з ним пов'язані.

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси

Глибинні зміни в культурі — процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Разом з тим, еволюційно підготовані в культурі, відбу­ваються й бурхливі, "вибухові" перетворення, які супроводжують появу нової культурної епохи.

Якщо творчий злет української культури був підготовлений на-20*

ціональними процесами кінця XIX — початку (10-ті роки) XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років (вона і розвивалася, якщо не в радянській Україні, то за кордо­ном) і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури (Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба та інші).

Важливо прослідкувати плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них в першу чергу слід віднести напрямки, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Упроваджувана поступово, а в більшій мірі навіть стихійно, лібералізація духовного життя по­родила енергію постійних зрушень і новацій. Суттєво урізноманіт­нилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочат­ку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки ху­дожніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовжен­ням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період "перебудови", доповнились широ­ким андеграундом — напрямками мистецтва, альтернативними со­ціалістичному реалізму.

Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, поро­джуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю но-

вої сощокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як "посттоталітарне суспільство". Радикаль­не реформування суспільства активно формує нову культурну ре­альність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки лю­дини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Сукупність цих правил поведінки людей (різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою. В той же час стабільність суспільства забезпечується наявністю суперечли­вих за своїм характером та спрямуванням елементів культури, навіть опозиціями типу "порядок-хаос". Модель культурно збалансованого суспільства — плюралістична, різноманітна. У перехідних суспіль­ствах втрачається визначеність і чіткість критеріїв розрізнення ета­лонної, базової культури, посилюється відносність самих критеріїв, нездатність суспільства розрізняти "культурне" і "некультурне". Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфі­кувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною модел­лю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх пе­редумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть нинішнього століття.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначили­ся, необхідно подати хоч описово.

Якісним стрижнем, який пронизує всі складові культури і су­спільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі й функцій націо­нальної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогре­су суспільства, його державності, формування національної ідентич­ності. Власне, національна самодостатність культури стає ніби кри­терієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя, постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

598_________________________________________________________

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні но­вих виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви су­спільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми куль­турного буття, стилю і способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Відбувається відверта експлуатація "новими українцями" наукового, економічно­го і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж міні­мальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучен­ня населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демо­кратичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо на виста­ви чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерів­ність в доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На осно­ві цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється ("нові українці" мають інший стиль і спосіб життя: набувають свого, часто західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нового профілю і рис утворюваних субкультур). Розподіл культур­них цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (в застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури "від соціальної диференціації до соціальної інтеграції", то тепер намітився наче б зворотний процес. Соціально-культурна структу­ра українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення куль­тури та наявність в ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови їх творчого взаємозба­гачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в кон­тексті нового соціального вибору, який визначився в своєму негати-вістському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався в своєму позитивному означенні до повної соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспіль­стві, відбувається суперечливо і болісно, бо значна частина суспіль-

_________________________________________________________599

ства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша части­на впевнено обрала шлях західної цивілізації, який в значній мірі виглядає повторенням вже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяль­ності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоордино-ваності. Врешті-решт державний вибір України визначається в за­хідному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Оскільки в основі культури лежать "цінності" і "норми", то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується, насамперед, переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.

Особливо принципове засадниче значення у виборі шляхів подаль­шого розвитку української культури мало осягнення її природи і продовжуване з часів "перебудови" зняття з культури ідеологізацій-ного пресингу, яке можна означити поняттям "деідеологізація куль­тури". Обговорення даної проблеми широкою громадськістю мало значний суспільний резонанс, сприяло утвердженню погляду на куль­туру як самодостатній, іманентний, природно-історичний феномен.

Зняття ідеологічних пут, як і всесущого партійно-державного контро­лю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адмі­ністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатома­нітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так не­обхідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сфе­рою культури, поступове зростання самостійності розвитку культу­ри в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місце­вим органам влади. Нові умови функціонування культури призво­дять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов понов­лення самодостатнього розвитку культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах Украї­ни відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, складан­ня інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого

600

601

середовища. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя Львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своє­рідності системи засобів масової комунікації, в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, установки щодо перспектив розвитку і щодо змісту на­ціональної культури, форм її побутування в певному регіоні.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потре­бам, які раніше блокувались чи заборонялись. З'являються незнані раніше суб'єкти культури, діяльність яких пов'язана з недержавни­ми формами культурно-дозвіллєвої діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення куль­турної діяльності.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, в художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками-суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю, що буде розглянуто окремо.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових куль­турних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або знаходились у "шухлядах"), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З'являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і про­вісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли — як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина зба­гачується новими вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськи-ми новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, в шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов'язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної доскона­лості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв'язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати,

що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношен­ням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов'яза­ною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюва­них добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямуван­ня, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різни­ми зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європей­ський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій як створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд куль­турницьких товариств і асоціацій. Прикметно, що діяльність цих, здавалось би, фахових організацій в нових умовах стає ширше спря­мованою культурно. Так, наприлкад, утворена в 1992 році Українська академія наук національного прогресу, маючи в Україні 25 власних відділів і філіалів, організувала діяльність понад 63 наукових ін­ститутів.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масш­табів. Ідеться про фактор релігії і вплив західної культури та куль­тури української діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І. Дзюба поставив пробле­му неповноти структури української культури, вважаючи її послаб­леною, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Струк­турна неповнота української національної культури вочевидь вияв­ляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. У цей же час і проведе­не відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української куль­тури. Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов'язані певні зміни в поступі нації. Пов'яза­на з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, але в значній мірі формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розу­міння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва. В.І. Вер-надський відносив церковно-релігійне життя етносу до "надбань

602___________________________________________________

національної культури" і ставив його в один ряд з організацією на­родної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалі­стична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше мате­ріалістичного світогляду і утворюється культурно-світоглядний ва­куум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в неприродні явища (екстрасенсо­рика тощо). Характерного рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистец­тво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських соціологічних досліджень, в тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії). Нові реалії вимагають і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведе­ного Міністерством культури України, 68% вважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виник­ли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на зву­ження впливу релігії на духовні потреби людей.

Загальнокультурне поле України наповнилось культурними вимі-рами-специфічностями цілого комплексу релігій в їх змаганні і поєднанні. Тому відбувається приховане (латентне) проникнення ре­лігійно-культурної поліфонічності в усі традиційні складові націо­нальної культури, особливо у сферу побуту. Поступ цих процесів су­проводжується певним посиленням релігійного плюралізму в ши­роких масах, захопленням новітніми іноземними релігіями і вимагає уточнення основ методології наукового дослідження.

Зростаюча з часів "перебудови" відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входжен-ня в світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим опри­людненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей про­цес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також ново-

_________________________________________603

го потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки захід­ної класики і елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, в часи "перебудови", то предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жан­рах відеофільмів — еротики, трилерів, "мильних опер", "бестселерів" багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензу­рою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ "кітчевої" масової культури призвів до майже повної "окупації" вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу аме­риканської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кра­щих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену си­стему національних цінностей, робити привабливим для молоді "ге­роїв" західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталіте­ту, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.

У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукуван­ня культури української в суспільстві починає усвідомлюватись не­обхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробниц­тва та кінопрокату. Розв'язанню цієї проблеми сприятиме виконан­ня Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян", яким затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства. "Розбудова суверенності й незалежності, демократичної, соціальної правової держави, — підкреслено в Основних напрямах, — потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, вихо­вання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укріплення в суспільній свідомості загальнолюдських мораль­них цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кож­ного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового спо­собу життя."

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі поси­люється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які повинні відпо­відати потребам оновлення суспільства.

604___________________________________________________

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму "Освіта XXI ст.", "Засади гуманітарної освіти в Україні", концепція "Основи національного виховання", "Українознавство в системі освіти". Обговорюються громадськістю проекти програм "Національна ком­плексна програма естетичного виховання", "Дозвілля і молодь".

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні не­державної системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (вже починаючи з часів "перебудови") відбу­вається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, грома­дянського виховання з базового принципу колективізму на особи­стість, на врахування індивідуалістичного начала української менталь­ності як фактору активізації соціальної енергії.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фак­тором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (на­приклад в літературі — Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка та інші).

2. Національна культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української на­ціональної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесен­ня національного духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відро­дження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, прак­тиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або приза­булись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну "ікону" нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося "білими

_______________________605

плямами". Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Укра­їну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, органі­зована нею державна програма "Повернуті імена" інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Україн­ського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння роз­витку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України ство­рюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про укра­їнську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, в ре­зультаті яких "пригадано" імена Володимира Січинського, Олексан­дра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Люд­мили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Ме­чика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шля­хом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно ви­явилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, у інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру кон­куруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тіль­ки в державних закладах культури, а й у комерційно-самодіяльно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність "Това­риства шанувальників української мови" та "Просвіти" — не тільки з виконання Закону про мови, але й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл то­що. Виникаючі партії різного спрямування починають в своїх про­грамах все більше увагу приділяти проблемам розвитку національ­ної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Риль­ського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Опрацьовано декілька концепцій розвитку української культури за участю відомих вчених Г.Д. Вервеса, І.М. Дзюби, М.І. Гончаренка, М.В. Поповича, П.П. Толочка та інших.

У той же час зростають вимоги до національної культури, до більш

606_____________________________________________

ширшого розкриття спектру її функцій — особливо в сучасній ситуа­ції, коли вона прагне зайняти гідне місце в світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослід­ник М.В. Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати провідні загальнолюдські проблеми, що зачі­пають корінні запити людського буття, які не обмежуються суто ло­кальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і виражають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розгля­дати як цілісну систему, всі елементи якої міцно пов'язані між со­бою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а ЇЇ творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в роз­в'язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т.ін.; по-четверте, коли вона має багатий ду­ховний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично без­межний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтво­рення на вищому рівні.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в куль­турі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все грунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура — це те, що збе­рігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття в світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідо­мості та вектору потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відоб-

___________________________________________________607

ражає структуру населення дев'яти основних регіонів України, україн­ським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить знач­ний рівень самоповаги (2,8 бали за п'ятибальною шкалою), що свід­чить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної само­критики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку націо­нально-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Базовою основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб гро­мадян. Тому важливо підкреслити, що переважна більшість грома­дян України (77,5%) визначались у своїй потребі знань, щодо культури власної нації. У той же час потребу "в знаннях з історії та національ­них особливостей української культури", які складають "ядро", ос­нову культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — "загальною мірою", бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Поиск по сайту: