Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки 1 страница

Дискусії, що їх вели ранні полемісти, спалахнули в умовах нової суспільно-політичної ситуації з новою пристрастю і з не меншим розмахом.

Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подібні до європей­ських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковно­го життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних та підготовлених до пасторських обов'язків.

Першою вдалася до змін уніатська церква, яка ще наприкінці 10-х років XVII ст. провела реформу чернецтва: вводилося, зокрема, єди­не послушництво й однорідність чернечого статуту. Обов'язковою ста­вала філософська і богословська освіта ченців — новачків (новіціїв), і бо Василіанський орден (в який об'єдналося оновлене уніатське чер- /.і нецтво) націлював — подібно до ордену єзуїтів — не на аскетичне самозаглиблення, а на активну освітньо-місіонерську роботу.

Українське православ'я запровадило обов'язкові літургійні пра­вила і, подібно до польської, чеської та інших церков, націоналі­зувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення : культу регіональних реліквій та ікон, використання місцевого христи­янського фольклору, що наповнювало живим змістом релігійну сві- ! домість українця.

Освітою молодих ченців опікувалися і православні архімандрити. ї Найздібніших посилали на навчання за кордон в різні університети; Європи. Темами дискусій продовжують бути небезпека польсько-католицької духовної експансії, вплив "латинської злоковарної|

_________________________________________________________465

мудрості" в освіті, спосіб життя, орієнтований на Європу. Та хвилювали й філософські проблеми, найактуальнішою з яких стало співвідно­шення матеріальних ("земних") і духовних інтересів. Представники полемічної літератури слідом за Іваном Вишенським не приймали раціоналістичних ідей нового часу, з недовірою придивлялися до змін у дусі Ренесансу на Галичині. Священик Антоній Радивиловський, продовжуючи думку Вишенського про "пожадливості тілесні, котрі воюють за душу", запитує: що більше розпалює свари і сум'яття, як не оці два слова: "моє" і "твоє"? Мислителі цієї когорти вважають, що багатство, гонитва за успіхом, боротьба всіх проти всіх спустошу­ють душу. їхні опоненти ж ставляться прихильно до європейського вибору, шляху до цивілізації, що культивує активність і діловитість.

Як і в Європі часів Реформації, в Україні йде, як бачимо, уточнен­ня християнських цінностей, хоча й у православному варіанті. Щоб розкути людські сили і спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати "візантійські" традиції протиставлення релігійних інтересів "земним", що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успіхів, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя.

Отже, духовні цінності стали предметом громадської уваги і кри­тичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесії як захисників пев­них поглядів та моральних установок.

Лаврська друкарня в ЗО—70-ті роки видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: "Патерикон" (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; "Тератургема" Афа-насія Кальнофойського з описом див, пов'язаних із Києво-Печер­ським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважали­ся заступниками українського народу.

Піднесенню православної церкви сприяла широка підтримка її з боку суспільства, народу, а також особистість київського митрополи­та Петра Могили. Після десятиліть гнаності і ледве не перебування в підпіллі православної церкви на чолі київської митрополії стала людина шанована, рівна серед рівних у колі перших осіб держави (походив з молдавського княжого роду) — людина, що перш за все заходилася реставрувати — переважно за власний кошт — культурні та духовні пам'ятки Києва. Реставраційні роботи цього часу повер­нули з "темряви підземної", як тоді писали, багато храмів. Петро Могила забрав в уніатів Софійський собор і монастир, які на той час стали подібні до зруйнованих фортець. їх швидко відремонтували.

466_______

Повернули до життя й інші храми княжої доби — Десятинну церк­ву, храм Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видубицькому монастирі. Відновлення княжих святинь унаочнювало безперервність традицій. Невипадково в цей же час фіксується старе повір'я, що доки в Софійському соборі стоїть непорушна стіна з Богородицею-Оран-тою, доти стоятиме й Київ.

Оновлення торкнулося й освітянської справи, й воно теж супро­воджувалося гострими суперечками.

Ще з перших кроків державотворчої діяльності козацтво загово­рило про реформу освіти. Чому? Адже в Україні було традиційно багато письменних людей. За свідченнями чужоземних мандрівників, що їх вже згадували, всі діти, навіть сироти (а їх було доволі багато) навчалися грамоті. Для них існували школи грамоти при церквах. Початків грамоти навчали і мандрівні дяки. Братські школи (а у першій третині XVII ст., крім вже існуючих виникли Львівська, Київська, Луцька, Вінницька, Немирівська й ін.) продовжували на­вчати основ православ'я, грецької, арифметики, астрономії, музичної грамоти. Тут навчали рідною мовою. Діти дрібної шляхти, замож­них міщан, духовенства вчилися здебільшого у школах гімназіального типу, створених уніатським орденом василіан в Умані, Каневі, Овручі, Львові, Бучачі та інших містах. Однак єдиної концепції навчання не було. Бо у колегіумах, яких було теж чимало на початок XVII ст., викладали вже по-іншому, за загальноєвропейськими методиками гуманітарної освіти. Так було і в протестантських (зокрема, каль­віністських) гімназіях — у Дубецьку біля Перемишля та Панівцях поблизу Кам'янця. Пожвавлення дискусії про освіту припадає на літо 1631 р., коли Петро Могила, тоді ще Києво-Печерський архімандрит, відкрив власне училище при Лаврському монастирі, зорієнтоване навчальною програмою і організацією (зокрема, безкоштовним на­вчанням) на єзуїтський колегіум, а через рік, об'єднавши його з брат­ським училищем, створив відому Києво-Могилянську колегію. Вчилися в ній не лише католики-шляхтичі, а й православні (часто незаможні), тому у програмі була й церковнослов'янська мова, а учнів православ-' ного віросповідання звільняли від участі в церковних католицьких і богослужіннях. Отже, вимальовувався новий тип школи. Він супе-речив старій формі освіти, бо було наявне зміщення орієнтирів у західний бік. Тому й активізувалася дискусія щодо нової моделі освіти. Подеколи вчена дискусія набирає надто войовничого харак«, теру. Особливо це стосувалося Києво-Могилянської колегії. Читан--ня лекцій латиною в ній витлумачувалося опонентами як підтвер*?

_________________________________________________________467

дження того, що колегія — зовсім не православний навчальний за­клад, її вихованців лайливо називали латинниками та уніатами. Були пропозиції: якщо вже не можна обійтися без іноземної мови, то не­хай замість латини буде введена грецька тощо. Тут слушно зупини­тися на мовній ситуації, що склалася в ці часи в Україні. У ній — завдяки різним школам — установлюється тримовність, що най­більше виявляє себе в літературі, яка твориться трьома чужими мо­вами: слов'янською (тобто церковнослов'янською, розбавленою украї­нізмами), польською та латиною. Власна ж мова ставала лише роз­мовною, вважалась "простою". Навіть канцелярська та судова лек­сика містила все більше латини і полонізмів, аж доки зовсім не втра­тила живий мовний колорит. Поступово у свідомості освічених лю­дей виникала певна ієрархія престижності, першу сходинку в якій посіла польська мова.

З одного боку, тримовність тієї доби створювала барвисте і непо­вторне інтелектуальне середовище, в якому, наприклад, Мелетій Смот-рицький писав польською, Захарія Копистенський — слов'янською, Іван Домбровський — латиною. Та мовна варіантність вносила і пев­ний хаос у світ стабільних релігійних, патріотичних цінностей, що усвідомлювалося діячами тих часів.

Однак згодом, попри дискусії і вагання, усталюється погляд на освіту реалістичний, відповідний вимогам часу. Україні потрібні були діячі різного фаху, різного масштабу — не лише козацька старшина й священнослужителі, а й вчителі, вчені, архітектори, будівничі, добре обізнані чиновники для різних державних служб, дипломати. Освіта із приватної справи людини ставала справою державної ваги. Тим-то якою їй бути — визначалося вимогами суспільного життя.

Першою дала зразок поєднання вітчизняних освітніх канонів із західною школою Острозька колегія, де в навчальний процес було впроваджено сім вільних мистецтв — граматику, поетику, музику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, а також викладання грецької та церковнослов'янської мови, латини, елементів філософії та теології. Слідом пішла Львівська братська школа. Українське шкільництво прилучилося таким чином до гуманістичного типу освіти, який виник століттям раніше у ренесансній Європі. Навіть мови тут почали вивчати за методикою ранніх гуманістів, які ввели До навчального процесу практику текстів античних авторів як сти­лістичних еталонів, зразків для наслідування.

Києво-Могилянська колегія могла б вже з самого початку свого заснування іменуватись академією, оскільки її програма (за винят-

468___________________________________________________

ком курсу богослов'я, який забороняла Польща) збігалася з програ­мою університетів Європи. Однак тільки 1701 року вона одержала грамоту царського уряду Росії, яка формально підтвердила її давні привілеї включати до своїх навчальних програм курс богослов'я й мати самоврядування, як це було в усіх вищих навчальних закладах Європи.

Звичайно, це не єдиний вищий навчальний заклад на той час в Україні. Велику роль у поширенні освіти на західноукраїнських землях продовжує відігравати Львівський університет. Однак саме Києво-Могилянська академія стала наивпливовішим закладом схід- , неслов'янського православного світу. З Києво-Могилянської академії вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори і медики, полководці і юристи — багато грунтовно освічених і талано­витих людей. Серед них історик І. Гізель, поет, вчений і громадський діяч Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода. її вихо­ванців бачимо згодом серед викладачів Московської Слов'яно-гре-ко-латинської академії (більш як 15 викладачів були українцями), у Московському університеті, серед організаторів книжкової справи в різних містах України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії, по багатьох семінаріях, кадетських корпусах і гімназіях (часто на посадах рек­торів). : Приймали до академії молодь всіх станів, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали грама­тику, поетику, риторику, філософію й богослов'я; вивчали мови — слов'янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволо­дівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково — середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, францу­зької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику, (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).

Академічна бібліотека у XVIII ст. налічувала 12 тисяч томів безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу збере лися лише окремі примірники), що робило її визначним наукови

осередком.

Академія була справжнім європейським центром науки. Т формувалася філософська думка слов'янського світу в цілому, академією, зокрема, пов'язана діяльність Й. Кононовича-Горбацько го, М. Козачинського, вже згадуваних І. Гізеля, Ф. Прокоповича'і

_________________________________________________________469

Г. Сковороди, М. Ломоносова, Я. Ковельського. В академії відбувалося становлення української літературної мови, складалася літературна і поетична школа. Деякі західні вчені (а також А.Д. Чижевський) вважають, що в другій половині XVII — на початку XVIII ст. Москва становила собою "літературну філію" Києва. У XVI—XVII століттях взагалі чимало українських фахівців переселилося в Росію, що теж свідчить про значний культурний вплив тогочасної України (як і Білорусії, до речі) на Росію. Зокрема, збереглися дані, що всередині XVII ст. до Росії переїхали ЗО вчених-українців, 12 співаків, київських малярів — Симеона Полоцького з учнями, наприклад, або граверів, пекарів, вихователів бачимо згодом в російських містах.

Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кременці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала.

Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський був центром освіти Слобідської Укра­їни. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію.

Згадаймо і її значення та авторитет у світі. Адже тут навчалися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці та ін. З 40-х років XVII ст. до заснування Московського університету в Києві здобувала освіту молодь з Москви, Воронежа, Вязьми, Вятки, Брянська, Калуги та ін. російських міст. Серед вихованців академії були май­бутній грузинський письменник, сербський історик, автор першої румунської граматики та ряд інших знаних у світі вчених і про­світителів. Вона підтримувала наукові зв'язки з освітніми центрами — Краковом, Магдебургом, Константинополем тощо. Деякі студенти і викладачі Київської академії навчалися в свою чергу в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині.

На кінець XVII століття, отже, Україна має розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу школу висо­кого класу.

Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже зовсім іншу карти­ну. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Зго­дом для непривілейованих верств населення тут, як і в Росії, вини­кають малі народні училища (дворічні) — у повітових містах і головні народні училища (п'ятирічні) — в губернських центрах. Перші з них відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Новгороді-Сіверському, Кате­ринославі.

На Правобережній Україні та на західноукраїнських землях, що

470___________________________________________________

залишилися під владою Польщі, передусім, занепадали братські шко­ли. Після шкільної реформи у 1776—1783 рр. на західноукраїнських землях організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (голов­ні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках — українською мовою. Абсолютна більшість дітей залишалася поза школою.

Із втратою державності першою, як бачимо, загинула добре постав­лена освітня справа в Україні.

Та впродовж свого існування освітні заклади, як і монастирі, сприя­ють книговидавничій справі. У XVII ст. діяли друкарні, які належали братствам, монастирям, магнатам, заможним особам з духівництва і козацької старшини. Це Острозька, Дерманська, Стрятинська друкарні, друкарня в Крилосі та ін. На самому початку століття засновано друкарню при Почаївському монастирі (яка існувала до 1917 р.), досить довго діяли Унівська й Новгород-Сіверська друкарні.

Найбільшою залишалась Києво-Печерська, яка сприяла поширен­ню друкарської справи не лише в Україні, айв Росії та Білорусії. Видання її поширювались у Московській державі, Молдавії. Діяли також приватні друкарні Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Же-ліборського та ін. На кінець XVIII ст. друкарні з'явилися в Кре­менчуці, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та в інших містах. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Бу-дзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін.

Варто пригадати, що вже в XVII ст., а особливо у XVIII, крім колек­цій книг, картин, художніх виробів, які зберігалися в храмах (Софій­ському соборі, Києво-Печерському монастирі тощо) виникають великі приватні зібрання у замках та маєтках (Собеського в Жовкві, Синяв-ського у Бережанському замку, Вишневецьких у Вишнівці, Розумов-ського в Батурині та ін.).

Як бачимо, духовні процеси в Україні — оновлення церкви, освіти, пожвавлення книгодрукування — набувають в цей період значної інтенсивності.

________________________________________________471

3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво

Бароко — важливий етап всієї загальнолюдської культури XVI— XVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світо­сприймання, мислення, творчості.

В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що грунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей.

Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою в його багатоманітності, підпорядкованою сере­довищу, суспільству, державі.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в українському бароковому мистецтві співіснують прагнення неможливого й песи­мізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот.

У Західній Європі це — дворянський стиль і переважно світське мистецтво. У живопису віддається перевага мальовничості, світло­тіньовим контрастам, за допомогою яких і ліпиться форма. Бароко порушує принципи розподілу простору на плани, принцип прямої лінійної перспективи — для посилення глибинності, ілюзії безмеж­ності. У релігійних сюжетах виявляється інтерес до чудес, мучениц­тва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіпер­болічність та патетика. В архітектурі — тяжіння до ансамблю, до організації простору: міські площі, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративно­му оформленню.

Місце і час розвитку бароко в Європі — передусім ті країни, де перемогли феодальні сили й католицька церква. Серед країн право­славно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На відміну від західноєвропейського і росій-

ського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елітарні мотиви, то лише в літературі, всі інші види ба­рокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною твор­чістю і народною свідомістю.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого само­вираження української людини тієї драматичної і реформаторської доби передусім завдяки своєму філософському підґрунтю, яке в українському варіанті виявило себе чи не найповніше. Реалістичне світобачення для барокової свідомості нехарактерне. Світ у більшості творів постає сповненим містики, гіпербол, темних метафор, важко розгадуваних алюзій, надмірно емоційних станів, а часом і просто фан­тасмагоричним. Та й свідомість того часу тяжіє до таємниць і чудес. Дослідники відзначають як у Європі взагалі, так і в Україні, диво­вижну забобонність найширших верств населення — від еліти до простолюду. Деякі рукописи чи листи того часу містять багато опові­дей про містичні явища. Це типово барокове світовідчуття. В одній з українських хронік, написаних невідомим автором з Острога між 1637 і 1647 роками, описано шість "див": тут і таємничі письмена на будівлях іновірців, і ангели з оголеними мечами, і свічки, що самі собою спалахують на церковних банях, і відьми, які спричиняють мор, і диявольські наслання через сушені жаб'ячі лапки, і зачарований Острозький замок. Ворожба, повір'я, чаклунство тих часів під назвою "Руські чари" серйозно описані польськими поетами — зокрема Се-вастіяном Кльоновичем, що присвятив цьому сюжетові окрему "піс­ню" своєї поеми "Роксоланія" ("Бачив чаклунок я сам, що ночами у небі ширяли..." і т. д.). Хроніку "поточних" чуд складає у Києві Петро Могила, не менш соковито описав їх і освічений львів'янин, вихова­нець Замойської академії Гунашевський у Львівському літописі, де оповідає, зокрема, про неймовірної величини град та "кривавий дощ" у Римі.

Що ж до менталітету нашого народу, то вкрай нестабільною істо­ричною долею, вічними випробуваннями, широкими зв'язками із різними країнами і різноманітними природними умовами віками в нього закладалося уявлення про світ безмежний, багатоманітний, неосяжний і суперечливий. Меланхолійність, властива певною мірою українській душі, теж грунтується на уявленні про світ непростий, втаємничений, такий, у якому діють різні сили.

Таке світорозуміння відбилося й на художній картині світу, ство­рюваній українськими і народними, і професійними митцями у XVI— XVII століттях. У ній знаходилося місце для всіляких моментів:

фантастичних мотивацп^я^ч^шх^^елт^іних та містичних уявлень, осяянь, прозрінь тощо. Все це було пошуком небуденної правди життя, глибинного духовного сенсу історичного процесу. Мистецтво бароко наче зазирнуло у глибини людської душі, відобразило її світло й темряву — саме світлотінь стала у європейському та й українському бароко одним із головних художніх прийомів. Культура бароко, за А- Макаровим, широко відчинила двері перед фантазією, усіма її хи­мерами і найнеймовірнішими сновидними сюжетами — тут і поетика "магічного реалізму" з контрастами світла й темряви, і матеріалізу­вання уявного та багато інших проявів ірраціоналізму. Невипадко­во сучасні дослідники знаходять у бароко подібність із сюрреалізмом, і там і тут подеколи поєднуються абсолютно несумісні речі: світо­глядна абстрактність і натуралістична конкретність у деталях або, навпаки, фотографічне, життєподібне зображення і кричуща неправ­доподібність художнього задуму. Часто художники прагнули від­творити образно абстрактні поняття — смирення, совість, доброчин­ність, честь, геройство, жертовність. І не вважали, що це лежить за межами художніх можливостей. Художник цієї доби вірив у все­могутність образного мислення і тому сміливо поєднував умовне з реальним, стягував різнопросторові і різночасові сюжети в один час і простір, сміливо зображував Діву Марію з гострими мечами в серці (емблема сердечних ран) чи Христа у вигляді міфічного птаха Пелі­кана (символ самопожертви).

Звідси бере свій початок прагнення емблематичного осягнення світу — всього видимого і невидимого в ньому. Емблематичною ста­вала мова архітектури (Брама Заборовського, наприклад), живопису (згадувана композиція "Христос-Пелікан"), віршовані підписи під гер­бами й епітафії на зворотному боці домовинних портретів, мова філо­софії (у "Сні" Гр. Сковороди філософські узагальнення вилилися у сплетіння по-босхівськи страхітливих візуальних образів), драматургія ("Комедія на день Різдва Христового"), література (твори полемістів), де політика сплавлялася з апокаліпсичними видіннями, а також вчена поезія.

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з але­горіями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий ар­сенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів персоналістського характеру, які через алегорії підкреслювали певні важливі риси явищ чи осіб. Українська свідомість — в умовах тво­рення нових національних цінностей, героїв, національної еліти —

474_____________

теж йшла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шанов­них гетьманів і полковників, діячів церкви, працівників на духовній і культурній нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митро­полита київського Івасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана Щирського "Всенародне торжество" (1708). У гравера Леонтія Тара-севича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка, а місто Харків у Щирського постає у вигляді прекрасного саду, насадженого і виплеканого Гри­горієм і Федором Захаревськими.

Оригінальні асоціативні образи знаходимо в українському фоль­клорі. Наприклад, в ілюстраціях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському свя­точному вбранні. Антична, візантійська, романська, готична та рене­сансна символіка теж своєрідно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресією, химерністю, буйною декоратив­ністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

В українській поезії, наприклад, так звані курйозні вірші об'єдна­ли різноманітні словесні емблеми — від гербових клейнодів і акро­віршів до графічних комбінацій слів та окремих літер. Іноді симво­лам надавали забобонного значення, доводили, що це "знак" долі, перст вказуючий. Наприклад, вже згадуваний архієпископ Баранович іноді зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі "Душі людей померлих" (1667) доходить висновку, що кожна з ла­тинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символізує голгофську жертву Ісуса: літера І — хрест, X — ЗО срібників, Й — кліщі тощо.

Цей символічний код мали всі види мистецтва. У різдвяних ве­ликодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довга-левського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — три, чотири, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять. Вони визначали кількість дій у драмі, кількість персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Сим­воліка чисел у бароко грунтується, звичайно, на Біблії: число три пов'язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо.

Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася і на прин­ципах композиції деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений

___________475

трикутник. Ретельно добиралася також кількість персонажів, визна­чався порядок їх розташування в трикутній композиції.

Перше культурне відродження України, як називають історики те національно-патріотичне піднесення, що переживалося у XVII ст., зумовило і цікавість певних кіл шляхти (особливо у середині століття) до свого походження, до творення генеалогічних легенд, до гербів. Українське бароко привнесло нові виміри і нові значення в україн­ську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, впрова­дження полкового адміністративного поділу території України спри­чинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиле­ної герботворчості.

У символіці українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження (чим захоплювалася європейська знать) — драконів, літаючих чудовиськ тощо. Емблемотворчість і герботворчість українського бароко грунтувалися на пошукові предметів-асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об'єднань. Часто-густо при творенні гербів для полкових міст і впли­вових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися (наприклад, сумки для герба міста Сум).

Родовідне дерево давніх, заслужених, іменитих осіб зображалося у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. Приміром, генеалогічні древа Святополк-Четвертинських, Полубинських, Розу-мовських. З царства Флори обиралися види, знайомі людям, які ма­ють шляхетні властивості. Геральдика теж була наповнена знайомою "натурою" — орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. Звичайно, беруться до уваги не кровожерливість левів чи орлів, а сила, сміливість, далекоглядність. У козацькій емблематиці широко вико­ристовувались бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, порохівниці, стріли. Символами для духовних осіб (ці символи зображалися на гравійованих титулах церковних книг, гербах) слугували руків'я посохів, митри, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу, в яких виявлялися місцеві або індивідуальні уподобання ієрархів обох українських церков.

Формування цієї символіки завершується в 90-ті роки XVII ст. — першому десятилітті XVIII ст., у період так званого мазепинського бароко. Вона прижилася так сильно, що її не змогли викорінити,

476 ______________________________

незважаючи на гоніння на все специфічно українське, яке почалося в останній період Петровської доби та було продовжене Катериною II і всіма наступними російськими царями. У цьому відношенні емблематика українського бароко не тільки мала художнє значення (як одне з цікавих явищ світової барокової культури), а й відігравала свою роль у збереженні національної самосвідомості українського народу.

Поиск по сайту: