Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Культура Середніх віків у Західній Європі



Для характеристики стану середньовічної культури необхідно комплексно розглянути та дати оцінку досягненням різних її галузей (сфер). Однак при цьому необхідно враховувати духовну домінанту соціокультурного процесу Середньовіччя, або релігійні орієнтири суспільства.

Релігійне світорозуміння було засновано на вимозі придушення плоті й звільнення духу (філософія аскетизму). На практиці не представлялося можливим повне усунення раціональної людської діяльності, в силу чого церква створює досить жорстку систему регламентації громадського життя шляхом обмеження її проявів різними правилами, приписами, звичаями й т.п. З іншого боку, для підтримки беззаперечного авторитету церкви, збереження чистоти її догматів робиться наголос на розвиток не раціонального, а переважно емоційного сприйняття дійсності й основ віровчення. Прояви плотських страстей, що визнавалися гріховними, замінялися жагучою, часом фанатичною любов'ю до Христа, Діви Марії, з одного боку, і фанатичною ненавистю до ворогів християнства. У зв'язку з цим відомий дослідник середньовічної культури А. Я. Гуревич зауважує:

«Емоційна насиченість середньовічного життя при жорсткому обмеженні всіх форм раціональності робила середньовічних людей надзвичайно легковірними. Віра в бачення, чудесні зцілення, відвідування людей нечистою силою були невід'ємною частиною індивідуальної й суспільної свідомості. Люди жили в атмосфері чуда, що вважалося повсякденною реальністю.»

Так поступово разом з поширенням і зміцненням позицій християнства й католицької церкви релігія ставала в центрі всього соціокультурного процесу, підкоряючи й регламентуючи основні його сфери. Розквіт даного типу культури припадає на період Класичного Середньовіччя.

Не дивно, що в ієрархії сфер середньовічної культури безперечне лідерство мало богослов'я (теологія), у рамках якого здійснювалися поширення ідеї християнства, виховання священнослужителів, розробка ефективних методів впливу на людину. Інші сфери культури так чи інакше покликані були служити богослов'ю, існувати в рамках висунутих теологією доктрин і постулатів. Теологія зіграла не останню роль у захисті офіційної церковної доктрини в області догматики й культу від численних єресей (від греч. hairesis — особливе віровчення), виникнення яких відноситься до часу Раннього Середньовіччя й без врахування яких не можна уявити соціокультурну ситуацію цього часу.

Серед найпоширеніших ранніх єресей можна виділити монофізитство (заперечувало вчення про двоїсту, боголюдську природу Христа), нестроїанство (доводило положення про «самостійно існуючу» людську природу Христа) адопціанську єресь, в основі якої лежала ідея про всиновлення Богом людського сина Христа й багато інших. Якщо в період Раннього Середньовіччя єресі відображували багато в чому процес становлення інституту церкви, її ієрархічного ладу, а на чолі єретичних рухів часто стояли представники єпископату, то в часи розквіту Середньовіччя єресі були спрямовані вже проти інституту церкви, значної частини кліру, що погряз в жадібності й розпусті, проти всепроникаючої церковної регламентації життя. Такими були досить розповсюджені в країнах Західної Європи єресі катарів (Італія, Фландрія, Франція XI—XII ст.), вальденсів (Франція, кінець XII ст.), лоллардів (Антверпен, особливе поширення одержала в Англії), альбігойців (Франція XII—XIII ст.) і ін. Єретичні рухи Класичного Середньовіччя носили досить яскраво виражений становий характер, відбивали інтереси в основному незаможних верств, виступали проти церковного землеволодіння, церковної десятини й т.п., проповідували філософію аскетизму. Одночасно вони висували постулати, спрямовані проти окремих догматів церкви.

Римсько-католицька церква з моменту свого оформлення активно боролася з поширенням єресей. Серед різних методів боротьби з ними в період Класичного Середньовіччя найбільше поширення одержала інквізиція (від панцира. Inqusitio − розшук) діяв з XIII ст. як регулярний церковний суд. Терор інквізиції був спрямований не тільки проти єретиків, але й проти різних проявів вільнодумства, чаклунства, знахарства й т.п. Підсумком таємного дізнання із застосуванням катувань у катівнях інквізиції стали публічні страти, спалення єретиків (так називані автодафе, букв, акт віри). Найбільша активізація діяльності інквізиції довелася на період Реформації.

Витрати на утримання цього репресивного органу церкви покривалися із сум, конфіскованих у єретиків. Поряд із традиційними джерелами поповнення церковної скарбниці, широкою комерційною, загальноекономічною діяльністю, доходами по лінії інквізиції й ін. значне поширення одержує продаж індульгенцій (від лат. indulgentia — милість). Схоластика розробила ціле вчення про індульгенції − грамоти про відпущення гріхів як уже вчинених, так і передбачуваних. Ціна індульгенції залежала від ступеня вчиненого злочину, ціна ж індульгенції, що відпускає майбутній злочин, залежала також і від терміну дії індульгенції. По суті церква, покликана, стояти на стражі християнської моралі й законності, у дійсності заохочувала злочини, що не могло не викликати зростання обурення, зокрема, поширення єретичних рухів.

Філософія. Помітне місце в ієрархії сфер середньовічної культури займала філософія. Вона була першою «служницею» богослов'я. Головним її завданням щодо релігії було надавати докази істинності християнської віри. Особливий успіх мали у вирішенні даного завдання схоласти, багатьма положеннями яких користуються й сучасні теологи. Найбільш вагомий доказ існування Бога представив Томас Аквінат (1225—1274), домініканський чернець, оголошений католицькою церквою у другій половині XIX ст. незаперечним авторитетом в області богослов'я, філософії, історії, політики й права. Т.Аквінат, зокрема, стверджував, що в пошуках причин усіх явищ людський розум, ідучи по сходам причин, неминуче повинен прийти до ідеї верховної причини усіх явищ і процесів, якою і є Бог. Втім, поряд з питаннями апології релігії філософія Середньовіччя розробляла й власну проблематику: формальну логіку, діалектику поняття, мистецтво спору и й т.д.

Суворо певний ієрархічний порядок, що відповідає феодальним становим сходам, підкоряв інші «нижчі» науки (астрономію, геометрію, історію й т.д.) філософії, що у свою чергу, як відзначалося, сама служила теології. Але так само, як і філософія, «нижчі» науки вирішували свої внутрішні завдання, поступово накопичуючи досвід і знання, підготовляючи наступний етап культурного розвитку західноєвропейського суспільства. Одним із прикладів такого нагромадження знань під невсипущим оком теології було створення енциклопедій або енциклопедичних зводів («сум») у формі відповідей на питання, що з'єднували богослов'я, раціональну методику, формально-логічні проблеми. Енциклопедії не просто надавали читачеві суму знань, а повинні були, за задумом укладачів, доводити єдність миру як створення Творця. У них містилися відомості з різних галузей знань. Наряду з енциклопедіями були створені підручники по медицині й математиці.

Інститут чернецтва. Величезну роль у поширенні релігійногосвітогляду як на Заході, так і Сході, відігравав інститут чернецтва. Максимально наближена до християнського ідеалу аскетизму, самовідданої любові до Всевишнього й ближнього, організація монастирського життя дозволила не тільки досягти значних успіхів в області ведення господарства, про що досить широко відомо, але й перетворити монастирі у справжні центри середньовічного культурного життя, освіти, виховання, науки. Наприклад, ще в період Раннього Середньовіччя, в 529 р. Бенедикт Нурсійский заснував католицький чернечий орден у Монтекассіно (Італія), на зразко монастирів на Сході, поставивши завдання накопичення знань і розвитку науки. Ченці бенедиктинських монастирів незабаром стали відомі як митецькі врачевателі й фармацевти, що навчилися вирощувати лікарські рослини й виготовляти лікарські засоби. На рубежі VII й VIII ст. англосаксонський літописець чернець Біда Високоповажний (672—755) зробив розрахунок церковного календаря, пов'язаного з періодичністю астрономічних явищ. Популярність одержали енциклопедичний збірник абата Грабана Мавра (VIII ст.), у якому були зібрані відомості по різних науках: «Книга про розподіл чисел», «Правила рахунку на абаку», а також трактат по геометрії французького ченця Герберта (X ст.); «Записки про різні ремесла» ченця Теофіла (X ст.) і т.д. У період Класичного Середньовіччя монастирі не втратили свого значення як центри культурного життя. На початку XIII ст. виникли злиденні чернецькі ордени, члени яких у пошуках хліба насущного бродили по містах і селах, впливаючи на народну культуру.

Головну роль у становленні системи освіти відіграли школи, що перебували в V-IX ст. в руках церкви. Метою шкіл була підготовка служителів церкви, яка складала програми навчання й здійснювала відбір учнів. Разом з вивченням богословських наук у церковних школах збереглися предмети, що дісталися їй у спадщину від античної системи світського утворення: граматика, риторика, діалектика з елементами логіки, арифметика, геометрія, астрономія й музика. Разом із цими школами церква відкривала «зовнішні» школи, де навчалися юнаки, не призначені для церковної кар'єри. У другій половині XI ст. у Європі стали з'являтися світські школи для навчання дітей зі знатних родин.

В 1088 р. на основі Болонської юридичної школи був відкритий перший університет (від лат. universitas — сукупність, спільність).

В XII-XIII ст. виникають університети в інших країнах Західної Європи. В Англії першим був університет в Оксфорді (1167), другим - університет у Кембриджі (1209). Перший університет Франції був заснований у Парижі (1160). Це був типовий середньовічний університет, де викладання велося латинською мовою, тому тут могли навчатися студенти з усієї Європи. У Паризькому університеті було чотири факультети: загальноосвітній (молодший, підготовчий, де викладалися сім вільних мистецтв) і богословський, медичний, юридичний (старші факультети, куди приймалися студенти, що закінчили загальноосвітній факультет). Церква досить успішно здійснювала контроль за викладанням в університетах. Так, на вимогу церкви з університетів виганяли небажаних їй викладачів, а богослови одержували привілейоване положення серед колег, як це відбулося, наприклад, в 1255 р. у Паризькому університеті на основі спеціальної булли папи Олександра IV.

Мистецтво й архітектура.Художня творчість Середньовіччя також зазнавала сильного впливу церкви. Середньовічний художник був покликаний відображати лише досконалість світопорядку, суворо дотримуючись церковним канонам. Універсальні канони церкви відбивалися на специфіці національних культур, що виражалося в особливостях архітектурних форм, у розмаїтті прийомів образотворчого мистецтва й ін. Зокрема, підтвердженням цьому може служити наявність декількох стилів, що характеризують архітектуру Середньовіччя. Для Західної Європи періоду Раннього Середньовіччя був характерний романський стиль, який набув особливого розвитку з кінця X ст. Термін «романський» був уведений у науковий обіг на початку XIX ст. французькими археологами, які побачили подібність знайдених будівель із давньоримською архітектурою, з її напівкруглими арками, елементами прикрас і т.д. Світські будівлі романського стилю відрізняються масивністю форм, вузькими віконними прорізами, значною висотою веж, тому що вони виконували функції фортифікаційних споруджень. Ті ж риси масивності характерні для храмових споруд, які зсередини покривали настінні розписи — фрески, а ззовні — яскраво розфарбовані рельєфи. Лицарський замок, монастирський ансамбль, церква - основні види романських споруд, що дійшли до нашого часу. Характерними зразками романської архітектури є собор Нотр-Дам у Пуатье, собори в Тулузі, Орсинвале, Велезе, Арне (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Нориче (Англія), у Станагере (Норвегія), у Лунде (Швеція), церква монастиря Марія Лах (Німеччина) і ін.

Для розпису й скульптури романського типу характерно площинне двомірне зображення, узагальненість форм, порушення пропорцій у зображенні фігур, відсутність портретної подібності з оригіналом, напружена духовна виразність. Зображення виконані у суворості, найчастіше вкрай наївні.

До кінця XII ст. романський стиль змінюється готичним. Розквіт його припадає на XIII— XV ст. Епоха готики співпала з часом становлення й розвитком міських центрів у період Класичного Середньовіччя. Перші храмові будівлі готичного стилю, що стали зразком для більш пізніх споруд, характеризуються стрункими колонами, зібраними мов би в пучки, що розкриваються на кам'яному склепінні; величезними витягнутими догори вікнами, прикрашеними вітражами й неодмінною «трояндою» над входом у храм. В основі загального плану готичного храму лежить форма латинського хреста.

Ззовні й усередині собори прикрашалися статуями, рельєфами, вітражами, живописом, що підкреслювали найбільш характерні риси готики - спрямованість угору. Такі були готичні собори в Парижі, Шартре, Бурже, Бове, Амьене, Реймсі (Франція). Дещо відрізнялися собори Англії, для яких були характерні більша довжина й своєрідне перетинання стрілчастих арок склепінь. Найбільш яскравими зразками готичного стилю Англії є Вестмінстерське абатство в Лондоні, собори в Солсбері, Йорку, Кентербері й ін.

Перехід від романського стилю до готики в Німеччини був більше повільним, чим у Франції й Англії. Цим порозумівається наявність великої кількості споруджень еклектичного стилю. Брак будівельного каменю, особливо в північних районах Німеччини, започаткував цегельну готику, що поширилася досить швидко по всій Європі. Першим цегельним готичним храмом була церква в Любеку (XIII ст.)

В XIV ст. виникає нова техніка — полум'яніюча готика, для якої було характерним прикрашення будівлі кам'яним мереживом, тобто найтоншим різьбленням по каменю. До шедеврів полум'яніючої готики можна віднести собори в містах Амбері, Амьені, Аласоні, Конші, Корбі (Франція). Готична архітектура висунула нові вимоги до скульптури й живопису. З'являється кругла скульптура, зображення стає більш реалістичним, багатша палітра фарб.

Самобутньою рисою православних храмів є багатоверхість, що втілювала уявлення про світ великий, різномовний і вод­ночас єдиний у соборній зібраності. В інтер'єрі соборна ідея реалізувалася за допомогою іконостасу з його ідеєю моління, святих про спасіння людства. Кольори храму, просвітленість тем та образів декору одухотворяли світлою радістю, надією і добром його архітектурний космос.

Середньовічний храм був також літописом історичного часу. Багатоверхі храми Київської Русі, що втілювали ідею об'єднан­ня земель навколо центру (Софійський собор у Києві), у пе­ріод феодальної роздробленості замінили на одноверхі, більш мужні й суворі (П'ятницька церква у Чернігові, Успенський собор у Володимирі-Волинському). Надії часів національно-визвольного руху відобразилися в багатокупольності Преображенської церкви у Великих Сорочинцях та Юріївського со­бору Видубицького монастиря в Києві.

Ікона в добу Середньовіччя стала найважливішим актом культури, оскільки уможливлювала спірітуалізацію світу. За Є. Трубецьким, ікона — це пристрасне бажання людини зро­зуміти надбіологічний зміст буття, який не лежить на по­верхні, а зашифрований, трансцендентний. Ікона не знала перспективи, що відкриває глибину простору; в ній домінува­ла площина і єдино можливий рух сходження.

Канонічно-імперсональний світ ікони був символічним. У давньоукраїнській іконі "Юрій Змієборець" червоний колір плаща героя означує ситуацію кривавої битви з чудовиськом, стіни з баштами — місце події, темна печера — належність дракона, що виповзає з неї, силам пітьми; у давньоруській іконі "Трійця" Андрія Рубльова схилені одна до одної голови ангелів знаменують злагоду і братську любов, чаша на столі — жертву, характер плину ліній, ніжний смуток кольорів — настрій печалі.

Ікона досліджувала внутрішній, духовний зміст буття. її персонажі відсторонені від світу земного, усвідомлюють гли­бини духу, осягають присутність божественного в усьому. Так, для вітчизняної духовності Христос — насамперед Людина, Спаситель, Вчитель (на відміну від європейського Вседержи­теля та Судії), тому в українських іконах переважало відчут­тя його мужньої стійкості і скорботної внутрішньої зосере­дженості ("Пантократор" майстра Дмитрія). Українські богородичні ікони також сповнені активної життєвої сили ("Волинсь­ка богоматір"). Звертання до іконографічних сюжетів "Одигітрії", "Покрови" свідчило про розуміння Божої Матері як держательки світу, захисниці, опори в усіх життєвих бурях.

Література.Важливим елементом художньої культури Середньовіччя була літературна творчість. Високого розвитку досягає усна поезія. Кращими її зразками є добутки героїчного епосу Англії й Скандинавії. Найбільший твір героїчного епосу Англії «Поема про Беовульфа», створена близько 700 р. й оповідає про ратні подвиги мужнього, справедливого й безстрашного витязя Беовульфа.

Пам'ятник скандинавського епосу — «Старша Эда» представляє збірку древньонорвезьких і древньоісландських пісень і сказань про героїв. Ці твори виконувалися співаками-музикантами.

Досить важливий елемент усної творчості — саги, що зберегли пам'ять народу про дійсні історичні події («Сага про Ньяле», «Сага про Эгиле», «Сага про Эрике Рудий» й ін.).

Ще одним напрямком художньої творчості була лицарська література, що розвивалась у період Класичного Середньовіччя, в умовах феодальної роздробленості. Героєм її був воїн-феодал, який здійснював подвиги. Найбільш відомими є «Пісня про Роланда» (Франція), лицарський віршований роман «Тристан та Ізольда» (Німеччина), «Пісня про Нібелунгів» (Німеччина), «Пісня про мого Сіда» та «Родріго» (Іспанія) і ін.

До західноєвропейської лицарської літератури відноситься й розповсюджена лицарська лірична поезія, що оспівувала зразки вірності дамі серця, заради якої лицарі піддавали себе всіляким випробуванням з ризиком для життя. Поети-співаки, що прославляли у своїх піснях лицарську любов, у Німеччині називалися міннезінгерами (співаки високої любові), на півдні Франції — трубадурами, а на півночі країни — труверами.

Досить значним явищем у літературній творчості середньовічної Європи була поезія вагантів (від лат. vagari — бродити), батьківщиною якої вважається Франція. Разом з появою нецерковних шкіл в XII ст. і виникає дана субкультура - у формі поетичної творчості учнів цих шкіл, які бродили по містах. Особливістю творчості вагантів була їх яскрава антиклерикальна спрямованість. Це викликало відповідні репресивні міри з боку церкви.

Міська культура. З розвитком міської культури пов'язана творчість жонглерів (Франція) і шпільманів (Німеччина), які виступали в XI—XII ст. на площах міст як актори, акробати, дресирувальники, музиканти й співаки. Серед шпільманів (spilman - "букв, той, що грає) можна було зустріти й небагатого лицаря, і школяра, і підмайстра. Церква, як і світська влада, здавна переслідувала шпільманів. Наприклад, судебником («Саксонське зерцало», VIII-IX ст.) шпільмани, як злочинці, стоять поза законом. Той же, хто проти волі батька ставав шпільманом, за судебником втрачав спадщину. Однак, коли в XII ст. серед шпильманів стали з'являтися мандрівні клірики, ставлення до гравців стало змінюватись. Відомо досить багато випадків, коли знатні особи не тільки приймали їх на службу, але й довіряли шпільманам посольські доручення через специфіку їхнього способу життя й досить високий освітній рівень. В цілому для епічного мистецтва шпільманів були характерні анонімність, тобто автор не називав свого імені й не давав власних оцінок діючим особам своїх творів, а також гіперболізм (навмисне перебільшення числа або сили).

Театр.Однією з основних форм театрального мистецтва був церковний театр. Приблизно з XI ст. під час літургії в храмах стали розігруватися драматичні релігійні сценки, основані на біблійному сюжеті, названі містеріями. В XIII ст. ці дійства стали виноситися на площі перед храмом. Учасниками вистав були городяни. По ходу вистави з'явилися різні імпровізації, що включали сценки з буденного життя, та які одержали назву фарсу. Пізніше фарсом стали називати самостійну форму середньовічного сатиричного, гумористичного, найчастіше фривольного змісту спектаклю, персонажі якого представляли певні соціальні типи.

Одночасно широкого поширення з XIII ст. набуває особливий жанр драми у віршах — мораліте, повчальної алегоричної п'єси, персонажі якої були уособленнями чеснот і пороків.

Вже в XIV ст. у культурному житті європейських країн виникають нові тенденції, що проявляються в посиленні інтересу до людської особистості, реалістичному відображенні дійсності. Особливо ці тенденції стали помітні в культурі середньовічної Італії. Наближався новий період у культурному розвитку Західної Європи — Ренесанс.

Отже, епоха Середньовіччя не може розглядатися як період провалу в розвитку західноєвропейської культури від античності до Нового часу. Також навряд чи можна дивитися на неї як на період своєрідного застою. При всій суперечливості культурологічного процесу більш правомірне твердження про те, що саме в цей час склалися найважливіші риси західноєвропейського християнського типу культури на основі загального поширення християнства. Інститут церкви, християнське віровчення займали в розглянутий період домінуючі позиції практично у всіх сферах культурного життя середньовічного суспільства. Однак наприкінці епохи Класичного Середньовіччя чітко виявилася тенденція до секуляризації насамперед у духовній сфері на основі поширення гуманістичних ідей.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.