Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Християнство і його роль у розвитку європейської середньовічної культури



Основними рисами Раннього Середньовіччя є процес формування європейської спільності народів, складання феномена західноєвропейського християнського типу культури на основі загального поширення християнства. Християнство виникло в умовах глибокої соціально-економічної кризи, що охопила рабовласницькі підвалини Римської імперії й в кінці IV ст. стає державною релігією в Римі. Спочатку в I ст. н.е. християнство ще не знало церковної організації. Інститут священства заміняли пророки, учителі, апостоли, проповідники, які виходили із числа рядових віруючих і вирізнялися харизмою. (Під харизмою (від греч. charisma - милість, божественний дарунок) розумілася здатність, дарована духом, до пророцтва, учителюванню, здійснення чудес, зціленню й т.п.)

З поступовим зосередженням керівництва християнськими громадами у руках пресвітерів, дияконів, а потім єпископів формується інститут священства. Єпископи стають охоронцями віри, пастирями, що наглядають за парафіянами, а також починають безконтрольно розпоряджатися майном християнської громади. По мірі зростання окремих громад єпископи оточували себе посадовими особами, у коло обов'язків яких входила проповідницька діяльність поряд з фінансовою, судовою й ін. На тлі занепаду міського самоврядування, ослаблення інституту світської влади єпископи стають першими особами в містах і міських округах. Проте столиця старіючої Римської імперії залишалася центром християнства, а її християнська громада прагнула надати римському єпископові особливого значення. Так отримує поширення версія про те, що засновником римської громади й першим її єпископом був сам апостол Петро, а починаючи з IV ст. римський єпископ став іменуватися папою римським.

Укріпленню й поширенню християнства й церкви, що формується, сприяли Нікейский (325 р.) і Константинопольський (381 р.) Всесвітні собори, на яких були прийняті основні положення християнського віровчення, сформульовані в 12 пунктах «Символу віри». Вони й стають обов'язковими для всіх християн. Нікейский собор прийняв догмат про триєдність Бога: «Син Божий є істинний Бог, народжений від Бога Отця раніше всіх віків і так само вічний, як Бог Отець; Він народжений, а не створений, і єдиносущий з Богом Отцем». Константинопольський собор затвердив догмат про рівність й «єдиносущність» Божественної Трійці. Віра у воскресіння Христа, у воскресіння мертвих, у Божественну Трійцю стала основою християнського вчення. Разом з тим християнство вчило, що людина є земним втіленням Бога, любов якого до людини всеосяжна, зло ж − результат первородного гріха й порушення заповідей. Слабка й схильна до гріха людина може одержати порятунок за допомогою церкви.

Християнство усе більше стає універсальним вченням, охоплюючи величезні маси людей, що мали різний соціальний стан. Цьому сприяв насамперед його світоглядний аспект, що трактує людину поза залежністю від соціального статусу як земне втілення Творця, покликаного прагнути до досконалості тернистим шляхом відмови від тлінної, земного й нескінченної любові до Творця й любові до ближнього за прикладом Ісуса Христа. Разом з тим християнство зовсім не відкидало, а на початковому етапі скоріше синтезувало культурні досягнення попередніх епох. Крім того, ідея єдиного походження роду людського як не можна краще відповідала процесу утворення великих ранньофеодальних держав, таких як Вестготске королівство, королівство бургундів, франків, імперії Карла Великого (кінець VIII — перша третина IX ст.).

Але така позитивна оцінка нової релігії не відповідає на питання про те, чому протягом усього існування християнство було змушено боротися із численними ворожими йому доктринами, і більш того, потерпати під впливом цієї боротьби зміни. Варто звернути увагу на те, що християнство, як і будь-який тип культури, що претендує на панування, по-своєму сформулювало головне протиріччя, що лежить в основі світу. Це протиріччя між земним і небесним, тілом і духом безкомпромісно вирішувалося християнством на користь останнього. Християни були покликані в такий спосіб заперечувати a priori прояви земного життя. А це призводило на практиці до жорсткої регламентації всіх видів культурної діяльності людини з боку церкви. Звідси беруть початок численні єресі та інші види опору, що жорстоко придушувалися церквою.

Становище римсько-католицької церкви з моменту падіння Риму відрізнялося від становища греко-католицького християнства. Так, вже в V ст. Візантійські імператори домоглися істотного підпорядкування церкви своїй владі, включення її в політичну систему. Незважаючи на те, що вищим органом греко-католицької церкви були собори, рішення про їхнє скликання приймав візантійський імператор.

На Заході Європи положення церкви було іншим. Вона не тільки не підкорялася верховній політичній владі, але й зберегла практично повну самостійність у вирішенні внутрішніх і цілої низки політичних питань, починаючи з IV ст., з моменту оформлення інституту папства. Втім, історія папства знала й період різкого ослаблення (X — сірий. XI ст.), коли в умовах міжусобиці, що загострилася, папський престол був тимчасово підлеглий світської влади німецьких імператорів. Але вже із середини XI ст. могутність і незалежність пастирів римсько-католицької церкви були відновлені. А в наступний період Класичного Середньовіччя (XII—XIII ст.) вплив католицької церкви й папства на всі сфери громадського життя ще більше зросло. Досить згадати про самого могутнього главу католицької церкви папу Інокентія ІІІ (1198—1216). Якщо його попередникові Григорію VII (1073—1085) довелося боротися за розмежування влади духовної від світської, то через сто років Інокентію III вже вдалося не тільки одержати незалежність від світської влади, але й змусити окремих монархів визнати васальну залежність від Ватикану. Спадкоємець Григорія VII мав уже повну підставу порівнювати владу духовну й світську із сонцем і місяцем: подібно тому як місяць одержує своє світло від сонця, так і королівська влада одержувало при Інокентієві III свій блиск і велич від влади папської. Відповідно активізувалося втручання церкви в міжнародні справи, розширилася місіонерська діяльність, зросла її економічна могутність.

У значній мірі зростання впливу католицької церкви, а разом з цим і утвердженню західноєвропейського типу культури сприяв остаточний розрив між західними й східної християнськими церквами. Розбіжності між охоронцями віри набули форми теологічної суперечки про те, чи виходить Дух Святий тільки від Бога-Отця (як стверджували візантійські теологи) або від Бога-Отця й Бога-Сина (на чому наполягав Рим).

Протягом сторіччя розбіжності набували все більш непримиренного характеру, і в 1054 р. обидві церкви (православна і католицька) проголосили повну незалежність одна від одної. Цей розрив сприяв у певній мірі закріпленню розходжень і деяких особливостей у культурному розвитку Західної Європи й народів, що опинились під впливом православ'я.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.