Список використаної лутератури

План

1. Сутність поняття «активність особистості»

2. Види, рівні, показники та критерії пізнавальної активності студента.

3. Способи активізації навчально-пізнавальної діяльності.

1. Сутність поняття «активність особистості»

Активність живих істот - один а головних і необхідних виявів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення потреб організму Але активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є виявом інстинктивних біологічних потреб організму, а в людини поштовхом до активності є її свідомі й цілеспрямовані прагнення.

Активність людини та форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально спрямований характер. Щодо питання про джерела активності особистості в психології існували різні точки зору.

Уперше питання про активність особистості порушене австрійським психіатром 3. Фрейдом - фундатором теорії та практики психоаналізу. Головні положення цієї теорії обґрунтовують думку, що до активності людину спонукають її інстинктивні потяги, притаманні їй від народження, які передаються спадково. Це світ інстинктів, біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, природа виникнення яких "невідома". Засадовим для його теорії є визнання пріоритету біологічного в людині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звернення до царини підсвідомого у психіці людини, яке істотно впливає на її життєдіяльність.

Неофрейдисти відштовхувались від головних постулатів 3. Фрейда про підсвідоме - Ід, але применшували значення сексуальних мотивів і намагалися зосередитися на пошуках нових рушіїв людської поведінки. Неофрейдизм виходив з визнання вирішальної ролі оточення та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексуальних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідомлення особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможливості досягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Б. Фромм) тощо.

Розробляючи проблему активності особистості, вітчизняна психологія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби - в їжі, одязі, знаннях, праці.

Потреба - це вимога, яка виявляє залежність людини від певних умов, необхідних для її життя та діяльності Потреби завжди відображають стійкі життєво важливі залежності організму від середовища.

Людські потреби розвиваються в діяльності разом з розвитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам спосіб задоволення потреби зумовлює розвиток та сприяє формуванню нових потреб, які неминуче виникають у різних сферах суспільного буття, людської діяльності.

Чим вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, тим багатшими і різноманітнішими є його потреби. Внутрішніми спонуками до дій стають мотиви, які є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях їх задовольнити.

Мотив — це реальне спонукання, яке змушує людину діяти в певній ситуації, за певних життєвих обставин.\

Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес - це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво важливих об'єктів. Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них.

Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов'язаний з особистою зацікавленістю об'єктом, з прагненням більше його пізнати, опанувати ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, в захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.

Особистість може бачити в об'єктах та життєвих явищах те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Установки можуть бути і позитивними, якщо вони грунтуються на довірі, симпатії, схвальній громадській думці, і негативними, коли вони мають упереджений, необ'єктивний характер.

Специфічною формою установки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлювана думка групи.

В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяльності особистості. Об'єкт, що може задовольнити потреби особистості, постає в її свідомості як мета. Якщо особистість чітко усвідомлює власний життєвий шлях і життєву мету й передбачає реальні шляхи для ЇЇ досягнення, то розкривається перспектива особистості.

Перспектива робить дії людини впевненими, цілеспрямованими, живить їх енергією. Брак життєвої перспективи або її втрата можуть викликати стан фрустрації, тобто порушення планів, зневіру, безнадійність, відчай. Потрапивши у такий психологічний дискомфорт, особистість втрачає здатність до об'єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість.

Стан фрустрації може бути зумовлений завищеною самооцінкою особистості, коли вона виявляє схильність обирати в житті надто складні, понад силу для неї цілі, внаслідок чого зазнає невдач. При адекватній самооцінці людина обирає цілі, які відповідають її можливостям, і успішно їх реалізує.

Самооцінка буває і заниженою. Занижена самооцінка зумовлена невпевненістю людини у своїх можливостях, внаслідок чого вона орієнтується на вибір надто простих цілей. Людина із заниженою самооцінкою не здатна реалізувати свій особистісний психологічний потенціал, внаслідок чого уповільнюється її розвиток і в її психіці можуть закріпитися певні зумовлені цим риси.

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особистості є її спрямованість.

Спрямованість особистості - це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість.

Спрямованість разом із світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини. Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість.

Самосвідомість — це усвідомлення людиною себе самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм свого вияву. Одна з них пов'язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності і виявляється у самоспостереженні, самооцінці, самоаналізі.

Самоусвідомлення особистістю змін, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню, об'єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною сферою самосвідомості пов'язані такі ЇЇ вияви, як самолюбство, самовихваляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. Вони у формі певних переживань виявляють ставлення людини до себе самої порівняно з іншими людьми.

Вияви самосвідомості у формі стриманості, самовладання, самоконтролю, самодисципліни, ініціативності пов'язані з вольовим боком психічної діяльності людини. Головні форми вияву самосвідомості особистості тісно пов'язані з усіма аспектами її життя та діяльності.

Особистість як істота суспільна формується впродовж навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль для її становлення відіграють вроджені якості. Зовнішні чинники впливають на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте.

Щоб пізнати особистість, вивчити її психологію, необхідно з'ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості її оточення та взаємодії з ним.

2. Види, рівні, показники та критерії пізнавальної активності студента.

Проблема пізнавальної активності студентів була і буде завжди. Від її розв’язання залежить ефективність навчальної діяльності, розвиток інтересу до навчання, формування самостійної думки, підготовка до життя. У педагогічних дослідженнях найчастіше пізнавальну активність розглядають як таку організацію сприйняття навчального матеріалу студентами, при якій засвоєння знань відбувається шляхом розкриття взаємозв‟язків між явищами, порівняння нової інформації з відомою, конкретизація, узагальнення, оцінка навчального матеріалу з різних точок зору. Також, відмічається, що активізація – це діяльність, яка спрямована на стимулювання процесу усвідомлення майбутніми учителями їхніх загальних інтересів і потреб як єдиної групи, визначення необхідних засобів та активних дій для досягнення усвідомлених цілей.

Досліджуючи проблему активізації, Т.Г. Щукіна основну увагу приділяє сумісній діяльності викладача та студентів, спонуканню їх до енергійного, цілеспрямованого здійснення, подоланню інерції та пасивних стереотипних форм викладання та навчання. Розглядаючи поняття активності в процесі навчальної діяльності, можна відмітили, що існує два погляди на нього: як на активність студента в процесі навчання та як на активність самого навчального процесу. В.І. Орлов, розглядаючи активність майбутніх вчителів у навчальній діяльності, охарактеризував її як ставлення студента до навчально-пізнавальної діяльності, яке характеризується прагненням досягти поставленої мети в межах заданого проміжку часу. Психологи та дидакти звертають увагу на залежність активності від таких психічних процесів, як увага, наполегливість, сумнів, інтерес, здогадування, аналіз, синтез тощо. В роботах з проблем активності студентів у навчанні відмічається, що їх активність пов’язана зі ставлення до предмету та процесу діяльності. Активність студентів у навчанні виражає їх ставлення до мети діяльності, за якою стоїть мотиваційна сфера, яка забезпечує прагнення отримати спланований результат.

Взагалі, активність студентів виступає як показник ставлення до пізнання в конкретній навчальній ситуації, і як якість особистості, що має соціальне значення. Такий показник ставлення до пізнання стоїть в основі формування вказаної якості. Певне ставлення майбутніх вчителів, до різних ситуацій, навчально- пізнавальної діяльності в ході навчання приводить до перетворення такого ставлення в стійку рису характеру. Активність починає реалізуватися в практиці навчання і стає звичною формою поведінки.

Активність виражається через запитання, прагнення мислити, пізнавальну самостійність процесах сприйняття, відтворення, розуміння, творчого застосування. Ознаками сформованості активності особистості виступають: ініціативність, характеристика діяльності, енергійність, інтенсивність, ставлення до діяльності, добросовісність, інтерес, самостійність, усвідомлення дій, воля, наполегливість в досягненні мети та творчість. Завдяки таким ознакам можна простежити підвищення активності студентів в процесі навчання. Активність особи у пізнанні позитивно впливає на формування її розумових здібностей. Психологічне відображення навколишньої дійсності та засвоєння нових знань ефективно лише при активній участі суб‟єкта пізнання. Усі види активності за їх функціями поділяються на адаптивні та продуктивні. Адаптивні забезпечують пристосування до діяльності. Вони сприяють формуванню численних стереотипів поведінки, звичаїв, навичок, тобто становлять основу для стандартних форм поведінки. При адаптивній активності основною формою навчання виступає навчання "за зразком". Продуктивні функції активності – це основа для виникнення різних психічних новоутворень, які не є необхідними для адаптації. Для них основою стає пізнавальна активність суб‟єкта, а мотивом – пізнавальні інтереси, потреби. Результатом такої активності стає “новизна” об‟єкту пізнання. Прояв активності в процесі навчання пов‟язаний з новими пізнаннями світу. Тому в багатьох педагогічних джерелах відмічається важливість саме пізнавальної активності, яка виникає завдяки продуктивній активності. А.І. Гебос звертає увагу на те, що активізація діяльності виступає як керівництво процесом функціонування та розвитку пізнавальної активностістудентів у ході навчання та самонавчання. Пізнавальна активність має зовнішній та внутрішній аспект. Зовнішня сторона виступає як результативність навчально-пізнавальної діяльності в межах зазначеного часу, яка виражається в отриманому результаті. Внутрішня сторона цієї активності складається з потреб, мотивацій діяльності, фізичних та розумових зусиллях і реалізації власних пізнавальних можливостей. Ознаками пізнавальної активності в будь-якій діяльності є готовність до роботи, прагнення до самостійної діяльності, якість роботи, шляхи вибору оптимальних шляхів розв‟язання завдань. При розгляді навчального процесу як виду активності ознаками активності майбутніх вчителів виступають наступні елементи: – питання студентів до викладача та одногрупників; – схильність до аналізу помилок, критичність; – використання отриманої бази знань; – участь в колективній роботі групи (доповнення, виправлення помилок, бажання висловити власну точку зору); – прагнення дізнатись причину та наслідки явища; – самостійне опрацювання літератури зтеми; – вибір складності завдання; – самоконтроль, самооцінка, аналіз власних пізнавальних та практичних дій. Пізнавальної активності у навчальному процесі вимагає об‟єктивної закономірності навчання як активного процесу пізнання. Це виступає важливим фактором необхідності активної діяльності студентів у пізнанні. Суть останнього полягає в тому, що характер та ступінь активності їх в навчанні можуть бути різними. У навчально-виховному процесі, стимулами пізнавальної активності, крім внутрішнього стимулу – пізнавального інтересу, можуть також виступати такі педагогічні прийоми, як заохочення, розкриття необхідності та значення навчального завдання (мотивація), підкреслення розвитку позитивних рис особистості в процесі навчання, своєчасне визнання успіхів, активна позиція викладача, довіра студентів та інші, які вже стають зовнішніми стимулами пізнавальної активності. Вдалий вибір методів та прийомів в конкретній навчальній ситуації є важливим стимулом активізації як пізнавальної діяльності, так і навчально- виховного процесу. Пізнавальна активність студентів є показником якості їх навчально-пізнавальної діяльності, спрямованої до ефективного оволодіння знаннями та способами діяльності. Враховуючи ознаки, науковцями виділялись різні рівні пізнавальної активності студентів.

Так, наприклад, О.С. Дубинчук встановила наступні рівні пізнавальної активності :

1. Репродуктивно-повторювальна активність, за допомогою якої досвід однієї людини накопичується завдяки досвіду іншої.

2. Пошуково-виконавча активність, яка передбачає такий ступінь самостійності студентів, який дозволяє їх зрозуміти задачу та відшукати самому засоби її розв‟язання.

3. Творча активність, коли майбутній вчитель самостійно ставить певну задачу та вибирає нешаблонні, оригінальні шляхи її розв‟язання.

Ці рівні не ізольовані один від одного, вони взаємопов‟язані, можуть співіснувати та відповідають певним віковим категоріям. У цій системі на рівнів пізнавальної активності звертається увага на те, що одним з головних завдань в педагогічній діяльності майбутнього вчителя є піднесення активності до рівня самостійності. Вона проявляється в умінні висловити думки незалежно від чужого погляду. Активність не завжди поєднується з самостійністю, але є необхідною умовою самостійності. Основою для самостійності виступає система знань, вмінь та навичок, якою володіє студент, а також використання вже засвоєного приводить до оволодіння новими знаннями, вміннями та навичками. В навчальному процесі повна самостійність не можлива. Тому, головною ознакою самостійності студентів є досягнення поставленої мети без сторонньої допомоги, але з необхідною участю в цьому процесі викладача. Саме він найчастіше виконує такі елементи діяльності, як постановка мети, формулювання завдання та перевірка отриманих результатів. Варто відмітити, що самостійність в навчанні виступає як синтез пізнавальної, практичної та організаційно-технічної самостійності. Основа забезпечення самостійності в навчанні вбачається в характері використання знань. У зв‟язку з цим, виділяється пізнавальна та практична самостійність.

Сама ж пізнавальна самостійність розвивається в активній навчальній діяльності. М.І. Махмутов відмічає такі ознаки пізнавальної самостійності студентів, як:

– вміння отримувати нові знання та навички, використовуючи різні джерела; – вміння в своїй подальшій освіті використовувати раніше отримані знання;

– вміння практично застосовувати знання та навички в розв‟язуванні будь-якого життєво важливого питання.

Розвиток пізнавальної самостійності студентів в навчальному процесі відбувається завдяки системі прийомів, методів, форм навчання, які адекватні досягнутому рівню навченості. Їх вдалий підбір в методиці навчання приводять до активізації навчального процесу. Вибір методів та прийомів навчання, їх використання вимагають від кожного педагога прояву великої педагогічної майстерності та творчості. Головною метою у цьому виборі повинно виступати спрямованість вибраних методів на розвиток пізнавальної активності та пізнавальної самостійності. Поєднання цих рис особистості перетворюється в пізнавальну самостійну активність.

Здійснюючи аналіз самостійної активності студентів, М.І. Махмутов виділяє чотири рівні:

1. Рівень несамостійної активності (звичайної) – сприйняття студентом пояснень викладача, засвоєння зразка розумової діяльності в умовах проблемної ситуації, виконання їм самостійної роботи, вправ відтворюючого характеру, усне відтворення.

2. Рівень напівсамостійної активності характеризується використанням попередніх знань в новій ситуації та прийняттям участі в пошуку способу розв„язання поставленої проблеми.

3. Рівень самостійної активності – виконання робіт репродуктивно-пошукового типу, коли студент сам працює з текстом підручника, використовує попередні знання в новій ситуації, конструює, розв‟язує задачі середнього рівня складності, доводить гіпотези з незначною допомогою викладача.

4. Рівень творчої активності – виконання самостійних робіт, які потребують творчого уявлення, логічного аналізу та відкриття нового способу розв’язання навчальної проблеми, самостійного доведення, самостійні висновки та узагальнення тощо.

Пізнавальна активність є важливою потребою сучасного навчального закладу. Тому педагогічна наука, спираючись на результати досліджень психології, фізіології і важливості положення теорії пізнання, розв‟язує основні завдання навчання в руслі кількох концептуальних підходів. Серед них особливо виділяються асоціативно-рефлекторна теорія й теорія поетапного формування розумових дій. Решта з них, зокрема концепція проблемно-діяльнісного навчання, програмованого навчання, стосовно особисто- орієнтованого навчання.

Висока керованість процесом навчання досягається за допомогою навчальної програми, яка забезпечує строгу систематизацію навчального матеріалу і послідовність дій студентів. Найповнішим виявом активності студентів у пізнавальній діяльності є їхня ініціатива і самостійність. Причому активність у навчанні має виявлятися не лише на заняттях, а й під час виконання різних видів домашніх робіт та власних проектів. Така особливість активної пізнавальної діяльності свідчить про сформованість умінь організовувати власну діяльність.

4. Способи активізації навчально-пізнавальної діяльності.

Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності студентів є слідуючи: методи стимулювання інтересу до навчання, методи стимулювання обов'язку і відповідальності. Викладач може і повинен створювати такі ситуації, коли в студентів виникає інтерес до вивчення того чи іншого матеріалу. З цією метою необхідно організовувати перегляди навчальних телепередач, фрагментів кінофільмів. Інтерес студентів не повинен бути просто інтересом, він повинен стати засобом активізації навчання, сприяти кращому запам'ятовуванню матеріалу, захопленню студентів новим, ще незнаним, незвіданим, іноді парадоксальним. Викладачі, які недооцінюють мотиви збудження інтересу, не мають почуття гумору, зацікавленості, здебільшого просто байдужі до своєї викладацької роботи, програють у всьому, самі залишаються невдоволеними роботою, студентами. Як метод стимулювання інтересу до навчання набувають великого значення пізнавальні ігри. Це ігри електровікторини, ігри-автомати. Ігрові методи навчання поділяються на не імітаційні та імітаційні. Не імітаційні реалізуються в умовах традиційних занять: лекція, розповідь пояснення, бесіда. До них відносяться: аналіз конкретних ситуацій, імітаційні вправи, ділові ігри, ігрове проектування, розігрування ролей, метод тренажу. Пізнавальні ь допитливість та кмітливість, ігри в навчальному сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм і збуджують емоційну наснагу. Те, що в звичайній ситуації можездаватися нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим. Однак це не значить, що все навчання слід перетворити в гру. Гра має займати певне місце в навчальному процесі та суттєвим є не лише її якісний бік, тобто ж і які ігри застосовувати, але й кількісний, тобто скільки ігор використовувати в навчальному процесі. Доцільність використання дидактичної гри поряд з іншими методами навчання залежить від багатьох факторів, перш за все від тих, які визначають підхід до вибору будь-якого методу в процесі навчання (творчість педагога з одного боку, та відповідність вимогам принципу з іншого).
Навчальні дискурси можуть викликати інтерес до їх предмета, коли вони вміло організовані. Попередня підготовка викладача полягає у визначенні теми дискусії, поділу її на питання, що обговорюватимуться. Підготовка студентів полягає насамперед в читанні різноманітної літератури з теми дискусії. Важливу роль відіграють правила ведення дискусії, ініціатива викладача і ведучого. Дискурс успішніше ведеться між паралельними групами, що вивчають одну і туж з саму тему з предмету.
Імітаційні методи реалізуються у вигляді нових форм, імітують певний вид діяльності у вигляді ігрових ситуацій, змагань, конкурсів, поєдинків. Серед них викликають інтерес аналіз життєвих ситуацій. Незважаючи на те, що це не заплановано жодною програмою, час від часу, коли це виявляється доречним, бажано розбирати якусь життєву проблему, підійти від теорії до практики життя. Застосування кожної із цих методів у різних умовах навчального процесу спонукає до виявлення різного рівня пізнавальної діяльності студента.
Друга група це методи стимулювання обов'язку і відповідальності. Педагог повинен привчати студента до праці і якщо студент зі школи не звик працювати за принципом "треба", то важко доведеться викладачу. Бо поняття "хочу-не хочу" і "треба" закладаються в психіку дітей в ранньому віці. Але це не означає, що викладач повинен застосовувати жорстку систему тиску й покарань на студента. Він повинен передусім роз'яснити мету навчання предмета. Насамперед слід пояснити важливість вивчення даного предмету в суспільних та особистих інтересах студента, в оволодінні обраною спеціальністю. Це слід підкреслювати неодноразово і поступово, це здійснює свій стимулюючий вплив.
Вимоги до вивчення предмета в навчальному процесі є різноманітні: дисциплінарні, організаційно-педагогічні. Ними стимулюють певний упорядкований, системний хід діяльності студентів, ненав'язливе, але повсякденне виконання, відповідальність. Виконання цих вимог привчає студентів до навчальної дисципліни і, навпаки відсутність або недодержання їх знижує ефективність усього процесу. Викладач вже від початку роботи з групою має чітко визначити вимоги до вивчення свого предмету і тоді студенти передають один одному, що в такого-то викладача необхідно вчити предмет, бо він вимогливий.
Заохочення та покарання теж є методом стимулювання. Звичайно, головну роль відіграє оцінка студента, одержана за успіхи чи невдачі у вивченні предмета. Але поряд з цим багато важить для більшості студентів усне схвалення роботи студента чи осуд його поступників. Тут необхідно тільки педагогу встановити внутрішній закон - не користуватися ніколи антипедагогічними прийомами: виведення з уроку, виставлення оцінки не за знання з предмета, а за поведінку, виставлення крапок у журналі замість оцінки. Викладач, може сказати студенту, який особливо "розгулявся" в нього на уроці "Ви погано сприймаєте новий матеріал, подивимся, як Ви його засвоїте, опрацювавши самостійно". А на слідуючому уроці справді попитати студента з цього матеріалу і виставити йому об'єктивну оцінку.

Список використаної лутератури

1. Бабина Н.Ф. Как активизировать познавательную деятельность учащихся / Н.Ф. Бабина – Школа и производство. – 2003.– № 3. – С. 16-18.

2. Гебос А.И. Психология познавательной активности учащихся (в обучении). – Кишинев: Штиинце, 1975. – 104 с.

3. Дубинчук Е.С. Активизация познавательной деятельности учащихся средних профессионально- технических училищ в процессе обучения. – К.: Высшая школа, 1987. – 101 с.

4. Еникеев М.И. Теория и практика активизации ученого процесса / М.И. Еникеев. – Казань: КГУ, 1983. – 145 с.

5. Махмутов М.И. Урок: типологія, структура, аналіз. / М.И. Махмутов // Сов. Педагогіка. – 1986. – №2. – С. 52-58.

6. Орлов В.И. Активность и самостоятельность учащихся в обучении // Специалист .– 2002. – №5. – С. 29- 31.

7. Щукина Г.И. Активизация познавательной деятельности учащихся в учебном процессе. Учеб. Пособие / Щукина Г.И. – М.: Просвещение, 1979. – 160 с

Поиск по сайту: