Моделі економічного розвитку

Економічні стратегії країни значною мірою грунтуються на моделі економічного розвитку, притаманній данній країні. В економіці розвинутих країн можна виокремити декілька моделей, які є типовими. Спільним у моделях розвинутих держав є те, що механізмом їх дії є розвинута економіка ринкового типу; відрізняються вони деякими рисами економічних відносин, що грунтуються на національних традиціях або виходять з конкретної соціально-політичної ситуації всередині країни. Розглянемо деякі з них.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, в меншій мірі Великій Британіі та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена у порявнянні з іншими країнами.

Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін в країні, банківську облікову ставку, зайнятість, тощо.

У цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Вмсокий рівень доходів і заробітної плати мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власника фірм свободу дій у досить широких межах і це стимулює їх підприємництку ініціативу. Приватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин й високий рівень соціального партнерства між робітниками й роботодавцями. Ця модель має два різновиди: демократичний та ієрархічний корпоративізм.

Модель демократичного корпоративізму найбільш поширена в скандинавських країнах, особливо в Швеції. Ідея соціального партнерства є основою цієї моделі. Сильні профспілки здійснюють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки.

Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, освіту, професійну підготовку, охорону здоров’я.

Позитивною стороною шведської моделі є високий рівень захищенності працівників й малозабезпечених та економічно неактивних верств населення. В той же час значні кошти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки, відрахування до пенсійного фонду.

Демократичний корпоративизм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання. Хоча ця модель економічного розвитку є взірцем для країн з транзитивною економікою.

Ієрархічний корпоративизм притаманний Японії, тому він одержав ще назву японської моделі. Ії характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема методами податкової політики.

Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особисто її власнику; керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя.

Фірма функціонує за принципом жорсткої субординації.

Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника, що сприяє підвищенню продуктивнсті праці.

Соціально-ринкова модель розвитку найбільш характерна для Німеччини. Важливою її рисою є підтримка малозабезпечних верст населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджентні кошти на соціальні витрати. В цілому така політика знаходить підтримку підприємців і взагалі заможного населення. Однак, останнім часом володарі великих фірм висловлюють невдоволення високим рівнем податків, що є неминучою платою за великі соціальні виплати. Підприємцям стає невигідним розширювати виробництво в економічному просторі Німеччини.

Модель «дирижизму» була притаманна Франції й Італії в період між двома світовими війнами й уперші повоєнні роки. Суть дирижизму полягає у досить активному втручанні держави в економічні процеси. Це виражається, насамперед, у створенні потужного державного сектора в національній економіці.

Дирижизм також включає такий вид економічного регулювання, як індикативне планування. Державними органами складаються прогнози щодо майбутнього розвитку національної економіки в цілому й окремих галузей і надаються пропозиції щодо використання виробничих потужностей і перерозподілу інвестицій.

З останної чверті ХХ ст. все більш популярною стає ліберальна модель економічного розвитку, хоча погляди науковців з цієї думки розходяться.

Поиск по сайту: