Розвиток пагона з бруньки

На повздовжньому розрізі бруньки можна побачити її внутрішню будову. Осьовою частиною бруньки слугує зачаткове стебло. У його нижній частині можна побачити зачаткові листки. Зачаткові стебло, листки і бруньки разом складають зачатковий пагін. Його верхівку називають конусом наростання. Клітини конуса наростання (твірна тканина — меристема) поділяються, забезпечуючи ріст пагона у довжину, після поділу клітини ростуть, що веде до видовження міжвузлів і всього стебла. У міру віддалення від конуса наростання здатність клітин до поділу зменшується і починається диференціація їх з утворенням основних тканин.

Брунька на зиму завжди вкривається лусочками, які взимку оберігають її від пошкодження морозами. Захисну дію брунькових лусок збільшують волосистий покрив або смолисті клейкі виділення що щільно склеюють лусочки. При розпусканні бруньок зовнішні лусочки опадають, залишаючи невеликий рубчик.

Можливий і інший шлях росту стебла: вставний або інтеркалярний. У таких випадках твірна тканина розділена ділянками клітин, що не мають здатності до поділу. Розташовується, звичайно, ділянка поділу у основі міжвузля. Такий ріст характерний для злакових.

Бру́нька (gemma) — зародок пагона рослин, що забезпечує його верхівкове наростання та галуження. Зазвичай знаходиться в пазусі листка або на верхівці стебла. Після формування брунька може знаходитися деякий час в стані спокою або одразу давати початок пагону.

Типи бруньок

Вегетативна (ростова) брунька являє собою зародковий пагін, в ній знаходиться сильно вкорочена вісь — зародок стебла з конусом проростання на верхівці та тісно розташовані зародки листків. Генеративна (квіткова) брунька несе в собі також зародки квіток та суцвіть. Квіткова брунька, що несе в собі лише одну квітку називається бутоном.

Листкові зародки розвиваються на конусі наростання в акропетальному порядку, тобто знизу догори, і внаслідок нерівномірного росту загинаються до верхівки, утворюючи замкнену бруньку. Зовнішні листкові органи захищають внутрішні меристематичні частини від висихання та пошкоджень, та утворюють всередині бруньки темну вологу камеру. При розгортанні бруньки листки відгинаються від стебла та розсуваються завдяки росту міжвузль стебла, які майже не виражені в бруньці.

Розрізняють верхівкові, або термінальні, бруньки, за рахунок яких йде ріст пагона або його частин в довжину, та бокові, що забезпечують галуження та утворення системи пагонів, і представленні у більшості насінних рослин пазушними бруньками (знаходяться в пазухах листків).

Зовнішні листки або їх частини інколи перетворюються на луски, утворюючи так звані закриті бруньки (характерні головним чином для багаторічних древесних рослин холодних та помірних широт, а також тропічних і субтропічних областей з сухим періодом). При розгортанні таких бруньок луски відпадають, а міжвузля залишаються короткими. В результаті утворюються брунькові кільця, завдяки яким можна визначити межі річних приростів та вік гілки.

Відкриті, або голі, бруньки (без лусок) характерні для багатьох дерев вологих тропічних лісів, але часто зустрічаються також в помірному поясі на незимуюючих (інколи і на зимуюючих, як у горлянки) пагонах трав.

У багаторічних рослин бруньки переживають період спокою (сплячі бруньки), часто пов'язаний з несприятливими умовами середовища, і лише з початком теплого або вологого сезону дають пагін (бруньки поновлення). Бруньки можуть закладатися в пазухах всіх листків, але не всі з них розгортаються одночасно. Сплячі бруньки зберігають життєздатність протягом багатьох років, і з них у випадку пошкодження вищерозташованих частин стебла або гілки розвиваються пагони. Цю здатність бруньок використовують для створення крони плодових і декоративних дерев.

Велике значення має формування додаткових бруньок, які закладаються на стеблах, листках, коренях і служать для вегетативного розмноження рослин.

Сплячі бруньки характерні для листяних дерев, чагарників, чагарничків і деяких багаторічних трав. Це – бруньки, які утворюються на пагоні як і звичні бруньки відновлення, але не розвиваються в нормальні пагони протягом декількох, іноді багатьох, років. Нерідко вони сплять протягом всього життя рослини і гинуть разом з пагоном, на якому утворилися. Зрозуміло, наскільки велике біологічне значення цих бруньок, що становлять резерв і забезпечують не тільки тривале природне оновлення пагонової системи, але і відновлення рослини навіть при дуже серйозних травмах.

11.Основні анатомо-топографічні зони стебла. Вторинне потовщення стебла. Діяльність камбія та перидерми

В С. виділяють анатомо-топографічні зони: зовнішню — епідерміс, внутрішню — центральний циліндр, або стелу, і розташовану між ними зону первинної кори, внутрішній паренхімний шар якої перетворений на ендодерму. Остання граничить з периферичною зоною стели (представленою паренхімною або механічною тканинами) — перициклом (в деяких рослин його немає). Велика частина стели складається з провідних тканин, флоема знаходиться зовні від ксилема . В листяних мохів в центрі С. розташований «провідний пучок», елементи якого лише зовні схожі з провідними елементами флоеми і ксилеми. В судинних рослин формуванню провідних тканин передує розвиток прокамбію . В плавунів ксилема розділена на стрічкоподібні тяжі, оточені флоемою, серцевини немає. В хвощів закриті колатеральні пучки з т.з. карінальной порожниною замість ксилеми маються в своєму розпорядженні довкола центральної повітряної порожнини. В папоротей провідні тканини кільцем оточують серцевину. У С. насінних рослин зустрічаються пучковий і суцільний типи будови провідної системи, пересіченої паренхімними серцевинними променями, що радіально розходяться. Зовнішня частина прокамбію диференціюється в первинну флоему, на периферії якої незрідка розвиваються механічні волокна, внутрішня — в первинну ксилему. Між провідними тканинами залишається шар кліток, створюючих камбій, який відкладає назовні елементи вторинної флоеми — лубу, всередину — вторинної ксилеми — деревини, обумовлюючи потовщення стели.Камбій — твірна тканина, завдяки якій відбувається потовщення стебла дерев'янистих рослин.

З камбію сосни отримують сурогат ванілі — ванілін^[1].

Камбіальний ріст

КАМБІÁЛЬНІ КЛІТИНИ (лат. cambio — змінюю) — клітини утворювальної тканини (меристеми) переважно голонасінних і дводольних рослин. Містяться між деревиною і лубом по всій довжині стебла і кореня у вигляді однорядного циліндричного шару видовженозагострених, чотиригранних, вкритих целюлозною оболонкою клітин. У стеблах К.к. утворюються з прокамбіальних, а в коренях — з паренхімних клітин, рідше — з клітин перициклу. Внаслідок поділу К.к. з його внутрішнього боку формується деревина, а із зовнішнього — луб, що зумовлює ріст осьових органів рослин у товщину. Періодичний (сезонний) характер діяльності К.к. зумовлює утворення у деревних рослин річних кілець. Клітини коркового камбію створюють фелоген — вторинну утворювальну тканину. Клітини фелогену поділяються тангентальними перегородками і відкладають зовні клітини кірку, а всередині клітини — фелодерму. Клітини коркового камбію входять до складу перидерми — комплексної вторинної покривної тканини у рослин. У результаті поділу клітин перидерми зов­ні відкладаються клітини, що відмирають і утворюють шари кірки, а всередині — клітини, що залишаються живими і становлять фелодерму. Від швидкості поділу та продуктивної життєдіяльності клітин камбію значною мірою залежать продуктивність рослин, накопичення в них біологічно активних речовин, які широко використовують у фармації.

12.Анатомо-морфологічна будова листка.Типи листків

Листок (лат. folium, грец. phýllon) — вегетативний орган вищих рослин, похідне пагону, що виконує функції фотосинтезу, транспірації та газообміну. Розміри листків найчастіше знаходяться в межах 3-10 см, однак є й цікаві винятки. Наприклад, Вікторія амазонська, з родини німфейних, має листки діаметром до 2 м, які можуть витримати вантаж більше 50 кг, а деякі тропічні пальми мають листки довжиною 20-25 м (разом із черешком). Це бічна, зазвичай плоска, зеленого кольору частина пагона. Першими листками насінних рослин є сім'ядолі зародка. Потім завдяки заросткам верхівкової меристеми формуються надземні або підземні листки. Листкова пластинка виконує основні функції листка.Черешок виконує опірну і провідну функції, регулює положення листкової пластинки відносно напрямку світла. По черешку проходять судинно-волокнисті пучки, які з'єднують стебло з листковою пластинкою. Прилистки також можуть мати різну форму й розміри.

Листок — бічний дорсивентральний орган пагона з детермінованим (обмеженим) ростом, пристосований до здійснення фотосинтезу, газообміну, транспірації, а також може виконувати запасальну функцію, слугувати для вегетативного розмноження, навіть бути ловильним апаратом у рослин-хижаків.

На одній рослині листки бувають анатомічно та морфологічно відмінними, що доводить їх пластичність. Певні сукупності листків (формації) різняться положенням, будовою та переважаючою функцією. Пластичність листка проявляється у формуванні різних формацій, а також у здатності змінюватися під впливом умов зовнішнього середовища (гетерофілія).

Типовий листок складається з листкової пластинки (lamina), черешка (petiolus) та прилистків (stipulae). Проте наявність двох останніх частин зовсім необов'язкова. Листки без черешка називаються сидячими. Отже, листкова пластинка — основна частина листка. Якщо листкова пластинка одна, то листок називається простим, а якщо кілька — складним.

Наприклад, прості листки мають береза, липа, дуб, бузок, а складні — конюшина, акація, троянда. Листкові пластинки складного листа розміщуються на загальному черешку, який має назву рахіс. Цікаво, що при листопаді, кожен листочок складного листа відпадає окремо.

Виділяють 4 основні типи жилкування:

• паралельне — жилки розташовані вздовж листка паралельно одна одній (напр., злакові);
• дугове — жилки знизу і зверху листка зближуються (напр., подорожник, конвалія);
• сітчасте — чітко виділяється центральна жилка (одна або кілька), від якої відходять бічні, меншої товщини, які, в свою чергу, неодноразово галузяться, утворюючи цілу сітку дрібних жилок (напр., кропива, клен, дуб);
• дихотомічне — жилки галузяться вилчасто (напр., гінкго дволопатеве).

Інші типи жилкування показані на малюнку нижче.

Різноманіття зовнішнього вигляду листя просто вражає, тому, природно, виникає потреба в їх класифікації. Малюнок дає досить вичерпну картину зовнішньої морфології листкової пластинки, розглянемо деякі підходи до її класифікації.

Прості листки залежно від форми листкової пластинки можна поділити на дві великі групи:

• з нерозчленованою пластинкою

· голчастий (хвойні)

· лінійний (злаки)

· ланцетний

· округлий

· яйцеподібний

· оберненояйцеподібний

· щитоподібний

· серцеподібний

· ниркоподібний

· стрілоподібний

· списоподібний тощо;

• з розчленованою пластинкою

· лопатевий — розчленування досягають 1/3-1/4 листкової пластинки

· трійчастолопатевий

· пальчастолопатевий

· перистолопатевий

· роздільний — глибина вирізів понад половину ширини листкової пластинки

· трійчастороздільний

· пальчастороздільний

· перистороздільний

· розсічений — розчленування доходять до центральної жилки чи основи листка

· трійчасторозсічений

· пальчасторозсічений

· перисторозсічений

Це була класифікація простих листків за формою листкової пластинки, на перший погляд вона може здатися складною, проте це не так. До цієї класифікації дещо «не вписується» листок картоплі. Він є своєрідним: за формою він перистий, але розчленування неоднакове, великі долі чергуються з маленькими. Такий листок матиме назву «непарнопереривчастоперисторозсічений».

Наступна класифікація простих листків за формою края листкової пластинки. Розрізняють:

• пилчастий
• двічіпилчастий
• зубчастий
• городчастий
• суцільний та ін.

Класифікація складних листків дещо нагадує класифікацію простих з розчленованою листковою пластинкою. Виділяють:

• трійчастоскладний
• пальчастоскладний
• перистоскладний

· парноперистоскладний (рахіс закінчується двома листочками)

· непарноперистоскладний (рахіс закінчується одним листочком)

13.Галуження та наростання пагона. Формування пагонових систем

Розгалуження - це спосіб збільшення надземної маси та площі поверхні рослини. З верхівкової бруньки зародкового стебла розвивається головне стебло - вісь першого порядку, а з його бічних нирок - бічні стебла (осі другого порядку), які, у свою чергу, розгалужуються, утворюючи осі третього порядку і т.д.

У деревних рослин головне стебло починає гілкуватися на певній висоті. Неветвящихся частину стебла називається стволом. У результаті розгалуження у деревних рослин формується крона. Крону складають різновікові гілки. У чагарників стовбур не виражений, тому що стебла починають гілкуватися біля самої землі. Деякі рослини не гілкуються, як, наприклад, пальми. У процесі еволюції у рослин виробилися такі типи розгалуження як дихотомічне, моноподіальних, симподіальним і ложнодіхотоміческое. Крім того, до спеціалізованих типів розгалуження відноситься кущіння.

Дихотомічне розгалуження, або вильчато, - найпримітивніший тип розгалуження. Галуження втечі в даному випадку здійснюється за рахунок роздвоєння його апікальної меристеми, в результаті чого утворюються дві бічні гілки, які, у свою чергу, дають по дві бічних і т.д. Цей тип розгалуження зустрічається у водоростей (фукус), деяких мохів (маршанція), плаунів, деяких голонасінних і папоротей.

При моноподіальних розгалуження наростання пагона у висоту відбувається за рахунок однієї головної осі - монопод. Від цієї осі відходять бічні, які можуть гілкуватися, але ніколи не бувають вище основної осі. Моноподіальних гілкуються хвощі та деякі голонасінні (хвойні). Рослини з таким типом розгалуження можуть досягати дуже великої висоти (секвоядендрон, 120 м).

Симподіальним розгалуження характерно для покритонасінних рослин. Тут головна вісь або відмирає, або припиняє ріст, тоді зростання рослини продовжує одна або дві бічні осі. У другому випадку розгалуження називають ложнодіхотоміческім. При симподіальним розгалуження зростання рослини в довжину нетривалий через посиленого утворення бічних пагонів, тому ці рослини ніколи не бувають дуже високими. З іншого боку, велика кількість бічних пагонів сприяє більшому утворення пагонів і насіння.

14.Корінь та його основні функції. Зональність кінчика молодого кореня. Первинна анатомічна будова кореня

Ко́рінь — вегетативний орган з необмеженим ростом, який забезпечує закріплення рослин у субстраті, поглинання і транспорт води та розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез органічних речовин, виділення в ґрунт продуктів обміну речовин і вегетативне розмноження.

Основні функції

• Закріплення рослини в субстраті;

• Поглинають і транспортують воду і розчинені в ній поживні речовини.;

• Запасання поживних речовин;

• Взаємодія з коренями інших рослин (симбіоз), грибами, мікроорганізмами;

• Вегетативне розмноження;

• Первинний синтез органічних речовин.

Якщо розглянути головний корінь, можна помітити, що він складається з різних за особливостями будови ділянок - зон. Тож у корені виділяють такі зони: кореневого чохлика, поділу, розтягування, всисну та провідну (мал. 38).
Кореневий чохлик вкриває верхівку кореня. Він складається з кількох шарів живих клітин і запобігає ушкодженням верхівки кореня. Під час просування кореня в глиб ґрунту внаслідок тертя зовнішні клітини кореневого чохлика руйнуються. А його нові клітини постійно утворюються за рахунок твірної тканини. Чохлик - чутлива зона кореня. Він сприймає силу земного тяжіння, завдяки чому визначається напрямок росту кореня в глиб ґрунту.
Під кореневим чохликом розташована зона поділу, її довжина становить 2-3 мм. Складається зона поділу з клітин твірної тканини. Вони постійно поділяються і дають початок іншим типам клітин кореня.
Над зоною поділу перебуває зона розтягування (мал. 38). У ній клітини ростуть: вони видовжуються, просуваючи зону поділу з кореневим чохликом у глиб ґрунту. У верхній частині зони розтягування клітини твірної тканини перетворюються на клітини інших тканин. Довжина цієї ділянки кореня не перевищує кількох міліметрів.

Мал. 38. Зони кореня: 1 - загальний вигляд; 2 - повздовжній розріз

Мал. 39. Кореневі волоски на зародковому корінці (1); будова кореневого волоска(2)

Всисна зона, або зона кореневих волосків, розташована над зоною розтягування. Це ділянка кореня завдовжки 5-20 мм, яка щільно вкрита кореневими волосками (мал. 38). На 1 мм2 поверхні кореня їх може бути декілька сот, а на всіх коренях дорослої рослини -кілька мільярдів. Завдяки цим волоскам поверхня кореня у сотні разів перевищує загальну площу надземної частини.
Кореневі волоски - це вирости поверхневих клітин кореня - його покривної тканини. Саме завдяки кореневим волоскам рослини вбирають із ґрунтового розчину воду і мінеральні солі. Довжина кореневих волосків становить від кількох міліметрів до одного сантиметра. Часто кореневі волоски можна побачити неозброєним оком: вони мають вигляд ніжного прозорого «пуху» навколо зародкового корінця (мал. 39). Тривалість життя окремих кореневих волосків незначна (до 20 діб). Нові кореневі волоски утворюються з клітин, розташованих біля зони розтягування. Тому всисна зона з ростом кореня поступово заглиблюється у ґрунт. Кореневі волоски відновлюються постійно, аж докикорінь не відімре. Але кореневі волоски можна легко пошкодити під час пересадки, тому рослини слід пересаджувати разом із ґрунтом, в якому вони зростали до цього.

Мал. 40. Внутрішня будова кореня

Більшу частину кореня становить провідна зона, або зона бічних коренів. У своїй верхній частині вона межує з основою стебла. Цю
ділянку рослини називають кореневою шийкою. Провідна зона - най-товща ділянка кореня. Тут корінь галузиться - утворюються бічні корені. Провідна зона не має кореневих волосків. Вона лише забезпечує рух уже поглинутих у всисній зоні води і мінеральних речовин до надземної частини рослини, а органічних речовин, навпаки, від стебла до кореня.
Яка внутрішнябудова кореня? Щоб ознайомитись із внутрішньою будовою кореня, розглянемо малюнок 40. На ньому зображено поперечний зріз кореня через зону кореневих волосків. Покривна тканина у цій ділянці кореня складається з одного шару клітин шкірки з тоненькими стінками. Саме ці клітини й утворюють кореневі волоски. Глибше, під шкіркою, розміщена кора кореня. Вона складається з багатьох шарів клітин основної тканини. По цій тканині розчини поживних речовин рухаються від кореневих волосків до провідних тканин, розташованих у центральній частині кореня.
Центральна частина кореня становить центральний циліндр. У багаторічних рослин він може бути оточений шаром клітин бічної твірної тканини. Завдяки поділу цих клітин корінь потовщується, а у провідній зоні можуть виникати бічні корені. У центральному циліндрі формується провідна система рослини - ксилема та флоема. До складу ксилеми входять судини. По ній відбувається висхідний рух поживних речовин, тобто від кореня до надземної частини рослин. А по флоемі транспортуються органічні сполуки від зелених надземних частин до кореня (низхідний рух). До складу флоеми входять ситоподібні трубки. У центральному циліндрі також розташовані механічна та основна запасаюча тканини.

15метаморфози вегетативних органів рослин. Видозміни пагона і кореня

пагін

Розрізняють підземні й надземні видозміни пагонів. Серед підземних видозмін найпоширеніші кореневища, бульби, цибулини.

Кореневище — видозмінений підземний пагін. Своїм зовнішнім виглядом дещо нагадує корінь, від якого відрізняється наявністю вузлів, міжвузлів, пазушних та верхівкових бруньок.

Відсутність кореневого чохлика. Замість листків на ньому є луски, у пазухах яких бруньки можуть дати початок пагонам. Під бруньками утворюються додаткові корені.

Утворення кореневищ властиве багаторічним трав’янистим рослинам різних родин однодольних і дводольних. З однодольних кореневища найчастіше зустрічаються у багаторічних злаків (пирій, тонконіг).

Кореневище бере участь у ґрунтовому живленні, запасанні поживних речовин, вегетативному розмноженні, утворює наземні пагони. В вигляді кореневища рослина, після відмирання наземних частин, перезимовує.

Використання: в їжу — хрін; виготовлення ліків — валеріана; виготовлення технічної сировини — барвників — герань грузинська; ефірних олій, дубильних речовин.

Деякі рослини з довгими кореневищами використовують для закріплення пісків.

Бульба. Бульби бувають підземні (картопля) і надземні (кольрабі). Бульба — це потовщені підземні частини стебла. Ці потовщення утворюються на видозмінених підземних стеблах – столонах.

У бульби є основа і верхівка. Основою бульба прикріплюється до столона. Хлорофілу бульби не містять, але на сонці зеленіють. Бульби картоплі мають сильно вкорочені меживузля. Листя на підземних бульбах редукують до дуже дрібних, малопомітних лусочок, у пазухах яких містяться бруньки — вічка. Бульби служать для розмноження рослин та нагромадження поживних речовин і перебуття несприятливих пір року.

При сприятливих умовах бульби легко проростають і завдяки запасним речовинам дають початок самостійним рослинам.

Бульби картоплі та інших рослин широко використовуються у харчовій і хімічній промисловості.

Цибулина. Цибулина — підземний, рідше надземний пагін з дуже коротким плоским стеблом (денцем) і м’ясистими, соковитими листками (лусочками), які запасають воду і поживні речовини. З верхівкової та пазушних бруньок цибулини виростають надземні пагони, а на денці утворюються додаткові корені. Зовнішні лучки цибулини здебільшого сухі, плівчасті і відіграють лише захисну роль. У пазусі деяких лусок цибулини є бруньки, з яких можуть розвиватися дочірні цибулини – так звані дітки.

Цибулини формуються у багатьох лілійних рослин: цибулі, лілії, тюльпана. У деяких лілійних можуть бути надземні цибулини. Звичайно вони утворюються у суцвіттях (у дикої цибулі, часнику).

Цибулини допомагають рослині вижити за несприятливих умов і є органом вегетативного розмноження. Серед цибулевих багато декоративних рослин. Часник і цибуля використовуються в медицині і харчовій промисловості.

Видозміненими надземними пагонами є колючки (дика груша, терен, глід, обліпиха). Вони розташовані у пазухах листків і захищають рослину від поїдання тваринами. Пагони можуть видозмінюватися на вусики (виноград, огірок, гарбуз). Це виткі пагони, що обкручуючись навколо різних опор підтримують стебло в певному положенні.

Вуса (суниця) — дуже тонкі, з видовженими міжвузлями, повзучі стебла. Вони вкорінюються у вузлах і дають початок новим рослинам..

Гілки першого, другого та кожного наступного порядків разом з листям, квітками й плодами складають загальну крону рослини. Крони бувають: кулясті, пірамідальні, яйцевидні, колоновидні. Усі гілки в кроні дерева різновікові. Наймолодші з них — гілки останнього порядку. Формування крони залежить не тільки від способу галуження, але й від впливу зовнішніх чинників. Наприклад крона густіша завжди з того боку де кращі умови освітлення. Людина може штучно формувати крони дерев та кущів для естетичних потреб.

Корінь

У тропічних дерев, що ростуть на ґрунтах, бідних на кисень, або на болотах, утворюються дихальні корені — пневматофори (мангрові), що ростуть угору; вони підіймаються над поверхнею субстрату і забезпечують дихання.

Ходульні корені утворюються на надземних пагонах, закріплюються в ґрунті і міцно утримують рослину (фікус-баньян, кукурудза). Деякі рослини-паразити (повитиця) або напівпаразити (омела) утворюють корені-присоски (гаусторії). У витких і лазячих рослин формуються чіпкі повітряні корені (плющ).

У запасальних коренях (коренеплоди та бульбокорені) відкладаються поживні речовини.

16 Квітка як генеративний орган рослин. Будова і функції квітки

Квітка — видозмінений укорочений, нерозгалужений пагін з обмеженою здатністю до росту, метаморфізованими листками, призначений для запилення, статевого процесу і утворення насіння та плодів, що формується у квіткових рослин.

Квітка — складна система органів, що забезпечує насіннєве розмноження покритонасінних (квіткових) рослин. У двостатевій квітці проходять мікро- і мегаспорогенез, мікро- і мегагаметогенез, запилення, запліднення, розвиток зародка, утворення плоду з насінням. Поява квітки в процесі еволюції — ароморфоз, який забезпечив широке розселення покритонасінних на Землі.

Квіткою закінчується головне або бічні стебла. Безлиста частина стебла під квіткою називається квітконіжкою. У сидячих квіток квітконіжка вкорочена або відсутня. Квітконіжка переходить у вкорочену вісь квітки, її стеблову частину — квітколоже. Форма квітколожа може бути різною, на ньому розташовані усі інші частини квітки: чашолистки, що утворюють чашечку, пелюстки, які формують віночок, тичинки і маточка. В повній квітці є всі частини. Нижні її долі утворюють оцвітину, що часто складається з чашечки та віночка, вище розташовані тичинки та маточка (або маточки).

Пагін, на якому розташована квітка або суцвіття, часто називають квітконосом. Листок, з пазухи якого виходить квітка, називають криючим по відношенню до даної квітки. У рослин на квітконожці є невеликі листочки — приквітки. Іноді приквітками називають криючі листки, а листочки на квітконіжках — приквітничками (наприклад, у фіалки)

Будова

Будова квітки

Квітка складається із стеблової частини (квітконіжка і квітколоже), листової частини (чашолистки, пелюстки) та генеративної частини(тичинки, маточка або маточки). Квітка займає апікальне становище, але при цьому вона може розташовуватися як на верхівці головного пагона, так і бічного. Вона прикріплюється до стебла за допомогою квітконіжки. Якщо квітконіжка сильно вкорочена або відсутня, квітка називається сидячою (подорожник, вербена, конюшина). На квітконіжці розташовуються також два (у дводольних) і один (у однодольних) маленьких передлистки - приквітки, які часто можуть бути відсутні. Верхня розширена частина квітконіжки називається квітколоже, на якому розташовуються всі органи квітки. Квітколоже може мати різні розміри і форму - плоску (півонія), опуклу (суниця, малина), увігнуту (мигдаль), подовжену (магнолія). У деяких рослин в результаті зрощення квітколожа, нижніх частин покрову та андроцея утворюється особлива структура - гіпантій . Форма гіпантія може бути різноманітною і іноді брати участь в утворенні плоду (цінарродій - плід шипшини, яблуко). Гіпантій характерний для представників сімейств розових, аґрусових, ломикаменевих, бобових.

Частини квітки ділять на фертильні, або репродуктивні (тичинки, маточка або маточки), і стерильні (оцвітина).

Оцвітина

Оцвітину називають простою, якщо всі її листочки однотипні (квітка тюльпана). Подвійна оцвітина складається з чашечки та віночка. Чашечка — це зовнішнє коло подвійної оцвітини, що виконує переважно функцію захисту; листочки, що складають чашечку — чашолистки — найчастіше бувають зеленими , рідше — забарвленими у інший колір.

Віночок

Квітка тюльпана має просту оцвітину

Віночок — внутрішня, найпомітніша частина подвійної оцвітини, що пристосована для приваблення запилювачів. Листочки, що утворюють віночок, називаються пелюстками. Віночок буває роздільнопелюстковим або зрослопелюстковим. В пелюстці нижня, більш вузька частина — нігтик — може значно відрізнятися від верхньої, розширеної — відгону.

В зрослопелюстковому віночку розрізняють трубку, відгін та зів — місце переходу трубки у відгін. Кількість зубців, лопастей або доль відгону звичайно вказує на кількість зрощених пелюсток.

Залежно від співвідношення величин трубки та відгону та від форми відгону, розрізняють різні форми віночка, наприклад: колесоподібний, дзвоникоподібний (у дзвоника), трубчастий, язичковий, двогубий (у яснотки).

Насінневий зачаток

При анатомічному дослідженні насіннєвого зачатка розрізняють такі складові частини: насіннева ніжка, нуцелус, покриви (інтегументи), пилковхід (мікропіле), зародковий мішок. Насінневий зачаток виник у філогенезі спороносних органів. Уперше він з'являється у насінних папоротей. У голонасінних насінні зачатки містяться на плодолистках відкрито, у покритонасінних — усередині зав'язі. Маточка виникла в процесі еволюції рослин як орган, у якому відбувається запліднення і який у цілому бере участь у формуванні плоду.

17. Типи і способи запилення. Агенти запилення. Формування плодів. Принципи класифікації плодів. Типи апокарпних і синкарпних плодів. Розповсюдження плодів і насіння

Запилення — це процес перенесення пилку з пиляків на приймочку маточки. Воно відбувається під час цвітіння рослин. Розрізняють два способи запилення: самозапилення і перехресне.

Після того, як у пилкових мішках сформується пилкове зерно, стінки пиляків підсихають, розтріскуються, що зумовлює вивільнення пилку. Розрізняють самозапилення, коли пилок потрапляє на приймочку тієї самої квітки, й перехресне запилення, при якому пилок із квіток однієї рослини потрапляє на приймочки квіток іншої. Спосіб запилення залежить від будови й фізіологічних особливостей квітки, зовнішніх умов довкілля тощо.

Запилення рослини бджілкою

Для запилення необхідно, щоб пилок за допомогою комах, вітру чи води потрапив на приймочку маточки. Зовнішній шар оболонки пилкового зерна (екзина) має у своєму складі речовини терпеноїдної природи, які обумовлюють її захисні властивості щодо несприятливих умов довкілля. В її порожнинах також локалізовані білки, які контролюють функціонування системи сумісності пилку і приймочки, в тому числі внутрішньовидову та міжвидову несумісність. Внутрішня частина оболонки (інтина), крім целюлози і пектинових речовин, містить білки, які забезпечують взаємне розпізнавання пилку і приймочки маточки, та гідролітичні ферменти (кислу фосфатазу, протеазу, РНК-азу тощо). Вони концентруються коло пор проростання й активуються при контакті пори з тканинами приймочки. При попаданні на приймочку маточки пилок починає набрякати. Згодом утворюється пилкова трубка, стінки якої складаються з інтини і проходять через пори в екзині. Утворення пилкової трубки стимулюється речовинами, які виділяються приймочкою у відповідь на споріднений пилок, що потрапив на неї.

Механізм розпізнавання до кінця не розкритий, проте відомо, що при контакті глікопротеїнів екзини з несумісною приймочкою зразу ж починається утворення калози, яка ізолює пилкове зерно. Проростання несумісного пилку може зупинитися і в тканинах приймочки чи стовпчика. Попадає на приймочку маточки різний пилок, але проростає лише сумісний.

У випадку сумісності активуються кутиназа й інші гідролітичні ферменти інтини, які пом’якшують стінки клітин маточки чим сприяють росту пилкової трубки. При цьому початкові етапи проникнення пилкової трубки визначаються її позитивною гідротропічною реакцією, а кінцеві – позитивною хемотропічною реакцією на речовини, що виділяються тканинами мікропіле, синергідами та яйцеклітиною (це сахароза, мінеральні речовини, в т.ч. Са2+; амінокислоти; гіберелін).

У стовпчику маточки пилкова трубка переміщується між клітинами чи - у деяких видів – по пектинових шарах клітинних стінок. Провідна тканина стовпчика постачає пилковій трубці поживні речовини та активатори росту. Пилкові трубки секретують ферменти, які розпушують кутин приймочки і пектинові речовини серединних пластинок клітинних стінок; а також ауксин, який бере участь в ініціації розвитку плоду.

Зразу ж після запилення змінюються біохімічні процеси у зав’язі: спостерігається надходження фосфору, зміна в ній розподілу білків і вуглеводів. У регуляції подібних процесів велику роль відіграють електрофізіологічні явища. При запиленні квітів у приймочках появляється потенціал дії, який поширюється у напрямку зав’язей. Потенціал дії, очевидно, виконує сигнальну функцію, так як зав’язь відповідає на електрофізіологічний сигнал зміною метаболізму, з якого починається підготовка жіночої репродуктивної системи до запліднення.

Після запилення відбувається процес запліднення – злиття чоловічої статевої клітини з жіночою.

Плід формується із зав'язі маточки після запліднення і є характерною ознакою квіткової рослини. Саме через наявність плода квіткові рослини називаються покритонасінними. Тканини плоду закладаються при формуванні квітки й утворюються із зав'язі, але нерідко в цьому процесі беруть участь інші частини квітки (квітколоже, оцвітина, квіткові луски).

Розвиток плодів можна розділити на 4 фази:

формування зав'язі до запилення;

ріст за рахунок поділу клітин зразу після запилення та запліднення;

ріст за рахунок розтягування клітин;

визрівання.

Різке посилення поділу клітин зав'язі спостерігається після запилення. Потім наступає фаза розтягування клітин. Характер росту знаходиться у тісній залежності від типу плоду. Сигмоїдна крива росту плодів характерна для томатів, яблук, груш, авокадо й ін. В даному випадку клітини діляться майже виключно під час формування квіткової бруньки. Після запилення поділ клітин ще деякий час продовжується. Дальше збільшення розмірів іде за рахунок розтягування.

У плодів типу кістянок (абрикос, слива, вишня й ін.) ріст характеризується подвійною сигмоїдною кривою. Перший швидкий період росту обумовлений розростанням зав'язі, нуцелуса та інтегументів насіння, а зародок та ендосперм майже не розвиваються. Коли у 2-й фазі починається розвиток зародка, зав'язь росте дуже слабо. В той же час проходить склерифікація кісточки. Коли зародок досягає повної зрілості, починається другий прискорений розвиток плоду, який продовжується до його повного дозрівання. Таким чином спостерігається взаємозв'язок між розвитком насіння й ростом плодів.

Регуляція розвитку плодів пов'язана із запиленням. Уже саме розміщення навіть чужорідного пилку на приймочку, без запліднення, індукує розростання стінок зав'язі без розвитку насіння. Цю дію можна замінити мертвим пилком або екстрактами з нього. Діючі фактори — речовини гормональної природи, ауксини і гібереліноподібні сполуки.

Запліднена яйцеклітина, ендосперм і насіння, що розвиваються, мають сильний контролюючий вплив на ріст плодів. Так, недорозвинене насіння в силу певних причин (комахи-шкідники) служить причиною передчасного опадання плодів. Нерівномірний розвиток насіння приводить до деформації плодів.

Сім’я бруньки і насіння регулюють ріст плодів за допомогою гормонів. Насіння, що розвивається, є місцем синтезу ауксинів, гіберелінів, цитокінінів. Власне ці речовини роблять недозрілий плід центром притягування поживних речовин. Тому розвиток плодів пов'язаний з помітною зупинкою вегетативного росту, а у однолітніх — із старінням усієї рослини.

Рівень та співвідношення гормонів від часу запліднення до дозрівання плодів сильно змінюється. Так, зразу ж після запліднення спостерігається максимум активності гіберелінів. Трошки пізніше максимальної активності досягають ауксини. Зростання кількості ауксинів збігається з переходом ендосперму до клітинного поділу, а досягнення максимуму — з активним ростом зародка. Наступний пік ауксинів пов'язаний з посиленням клітинного поділу на периферії ендосперму в уже сформованому насінні.

Найвищий рівень цитокінінів характерний для дуже молодих плодів та насіння. Дозрівання плодів супроводжується продукуванням етилену, який різко прискорює завершальну фазу їх розвитку.

Розміри меристем, які обумовлюють розміри плодів, сильно залежать від їх постачання поживними речовинами, тим більше — від метаболізму цілої рослини.

При розвитку плодів та насіння відбуваються значні метаболічні зміни. Так, дихання плодів, дуже інтенсивне на перших етапах розвитку, знижується по мірі їх росту і дещо посилюється у соковитих плодів у період дозрівання. При диханні витрачаються цукри та органічні кислоти. Асиміляти в основному поступають у плоди з фотосинтезуючих листків, хоч частина з них може синтезуватися у хлоропластах недозрілих плодів. Серед органічних кислот у плодах переважають трикарбонові (яблучна, лимонна, винна та ін.). У великих кількостях накопичуються ароматичні кислоти. Під час росту їх уміст та співвідношення змінюється. Накопичення органічних речовин залежить і від кліматичних факторів, і від виду рослин.

Процеси дозрівання починаються, коли плоди закінчують свій ріст. На початкових етапах дозрівання в плодах переважають процеси синтезу речовин. Далі дозрівання соковитих плодів характеризується зниженням співвідношення кислот та цукрів, утворенням ароматичних речовин, розкладом хлорофілу і дубильних речовин, накопиченням антоціанів і ін. вакуолярних пігментів, зменшенням твердості та пружності тканин шляхом гідролізу пектинових речовин клітинних стінок. В цей період різко підвищується дихання тканин перикарпу (клімактеричний підйом дихання), що супроводжується посиленим синтезом етилену. Вплив екзогенного етилену прискорює процеси дозрівання, що підтверджує його роль як фітогормона, що стимулює достигання плодів.

Цікаво, що динаміка накопичення цукрів при дозріванні у плодах різних видів рослин неоднакова. Так, у помідорів вміст цукрів підвищується за рахунок моносахаридів при майже незмінному вмісті сахарози. У дині, навпаки, вміст сахарози зростає, тоді як вміст моносахаридів та крохмалю залишається майже незмінним. Плід стає м'яким і запашним. Твердість плодів також залежить від наявності пектинових і дубильних речовин у ньому. При дозріванні перикарпію плодів змінюється активність багатьох ферментів, спостерігаються зміни складу пігментів. Так, у помідор появляється лікопін, у абрикос — каротин. В період дозрівання більшість плодів має характерний аромат, що обумовлено присутністю складних ефірів, синтез яких проходить із використанням значної кількості кисню. Накопичується вітамін С, біосинтез якого також вимагає наявності кисню.

Завершення процесів дозрівання супроводжується формуванням відокремлювального шару в плодоніжці та опаданням плодів. Формування відокремлювального шару індукує зниження вмісту ауксинів і високий рівень етилену.

Після проходження періоду дозрівання плід вступає у фазу відмирання. Отже, покритонасінні — найбільш високоорганізовані вищі рослини. Від інших рослин вони відрізняються наявністю квітки з пристосуванням до перехресного запилення, маточкою, що захищає насінні зачатки, подвійним заплідненням та утворенням плоду з насінням. У квіткових рослин відбувається подальша редукція гаметофітів. В результаті подвійного запліднення у них утворюється ендосперм, який забезпечує живлення зародка для його розвитку, що підвищує життєвість нової рослини.

Соковиті плоди

Кістянка — однонасінний плід з соковитим оплоднем, утворений одним плодолистком.

Складні кістянки — утворюються з кількох маточок однієї квітки.

Ягода — соковитий багатонасінний плід.

Супліддя — кілька зрослих між собою плодів, кожний з яких утворився з окремої квітки щільного суцвіття. (наприклад, у шовковиці, інжиру, ананасу)

Сухі плоди

Розкривні

Біб — сухий одногніздий плід, що утворюється з одного плодолистка і при дозріванні розтріскується на 2 стулки.

Коробочка — сухий розкривний плід, утворений двома і більше плодолистками.

Листянка — сухий одногніздий багатонасінний плід, що розкривається по одній стулці і утворений одним плодолистком.

Стручок — сухий розкривний плід, утворений двома плодолистками, розкривається по двох стулках.

Нерозкривні

Горіх — сухий нерозкривний плід з шкірястим оплоднем, утворений кількома плодолистками.

Зернівка — сухий нерозкривний плід з плівчастим оплоднем, що зростається з шкіркою насінини.

Сім'янка — сухий однонасінний нерозкривний плід, утворений двома плодолистками.

Несправжні плоди

Несправжні плоди — плоди, в утворенні яких беруть участь крім зав'язі й інші частини квітки (квітколоже, оцвітина). Є в яблуні, груші, суниць.

18. Екологічні групи рослин за вимогами до води

Вологість в деяких місцях проживання є обмежуючим абіотичним фактором для живих організмів і визначає склад флори і фауни даної місцевості, наприклад, у пустелі. Рослина поглинає поживні речовини, в основному, в розчиненому стані. Також вода необхідна для здійснення інших життєвих процесів рослин, а для безлічі організмів ще і є середовищем існування. За потреби у воді розрізняють різні екологічні групи рослин. До водної рослинності відносяться рослини, які поза водного середовища жити не можуть (елодея, ряска). Навколоводні (наземно-водні) рослини ростуть уздовж узбережжя водойомів і можуть бути частково зануреними у воду у вологих лісах, болотах (зозулин льон, очерет, сфагнум). Ці рослини існують тільки за умови високої зволоженості грунту, і навіть при короткочасній нестачі води ці рослині в'януть і можуть загинути. Наземні рослини виростають на суші та можуть бути засухостійкими (кактус, ковила, верблюжа колючка) або здатними витримувати нетривалі посухи, що виростають в умовах помірної вологості (береза, жито, дуб). Посухостійкі рослини мають пристосування для життя в посушливих місцях, такі як видозмінені листки, добре розвинена коренева система. Приміром, соковиті рослини-сукуленти накопичують воду в тканинах свого організму, наприклад, кактуси.

19.Екологічні групи рослин за вимогами до світла

Світло як абіотичний фактор необхідний для всіх живих організмів. Для рослин має велике значення довжина хвилі сприйманого випромінювання, його тривалість (довжина світлового дня) та інтенсивність (освітленість). Так, у вищих рослин через укорочення світлового дня та зменшення інтенсивності освітлення відбувається таке сезонне явище, як листопад. Потреба в освітленості у різних рослин різна. Світлолюбні рослини виростають на відкритих, добре освітлених місцях (тюльпан, сосна, ковила). Тіньолюбні рослини можна побачити на затінених ділянках (ялина, плаун булавовидний). Ця група рослин пристосована до існування в умовах недостатнього надходження світла. Такі рослини вловлюють розсіяне світло темно-зеленим збагаченим хлорофілом листям. Тіньовитривалі рослини можуть мешкати як в умовах гарного освітлення, так і в затінених місцях (липа, бузок).

20.Екологічні групи рослин за вимогами до грунту

Екологічну структуру біогеоценозів відображає і співвідношення таких груп рослин, як гігрофіти, мезофіти і ксерофіти

Гігрофіти (від грец. υγρός — вологий і φυτόν — рослина) — рослини вологих місць, які віддають перевагу вологим умовам зовнішнього середовища.

На відміну від ксерофітів, у гігрофітів немає пристосувань, що обмежують витрачання води. Для них характерна висока кутикулярна транспірація. Стебла довгі, механічні тканини майже не розвинені; коренева система слабка, тому навіть незначна нестача води викликає у них в'янення. Гігрофіти — трав'янисті рослини вологих тропічних лісів, а також болотні рослини (гелофіти).^[1]

Гігрофіти – це наземні рослини, які живуть в умовах підвищеної вологості повітря або на досить вологих грунтах. Серед них розрізняють тіньові і світлові гігрофіти. Тіньові – це рослини нижніх ярусів сирих лісів у різних кліматичних зонах. До них належать будяк городній, розрив-трава, цірцея альпійська, тропічні трави. Через високу вологість повітря в них затруднена транспірація, тому для поліпшення водного обміну на листках розвиваються гідатоди – водяні продихи, яку виділяють краплиннорідку воду. Листки цих рослин часто тонкі, з тіньовою структурою, зі слабо розвиненою кутикулою, вміщають багато вільної і малозв’язаної води. З настанням нетривалої і несильної посухи у тканинах створюється негативний водний баланс, рослини в’януть і можуть загинути. Світлові гігрофіти – це види відкритих місцевостей помірної смуги, які ростуть на постійно вологих грунтах і у вологому повітрі – рис, підмаренник, росичка, папірус…

Мезофіти (от дав.-гр. μέσος (mésos) — середній и φυτόν (phyton) — рослина) —— рослини, що зростають у помірно зволожених місцях існування.

Здатність переносити ґрунтову і атмосферну посуху обмежена; добре розвинута коренева система (рослини луків, лісів, бур'яни, культурні рослини). Особливе місце серед мезофітів займають ефемери й ефемероїди. Вони мають такі ознаки: дуже короткий вегетаційний період, не більше 4-6 тижнів; довгий період спокою у вигляді насіння, цибулин, бульб, кореневищ.

Ксерофіти (від грец. xērós — «сухий» і phytón — «рослина») — рослини сухих середовищ, здатні переносити тривалу посуху. Ксерофіти складають типову флору пустель і напівпустель, звичайні на морському узбережжі і в піщаних дюнах.

Такі рослини різним чином адаптовані до посушливих умов, в яких вони ростуть. Деякі переживають екстремальні періоди у вигляді насіння і спор, які після випадання дощу можуть проростати; нові рослини іноді за чотири тижні встигають вирости, зацвісти і дати насіння, що перебуває в стані спокою до наступного дощового періоду.

Також існують рослини, що характеризуються ксероморфізмом — різноманітними фізіологічними і анатомічними пристосуваннями, які дозволяють їм рости під час сильної засухи (наприклад пирій і пісколюб володіють обширною системою кореневищ і додаткового коріння, що дозволяють здобувати воду з водоносного шару нижче за пісок). Ксерофіти, що ростуть в пустелях, володіють пристосуваннями до зменшення втрати води і для її запасання (наприклад, м'ясисте соковите листя каланхое та товсті стебла кактусів).

21.Екологічні групи рослин за способом живлення

За способом живлення виділяють такі групи рослин: автотрофні, мікотрофні, бактерієтрофні, напівпаразити і паразити. До авто­трофних належать рослини, що тісно взаємодіють з ґрунтовими мі­кроорганізмами, які живуть у ризосфері кореневих систем. Мікроор­ганізми допомагають очищати поживні речовини, що надходять у корені і виділяються ними. Кореневі виділення (коліни) часто не­сприятливо діють на рослини інших видів і родин, що ростуть по­ряд, і мікроорганізми. Ці ризосферні організми є своєрідним біоло­гічним фільтром — захисним фактором у процесі живлення і виді­лення вищих рослин. Автотрофні рослини поглинають поживні ре­човини з ґрунту — мінеральні солі, що утворюються внаслідок міне­ралізації органіки, життєдіяльності мікроорганізмів і внесення мі­неральних добрив. До автотрофів належить більшість диких і куль­турних рослин.

Мікотрофні рослини вегетують у симбіозі з грибом мікоризою. Це явище мікотрофії дуже поширене (практично в усіх зонах кормо­виробництва). Мікориза буває на коренях злакових і бобових трав (тимофіївка, костриця, райграс, чина лучна, конюшина червона і біла мишачий горошок), розоцвітих, зонтичних, подорожникових, герані­євих, жовтецевих та ін. Слабко виражена вона у гвоздикових, хрес­тоцвітих, хвощових, гігрофітів. Найбільш виражена мікотрофія вліт­ку і восени і менш помітна — навесні й узимку. Внесення високих доз мінеральних добрив зменшує розвиток її. На думку І.В. Ларіна, П.П. Бєгучева, Т.О. Работнова, І.П. Леонтієвої, грибні симбіонти по­ліпшують засвоєння поживних речовин кормовими рослинами з важкодоступних сполук.

Бактеріотрофні рослини характеризуються симбіозом азотфік­суючих бульбочкових бактерій з кореневою системою. Найбільш ви­ражений він у бобових. Вони забезпечують азотом небобові рослини в результаті мінералізації бульбочок і багатих на азот кореневих решток.

Рослини-напівпаразити (очанки, брат-і-сестра, зубчатки, хобот- ники та ін.) розвиваються переважно на луках. За даними Т.О. Ра- ботнова, вони можуть різко (на 20 — 25 %) знижувати урожайність травостою.

Рослини-паразити (повитиця, вовчок, феліпея та ін.) паразиту­ють здебільшого на молодих польових кормових рослинах, а пови­тиця — і на багаторічних бобових травах, особливо люцерні. Вважа­ється, що на луках умови для розвитку рослин-паразитів несприят­ливі через наявність органіки, яка мінералізується, а також різних кореневих виділень.

Роль у живленні рослин бактерій, що вільно живуть у ґрун­ті. Крім міко- і автотрофності як способів живлення рослин і поліп­шення родючості ґрунту, велике значення мають також бактерії, що вільно живуть у прикореневій зоні рослин — азотобактер, нітробак- тер, нітрозомонас та ін. В 1 г ґрунту в ризосфері люцерни їх міліарди. Велике значення серед них мають азотобактер і нітрозомонас.

22.Життєві форми рослин та їх класифікації. Класифікація життєвих форм за К.Раункієром. Еколого-морфологічна класифікація життєвих форм рослин за І.Г.Серебряковим

Життєва форма рослин — морфологічна будова рослин, що склалася у процесі еволюції і відображає у зовнішньому вигляді пристосування їх до умов життя.

Термін запропонував данський ботанік Євгенус Вармінг (1884). Є ряд класифікацій життєвих форм рослин, в основі яких лежить різний підхід до їх вивчення.

Термін «життєва форма» відносно рослин був запропонований в 80-х рр. XIX століття відомим ботаніком Вармінгом. Він розумів під цим поняттям «форму, в якій вегетативне тіло рослини (індивіда) знаходиться в гармонії із зовнішнім середовищем протягом всього його життя, від колиски до труни, від сім'я до відмирання».

Таке визначення виявилося дуже ємним. По-перше, воно підкреслювало, що життєва форма рослини не залишається постійною, а може мінятися у міру дорослішання і старіння. По-друге, у визначенні сказано, що найважливішу роль в становленні життєвої форми виконує зовнішнє середовище. Але це, звичайно, не означає, що життєва форма будь-якої рослини нескінченно пластична і залежить тільки від безпосередньо діючих в даний момент умов. Кожен вид рослин реагує на зовнішні дії в рамках своїх спадково закріплених можливостей. Суниця, наприклад, не стане розлогим деревом навіть за найсприятливіших для росту і галуження умов. Кажучи про гармонію із зовнішнім середовищем, ми маємо на увазі, що в життєвій формі кожного виду, що склалася, виявляються риси спадкової, виробленої в процесі природного відбору пристосованості до певного комплексу зовнішніх чинників.

За кордоном широко користуються системою ботаніка Хрістена Раункієра (1905, 1907), яка базується переважно на розміщенням бруньок чи верхівок пагонів протягом несприятливої пори року щодо поверхні ґрунту і снігового покриву. Ця ознака має глибокий біологічний зміст: захист твірних тканин рослин, призначених для продовження росту, забезпечує безперервне існування особини в умовах середовища, що різко змінюється.

Система життєвих форм Раункієра (1905) — система, що класифікує рослини за критерієм стану та способу захисту бруньок поновлення протягом несприятливого періоду (холодного або сухого).

Раункієр класифікував п'ять основних типів життєвих форм, спектри яких відображають різноманітність екологічних умов, в яких сформувалася рослинність. Підраховуючи відсоток видів, що відносяться до тієї чи іншої життєвої форми, отримують так звані спектри життєвих форм в різних областях земної кулі або в різних типах рослинності планети.

Фанерофіти

Фанерофіти (від дав.-гр. φανερός («phaneros») — явний, φυτόν («phyton») — рослина) — одна з життєвих форм рослин, бруньки відновлення яких розташовані високо над землею і захищені від вимерзання лусками. До фанерофітів відносять дерева (напр. дуб, бук, ясен, сосна, ялина) і кущі (крушина, ліщина, калина та ін.).

Хамефіти

Хамефіти (від дав.-гр. χαμαί (khamai) — на землі, внизу, низько, φυτόν — рослина) — невисокі рослини, бруньки відновлення яких знаходяться на зимуючих пагонах низько над землею (20-30 см) і захищені від вимерзання лусками, підстилкою та сніговим покривом. Наприклад, брусниця, верес, чорниця, чебрець та ін.

Гемікриптофіти

Гемікриптофіти (від дав.-гр. ἡμι (hemi) — напів, κρυπτός (kryptos) — прихований, φυτόν — рослина) — трав'янисті багаторічники, бруньки відновлення яких закладаються близько до поверхні ґрунту й покриваються на зиму відмерлою надземною частиною. Наприклад, суниці, кульбаба, жовтець та ін.

Криптофіти

Криптофіти (від дав.-гр. κρυπτός (kryptos) — прихований, φυτόν — рослина) — життєва форма трав'янистих багаторічних рослин, у яких бруньки відновлення закладаються в бульбах, кореневищах, цибулинах і знаходяться під землею або під водою. Напр. картопля, конвалія, тюльпан та ін. Криптофіти поділяються на такі групи:

· Геофіти (від дав.-гр. γῆ (ge) —земля, φυτόν — рослина) — види, у яких бруньки відновлення розміщені на підземних органах (цибулинах, кореневищах, коренях).

· Гелофіти (від дав.-гр. ἕλος (helos) — болото, φυτόν — рослина) — рослини боліт та прибережжя, бруньки відновлення у яких розташовані нижче дна водоймища.

· Гідрофіти (від дав.-гр. ὕδωρ, ὑδρο- (hydor, hydro-) — вода, φυτόν — рослина) — рослини, що прикріплені до ґрунту і нижньою частиною занурені у воду, бруньки відновлення зимують на дні водойм. Напр.. стрілолист, очерет, та ін.

Терофіти

Терофіти (від дав.-гр. θέρος (theros) — літо, φυτόν — рослина) — однорічні рослини, які зимують у вигляді насіння або спор. Наприклад, грицики, коноплі, жито, пшениця, овес, мак та ін. однорічні рослини).

Поиск по сайту: