Європейські регіональні міжнародно-правові джерела про загальні і спеціальні права меншин

Найменш розвиненою сфера захисту прав людини і зокрема прав національних меншин залишається в азіатському та австралійському регіонах, де це питання не знайшло відображення в жодному регіональному міжнародно-правовому документі. В арабському регіоні питання захисту прав людини і національних меншин не отримують суттєвого відображення ні в діяльності Ліги арабських держав (ЛАД), ні в міждержавній системі співпраці держав з цих питань, яка перебуває в процесі становлення. Та все ж у регіоні проглядаються певні перспективи в розвитку ситуації із захистом прав людини. Схвалена ЛАД у 1994 р. Арабська хартія прав людини не набула чинності через проблеми з її ратифікацією. Однак саме існування цього документа свідчить про те, що відповідна проблема вже винесена на порядок денний цих країн.

На африканському континенті 1981 р. було прийнято Африканську хартію прав людини і народів (набула чинності 1986 p.), де закріплено цивільні, політичні, економічні та соціальні права. Вона передбачає як індивідуальні, так і колективні права, - причому не лише права, а й обов'язки індивідів. Спеціальних положень щодо меншин вона не містить, однак у ст. 2 проголошується: "Кожна людина має право користуватися правами і свободами, які визнаються та гарантуються цією Хартією, без будь-якого розрізнення з огляду на расу, етнічну належність, колір шкіри, стать, мову, релігію, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, матеріальний стан, народження або інші обставини". Термінологія та засади, на основі яких забороняється дискримінація, певною мірою копіюють положення, закріплені в інших актах у сфері прав людини і передовсім в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ) 1950 р. Важливим щодо осіб, які належать до меншин, є положення хартії про визнання і гарантію рівних прав усіх осіб без зважання на расу, мову, релігію, етнічну належність і національне походження.

Одним із центральних механізмів американської системи захисту прав людини є ухвалена в листопаді 1969 р. на спеціальній конференції з прав людини, що відбувалася в Сан-Хосе (Коста-Рика), Американська конвенція з прав людини (АКПЛ), яку часто називають "Пактом Сан-Хосе" (набула чинності 18 липня 1978 p.). Цей документ також не містить спеціальних положень стосовно прав меншин, проте в ст. 1.1 проголошується: «Договірні

сторони Конвенції поважають визнані в ній права і свободи і гарантують усім особам, які перебувають під їхньою юрисдикцією, вільну і повну реалізацію їхніх прав та свобод без жодної дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігійних, політичних або іншого роду переконань, національного чи соціального походження, економічного становища, місця народження чи іншої соціальної умови». Зобов'язання за цією статтею додатково забезпечуються положенням ст. 24, яка встановлює, що "всі особи є рівними перед законом. Відповідно, всім гарантується рівний правовий захист без жодної дискримінації". Ця стаття забороняє дискримінаційний підхід у забезпеченні прав, що містяться в конвенції, і не дозволяє робити жодного винятку в застосуванні принципу недискримінації, У формулюваннях положень АКПЛ та контрольному механізмі багато спільного з ЄКПЛ, оскільки навіть судова процедура здійснюється комісією та судом. Настанови ст. 1.1, що гарантують реалізацію рівних прав і свобод усім особам, які перебувають під юрисдикцією держав-учасниць, без дискримінації за ознаками раси, мови, релігійних переконань, національного походження певним чином можуть бути застосовані й до представників меншинних груп, але без посилання на останні як такі. Варто зазначити, що в двох наведених статях закладено принцип захисту прав і основних свобод не громадян держав-учасниць, тим паче не представників національних меншин, але індивідів, які проживають на їхніх територіях. Усі інші питання вирішують відповідальні за виконання цих документів органи й організації.

Ухвалена в межах СНД Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, що набула чинності у 1997 р., є найбільш змістовним міжнародно-правовим документом щодо формулювання і закріплення конкретних позитивних прав національних меншин та зобов'язань і гарантій держав-сторін договору. Проте через різні обставини конвенція не здобула широкого визнання (її ратифікували лише три країни - учасниці цієї організації) і тому її роль на сучасному етапі можна оцінити як занадто обмежену й малоефективну.

Майже загальновизнаною є думка про те, що найбільш вдалою регіональною системою норм міжнародного права з ефективною формою юридичної процедури їх гарантування є європейська система захисту прав та основних свобод людини і зокрема осіб, які належать до національних меншин. Лише Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 p., яку ратифікувала переважна більшість європейських держав, містить статтю, де наголошується: "Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин" (ст. 14). Конвенція вперше в практиці регіональних та й універсальних міжнародних договорів з прав людини визнала "належність до національних меншин" однією з основних ознак, за якою дискримінація осіб та обмеження таких їхніх прав категорично забороняється.

Європейська система захисту прав людини і основних свобод складається з трьох основних компонентів: 1) системи діяльності Наради з безпеки і співпраці в Європі (НБСЄ/ОБСЄ); 2) системи Європейського Союзу і 3) системи Ради Європи.

Поиск по сайту: