Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Театр як вид мистецтва



Театр (від грец. їпеаігоп – місце для видовищ, видовище) – це вид мистецтва, ш.о образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдя­ки синтезу драматургії, архітектури, живо­пису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежи­ти певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мис­тецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють пе­реважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчіс­тю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтвор­чості^ театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосе­редньо беруть участь принаймні п'ять осіб:

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його пере­важно від усіх видів мистецтва (виняток – хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої твор­чості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що ви­кликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, приводить його до катарсису – духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзав­дання мистецтва взагалі.

 

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядо­вими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, нама­гаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків:

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арісто­фана (445–385 до н. е.) та Менандра (343–291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів:

трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія – низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм теат­рального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистец­тва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Захід­ної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства – комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом ана­лізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562–1635) – справжнього реформатора іспансь­кого театру, автора відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги» («Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600–1681), трагедії якого завершували «золоте сто­ліття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564–1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король -Лір», «Ромео і Джульетта» і комедійними п'єсами «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно» та ін.

Ситуація, що склалась у цьому виді мистецтва у країнах Східної Європи, зокрема в Україні та Росії, була зумовлена специфікою со­ціально-політичного розвитку – існуванням кріпацтва. Тому поряд з професійнимтеатром Ф. Волкова, на сценах якого йшли п'єси О. Сумарокова, М. Ломоносова та Д. Фонвізіна, значного поширен­ня набуває кріпацький театр – феномен надзвичайно складний, але водночас цікавий і важливий для теоретичного аналізу. Він фак­тично не мав аналогів в історії світового театрального мистецтва і інтерпретується як явище тільки російського та українського театру.

У першій половині XVII ст. починають простежуватися перші па­ростки української побутової драми та інтермедії, а у другій половині XVII ст. виникає унікальне явище в історії українського театрального мистецтва – народний ляльковий театр-вертеп. Вертеп, з одного боку, зумовлює феномен світового театру ля­льок, а з іншого – є втіленням специфіки національної самосвідомості.

Кінець XVIII ст. в історії українського театрального мистецтва пов'язаний з діяльністю професійного театру (Харків, Полтава), фундаторами якого були брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський.

У XIX ст. у країнах Західної Європи великої популярності набу­вають демократичні тенденції, що приводять до виникнення масових, народних театрів, серед яких особливо слід відзначити «бульварні» театри Парижа, «малі театри» Нью-Йорка і театри «перед­містя» Відня. Діяльність професійних театрів цього періоду була пов'язана з двома провідними напрямами – романтизмом, що найяс­кравіше виявився у театральному мистецтві Англії, Франції та Італії і подарував світові таких блискучих акторів, як Е. Кіна, Ф. Леметра, С. Бернар, Т. Сальвіні і Е. Дузе, та реалізмом, що став однією з основних течій у російському та українському театральному мистецтві.

 

Цілком оригінальним явищем у театральному мистецтві XX ст. був театр «Березіль», заснований видатним українським режисером Л. Курбасом (1887–1937). Творчі пошуки митця привели його до ідеї «перетворення дійсності» та концепції «фантастичного реа­лізму», які визначили напрям роботи театру «Березіль», зокрема спек­таклів «Цар Едіп» (Софокл), «Мина Мазайло», «Маклена /ра­са» (М. Куліш), що мали відверто європейську орієнтацію.

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.