Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Неповна сім'я має як позитивні, так і негативні характеристики



У неповних сім'ях на одного із батьків покладається повна від­повідальність за виховання дітей, а також матеріальне забезпечення родини. Крім того, існує безліч проблем в економічних, духовних, соціальних сферах. Розв'язання цих проблем, гармонізація буття сім'ї потребують високої педагогічної культури та культури управління, позитивного світосприйняття.

Обмеженість виховних можливостей у неповній сім'ї ускладнює нагляд та контроль за дітьми, відсутність батька позбавляє дітей змоги ознайомлюватися з різними варіантами сімейних стосунків, що призводить до однобічного бачення світу. Хлопчик, отримавши материнське виховання, нерідко позбавлений чоловічих рис: міцності характеру, дисциплінованості, самостійності, рішучості. Мати, яка сама виховує сина, повинна бути надзвичайно чутливою і мудрою жінкою. Вона має надати сину змогу бути сильним, а сама стати втіленням м'якості і жіночності. Тільки у такому разі мати допоможе дитині стати індивідуальністю. Даючи синові свободу, мати теж зростатиме. Інакше вона просто прирече свого сина на психологічну загибель. Хлопчик буде зростати патологічно залежним від матері, і коли стане дорослим чоловіком, буде шукати таку дружину, яка замінить йому матір: необхідно, щоб хтось доглядав за ним.

Думаємо, що запитання «Хто, де і коли вчив жінку бути матір'ю сина?» належить до розряду риторичних.

Дівчинці спілкування з татом допомагає у формуванні уявлення про чоловічу модель поведінки, образ чоловіка. Якщо батька в сім'ї немає, то образ чоловіка не буде відповідати дійсності, що згубно вплине на подальше життя дівчинки.

Відсутність одного з батьків, як вважають Т. Коренькова, В. Шукріна, А. Зайченко [74] та ін., призводить до обмеженості емоційного спілкування, а брак активної, доброзичливої уваги з боку батьків спричиняє у дитини тривожність, невротизм. М. Лісіна [112] слушно зауважує, що «атмосфера спілкування з близькими людьми в сім'ї багато в чому визначає особливості соціабельності й контактності дитини».

Численні дослідження І. Кона, Е. Берна [92,93] переконують, що відсутність батька пов'язана з багатьма негативними наслідками для дитини. Так, діти, що виросли без батька, мають знижений рівень домагань; у них, особливо у хлопчиків, високий рівень тривожності, частіше зустрічаються невротичні симптоми; хлопчики з неповних родин відчувають складнощі у спілкуванні з однолітками. Відсутність чоловіка в сім'ї негативно позначається і на успішності, і на самоповазі дітей — знову ж, особливо хлопчиків; вони гірше засвоюють чоловічі ролі й відповідний стиль поведінки, а тому часто перебільшують, гіпертрофують «маскулінність» свого поводження — агресивність, грубість, задиркуватість.

Дослідження бездоглядності недостатньо для розуміння ролі батька у вихованні. Адже тут, крім виховної, деформуються й інші функції. По-перше, неповна родина потерпає через матеріальні труднощі, по-друге, жінка, позбавлена чоловічої підтримки, психологічно травмована, що відбивається на її ставленні до дітей. Вимагаючи від дітей послуху та дисциплінованість, такі матері частіше домагаються формальної слухняності та ввічливості, ніж справжнього благополуччя дитини. Таким чином, вже тільки сама наявність чоловіка — важливий фактор виховання. Незалежно від характеру батька (зрозуміло, у межах норми) його присутність вносить гармонію в сімейну структуру.

У гарній благополучній родині дитяча уява може почасти заповнити не притаманні батькові якості. Не випадково, наприклад, навіть дуже ліберальні батьки здаються підліткам більш суворими, ніж матері. А ось надмірна залежність від матері часто поєднується у підлітків з Почуттям ворожості до неї: не дуже-то приємно весь час почуватися маленьким і від когось залежати.

Але батько — не просто символ, абстрактне втілення чоловічого начала. Його особисті якості, стиль життя також надто впливають на дітей.

Психологічні дослідження переконують, що сини байдужих, відчужених батьків частіше бувають сором'язливі, тривожні, їхнє поводження більш антисоціальне, а от емоційна близькість з батьком позитивно відбивається на юнаках.

Звичайно, батьківський вплив на дитину найбільш відчутний у підлітковому віці. Психологічні дослідження показали: чим менша дитина в момент утрати батька, тим серйозніші й глибші наслідки такої втрати. Так, для підлітка втрата батька — велика психологічна драма, але він все-таки може заповнити дефіцит чоловічого начала спілкуванням і родичами, що дуже важливо, з однолітками. Маленька дитина (це і стосується і хлопчиків, і дівчат) хоча й не усвідомлює ще своєї втрати, але при цьому не має змоги її заповнити. Навіть для дитячого віку батько і мати, очевидно, не цілком взаємозамінні. Так, психологи спостерігали, як батьки грають, контактують з 7-13-місячними дітьми. Виявимося, що мати більше пестить дитину, грає в звичні для них ігри, розважає іграшками. Батько ж частіше залучає її до силових ігор, а також до ігор не звичайних, які виникають стихійно, що особливо подобаються дітям. Різні і мотиви, чому батьки беруть дитину на руки. Мати здебільшого робить це, доглядаючи за нею, намагаючись заспокоїти, обмежити активність. Батько ж бере дитину, щоб погратися з нею, тому що дитина саме цього просить [99]. Та й у старшому віці батьки більше підтримують самостійність, дослідницьку діяльність дитини, допомагають здобувати уміння, навички.

Роль батька особливо велика у вихованні хлопчика 1152, 153]. Хоча сам по собі цей факт загальновідомий, пояснення його неоднозначне. Найпростіше послатися па розбіжність статевих ролей, заради засвоєння яких хлопчик має бути ближче з батьком, а дівчинка — з матір'ю. Але психологія цього процесу дуже складна. Засвоєння чоловічого стилю поводження зовсім необов'язково має бути пов'язане зі сприйняттям особистих якостей «моделі». Для формування чоловічого характеру потрібні особливі додаткові зусилля, причому батьки приділяють набагато більше уваги, ніж матері, піклуючись, щоб хлопчик ріс сильним, сміливим, рішучим, відповідав ідеалу чоловіка. Однак це не зводиться тільки до засвоєння чоловічої ролі.

Прийнято вважати, що батьки взагалі суворіше і вимогливіше ставляться до дітей, ніж матері. Насправді ж це залежить від статі дитини. Чоловікам легше вдається домогтися дисципліни у хлопчиків, жінкам — у дівчаток, тоді як емоційну підтримку сини частіше знаходять у матері, а дочки — у батька. З цим, до речі, пов'язують і деякі сімейні конфлікти.

Чоловіки, як правило, хочуть мати синів і приділяють їм, особливо первісткам, значно більше уваги і часу, ніж дочкам. Є дані, що однорічний син одержує від батька вдвічі більше уваги, ніж донька такого ж віку. Надалі у багатьох ця різниця збільшується, наводячи на думку, що батьки взагалі сильніше люблять синів, аніж дочок. Адже і конфліктів між батьком і сином набагато більше! Вислів «конфлікт батьків і дітей» має на увазі не тільки різницю віку і поколінь. У патріархальному суспільстві цей конфлікт має соціальний сенс — бажання підлітка позбавитися гнітючої влади батька, розпорядника сімейної власності. Але є тут і психологічний ракурс. Бачачи в синові продовжувача свого роду, а іноді й справи, батько пов'язує з ним завищені й навіть явно ілюзорні чекання, переживаючи невдачу як обман довіри. Чим більш владним і авторитетним є батько, тим складніше йому визначати право сина на власне незалежне життя, навіть якщо він сам у його віці діяв так само. До дочок, на яких батьки не покладають таких надій, вони часто ставляться терпляче і поблажливо. Отже, йдеться не про розбіжність сили батьківської і материнської любові до дітей, а про її якісну специфіку. Але самі батьківські почуття і батьківська роль вимагають певного виховання, навчання.

Суперечливість становлення чоловічого характеру — явище універсальне. Суворий анти фемінізм, винятковість хлоп'ячих компаній — усе це стихійний засіб, коли підліток хоче позбавитися фемінізую чого впливу родини, материнської опіки. Протидіяти цій силі, що консолідує чоловіче начало, важко, а інколи й небезпечно. Проте це не виключає

Можливості й необхідності виховання у хлопчиків певної культури почуттів. Сучасна психофізіологія переконливо доводить: батьківські почуття відрізняються великою пластичністю. Вони більше залежать саме від виконання, ніж від щирого бажання. Наприклад, сила емоційної прихильності матері до дитини залежить від того, чи була ця дитина ба­жаною, чи ні, наскільки тісним і тривалим є її контакт із немовлям; чим раніший і триваліший цей контакт, тим сильніше й материнське почуття, коли інстинкт підкріплюється досвідом і звичкою [159].

Усе це притаманне й батькам. Коли народжується дитина, у чоловіка з'являється багато додаткових клопотів, пов'язаних з цим: додаткові матеріальні витрати, побутові обов'язки, прання пелюшок, зменшення уваги з боку дружини, зайнятої малям, порушення сну плачем дитини... і ніяких задоволень. Тому неправі матері, бабусі, тещі, котрі, вважаючи, що батьки не вміють доглядати за дітьми, цілком відстороняють їх від цього. Доведено, що чим раніше батько прилучається до догляду за дитиною, чим активніше буде він це робити, тим сильнішими, глибшими будуть його батьківські почуття. Психологічно підготовлені батьки охоче бавляться з немовлятами (правда, частіше це відбувається під час відсутності матері) і анітрошки не поступаються матерям у мистецтві догляду за дитиною. Це і сприяє більш тісним емоційним зв'язкам між батьком і дитиною [153].

За даними досліджень, малюки, яким виповнився лише місяць, уже реагували на батьків інакше, ніж на сторонніх, навіть коли батьки не несли головної турботи по догляду за дитиною. Чим частіше батько звертається до дитини, тим сильніший емоційний відгук останньої, а це, у свою чергу, пробуджує у чоловіка дуже глибоку прихильність. Прихильність, що важлива не тільки для майбутніх взаємин батька з дитиною, але і для самої людини [93].

Ми зупинилися на проблемі немовлят тільки через її новизну і недооцінку. Але, звичайно, вплив батька важливий на всіх стадіях розвитку дитини. Зрозуміло, не замість матері, а разом з нею. їхній загальний внесок у виховання дитини можна розмежувати тільки умовно, або коли в родині негаразди. Слова «Батьківщина-мати» і «Батьківщина» — синоніми. Так само нерозривні у свідомості дитини її батьки при всіх їхніх індивідуальностях.

До неповних родин висуваються особливі вимоги. Дослідники виділяють три типи таких родин: перший тип — це коли один із батьків полишив сім'ю, а той, хто залишився, не одружився; другий тип — самотня людина офіційно усиновила дитину; третій — незаміжня жінка виховує сина або дочку сама. Найчастіше родини з одним із батьків — це жінка-матір та її діти. Проблема полягає в тому, чи зможе така родина створити умови для особистісного зростання дітей і дорослого?

Вірджинія Сатир (119) досліджувала проблему так знаних «особливих сімей». Вона мала на увазі «ті сім'ї, де батьки розлучилися, вмерли, ніколи не одружувалися або з якої-небудь причини не можуть більше піклуватися про дітей». На жаль, у наш непростий час збільшується число сімей, де дітей виховує один із батьків, частіше жінка. Коли в таких ситуаціях створюються нові сім'ї, їх називають сім'ями з усиновленими дітьми. Такі новостворені сім'ї є змішаними.

Проблема неповної родини в тім, що дитині важко створити цілісне уявлення про чоловіків і жінок. Жінка, що залишається з дітьми без чоловіка, повинна дуже постаратися, щоб її дитина не подумала, що «усі чоловіки погані».

Більшість батьків приблизно однаково назвуть ті якості, які вони хотіли б бачити у своїх дітях: чесність, самоповага, ерудиція, честолюбство, сила, здоров'я, доброта, краса, ясний розум, уміння любити, почуття гумору, уміння ладити з іншими дітьми. «Я хочу пишатися своєю дитиною», — скаже будь-який батько чи мати.

У багатьох родинах дорослі намагаються навчати своїх дітей тому, чого самі не знають і не вміють. Наприклад, природно, що батько, котрий не вміє керувати своїми емоціями, не зможе навчити цьому дитину. Виховання дітей прекрасно виявляє недоліки у вихованні дорослих. Знаючи ці недоліки, розумні батьки теж, як учні, у процесі виховання кожної дитини опановують нові премудрості. Вірджинія Сатир вважає найнеобхіднішими якостями батьків постійний інтерес до нових знань, почуття гумору, уміння критично оцінювати свої вчинки, бути завжди щирими. Якщо дитину виховують люди, що не досягли справжньої зрілості, сімейне життя для них виявляється більш складним, сполученим з ризиком і великими труднощами.

Порушення емоційного контакту з матір'ю до двох років травмує почуття прихильності і є невротизуючим фактором у психологічному розвитку дітей.

Побутує думка: «чим старші діти, тим меншої уваги вони потребують», що здебільшого і спричинює полишення їх напризволяще. У більшості підлітків достатньо вільного часу: вони не беруть участі у шкільних навчально-виховних заходах, не відвідують спортивних секцій, гуртків, батьки, зокрема, надто зацікавлюють їх спільними сімейними заходами. Також підлітки систематично потрапляють під вплив ЗМІ, які пропагують насильство та вільне кохання, що спонукає дітей до ранніх статевих стосунків.

Головним чинником впливу на розвиток дитячої наркоманії і не достатня батьківська увага. Саме тоді, коли діти позбавлені в сім'ї радісних переживань, уваги, любові й тепла, вони можуть звернутися за поповненням емоційного дефіциту до наркотиків. Зростає кількість сучасних підлітків, що рано розпочинають статеве життя.

Взаємини подружжя у сім'ї багато в чому залежать від взаємин, які були між їхніми батьками. Поки діти ростуть, вони мимоволі «вбирають» стиль стосунків між батьком і матір'ю аж до дрібниць, до тону голосу.

Таким чином, констатуємо, що сучасна Україна переживає один з непростих історичних періодів.

Найскладнішим є те, що руйнується особистість, у процесі сімейного виховання не зберігається історична наступність поколінь. Діти позбавляю­ться можливості брати приклад з людей, які жили в минулому, не знають, як вони розв'язували свої проблеми, якими були їхні ідеали. Виховання нині має бути спрямоване на конкретну особистість, яка має відповідати не тільки за своє життя, але й за збереження та розвиток історичних і культурних традицій свого народу.

 

ДИТИНА

І СОЦІУМ

Дитячий соціум був, є і завжди буде відмінним від соціуму дорослих. Пояснюється це не стільки фізіологічними особливостями дітей, тільки їх особливим сприйняттям навколишнього світу, ставленням до нього та взаємодією з ним. Діти сприймають довкілля інакше, ніж порослі. Вони не бачать те, що бачимо ми, і бачать те, що ми не бачимо. У своїх вчинках вони керуються вищою логікою, або ж чинять зовсім алогічно. Світ дитинства казковий і фантастичний, сповнений яскравих фарб і гострих емоцій. У дитини, що живе і розвивається у нормальних умовах, цей світ, як правило, добрий.

Взаємини дітей з навколишнім світом початкове будуються на засадах довіри, аніматизму (оживлення), антропоморфізму (олюднення) та анімізму (одухотворення). Зазначимо, що анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко проник в українську мову, у якій зостався і до сьогодні. Ми говоримо: «сонце сходить, заходить, сідає», «ударив грім», «буря виє», «вітер свище» і т. ін. — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо у їх реальний зміст, а сприймаємо тільки як слова, вжиті у переносному значенні. Анімізм і антропоморфізм є основними ри­сами прадавніх (дохристиянських) вірувань: усе кругом живе, як і люди, усе народжується і помирає. Риси ці пережили століття і нині живуть у наших піснях, казках, приказках, у мові тощо [82,14]. Діти переймають це світо­відчуття через мову дорослих і керуються ним у житті.

Маленька дитина довірливо ставиться до навколишнього світу, доки обставини життя і дорослі не сформують у неї нове світосприйняття. Довіра дитини до світу виявляється у її першій усмішці, відкритих назустріч дорослому долонях, безбоязному ставленні до тварин та інших об'єктів і явищ природи. Хто з нас не спостерігав, як малюк сміливо простує до великого чужого собаки, бере в руки комаху, черв'яка тощо. Аніматизм (оживлення), як ознака сприйняття світу, знаходить вияв у мові сучасних дітей: «зима прийшла», «сонечко лягає спати», «дерева розмовляють», «листя шепоче», «іграшки втомилися», «черевички зажурилися, бо замурзалися», «ліхтарики всміхаються»; їх міркуваннях: - «тварини розмовляють з тим, кому довіряють, а довіряють тим, хто їх не ображає», «як виросту великий, то вивчу всі мови і навіть мову собак», лялька впала, їй боляче», «я змерз, і шуба моя змерзла».

Антропоморфізм (олюднення) також виявляється у ставленні до навколишньої дійсності, діях і мові дітей. Маленькі діти, як правило, переконані, що і дерево, і квітка, і книжка можуть відчувати все те, що відчуває людина, — біль, сум, радість. Саме тому вони жаліють зламане дерево або б'ють (щоб покарати) стілець, через який перечепились, сварять пальчиком дощ, довіряють свої проблеми домашнім тваринам чи улюбленим іграшкам.

Анімізм, або одухотворення, присутній у дитячому світосприйманні як інстинкт, а виявляється, як правило, у таких запитаннях: «Хто створив небо?», «Для чого я?», «Що буває після того, як людина помирає?», «Краса — це коли красиво чи коли добре?». Відомий німецький педагог Фрідріх Фребель розглядав розвиток дитини як розвиток притаманних їй від народження інстинктів: пізнання, діяльності, релігійного та художнього [218, 74]. Як відомо, інстинкти можуть або розвиватися, або згасати. Соціум дорослих, взаємодіючи з дитячим, впливає на його розвиток, спонукаючи до змін.

Основною психічною здатністю малюка, що допомагає йому у пізнанні навколишнього життя, є здатність до наслідування. Наслідуючи мову, дії, ставлення дорослих до світу, діти набувають необхідних для соціалізації знань і умінь. Проте, за даними спостережень за малюками раннього і дошкільного віку, останнім часом діти використовують інші механізми оволодіння знаннями. Зокрема, замість наслідування вдаються до інтуїтивного експериментування з об'єктами навколишньої дійсності. Особливо це стосується техніки — комп'ютера, відеомагнітофона, мобільного телефону, електронних іграшок. Хто з нас не спостерігав такої картини: дитині дарують електронну іграшку, і доки батьки вивчають інструкцію, прагнучи зрозуміти, як вона діє, малюк без інструкції починає правильно поводитися з нею. Діти швидше за дорослих опановують складну сучасну техніку, розуміються на ній, не мислять свого життя без неї, почуваються у технопросторі вільно й невимушено (на відміну від

людей старшого покоління).

Орієнтуючись на особливості дитячої психіки, педагоги й психологи розробили певні механізми впливу на неї з метою навчання і вихованні підростаючої особистості. У сиву давнину сягають корені теорії виховання дітей. З XVII сторіччя почала свій розвиток мудра наука — дидактика, що, збагачуючись із року в рік, виробила ґрунтовні рекомендації щодо принципів, змісту, методів і форм організації навчання. Проте це не змогло вберегти систему освіти від криз, які мінімум двічі на кожне сторіччя вона пережинала. Основними об'єктивними причинами криз в освіті були зміни у політичному та соціальному житті суспільства, що призводили до переоцінки цінностей та пріоритетів життя. Орієнтуючись на прийняті у суспільстві цінності та норми поведінки, вибудовувалась і система виховання та навчання підростаючого покоління. При цьому враховувались типові вікові особливості дітей та загальноприйняті норми взаємин між дорослими і дітьми в суспільстві. Однією з таких норм, що регулювала виконання суб'єктами взаємодії соціальних ролей «дитини» і «дорослого», «учня» і «вчителя», вважався беззастережний авторитет старшого. Слово батька, вчителя було законом для молодших.

Однією з причин кризи сучасної освіти є поява у нашому житті дітей, поведінка яких докорінним чином відрізняється від стандартизованої, прийнятої у педагогіці типової поведінки дитини-дошкільника чи першокласника.

Проблема взаємостосунків дитини і таких соціальних інституцій, як дошкільний навчальний заклад чи початкова школа, є настільки важливою, що розв'язання ЇЇ може стати наріжним каменем у розбудові нової системи освіти.

Проте для цього необхідно з'ясувати, які особистісні риси характеризують сучасних дітей і на яких засадах має будуватись навчальна взаємодія дорослого з ними.

У педагогічному обігу нещодавно з'явився новий термін: «діти-індиго». В українській педагогічній науці він широко не використовується. Хоча на Заході вчені у галузі психології, педагогіки, філософії та мистецтва серйозно розглядають проблему взаємодії з дітьми-індиго на різних рівнях: побутового спілкування, навчання, розвитку мистецьких здібностей тощо. Так, в роботах Джудіт Спітлер Мак-Кі, Річарда Сігла, Дебри Хегель, Дорін Вертью, Лі Керолл, Джен Тоубер [87] та інших започатковано розв'язання цієї проблеми як на теоретичному, так і на практичному рівні. У нашій країні подібні публікації відсутні.

За даними досліджень Н. Тепп, Л. Керолл, Дж. Тоубер [87], для сучасних нестандартних дітей, або дітей-індиго, як їх назвали американські дослідники, перш за все характерними є такі риси:

· Гіперактивність (діти весь час перебувають у русі, стояння у черзі чи строю для них проблема, гак само як спокійне сидіння під час занять чи приготування уроків);

· високий рівень інтелекту, нестандартність мислення (вони часто знаходять кращий шлях розв'язання задачі чи практичної ситуації);

· розвинена інтуїція, гостре відчуття фальші;

· впевненість у собі, віра у власні можливості (як наслідок — повна відсутність страху);

· почуття власної гідності (самоповага для них не просто почуття, це умова нормального розвитку);

· високий рівень самооцінки;

· самостійність;

· емоційна неврівноваженість;

· не сприйняття авторитету дорослих, якщо він не підкріплений практичними діями і шанобливим ставленням дорослого до дитини;

· здобувають знання емпіричним шляхом, негативно реагують на пасивне навчання та зубріння (багаторазове повторення) матеріалу.

 

Якщо спробувати порівняти сучасну дитину-дошкільника і дитину шістдесятих років XX століття, то, очевидно, педагоги із значним досвідом роботи чи батьки, що вже мають дорослих дітей та малих онуків, можуть констатувати, що:

· залишити дома сучасного малюка, навіть ненадовго, неможливо, в той час як колись така практика була поширена у побуті; дитина обов'язково буде шукати собі забавку поза колом доступних іграшок, прагнучи замінити їх побутовою технікою, посудом, хімічними рідинами тощо. У кращому разі вона стягне зі стіни картини і розмалює стіни, приб'є цвяхами килим, що лежить на підлозі (до того ж так рівненько, що про те, що килим прибито, ви дізнаєтесь лише тоді, коли захочете зняти його і почистити);

· поговорити з сусідкою чи подругою у магазині, на вулиці, чи деінде, якщо з вами малюк дошкільного чи молодшого шкільного віку — неможливо. Дитина весь час буде сіпати вас за одяг, говорити, крутитися — усіма силами звертатиме увагу на себе. А років 20-30 тому дитина спокійно чекала б завершення розмови старших;

· у колі однолітків чи навіть дорослих людей буде впевнено і на­полегливо обстоювати власну думку, якщо вона висловлена. У ситуації спілкування, коли поряд немає дитини з подібним типом мислення чи дорослого, що розуміє дитину, може вдатися до антисоціальних вчинків або ж «замкнутися в собі», відчуваючи, що її не розуміють;

· дуже негативно реагує на слона «Піди вибачся!». Може набурмоситись і не вимовити й слона, навіть коли є винною. Вважав себе ВИНЯТКОВОЮ, має почуття гідності і не бажає принижуватись;

· на заняттях у дошкільному закладі чи школі, якщо знає відповідь на поставлене питання, буде активно тягти руку, підстрибувати, вигукувати: «Мене спитайте, мене!», «Я знаю! Я!». Якщо ж не надати дитині змоги висловитись — ображається, інколи настільки, що не бажає надалі вчитися і відповідати такому «поганому» педагогу.

Про особливості сучасних дошкільнят і молодших школярів багато можуть розповісти педагоги. Основна трудність, яку вони відчувають, це надзвичайна складність в організації індивідуально-диференційованого, особистісної зорієнтованого навчання і виховання в умовах роботи з великим колективом дітей. Кожна дитина потребує концентрації усіх зусиль педагога, а коли їх у навчальній групі (класі) 25—30 осіб, здійснювати якісне навчання дуже важко. Педагоги підтверджують той факт, що і 10, і 20, і 30 років тому у кожному дитячому колективі були діти, які погребували особливої уваги. Проте таких дітей було 1—2 на звичайний клас чи групу. Зараз усі, без винятку, діти потребують особливої уваги і великих зусиль педагога. Тож очевидно, що настав час переглянути наповнюваність дошкільних груп та шкільних класів. Розмови про це ведуться ще з 70-х років минулого сторіччя, та, як мовиться, «а віз і нині там». Очевидно, що лише спільними зусиллями батьків і педагогів — людей, зацікавлених у створенні оптимальних умов для розвитку особистості дитини, можна розв'язати цю проблему.

Сучасні діти потребують самостійності як умови розвитку, і свободи вибору як його джерела [91]. У цьому також полягає феномен сучасного дитячого соціуму. Він не бажає й не може розвиватися за вказівкою чи інструкціями. Авторитет дорослого визначається не його віком та життєвим досвідом, а досягненнями у реальному житті, моральним та духовним здоров'ям.

Діти прагнуть не лише пишатися батьками самі, а й відчувати, що оточуючі ставляться до них з повагою. Серед цих оточуючих значне місце посідають однолітки. І якщо поваги дорослих батьки можуть досягти завдяки матеріальним статкам, посаді, науковим чи професійним здобуткам тощо, то для однолітків вашої дитини це може важити аж занадто мало. Проте діти поважають дорослих, які вміють без зайвих слів допомогти розв'язати якусь серйозну дитячу проблему, організувати гру чи цікаве дозвілля, вислухати, серйозно поговорити. Вони цінують людей, серце яких добре, слово тверде, а руки умілі. До мами висувається ще й додаткова вимога — бути гарною. Діти порівнюють свою маму і мамами інших дітей і бажають, щоб своя була кращою. Вони пишаються зачіскою і вбранням мами перед іншими. 1 мами мають знати про це і розуміти, що, стежачи за своєю зовнішністю, вони реалізують очікування власної дитини щодо себе, допомагають розвитку її впевненості у собі. Важливим фактором впливу на формування ставлення дитини до Матері є вербальна й невербальна взаємодія, що виникає між матір'ю і батьком, матір'ю та іншими членами родини. Повага до жінки в родині і суспільстві сприяє формуванню у дітей довіри до світу дорослих. Бо маму дитина сприймає як частину себе і підсвідомо вважає: якщо люблять і розуміють маму, то будуть любити й розуміти і її саму. Саме цим пояснюється той факт, що для дитини перші друзі у світі дорослих — це друзі мами, батька, добрі сусіди.

Цікавими є стосунки дітей між собою. З раннього віку діти тягнуться ДО дітей. Проте без допомоги дорослого не можуть організувати взаємодії. Навіть ігри дітей до 3-х років — це ігри поряд, але не разом. На дитячому майданчику, в групі однолітків, навіть вдома до трирічного віку, під час взає­модії дитини з іншими дітьми, поряд з нею має бути дорослий. Це пояснюється тим, що діти ще не вміють домовлятися між собою, ділитися іграшками, придумувати сюжети ігор. Мислення дитини раннього віку наочно-дійове, ситуативне. Тому у побуті часто можна спостерігати таку картинку: діти 2—3-х років граються у пісочнику, а мами сидять на лавочці й розмовляють. Раптом одній дитині впадає в око лопатка, відерце чи пасочки іншої і вона мовчки тягнеться до них, щоб забрати. Малюк, якому належать ці речі, не бажає їх віддавати. В дію вступає сила. Дитина може мовчки силоміць відібрати у іншої те, що їй сподобалось, може вдарити, штовхнути. Хазяїн речі також застосовує силу: не віддає, тягне до себе, ховає за спину, штовхається. А потім чи з одного, чи з іншого боку лунає крик про допомогу — «Мама!». В ідеалі ж маму не треба кликати. Мама має бути поряд і не допустити виникнення такої ситуації. «Як тебе звати? А мого сина — Іванком. Ти хочеш погратися цим совочком? Добре, попроси Іванка. Скажи: «Дай мені, будь ласка, совочок». Іванко дасть, він не жадібний. Правда, синку? А ми з тобою поки що будемо будувати високу-високу піраміду руками. Може, й ти, хлопчику, хочеш з нами?»

Випереджаючи запитання окремих мам, відразу наголосимо: так, мама має гратися зі своєю дитиною, вчити і її, і тих дітей, які знаходять-01 поряд. Навчити правилам спілкування: «Скажи: «будь ласка», «дякую»; правилам гри: «Давайте по черзі конати: Іванко, потім ти, а потім — я!» У такому розподілі наступності дій Є скоч логіка — інша дитина скоріше віддасть лопатку вам, дорослій людині, аніж іншій дитині. По-перше, дитина розуміє, що з дорослим гратися завжди цікавіше. По-друге, діти завжди реально оцінюють силу того, з ким бажають посперечатися... Відсутність дорослого при спілкуванні дітей раннього віку призводить до того, що діти навчаються будувати стосунки лише з позицій сили. Авторитет сили стає саме тим авторитетом, до якого почне схилятися дитина. Такі стосунки, з урахуванням сили того, хто поряд, є домінуючими серед дітей, що «бомжують», не мають батьків чи просто полишили дім з якихось обставин.

Лише в дошкільному віці (3-6 років) діти об'єднуються в групи на основі спільних інтересів. У дітей, що живуть у нормальних умовах, таким інтересом є гра. Навколо неї ведуться розмови, переповнюють найсильніші емоції, ведеться планування дій, розподіл ролей, підготовка атрибутів тощо. Сюжетна гра виникає з предметно-маніпулятивної діяльності дитини. В дошкільному віці афект переноситься з предмета на людину, завдяки чому дорослий і його дії стають для дитини зразком не лише об'єктивно, але й суб'єктивно. Та окрім необхідного рівня розвитку предметних дій для виникнення сюжетно-рольової гри необхідна докорінна зміна взаємин дорослого і дитини. У трирічному віці дитина стає більш самостійною, зменшується потреба у спільній діяльності з близьким дорослим.

Гра є соціальною як за своїм походженням, так і за змістом. Дитина не може розвиватися без частого повноцінного спілкування з дорослим і без тих яскравих вражень від навколишнього світу, які одержує також завдяки дорослим.

Але у сам процес гри дорослий вже не втручається. Регулювати стосунки з однолітками у грі допомагають правила. Для старших дошкільників дотримання правил є дуже важливою умовою взаємодії з іншими. Виконання правил самі ж діти жорстко контролюють. Якщо хтось з дітей порушує правила, він буде виведений з гри і в подальшому не братиме участі в інших іграх. Саме в грі діти вчаться повноцінно спілкуватися одне з одним, відбувається формування довільної поведінки дитини, розвиток психічних функцій: сприймання, мови, пам'яті, мислення. Групи дітей молодшого і середнього дошкільного віку, як правило, різностатеві, старшого — одностатеві. У старшому дошкільному віці виникають «дівчачі» та «хлопчачі» ігри. Та це не означає, що зникають спільні рухливі, сюжетно-рольові, змагального характеру. Просто інтереси хлопчиків і дівчат більш диференціюються і набувають гендерного забарвлення. Це позначається навіть на характері Спілкування дітей. Так, дівчатка, спілкуючись одна з одною, більше користуються словом, мімікою, обмінюються поглядами. Хлопчики ж частіше використовують жести, дотик (від легкого торкання до інтенсивного стусана) і вигуки: «Гей!», «Ти!», «Он!», «Давай!», «Сюди!» тощо. Цікаво, що для хлопчиків характерна більша відкритість у спілкуванні.

Дитина, котра позбавлена нормальних умов розвитку, також любить грати. Проте ігри таких дітей, як правило, відтворюють ті ситуації, у яких вони найчастіше перебувають: сварки і бійки, агресивність і обман, пияцтво дорослих тощо. Оскільки у грі дитина не лише повторює ситуації життя, але й розвивається через їх програвання, зрозуміло, що розвиток буде спрямований у асоціальне русло. Таких дітей треба змінювати Поступово, крок за кроком, забезпечивши їм спочатку належні умови життя. Діти не бувають агресивними і поганими від народження. їжак теж народжується без колючок. Але дитина може стати агресивною, якщо ніхто не прислухається до її думки і не зверне уваги на її почуття і погреби.

Дитинство — період, коли особистість інтенсивно навчається. Навчальна взаємодія дорослого з сучасними дітьми може будуватись лише на засадах ділового партнерства, взаємодовіри і поваги.

А серед методів навчання перевагу слід віддавати практичним: Грі, спільній діяльності з дорослим чи однолітками, моделюванню, експериментуванню, вправлянню тощо. Якщо у дитини щось не виходить, бракує знань для розв'язання певної практичної задачі, то вона активно прагне до здобуття цих знань, виявляючи неабияку наполегливість.

Готуючи у вищих навчальних закладах майбутніх вихователів до роботи з дітьми, ми наголошуємо на тому, що сувора регламентованість і боку дорослого всієї діяльності дитини може призвести до виникнення серйозних проблем у школі. Адже за таких умов обмежується і стримується самостійність, тобто саме та якість, яка необхідна школяреві, виникають проблеми з розвитком почуття відповідальності.

Завдання педагогів і батьків дітей поляни у забезпеченні умов, що сприяють формуванню умінь дитини довільно регулювати власну поведінку відповідно до особистих та соціальних потреб.

За умов підпорядкування і регламентації вільного часу дитини необґрунтованим бажанням та вимогам дорослих, при надмірному контролі всіх видів діяльності дошкільника такі уміння розвинутись не зможуть.

Отже, насамперед дитині необхідно надати змогу якомога частіше діяти самостійно. Здійснюючи опосередкований вплив на мотиваційну вольову сферу дошкільника, батьки або вихователь мають сформувати у нього основи цілісної системи знань про навколишній світ у всьому багатстві взаємозв'язків та залежностей. При цьому, враховуючи вік і характер мислення дитини (наочно-дійове, наочно-образне), доцільно використовувати повсякденні реальні ситуації, гру, казку, а не організовувати навчання у вигляді шкільних уроків.

Мама, тато, бабуся, вихователі в дитячому садку і сімейні вихователі можуть створити умови, за яких навчання відбуватиметься невимушено й легко. Проте при розв'язанні навчального завдання дітям необхідно надавати більше самостійності, забезпечувати право вибору способу досягнення мети, взаємодії з однолітками в ході заняття, заохочувати ініціативність, відзначати докладені вольові зусилля, старанність, відповідальність.

Ми глибоко переконані в тому, що перш ніж давати знання дітям, необхідно створити «канал», по якому вони «потечуть», і тоді вам як педагогу треба лише відкривати і закривати шлюз. «Канал» будується з урахуванням інтересу дитини і бажання дорослого ввести її у світ знань.

Слід наголосити ще на окремих моментах: необхідно оцінювати не лише позитивний результат діяльності дитини, але й зусилля, докладені нею в процесі цієї діяльності. Причому останнє набагато важливіше. Дошкільники чутливі до фальші і тому, якщо оцінка дорослих формальна, не відреагують на неї, або ж реакція буде негативною — наступного разу вони просто не стануть співпрацювати з цією людиною, не пояснюючи причин. Саме у відсутності порозуміння між дитиною і дорослим у процесі навчання, що виникає на основі відчуття дитиною фальші у словах останнього, криється протиріччя: при надзвичайно високому рівні 10 сучасних дітей показники успішності у початковій високі невпинно погіршуються. Дитина не хоче співпрацювати з таким дорослим, занурюється у свій власний світ, перестає відповідати на поставлені питання (не тому, що не знає, а тому, що не хоче) і отримує «ярлик» — тупий, нездара тощо. Чим більше тиснуть на дитину батьки і педагоги, тим палі й далі від них відокремлюються душа і розум дитини.

Практика спілкування з сучасними дітьми дошкільного і молодшого шкільного віку показує, що як тільки перестають тиснути на них, вони роблять крок уперед у своєму розвитку. Пам'ятаючи про те, що саме ці діти творитимуть майбутнє людства, очевидно, слід подбати про якомога більшу гуманізацію їх взаємин з навколишнім світом, формування довіри до нього, почуття захищеності, яке може дати лише батьківська любов і взаєморозуміння. Багато в чому сучасні діти мудріші за нас. Вони мають свою місію в цьому світі і ми повинні надати їм усі можливості для самореалізації.

По суті, в душі кожної людини присутній колір індиго — колір пізнання і творчості. Різним є лише ступінь його насиченості. Якщо у когось, хто прочитає цей матеріал, виникне думка про те, що діти-індиго це просто звичайні діти, то пропонуємо поміркувати над питанням: чи не здається вам, що словосполучення «звичайна дитина» таке ж загадкове, як «звичайне диво»?

Підсумовуючи сказане, можна констатувати наступне:

• Феномен сучасного дитячого соціуму полягає у його відносній самостійності, відокремленості від світу дорослих, своєрідності й унікальності впливу на дитину. Дорослі мають ставитись до нього з повагою, забезпечуючи оптимальні умови для його існування й розвитку у позитивному напрямі. Багато в чому рівень дитячого соціуму залежить від політики держави в галузі охорони материнства й дитинства, в галузі освіти.

• Сучасні діти потребують індивідуального підходу в процесі навчально-виховної роботи дошкільного навчального закладу і школи, що важко здійснити в умовах колективного навчання.

• позитивних результатів у навчанні діти досягають за умов налагодження не менторських, а ділових стосунків з дорослим.

• гіперактивні сучасні діти погребують простору і свободи дій, практичних методів навчання.

• Розвиток необхідної самостійності забезпечується наданням права обґрунтованого вибору, а не жорстким регламентуванням дій і вчинків дитини з боку дорослих.

• Нехтування названими позиціями призводить до розвитку агресивності у дитини, погіршення показників успішності у навчанні, проявів навмисної недисциплінованості, у важких випадках — до виникнення і прогресування артизму чи агресивності, проявів асоціальної поведінки.

Шляхи розв'язання окреслених проблем вбачаються нами у спеціально організованій підготовці молодих батьків до виховання і розвитку своїх дітей (організації курсів при пологових будинках, дошкільних закладах освіти, школах, виданні спеціальної літератури для батьків; відродженні школи гувернерства як для дітей дошкільного, так і молодшого шкільного віку, оскільки кваліфікований гувернер може індивідуалізувати програму дошкільного навчального закладу і школи відповідно до особливостей конкретної дитини, зрозуміти, навчити і підтримати її у складному процесі пізнання); зменшенні наповнюваності груп дитячих садків та шкільних класів; впровадженні нових освітніх технологій; підвищенні вимог до відбору абітурієнтів у педагогічних навчальних закладах та якості фахової підготовки майбутніх педагогів.


 

РОЗДІЛ 2




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.